До Дня писемності та мови

Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК) Національного університету «Львівська політехніка»

Нещодавно до нашого інституту прийшла молода особа, що працює перекладачем-синхроністом як фрілансер (див. газету «День» №199-200), щоб придбати для подарунка підручник з української мови як іноземної, створеного у МІОКу. Розговорилися. На питання, якими мовами здійснює переклади, відповіла англійською і російською. «У великому українському бізнесі українська мова відсутня. У світі вона відсутня взагалі», — з сумом додала вона.

Кожна держава, яка дбає про своє ім’я у світі, про свій престиж, авторитет, свої інтереси, про те, що називають іншомовним словом «імідж» або українською мовою «образ», турбується про поширення своєї мови у міжнародній спільноті, вкладаючи значний інтелектуальний та матеріальний ресурс у цю справу.

Для того аби українська мова звучала у світі, Україна повинна ідентифікувати себе як усередині, так і назовні, як окремість, як іншість від усього різноманіття, що її оточує.

УКРАЇНСЬКА МОВА У СВІТІ

Значно комфортніше, працюючи над якоюсь проблематикою, бачити конкретний результат своєї праці. Коли йдеться про підтримку та розвиток української мови за межами України, то перспектива успіху виглядає більш ніж віддаленою.

Визначальним фактором, який безпосередньо впливає на поширення української мови у світі, є авторитет держави у міжнародній спільноті та її мовна політика як внутрішня, так і зовнішня. В Україні напрацьована сповнена суперечностей нормативно-правова база, що регулює функціонування української мови. Хоча наказом Президента України в лютому 2010 року ухвалено Концепцію державної мовної політики, яка визначає стратегічні пріоритети у подоланні деформацій національного мовно-культурного та мовно-інформаційного простору, 10 серпня 2012 року набув чинності Закон «Про засади державної мовної політики». Прийняття такого закону спричинить загострення мовного питання в країні, призведе до поступової втрати українською мовою статусу державної, до звуження сфери функціонування української мови, зведе її до положення однієї з регіональних мов і тим самим завдасть нищівного удару поширенню української мови у світі, вибивши з-під ніг важливий мотиваційний фактор. Політична та економічна ситуації в Україні теж не сприяють утвердженню позитивного образу України у міжнародній спільноті та зміцненню її авторитету, а разом з тим появі інтересу як до держави, так і до її мови.

«Вплив держави багато в чому залежить від здатності просувати свої національні культурні цінності, мову і експортувати їх. По суті, йдеться про особливий ресурс міжнародного лідерства, яке прямо пов’язане з людським потенціалом. Ці інструменти часто виявляються більш значущими, ніж інші, і набувають особливого значення», — про це, за словами власного кореспондента УНІАН у РФ, сказав прем’єр-міністр Росії Дмитро Медведєв у Москві на нараді керівників представництв і представників Росспівробітництва. Росія повинна посилити свій вплив у світі за допомогою «м’якої сили», у першу чергу в країнах СНД, зазначив він. У своїй книжці «М’яка сила: шляхи доcягнення успіху у світовій політиці» Джозеф Най дав «м’якій силі» наступне визначення: «спроможність досягти своїх цілей завдяки власній привабливості, а не через примус». Він також визначив три компоненти, з яких складається цей феномен: «культура держави (у тому, чим вона приваблює інших), її політичні цінності (чи дотримується вона їх у внутрішній та зовнішній політиці) та зовнішні відносини (чи сприймаються вони як легітимні та морально обгрунтовані)». Це добре розуміють у Російській Федерації, стверджуючи, що зміцнення позицій цієї країни у світі, просування національних інтересів гуманітарними засобами — одні з найважливіших пріоритетів держави.

За словами прем’єр-міністра Росії, «гуманітарний вимір виходить на передній план міжнародного життя, і створене чотири роки тому Росспівробітництво повинно стати одним із ключових інструментів «м’якої сили». Так, керівник Федерального агентства у справах СНД, співвітчизників, які проживають за кордоном, і з міжнародної гуманітарної співпраці (Росспівробітництво) Костянтин Косачов заявив про створення Інституту Пушкіна. За його словами, «це …серйозна реформа, яка дозволить нам порушувати питання про поширення російської мови не лише на рівні столиць, а й скрізь, де до цього є інтерес». Косачов повідомив, що в квітні керівництву Росії агентство представило Державну концепцію підтримки російської мови за кордоном. На черзі інший програмний документ — концепція «Російська школа за кордоном», зорієнтована на російські освітні стандарти.

За його словами, центри науки і культури Росспівробітництва і його представники сьогодні працюють у 74 країнах світу. До кінця року кількість таких країн може збільшитися до 83, а до 2018 року — до 104 (УНІАН). Просування мови у світі як одного із факторів м’якої сили належить до пріоритетних не лише у Російській Федерації. Цими питаннями активно займаються різні цивілізовані країни, які для досягнення власних національних інтересів виділяють достатньо ресурсів. У світі існують загальновідомі інституції: у Франції — Alliance Francaisе, Німеччині — Інститут Гете, Великобританії — British Council, Іспанії — Інститут Сервантеса, які вже мають давню історію і напрацьовані традиції, і, що найголовніше, міцну державну підтримку. За останні роки можемо констатувати появу і поширення нових інституцій, зокрема Інституту Конфуція, який відкрили лише в листопаді 2004 року у столиці Республіки Корея Сеулі. Станом на кінець 2010 року в світі уже діяло 322 інститути і 369 класів Конфуція в 96 країнах і регіонах світу, а зареєстрованих слухачів було 360 тисяч. За оцінками міністерства освіти КНР, до 2020 року заплановано довести кількість інститутів Конфуція до 1000.

Яким ресурсом володіє Україна для поширення української мови у світі? Без сумніву, це в першу чергу — світове українство. Найвагомішим джерелом поширення української мови у світі є діаспора. Сьогодні ми не можемо назвати точної кількості мовців. Різні джерела подають різну статистику. Найдостовірнішими є переписи населення у країні проживання представників діаспори, які, проте, засвідчують про стійку асиміляційну тенденцію. Ще одним джерелом є дані консульських відділів, на обліку яких перебувають українці, що живуть поза межами держави. Але вони є далеко неповними, оскільки за роки незалежності Україну покинуло багато нелегальних емігрантів. За різними експертними оцінками їх кількість становить до 7 млн осіб. Загалом у світі живе майже 20 млн осіб українського походження (цифра оприлюднена на сайті Світового конгресу українців). Такі оцінки мають реальну основу і цілком можливі, однак відсутність глибокого наукового дослідження цього питання не дозволяє оперувати цими показниками офіційно. Діаспора — це живий організм, який зазнає впливів, зумовлених низкою економічних, політичних та культурних чинників. Українські громади сьогодні не існують у первісному вигляді. В їхньому середовищі відбуваються зміни. Зазнало змін українство найстаршої діаспори — західної, зіткнувшись із гострою проблемою асиміляції. Про невідворотність асиміляційних процесів у свого часу писав Ю. Шерех, який зазначав, що в еміграції «…абсолютна більшість — різною мірою й формою, одні в політиці, другі в економіці й шуканні прибутків, інші в культурі, усі в побуті… не були спроможні опиратися новому, генетично чужому. У більшості нового покоління це сполучалося із забуттям мови…» Проте за роки незалежності нашої держави виникло нове явище — східна діаспора, яка почала розвиватися, проте знаходиться лише на стадії активного структурування і потребує особливої уваги й підтримки з боку своєї історичної батьківщини. Народилася й нова проблема — четверта хвиля еміграції. Попри всі проблеми, пов’язані з цими новими явищами, які виникли за роки незалежності України, ми можемо однозначно стверджувати про появу нової української присутності у світі, а значить, можемо говорити й про поширення української мови, носіями якої є мільйони українців на всіх континентах світу. Сьогодні науковці констатують динаміку змін у середовищі української діаспори під впливом новітньої хвилі еміграції, мовний склад якої має важливий і безпосередній вплив на українців, що проживають за кордоном, зокрема у США. Дослідники Наукового товариства ім. Шевченка (США) стверджують, що, незважаючи на значну кількість російськомовних осіб серед нової хвилі еміграції, кількість україномовних осіб переважає, що дозволило збільшити кількість співвітчизників, які розмовляють українською мовою у США майже на 60%. Слід зазначити, що відбувся не лише кількісний, але й якісний стрибок у поширенні української мови. Оскільки з України виїхала значна кількість висококваліфікованих кадрів, з яких частина працює в освітніх закладах, це сприяє підвищенню рівня володіння українською мовою. Доктор соціології Олег Воловина у своєму дослідженні «Деякі наслідки нової хвилі еміграції з України для української діаспори у США» зазначає, що новітня еміграція принесла корисні вміння і навички у зміцненні шкіл, громадських організацій, молоді, спорту, церкви. «Враховуючи значний рівень мовної асиміляції попередніх хвиль, таке вливання важко переоцінити», — стверджує соціолог.

Українська мова поширюється в українських громадах передусім через родину, яка створює міцний фундамент для майбутнього, а також через громади та школу. Традицію, започатковану попередніми хвилями еміграції, продовжила «Четверта хвиля», розвинувши в країнах проживання мережу освітніх закладів. На європейському просторі виникли нові школи, в основі яких предмети українознавчого циклу, чільне місце серед них займає українська мова. Сьогодні вже можна говорити про десятки зареєстрованих громадських об’єднань, постають регіональні, міські, жіночі, студентські організації. Затверджують школи, відкривають курси україністики на славістичних факультетах. Серед статутних завдань українських організацій завжди чітко окреслено питання збереження та поширення української мови у країні проживання. Ці та інші положення було зафіксовано у статутній діяльності громадських організацій, які позиціонують себе як неурядові, що діють згідно з суворим дотриманням статуту, законів країни проживання та Міжнародної декларації прав людини. Діяльність таких українських структур на європейському просторі не лише створила належні умови для їх всебічного розвитку, але й перейшла на якісно новий рівень, вийшовши за межі громад, інтегруючись в культурний простір країни проживання, вписуючись у європейську концепцію культурного різноманіття, та, як наслідок, сприяє поширенню української мови. У європейських країнах розпочався процес створення спільних центрів. Хорошим прикладом у цьому контексті слугує народження двох українсько-іспанських центрів в Іспанії.

Окремо слід сказати про функціонування української мови у Південній Америці (Бразилія, Парагвай, Уругвай, Аргентина) та Австралії. Специфіка діяльності українських громад у тому, що фактично вони діють у замкненому середовищі вже понад століття, оскільки поповнення від нових хвиль еміграції відсутнє. Саме там спостерігається активна асиміляція вихідців з України. Як стверджує Б. Ажнюк, «…двомовність діаспорних меншин — явище маргінальне, і етнічна мова зберігає шанси на виживання доти, доки існують комунікативні ситуації для ексклюзивної одномовності (наприклад, спілкування з представниками старшого еміграційного покоління) та зберігається потреба і можливість прямого зв’язку з історичною батьківщиною».

Для того щоб потреба прямого зв’язку з батьківщиною предків зберігалася, державі слід напрацювати виважену політику збереження національної ідентичності, розвитку шкільництва, програму поширення і утвердження української мови у світі.

Українська мова не може функціонувати в замкнутій системі. Відкритим простором для неї стали українознавчі студії — ще одне дієве джерело поширення її у світі.

І якщо україністика в університетах США чи, скажімо, у мюнхенському Українському вільному університеті відома давно, то в деяких навчальних закладах на Заході народження україністики прямо пропорційно зростає з інтересом іноземців до України в останні десятиліття.

Про необхідність інституційного забезпечення новітньої хвилі еміграції говорить Оксана Пахльовська, професор Римського університету Ла Сапієнца. «На діаспорі кінця XIX ст. постали величезні впливові інституції у Канаді та Америці», — зазначає професор. Друга і третя хвиля також зуміли створити інституції та змусити почути свій голос у суспільствах, де вони перебували. Причому історичні контексти були вкрай драматичними — воєнні або повоєнні часи. Зараз контекст не є аж таким драматичним. Саме через інституції є можливість активно впроваджувати українську мову, створивши належні умови для її функціонування. Великими зусиллями наших попередників і сучасників було створено сотні українознавчих осередків у вищих школах світу, що існують у різних формах, але здебільшого як компонента в рамках славістичних студій. Проте їх значення важко переоцінити, оскільки через знання про Україну, її мову, культуру формується когорта людей, які будуть здатні на індивідуальному рівні органічно взаємодіяти з громадянами своєї історичної батьківщини чи країни, культуру якої вони вивчають і в сфері виробництва, і в сфері політичних відносин, і в сфері духовній, перетворити набуті знання на активне знаряддя у своїй професійній діяльності, виступити симпатиком України та, прямо чи опосередковано, впливати на громадську думку країни проживання. Про такі українознавчі центри не раз писала газета «День». Згадаймо публікації про Гарвардський університет або недавню публікацію про Познанський університет ім. А. Міцкевича та про його викладача Ганну Хранюк, або ж про професора Оксану Пахльовську, якій вдалося 2000 року створити самостійну, незалежну від спонсорів чи інших зовнішніх факторів кафедру україністики у Римському університеті Ла Сапієнца, одиницю в державній системі італійських університетів, офіційно інтегрувати її в систему західної освіти в зовнішній науковий світ. Ведеться робота й над розбудовою другої кафедри та курсів у різних університетах Італії.

Формат статті не дозволяє глибше висвітлити діяльність кафедр україністики та українознавства за кордоном, проблематику функціонування української мови на пострадянському просторі, зокрема комплексу питань, пов’язаних зі станом українського шкільництва у Російській Федерації.

Проте, констатуючи появу нової української присутності у світі та збільшення ареалу функціонування української мови у світі, що поширюється головним чином через українську діаспору та завдяки створенню українознавчих освітніх осередків, мусимо ствердити, що ці процеси відбуваються виключно завдяки героїчним зусиллям наших людей, які опинилися за межами України за різних обставин і причин.

За відсутності державної гуманітарної політики щодо підтримки, розвитку та просування української мови у світі так, як це є у багатьох країнах світу, зокрема у Російській Федерації, не слід розраховувати на спорадичний інтерес до нашої країни, до її історії, культури з боку інших держав, оскільки ми не маємо належного авторитету і ваги у зовнішньому світі, що могло б стати потужним фактором виникнення такого зацікавлення.

Аби нова українська присутність у світі була дієвою, на нашу думку, необхідно забезпечити відповідну нормативно-правову, інституційну, фінансову, інформаційну базу як основу для втілення програми співпраці зі світовим українством. Ця програма, як конкретна реалізація концепції, повинна вибудовуватися на основі системного підходу. А поширення знань про Україну, її мову у світі повинно стати стратегічним фінансово забезпеченим напрямком зовнішньополітичної діяльності нашої держави.

Опубліковано з газети “ДЕНЬ”