Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету “Львівська політехніка” провів 19 жовтня 2005 року о 17.00 в актовій залі головного корпусу Національного університету “Львівська політехніка” творчий вечір лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Ігоря Калинця до 30-ліття збірки “Тринадцять алогій”.
Cпіворганізатори вечора:
- Народний дім “Просвіта”
- Театральна студія “Хочу”
Ірина Фаріон, кандидат філологічних наук, доцент
Ну що б, здавалося, ці букви … Роздуми над Калинцевими звукосимволами
Доповідь виголошена на вечорі
Минуло тридцять літ, як бароково-химерна збірка Ігоря Калинця “Тринадцять алогій” розширила наш духовий часопростір. Надто важлива вона тим, що творилася всупереч життєвим реаліям: у комуністичному концтаборі. Творилася на межі пізнання духових людських можливостей. Саме ці незвідані можливості поет закодував у дивовижному плетиві метафор і звукобуквеному символізмі. Чи вдасться з висоти третього тисячоліття продертися через ці енергетичні згустки метафоросенсів “найлінгвістичнішого” і “найавтобіографічнішого” циклу “Мій азбуковник”?
Він складається із дванадцятьох звукобукв, кожна з яких є літерою імени і прізвища поета. Не випадкова символічність цієї дванадцятки у “Тринадцятьох алогіях”, як не випадкове наймення і прізвище цього Пана Поезії. Це духовний ідентифікатор, який для обивателя всього лиш форма, а для Калинця: “…калина / моя батьківщина / а я її калинець”. Ось таке онімно-метафоричне самовизначення, що вистрілює полум”ям до неба – калина ж бо ! – на снігові совєтської доби. Але що таке ім’я, як не остання компресія (стискання), в якій буття впізнає себе ?… А власне ім’я – це те, чим люди є і що вони заповнюють своїм змістом. Це згущені слова як фокуси індивідуальної та суспільної енергії. Тим цікавіше проникати у ці фокуси, висновуючи з них міріяди первнів самого себе.
Початковий первень – це І : “приблуда вікінг / із втраченим важким іменем Інгвард”, яке визволене милозвучністю нашої мови, визволене “з тягаря приголосних”. Визволене (бо народилося) і стрімголов пустилося у життя як звук переднього ряду і високого підняття: “завжди попереду / на баскому огиреві повітря”. Ті, що попереду, завжди загрожені. Ті, що попереду, – покликані. Вони місійні: “Мрійники. Ідеалісти. Якраз вони і є тією рушійною силою, що проходить навіть “крізь камінь”. Бо хіба буде пересічний обиватель, міщух, іншими словами – прагматик, наражатися на безнастанні небезпеки, арешти, ув’язнення, втрату праці , а той життя!” [3, 261]. “Чорний бунчук” нависатиме над ним , а він ітиме до себе…
Другий первень Г – звук, “народжений / у порожнечі гортані…”, “охриплий дістається світу”. За цим звуком неминуче виштовхнення Калинця ( як / Г / із гортані ) з мітологічного мистецького світу І.Б. Антонича у світ суспільної поезії І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка. Вони 1962 року прибули до Львова читати свої вірші –”після цього я став ще більше усвідомлювати себе поетом-громадянином, суспільником” – “прекрасний звір Вінграновського / перемагає мене…”. Д. Стус називає це абсурдністю існування, за якого чиясь зла воля виштовхує тебе зі сфери культури у політичну площину, примушуючи до відвертого протистояння, бо як інакше зберегти гідність? [2, 230]. Ця “зла воля” – попросту Доля, перст Всевишнього, який відчували Калинці, В. Стус, М. Руденко, Є. Сверстюк, В. Марченко. Тому неволя стала абсолютною волею для їхнього духовного вишколу і духозведення : “У таборі всі ми перебували в постійному духовному напруженні. Ми ж завжди стояли на самій барикаді, на зіткненні зі світом ворожим, світом, який мав нас знищити. Ця душевна напруга власне й сприяла і творчості, і нашому гуртуванню” [3, 392].
Третій первень О – легковажний, подивований, дитинний : “Колючка / навіть найм’якішої троянди / може виявитися / вбивчою”. Калинець не зі сталі викутий – він різний, як саме життя. Сльози розпачу, коли арештовано дружину, і невідступність в обороні своїх віршів – герметичних світів – та непокаяність у власних переконаннях. Хоч були вагання, сумніви, наче творення з кулястого О еліптичної подоби. Відтак О наповнювалось із середини і котилося магістральною дорогою життя, не скочуючись на узбіччя.
Кінцевий первень власного імени – Р. Наче знак оклику. Наче імператив, “з кінчика твердого пера / рвучко / гарячою головою / зривається у вир…” Звук р у теорії звукосимволізму – віщий символ: швидкісний, грізний, суперечний. Зазвичай у різних мовах світу він передає слова зі значенням сильної дії: “завжди радісне / за випалий дар / за вибір / офіру / навіть за Хрест / Христова літера”. Калинців вибір – протистояння і прямостояння як одночасний дар і офіра. Це як гарчання тигра і воркування горлички. Це задерикувата, зухвала і виклична позиція у стрижневому: на судилищі спілки письменників над брюссельською збіркою “Поезії з України” поет сказав : “Писати відповіді не буду, каятися не буду і плювати в душу тим людям не буду” [1, 30]; на суді Ірини на знак протесту поет відмовився свідчити; він опротестував замовний “літературний аналіз” своїх творів (цей “аналіз” ліг в основу звинувачувального вироку); що суду над собою, то “старанно підготувався і кожний пункт звинувачення, мав рацію, чи не мав, я відбивав. Політичне намагався пом’якшити, говорив, що неправильно мене зрозуміли” [1, 38]. Ось так кінцевий Р імени ІГОР через відчайдушний спротив утверджував місце під сонцем для свого найменувача.
Нема солодшої музики для людини, ніж її власне ім’я, нема надійнішого ключа для пізнання власного роду-вітчизни як прізвище. Розчаклувати прізвище КАЛИНЕЦЬ у метафорично-звуковому сенсі означає побродити у захваті й диві лабіринтами його “імперії серця”, “де він сам собі володар” і застигати у медоносних сотах його метафоросмислів.
Первень К – “зламаний промінь”, здійнятий водночас і до неба, і до землі, “чіпка клешня долі / мій фатум”. Таких смислів набуває графічне зображення літери, що моделює життєву долю. “Промінь спрагнений висоти” розбивається об радянський абсурд, творячи оголену полярність: життя у високому мистецтві і життя у концтабірних етапах як серцевині земного пекла. Саме там поет пережив апогей муки: “…перебування в тюрмі, суд – ще більш-менш переживаєш нормально . Навіть табір, коли ти вже серед своїх однодумців,… щось робиш, теж сприймається як нормальне життя. А етапи – це випадання з нього на саме дно” [1, 41]. І тим болісніше це випадання із відчутого й означеного для себе покликання: “Для мене існує єдиний культ – культ краси. Тому й напрямок своєї поезії я назвав би естетизмом, я вважаю , що мистецтво перш за все повинно існувати заради мистецтва [3, 400].
Первень А. Цей голосний звук низького підняття заднього ряду відповідно до теорії звукосимволізму поряд із звуком І має найбільший символічний потенціял: найясніший, найголосніший звук, що без усяких перешкод рветься з людини у світ, як сама людина рветься у вир життя. Так у вир життя входив малий Ігорко: на його очах розгорталися події української партизанщини 1944-1946 років, він разом з иншими дітьми ходив до тих пивниць, де московські енкаведисти катували наших упівців, він із пуп’янку знав, “хто ми такі, хто ворог, хто приятель” [1, 14]. Відтак це А від побаченого, наче річка водою, наповнювалося відкритим голосінням над долею свого великого народу. Але “що сльози там, де крови мало”, – прагнення летіти стрілою вперед, творити готику майбутнього, устабільнюватися стрілчатою пірамідою перемагало біль.
Символом цієї перемоги є первень Л. Цей звук, за поетом-символістом Ю.Бальмонтом, творить щось воложне, любовне: Лель, Полель, люблю, літо…, а видатний математик і лінгвіст Ляйбніц зазначає, що тихо-м’яка наповненість цього звука призвела до творення зменшувальних слів у латинській та німецькій мовах. Калинцеве Л “оберігає муза Ерато / від музи Трагедії”. Цей звук – центр “м’якотілої вкраїнської імперії серця”. Його алітерації творять плин ідеального українського життя: мистецтво, кохання, розваги… Це те, що прийшло до поета у студентські роки на українській філології Франкового університету, щоби згодом розчинитися у невловимому “на грані яви і сну” первні И. Цей звук направду національно-патріотична українська фонема, позаяк вона не має аналогів ні в слов’янських мовах, ні в поширених германських тощо. Це той шлюбний союз, що виник на україномовному грунті між ы та і в ІХ – ХІ ст., ставши своєрідним “неперекладним” звуком переднього ряду проміжного високо-середнього підняття… Це “сторож із вогненною різкою в генах”. Фонетичний сторож нашої ідентичности. У цьому И “несповнені краєвиди / невловимі пахощі жінок / пір’їни розвіяної жар-птиці”. Це, зрештою, смуток політично-суспільного сьогодення. На запитання кореспондента у квітні 1993 року: “Чи вірили Ви, політв’язні концтаборів, у те, що нація встане з колін?” – Калинець ударив батогом: “Такої переконаности не було, але була впевненість у власній правоті тієї справи, за яку боролися. Чи маю тепер таку світлу віру? Я розчарувався у своєму народі. З болем усвідомлюю, що він ще недозрів до будівництва власної держави, обкрадає себе, своїх дітей і онуків. Чуюся ніби й винним за свій народ. Можливо, нам і вдасться виховати покоління, яке матиме більше гідности, яке осилить ту тяжку працю Я вважаю, нас може врятувати лише диво, рука Божа, бо сам народ врятувати себе нездатний” [1, 461]. Думаю, це невдоволення – не крик песимізму, а стимул для роботи принаймні над власним “я”. Це стверджує первень Н як “золота середина / …/ на міцних ногах”. Саме усвідомлення міцности цих ніг уможливлює долати перелази, навіть якщо вони спрямовані “у відчай задзеркалля”. І це поетове “щоденне невдоволення” насправді сходинка у рухові догори: що вище здіймаєшся, то тяжчі випробування і гостріші відчуття. Вони зриваються у наступному первні Е – “чистому й розпачливому / як зойк бранок”. Цей розлогий крик звука Е покрив собою всю Україну: звук болю і непочутости, звук волання у пустелі. Не раз думалось у часи переламу дев’ятдесятих: Калинець чи не єдиний борець на попелищі знеукраїненої Вітчизни. Зокрема тут, у Галичині. Він – виклик українським толераціям, компромісам, лібералізмам і всім тим, що сум’ятливо виправдують власну неспроможність. А це попросту підло супроти минулого і прийдешнього. Це, зрештою, банальна відсутність нації у сьогоднішньому. Поступаючись – щоразу маліємо.
Первень Ц – “вайлуватий африкат” “із покладеним залізним пальцем / на вустах…” Повернувшись після дев’ятирічного заслання додому, поет опинився у “зміїному кублі” безпросвітного брежнєвського животіння в атмосфері брехні, лицемірства, страху, моральної деградації – себто у великій зоні СРСР. Після постійного духовного напруження в таборі, що стимулювало творчість, гартувало характер, вилущувало душу з тілесних лещат, – цей апогей радянської доби – 80-ті – викликав несподівану форму протесту – Велике Мовчання. Муза завмерла у своїй довершій формі, як цілком добре збудований Дім в екстремальних табірних умовах. Коли мовчання стає творчістю? Коли воно підсумовує сказане у вмотивований для цього час. Калинцева Муза перевищила тодішню патологічну часову наповненість: а) “Я втратив натхнення. Я його більше не відчуваю”; б) “Два томи для поета – забагато. Відчув байдужість до процесу творення як акту”; в) “Я виконав у поезії все, що міг. Далі – тупцювання на місці” [2, 394]. Сміливо! Впевнено! Самодостатньо! Гідно!
Але не є тупцюванням на місці Калинцеве життя, сповнене “беззвучної надії”. М’який знак наприкінці його прізвища, а точніше м”який звук Ц – це так само знак непроминальної і самодостатньої індивідуальности, як невідтворюваність ЦЬ жодною слов’янською мовою: “воно наше/ …/ важко дається чужомовцю / благословенне / я завершуюся ним / беззахисний і ніжний / як равлик без панциря”. Оце “воно наше” – концепт Калинцевого життя, його надія і сила: “сила / що звільнить нас / ще як макове зерно”, але хто б то сумнівався у її присутности?
Література:
1. Одержимість. Інтерв’ю Юрія Зайцева з Ігорем Калинцем. – Львів, 2002.
2. Стус Дмитро. Василь Стус: життя як творчість. – К., 2004.
3. Шкраб’юк Петро. Попід Золоті ворота. Шість елегій про родину Калинців. – Львів, 1997.
