Вельмишановний пане ректоре, шановні члени Вченої ради Національного університету «Львівська політехніка»!
Сьогодні маю велику честь прийняти від університету цю високу відзнаку. Розцінюю її як визнання важливості справи, яку роблю, очолюючи Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою. Десятиліття моєї професійної та громадської роботи в університеті для мене особисто не що інше, як служіння нашій академічній спільноті, містові, країні. Я це завжди робила щиро, чи то викладаючи на кафедрі іноземних мов, чи то керуючи МІОКом, чи тоді, коли активно провадила просвітницьку діяльність.
Сьогодні час великої відповідальності — колективної й індивідуальної. Час, коли в умовах жорстокої війни, яку веде Росія проти нашої держави, проти кожного з нас, наших дітей, онуків, нашої ідентичності, ми явили світові іншу Україну. Країну, яка сповідує цінності свободи, волі, жертовності, благородства не на словах у теплих комфортних умовах, а своїм чином — проливаючи кров найкращих синів і доньок, відсутністю страху й готовністю жити в надскладних умовах. Ціна страшна — людські жертви, каліцтва, зруйновані міста і села, отруєна земля, мільйони біженців, яких приймає здивований світ. А ми працюємо. І ця щоденна робота в умовах відсутності світла, тепла — це вияв нашого громадянського спротиву. І, якщо хочете, — життєва постава, яка є героїзмом кожного з нас.
Але велика відповідальність перед десятками, а може, й сотнями тисяч загиблих, перед нашими воїнами ЗСУ, добровольцями, які залишили родини, робочі місця, а часто життя та працю за кордоном, накладає на нас усіх і велике зобов’язання — змінювати себе, змінювати університет, будувати його для тих, хто прийде вчитися після війни і візьметься за відбудову зруйнованої, проте живої України. Мусимо збудувати таку вищу школу, в якій рудименти радянщини залишаться в далекому минулому, де немає місця для корупції, хабарництва, недобросовісного виконання обов’язків, плагіату й академічної недоброчесності, де творитиметься справжня якісна наука, результати якої друкуватимуть безкоштовно у провідних журналах світу, де біном Френсіса Бекона «знання — сила» буде трансформовано у трином «знання — сила — чеснота». Virtus стане основою нашого з вами професійного життя.
Змінюється світ. Після війни він буде іншим. Змінюється країна, змінюємося й ми. Це і є наша Ідея Університету, інтелектуальної, інноваційної, високоморальної сили, що здатна готувати й виховувати молодь для відбудови і побудови нової України, якою після війни не перестане захоплюватися світ.
Розмірковуючи над Ідеєю Університету, завжди пам’ятаю про одне з його найважливіших завдань — «забезпечення діалектичного поєднання пошуку істини та служіння суспільству», про те, що університет — це «довгостроковий проєкт, який будується на конкретних принципах та ідеалах, що їх не можна приносити в жертву ситуативній вигоді чи модним тенденціям» (Ярослав Пелікан. Книга «Ідея Університету»). Саме на цій основі, всупереч далеко не сприятливим обставинам, намагалася вибудувати роботу команди і донести до нашого суспільства, до нашої молоді концепти єдності, неподільності, спільності українського світу.
Ми добре розуміли, що наше суспільство, обтяжене спадком минулого, не було готове до сприйняття феномену світового українства, яке перебуває за межами географічних кордонів України, як і не була готова влада до ухвалення правильних рішень. Для верифікації цієї тези нам вдалося вперше за роки незалежності України спільно з Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» провести всеукраїнське опитування «Обізнаність мешканців України про діаспору та ставлення до неї» (серпень-вересень 2021). Отримані дані є важливими для держави загалом, адже будь-яка стратегія ефективна тільки за умови розуміння та сприйняття проблематики в суспільстві.
І лише цього року нарешті, вперше за трохи більш як 30 літ нашої незалежності, прозвучала в наративах наших політиків теза: «Нас 65 мільйонів». Шлях до розуміння цієї істини був дуже непростий — від стереотипів, які залишила нам у спадок стара радянська система і які глибоко проникнули та закоренилися в українському суспільстві, через повне несприйняття і заперечення до нейтрального ставлення й аж до розвитку ділових відносин. Від клейма зрадників до статусу партнерів. Від повного ігнорування до поступового залучення потенціалу діаспори до розбудови України та промоції її у світі й утвердження позитивного іміджу нашої держави у міжнародній спільноті. І нарешті цифра 65 мільйонів як початок зміни парадигми взаємодії тих, що в Україні, і тих, що поза нею!
І я з гордістю стверджую, що саме Львівська політехніка була і є лідером громадської думки в розумінні та сприйнятті світового українства як важливого партнера України, залучивши у 1998 році до своєї структури МІОК і створивши всі умови для його праці та розвитку. Це відбулося з ініціативи ректора Юрія Рудавського, який мав виняткове стратегічне мислення і глибоко розумів потребу співпраці України та української діаспори на всіх рівнях. Цю ідею реалізовував послідовно його наступник, чинний ректор, професор Юрій Бобало.
Сьогодні світове українство — різноколірна мозаїка: це і третє, четверте, п’яте покоління тих, хто виїхав з України 130 літ тому, і ті, хто покинув її недавно; це потужні громади з давньою історією і ті, що утворилися декілька років тому; це діаспоряни, які мають силу впливу на уряди й парламенти країн проживання, і новітні мігранти середини дев’яностих – початку нульових років нового тисячоліття, спільноти яких лише стають на ноги. Але всі разом вони творять український глобальний світ.
Сьогодні в умовах широкомасштабної війни ми є також свідками потужного відтоку людського капіталу з України. Мільйони українських біженців змушені покинути Батьківщину. Без сумніву, велика частина з них залишиться в чужих країнах. І ми як держава будемо змушені давати нові й нові відповіді на виклики, перед якими опинилися. Це питання повернення, інтеграції, запобігання асиміляції, підтримки українського шкільництва, розвитку українознавчих студій і зміцнення їхнього статусу, запобігання впливам «русского міра», який не перестає поширювати свої токсичні ідеї в різних формах гібридної війни, і багато іншого. І ми вже вкотре переконуємося в далекоглядності Львівської політехніки, яка системно підтримує діяльність МІОКу. Адже саме інституціоналізація є безумовною запорукою успіху, а функціонування державних інституцій у сфері взаємодії з українським світом — фактором впливу на формування правильних політик співпраці в цій площині.
Тому, осмислюючи феномен світового українства в історичній ретроспективі та в сьогоденні, проєктуючи його значення для України у майбутньому, ми намагалися й намагаємося донести сенси і до влади, і до суспільства загалом, закладаючи їх в основу нашої діяльності.
Вважаємо, що:
формування єдиного українського простору має бути стратегічним напрямом політики української держави.
Стоїмо на позиції:
співпраця України та світового українства має базуватися на партнерських засадах, в основі якої бачимо рух назустріч одне одному. Це наша основна теза, що лягла в основу концепції взаємодії з українцями у світі, запропонованої МЗС.
Розуміємо, що світове українство — це наш економічний, політичний, культурний ресурс, наше лобі у світі, наш потенціал у відбудові повоєнної України.
За роки незалежності та за період російсько-української війни Україну змушені були покинути мільйони українців. Це активні, відважні люди, що знайшли в собі силу і відвагу дати гідну відповідь на виклики, які кинуло їм життя.
Частина з них, озброєна новими знаннями та вміннями, досвідом праці й життя в чужих країнах, де сповідують європейські цінності, зі знанням іноземних мов, без сумніву, повернеться на рідну землю.
Тому докладемо всіх зусиль, щоб допомогти органам законодавчої та виконавчої влади розробити і впровадити «Програму повернення українців на Батьківщину».
Частина українських мігрантів залишиться у країнах проживання, інтегруючись у їхні середовища.
Тому не лише долучаємося до розроблення та ухвалення системи нормативно-правових документів, а й працюємо над послідовним втіленням програми збереження та формування національної ідентичності наших співвітчизників, які вирішили залишитися за кордоном для постійного проживання і фактично є на сьогодні новою українською присутністю у світі. Усі ці теоретичні засади втілені в реалізації численних заходів і проєктів МІОКу.
Наша місія, як зазначено у стратегії МІОКу, — «добродіяти для українців у світі та їх єднання з Україною». Це спонукає нас шукати і знаходити нові ефективні способи роботи, постійно вчитися, швидко змінюватися, вибудовувати довгострокові партнерські відносини, ухвалювати нестандартні рішення у відповідь на сучасні виклики, дбати про бездоганну репутацію. Місія, цінності, інновації, здатність до змін, ефективна взаємодія зі стейкголдерами, мотивована команда — ось компоненти, що дають МІОКу змогу залишатися стресостійким, а отже, й життєстійким.
МІОК — майже ровесник нашої незалежності. Цього року нам виповнюється 30 років. Зроблено багато. Чимало наших напрацювань лягло в основу державної політики співпраці із закордонними українцями. Ще більше роботи попереду, якщо зважити, що, за прогнозами Інституту демографії НАН України, до 2030 року нас залишиться на території України 35 мільйонів. Решта — за її межами. Нам треба буде вибудовувати нову модель співжиття українського світу всіх континентів. Але це буде вже нова ера світового українства. І ми до неї готуємося.
Дякую ректорові професору Юрієві Бобалу, Вченій раді за честь бути почесним професором одного з найпотужніших університетів України — Львівської політехніки. Дякую команді однодумців, працівникам МІОКу, моїм колегам, які сповідують цінності й високі стандарти праці. Дякую моїм дітям, Ярині та Маркіянові Ключковським, за постійну підтримку, допомогу і любов. Відзнаку присвячую моїм батькам, світлої пам’яті Мамі і Татові, без яких я б не була такою, якою є сьогодні.
Ірина КЛЮЧКОВСЬКА
Фото Наталії Павлишин, Центр комунікацій Львівської політехніки