Конґрес для діаспори
Влада не надто переймається проблемами закордонних українців
З 17 по 20 червня у Львові відбувався Конґрес української діаспори «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у світовій спільноті». Конґрес став логічним продовженням започаткованої 2006 року однойменної науково-практичної конференції. Ініціатор цього заходу
— Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка».
Як і прогнозували організатори конференції, до міста Лева з’їхалися 400 учасників із 28 країн світу та всіх областей України. Конґрес відвідали найвідоміші представники діаспори: Віктор Педенко
— генеральний секретар Світового конґресу українців, владика Діонісій Ляхович — помічник глави Української грекокатолицької церкви, Ярослава Хортяні президент Європейського конґресу українців, Василь Бабенко — співголова Ради Об’єднання українців Росії. З української сторони були присутні глава УГКЦ Любомир Гузар, Дмитро Павличко — голова Ук-раїнської всесвітньої координаційної ради, Геннадій Удовенко — голова Ради з питань етнонаціональної політики при Президентові України.
Конференції на тему взаємодії держави й діаспори регулярно організовують у країнах Європи. Проведення таких конґресів сприяє згуртуванню українства, яке оцінюється як надзвичайно важливий культурний, економічний, політичний фактор впливу й величезний ресурс. Та на перспективу, вважають експерти, світове українство повинне бути не тільки ресурсом, але й партнером та інвестором України, якщо не прямо, то опосередковано задіюючи чинники впливу в державах проживання. Ірина Ключковська, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою, голова організаційного комі-тету, зазначає: «Глибинного розуміння необхідності систематичної співпраці з діаспорою, на жаль, немає. Тому основним завданням конґресу є узагальнити досвід, визначити перспективи й розробити механізми співпраці».
Проте враження учасників не в усьому збіглися з концепцією форуму. Нарікали насамперед на відсторонення влади від конґресу, мовляв, можновладців можна було побачити лише на відкритті, до подальшого ж діалогу залучалися тільки громадські організації. «Багато зауважень стосувалося відсутності на конґресі найвищих керівників держави. Тішимося тим, що до його організації долучилися, зокрема, фонд Катерини Ющенко «Україна 3000» та фонд Арсенія Яценюка «Ореn Ukraine».
Важливо те, що ми отримали привітальні листи від Президента України, голови Верховної Ради України, міністерств і відомств. Але люди хотіли спілкуватися — вчувався підвищений інтерес до всіх заходів, які так чи інакше стосувалися влади. Так, назустріч конґресу пішла львівська міська й обласна влада, активно підтримуючи дискусію, ініціюючи зустрічі та круглі столи, такі як зустріч голови Львівської обласної ради Мирослава Сеника з представниками громадських організацій 28 країн щодо можливостей співпраці», — каже пані Ключковська.
Дмитро Павличко, голова Української всесвітньої координаційної ради: «На конґрес приїхало багато учасників із різних країн. Тут є «плюс», але є й певні «мінуси», тому що в кожній країні є свої проблеми. Одна річ — говорити з українцями, що живуть в Америці, й інша— із тими, що живуть у Росії, дехто живе в Грузії,а хтось — у Білорусі. І це все потрібно було врахувати, проте врахування тут не могло бути. І хоча на розгляд було поставлено дуже багато питань, як на мене, то навіть забагато, але цей конґрес можна прирівняти до форуму українства в Києві. Такого масштабу набуло це зібрання українців з усього світу. Але, як бачимо, напевне, зі столиці добратися було найважче. Приїхали люди з Торонто, із Карелії. А з Києва не приїхав ніхто. Нас тут вітали представники високопоставлених осіб. Організатори, напевне, запрошували і їх самих. Але я б хотів бачити тут представників Секретаріату Президента, уряду. Був, здається, тільки представник Міністерства освіти, одначе я вважаю, що цього недостатньо. Це свідчить проте, що й Верховна Рада, й уряд, і Секретаріат Президента недооцінюють, а можна навіть сказати, що не розуміють, яку користь могла б мати Українська держава при міцних, сис-темних зв’язках з українськими громадами в різних країнах. Ми ж хочемо бути в Європейському Союзі й у НАТО, так ось ці люди нам і будуть допомагати. Вони вже там є й могли б виступити в міністерствах закордонних справ різних країн із вимогою підтримати вступ України до євроатлантичних структур.
Але головний мій висновок полягає в необхідності створення аналогічних до Львівського міжнародних інститутів, які займатимуться зв’язками з діаспорою по всій країні, насамперед у Харкові, Одесі та Донецьку. Без цього ми нового кроку зробити не можемо. Бо тут, уЛьвові, не потрібно нікого агітувати. А в тих містах необхідно піднімати українство. Найбільше, що ми можемо зробити для української діаспори, — це показати, що південні й східні міста України поступово стають українськими».
Одним із питань, поставлених на обговорення, була потреба створення музею української діаспори. Як відомо, буковинський музей діаспори реорганізовано, ідеться навіть про його ліквідацію. У розмові з кореспондентом «UA.еu» Дмитро Павличко прокоментував цю ситуацію так: «Я з великою прохолодою ставлюся до всіляких музеїв, особливо музеїв діаспори. Їх може творити сама діаспора. Ви хочете перевезти всі ті книжки чи вишиванки, з якими всі ті люди їхали за кордон, чи ті сорочечки, що вони там вишивали, і тут показувати людям? А що ж буде там? Я бував у музеях української діаспори в Канаді та США й бачив чимало експонатів нашого народного генія, вважаю, вони там повинні бути. Туди повинні ходити не ми, а американці й канадці, які хочуть пізнати Україну. Тим паче, що наша діаспора сьогодні росте, але за всі роки незалежності, відсилаючи до України мільярди євро, вони не спромоглися видати жодної української книжки, перекладеної, скажімо, іспанською мовою. Нам треба діяти, але не на рівні музейного життя».
Головною частиною конґресу стала науково-практична конференція. Окрім неї, було проведено 16 заходів, які є гарною ілюстрацією діяльності українських громад за кордоном. У межах конґресу проводилася виставка мистецького плаката на тему української еміґрації, виставка «Голодомор: геноцид голодом» (Канада), виставка творів українських художників-еміґрантів «Повернені на Батьківщину», виставка фотографій Люби Маркевич (Канада) «Чорнобиль. Життя продовжується», виставка з фондів музею Соломії Крушельницької «Мої почування й моє серце були завжди українськими…» Також відбулося нагородження переможців одного з найвдаліших проектів Інституту— Міжнародного молодіжного конкурсу «Діти еміґрантів про себе», на який надійшло майже 160 робіт як з України, так і з-за кордону, відбувся круглий стіл на тему «Українська петлюрівська еміґрація міжвоєнного періоду», показ документального фільму Христини Стоділки-Цурковської (Канада) «Відродження королівства: скарби Галичини» та презентація антології української літератури в англомовних перекладах Вірляни Ткач і Ванди Фіппс «В іншому світлі».
У процесі обговорення злободенних тем враховано було й ті реалії, у яких перебуває останні роки Україна. Це насамперед — люди, які виїхали працювати за кордон від часу проголошення незалежності. Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою одним із перших зайнявся питаннями, пов’язаними із життям українського трудівника за кордоном і подоланням неґативного стереотипу заробітчанина. Саме представникам нової хвилі міграції відвели окрему секцію «Нова хвиля еміґрації: здобутки, втрати, перспективи» й експозицію «Наші в Італії», яку підготувала спільнота колишніх заробітчан з Івано-Франківська.
Сьогодні трудову еміґрацію не слід оцінювати як стовідсотково неґативне явище. Люди працюють і надсилають в Україну чималі кошти. Щороку до бюджету нашої держави від громадян, що трудяться за кордоном, надходить близько 21 млрд доларів. Це — майже четверта час-тина ВВП України. Чи було б краще, якби ці люди були в рідній країні безробітними? «Натомість, від перебування за кордоном у людини формується новий тип мислення, усвідомлення можливості працювати на себе, без грубого втручання бюрократизму на тлі високого безробіття в рідній країні», — розповідає у своїй доповіді президент Асоціації українців в Іспанії «Україна» Михайло Петруняк.
Результати конґресу очікуватимуться впродовж року. Допрацьовується ухвала з пропозиціями, адресованими до Президента, Кабінету Міністрів, Міністерства закордонних справ, Міністерства освіти й науки, Міністерства культури. Пропозиції стосуються широкого спектру про-блем і головно напрямлені на досягнення порозуміння й налагодження співпраці між діаспорою та владою країни. Серед основних — запровадження посади віце-прем’єр-міністра з питань українців за кордоном, прохання до Верховної Ради провести в 2008 році парламентські слухання на тему закордонного українства, створити інститути зі співпраці з діаспорою в усіх великих містах України, розробити державну програму повернення закордонних українців на іс-торичну Батьківщину тощо. На цьогорічному конгресі, за словами організаторів, якнайбільше пропозицій пролунало з боку учасників. Це свідчить, що українці за кордоном розуміють проблеми Вітчизни й про-понують шлях до діалогу та допомоги.
Україна, за словами учасників конгресу, має у світі позитивний імідж, чим не може похвалитись український уряд. Українці за кордоном, особливо ті, що проживають в Європі, є носіями найвищих моральних чеснот, високої духовності. Це — люди, які дійсно утверджують позитивний імідж України сумлінною працею й духовними цінностями. Як запевняють учасники конгресу, позитивний вплив українців на суспільство визнають навіть у країнах, де вони проживають. Натомість, рідна країна дуже часто стає для них чужою, навіть коли вони самі цього не хочуть.
Юля Баліцька
З тижневика «МІСТ» №26(520) 26 червня, 2008р.