Щоб держава, нарешті, взялася за голову

          Відгомонів Міжнародний конгрес «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті», який відбувся у Львові 18-20 червня цього року. Вже вдруге ініціатором його проведення став Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». Була вагома підтримка і у відповідних міністерствах, і з боку міської та обласної влади, і, звісно, меценатів, якими на цей раз виступили Акціонерний комерційний банк «Форум», ЗАТ «Львівська кондитерська фірма «Світоч» та інші. Конгрес привітали телеграмами і Президент України Віктор Ющенко, і голова Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» Катерина Ющенко, і голова Верховної Ради Арсеній Яценюк, і міністри – Іван Вакарчук, Василь Вовкун, Володимир Огризко.

          Приємно, що на Конгресі панувала ділова атмосфера. Звичайно, були емоції, не обійшлося без пафосу, але головне: учасники Конгресу виробили і прийняли, як на мене, вагому Ухвалу. Про що саме, – й розмовляємо з директором Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» Іриною Ключковською.

          – Пані Ірино, чи Ви вже відійшли від бурхливих днів Конгресу?

          – Ще ні. То ще буде довго. Доти, поки мені кожної ночі перестане снитися, власне, той Конгрес.

          – Які підсумки?

          – На другому Конгресі ми ставили собі за мету: на відміну від попереднього Конгресу, таки добитися, наприклад, парламентських слухань. Бо ж у політичній метушні упродовж двох років, що минули, не знайшлося ні часу, ні можливостей вивести це питання – проведення парламентських слухань з питань закордонного українства на рівень Парламенту і Уряду.

          – Отже, як проходила робота Другої Міжнародної науково¬практичної конференції «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті. Українська діаспора у світовій цивілізації», що стала, як нам видається, центральною подією Конгресу?

          – Як уже відомо з преси, 470 учасників з 28 країн, серед яких – Австралія, Австрія, Естонія, Італія, Португалія, США, Росія, Франція, – провели три пленарні та 30 секційних засідань. З доповідями виступили понад 300 учасників. Це були представники українських громадських, культурно¬освітніх організацій, науковці, духовенство, представники міністерств, відомств, вищих навчальних закладів, а також бізнесмени. Робота проходила у сімох секціях: здобутки діаспори у гуманітарних, освітніх, технічних, природничій сферах: глобальний і український аспекти; роль діаспори у просуванні національних інтересів у міжнародній спільноті: визнання Голодомору¬33 геноцидом, прийняття проукраїнських законів, входження до ЄС, СОТ, НАТО та ін.; нова хвиля еміграції: здобутки, втрати, перспективи; діаспора в умовах глобалізації: проблеми інтеграції в чужоземне середовище та збереження національної ідентичності.

          – До речі, Дмитро Павличко, голова Української всесвітньої координаційної ради (УВКР), запропонував на відкритті Конгресу підготувати звернення до Уряду, в якому б йшлося про створення при Харківському, Одеському та Донецькому університетах міжнародних центрів, які б працювали з українською діаспорою. Такі Інститути, як Ваш. Як Ви вважаєте, піде Уряд назустріч побажанням Конгресу, адже, гадаємо, усі цю пропозицію підтримають?

          – Нам би дуже цього хотілося. Врешті, це передусім справа Уряду та й законодавчої влади – тісно співпрацювати з діаспорою. І не лише у форматі світових зустрічей чи конференцій. Звичайно, Уряд мав би на цю добру справу виділяти кошти окремим рядком у бюджеті.

          – А ще варто відзначити і таку пропозицію Дмитра Павличка, як встановлення пільг для діаспори при отриманні її представниками паспорта українця.

          – Певно, що так. Давно пора це зробити, як це зроблено для діаспори інших країн.

          – Які висновки Ви для себе зробили з роботи Конгресу?

          – Ну, по¬перше, українська діаспора – це важливий економічний, інтелектуальний, культурний і, річ ясна, політичний ресурс української держави. По¬друге, як для розбудови демократичної заможної України, так і для утвердження її позитивного образу у світі, потрібно разом працювати – і владі України, і громадським організаціям діаспори, залучаючи капітал знань і можливостей українських громад і в Україні, і за її межами. Врешті, співпраця із закордонним українством має бути одним із основних пріоритетів зовнішньополітичної діяльності Української держави. І, можливо найголовніше – Українська держава зобов’язана захищати і відстоювати права зарубіжних українців, а також – громадян України, які тимчасово перебувають за її межами.

          Відступ для введення у контекст

          В Ухвалі Конгресу міститься звернення до Президента України з проханням провести на державному рівні вшанування 125¬річчя від дня народження І. Фещенка¬Чопівського, видатного науковця і державотворця. Звернутися до урядів Польщі та Росії з клопотанням про відзначення річниці від дня народження І. Фещенка¬Чопівського (січень 2009 р.). Вважаємо за потрібне нагадати читачам: хто такий Іван Фещенко¬Чопівський. Учений світового рівня в галузі металознавства і металургії. Олег Романів у вступній статті до Матеріалів міжнародної конференції «Іван Фещенко¬Чопівський – видатна постать в історії науки та українського державотворення» (до 50¬річчя від дня загибелі) пише, що він здобув блискучу студентську і ад’юнктську підготовку з металознавства до Першої світової війни у Київському політехнічному інституті. «Перервану революцією і визвольними змаганнями наукову діяльність він відновлює у 1922 році – дуже короткочасно у Варшаві, а далі – в Кракові, де став, по суті, піонером в організації металографії, металознавства і металургії та методів випробувань металів і сплавів… Іван Фещенко¬Чопівський, автор фундаментального тритомника «Металознавство» – провідний металознавець міжвоєнної Польщі. Він – титулярний професор, член¬кореспондент Польської академії наук, організатор оборонних програм польської індустрії».

          Що ж стосується державотворчої діяльності І. Фещенка¬Чопівського, то, продовжує Олег Романів, «він дивовижно швидко і глибинно усвідомлює себе українцем, стає активним молодим учасником українського руху, що в 1917 році виводить його в час української революції на голову Київської Губернської Ради, далі – члена Центральної Ради. Його висока економічно¬господарська освіченість та професійність виводять його далі в уряді УНР на пост міністра торгівлі та промислу, згодом – вже в уряді Директорії в ранг міністра та віце¬прем’єра в Кабінеті Остапенка. Далі, у зв’язку з несприятливою зміною політичної ситуації, він – радник української місії в Румунії, згодом у 1920 р. у Варшаві – голова Української економічно¬військової комісії. Чи не найвища політична посада випадає йому вже в час сутінків української державності у 1921 році, коли за декретом Симона Петлюри він очолює 220 днів своєрідний екзильний парламент – Раду Республіки».

          Немає сумніву в тому, що така людина, як Іван Фещенко¬Чопівський заслуговує на гідне відзначення його ювілейної дати на державному рівні, а ми, українці, повинні знати про нього якнайбільше – і як про вченого, і як про державного діяча.

***

          – Ви, отже, задоволені роботою Конгресу, хоч і витратили чимало енергії – і Ви, і члени Вашого невеличкого колективу?

          – Звичайно. Конференція вийшла за межі науково¬практичні і переросла у Конгрес. Зараз поясню – чому. Бо люди нас закидали своїми пропозиціями. По¬перше, проведення Міжнародного конкурсу української молоді «Діти емігрантів про себе», про який генеральний секретар Світового конгресу українців Віктор Педенко сказав, що це – найважливіша річ. Конкурс тривав від грудня 2007 року до травня 2008¬го. Надійшло 156 робіт від дітей з України, Іспанії, Італії, Португалії, Росії, Болгарії. Як можна було не підтримати цієї ініціативи? Конкурс мав величезний резонанс. Один з його підсумків: діти, які з батьками виїхали в інші країни, відчувають ностальгію за рідною землею. Але, в принципі, почуваються щасливими. Інша річ – діти, що залишаються тут, в Україні, без батьків. То страшно. Представники Фонду «Україна 3000», коли знайомилися з текстами, плакали. Ми їм відповідали: «Ми теж плачемо. Всі 156 робіт ми проплакали». А ще нам запропонували конкурс мистецького плаката «Щедре українське серце – Україні та світу!»

          – Може, варто поєднати обидва конкурси і видати їх матеріали книжкою?

          – Ми плануємо це зробити… Відбулась також виставка «Повернені на Батьківщину», презентація двомовної антології української літератури в англомовних перекладах Вірляни Ткач і Ванди Фіппс. Білоруський театр «Арт¬майдан» запропонував нам показ п’єси «Голодомор». Від українців Башкортостану та Карелії виступали: народний хор української пісні «Кобзар» із Башкортостану і народний колектив «Українська пісня» (Карелія, Росія). Відбулося ще кілька акцій, які в газетному форматі годі перелічити…

          Відступ для конкретизації

          «Пропонована читачам антологія «В іншому світлі» містить твори (в оригіналі та перекладі) 37 українських письменників, а також добірку українського фольклорного матеріалу: українські народні думи, обрядові пісні, легенди, замовляння тощо. Оскільки англомовні переклади Вірляни Ткач і Ванди Фіппс створювали для театральних вистав мистецької групи «Яра», структура антології водночас і проста, й незвична: твори її авторів представлено у ній відповідно до того, коли їх перекладали і ставили сценічно. Серед авторів, чиї твори вони використовують у своїх дійствах, є класики – Тарас Шевченко, Леся Українка, Василь Стефаник, Павло Тичина, Володимир Свідзінський, Богдан¬Ігор Антонич. Серед поетів – також молодші ровесники Вірляни й Ванди – Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Аттила Могильний, Вікторія Стах, Анька Середа… Багато уваги приділяє Вірляна Ткач українській жіночій поезії ХХ ст.: перекладає твори Оксани Сенатович, Наталки Білоцерківець, Людмили Таран, Оксани Забужко, Марії Ревакович та інших українських поетес, чия літературна творчість доповнює поетичні дійства мистецької групи «Яра», або на основі якої витворюються окремі поетичні вечори» (Ольга Лучук. Діалог культур у просторі й часі // В іншому світлі: Антологія української літератури в англомовних перекладах Вірляни Ткач і Ванди Фіппс та в театральних дійствах мистецької групи «Яра» / Упоряд. Ольга Лучук; Передмова Наталії Пилип’юк. – Львів: Срібне слово, 2008).

***

          … Одне із завдань, яке я собі поставила як керівник Інституту, засобами конгресів, конференцій стукати у двері відомств і привернути увагу влади як до проблем української діаспори, так і до тісної співпраці Української держави з українцями за кордоном. Завдання держави: повернутися обличчям до об’єктивної реальності. Взяти діаспору під своє крило, як це робить увесь світ, зокрема й мусульманський. Нам потрібно вчитися це робити. Словом, будемо стукати, впливати, щоб держава, нарешті, взялася за голову.

          – Думаєте, вдасться достукатися?

          – Я чітко знаю, що нам слід робити. Ми, звичайно, не можемо замахуватися на великі справи, але ми йдемо тихою сапою і щось робимо. Йдемо своєю стежкою і її обробляємо. Ми підтримуємо еміграцію, створивши два сайти для українців за кордоном. Добре, що маємо за своєю спиною таку гору, як Політехніка – себто Національний університет «Львівська політехніка», на якому, так би мовити, стоїть наш Інститут і що може, те й робить.

          – Головне, мабуть, в Ухвалі, прийнятій Конгресом, – прийняття звернення до Президента України з проханням ініціювати розробку національної стратегії співпраці з діаспорою?

          – Безумовно. А ще – звернення до Верховної Ради: провести у 2009 році, нарешті, Парламентські слухання з питань закордонного українства, про що ми вже вели мову. Ну і, звичайно, прохання до Президента виступити із законодавчою ініціативою щодо закону про право осіб, які мають закордонний паспорт українця, хоча б на безкоштовне отримання освіти у вищих навчальних закладах України. Тоді й буде видно, що Україна дбає про українців, які волею долі опинились на світових роздоріжжях, про підготовку молодої зміни для праці на благо України.

Розмовляв Богдан Залізняк.
Газета “За вільну Україну плюс”
№23(203)  17 липня 2008 року