Чому українцiв так багато за кордоном i немає при  владi в  країнах проживання

Нашого цвiту по всьому свiту
Народна мудрiсть

         Удруге мала намiр зустрiтися з українською дiаспорою, яка мешкає за кордоном. Але на вiдмiну вiд 2008 р. (всього рiк тому), коли про своїх спiввiтчизникiв далекого минулого i сьогодення мала мiнiмальну iнформацiю, тепер почуваюся бiльш-менш освiченою у цьому вiдношеннi. Тому й переймаюся питаннями дещо iншого рiвня зрiлостi.
        1. Чому українцi-емiгранти складають аж 10-15% усiєї дiаспори, що мешкає поза межами своєї батькiвщини (за даними Мiжнародної органiзацiї з питань мiграцiї та Свiтового банку вiдповiдно) [1.41],  або бiля половини сьогоднiшнього населення України. Мiж тим як кiлькiсть нас узагалi, як і територiя країни, далекi вiд 10-15% усього населення планети чи то площi iї.
        Ця тенденцiя зберiгаєтся  i в новiтнiй емiграцiї. Так, серед емiгрантiв до Нiмеччини у 2004 роцi 45,5% склали українцi, 16,1% – росiяни, 13,2% – євреї  i тiльки 10,5% – нiмцi; до США: 71,4% – українцi, 7,0% – росiяни, 2,4% – євреї; до Iзраїля: 47,7% – українцi, 19,6% – росiяни, 16,6% – євреї [2.7, 145-152]. Щоправда, євреї та нiмцi ранiше у певний перiод масово емiгрували, тож, мабуть, не коректно порiвнювати iнтенсивнiсть їх вiд’їзду з iншими, та й мотивацiя у них була  специфiчна. А ось iз росiянами вiдмiнностi разючi, хоча знову ж таки – рiк на рiк не приходиться: для українцiв, можливо, 2004 рiк був рiвнозначний 1992 року для росiян.
        Отже, що спонукає українцiв до мандрiв? Ураховуючи, що масовi переселення розпочалися ще в XVI-XVII столiттях (на схiд), продовжилися у ХIХ столiттi (на захiд), вiдбуваються i сьогоднi (в обох напрямках), тобто охоплюють шiсть вiкiв, пов’язати цi  процеси лише з полiтичним режимом чи то соцiально-економiчним становищем країни певного перiоду важко (було усяке у нас i в iнших країнах).
        Таке питання пiсля тривалих роздумiв я поставила своїй ерудованiй приятельцi, росiянцi за походженням та образом мислення. До п’ятої колони її не вiдношу, проте вiдповiдь її мене приголомшила: «Виходить, українцi не люблять свою батькiвщину». Вона, слiд думати, закохана в Росiю, хоча у 80-х роках добровiльно залишила останню (мотиви, звичайно, якiсь були), потiм – Молдову, а Україна гостинно вiдчинила їй, безробiтнiй, дверi, і як науковець, митець вона вiдбулася саме в Українi. Не хотiлося б приймати таку точку зору до уваги, але поштовх до подальших роздумiв росiянка дала неабиякий.
        Закралася й пiдступна думка: вклад в економiку КНР лише молодої китайської дiаспори, яка мешкає в Пiвденно-Схiднiй Азiї, складає 70-80% усiх iноземних iнвестицiй, а це мiльярди американських доларiв, якi походять переважно з Гонконгу, Тайваню і Сінгапуру. Щоправда, там етнiчнi китайцi складають 86% найбагатших людей, а китайська дiаспора контролює економiку Iндонезiї, Таїланду,  та Малайзiї вiдповiдно до 90, 75 i 50-60% (1.44). З iншого боку, КНР створила сприятливi умови для iнвестицiй. Про закордонних українцiв чи Україну нiчого подiбного не доводилося чути.
         Проте з росiянкою полемiзую. Хiба абрамовичi, дерипаски та українськi нуворишi, яким грошi дiсталися з «повiтря» (як влучно зауважив патрiарх всiя Русi Кирило, перебуваючи в Донбасi), що безсоромно спонсують самодостатнi заможнi країни та острiвнi їх складовi, про якi ми до останнiх рокiв нiчого не чули й не знаємо, де їх шукати на географiчнiй картi, – зберiганням у їхнiх банках багатомiльйонних вкладiв, купiвлею там таких же коштовних iграшок, та своєю поведiнкою за кордоном принижують iмiдж своєї батькiвщини – бiльше люблять її, нiж тi, що сидять за гратами, – ходорковськi або  втiкачi вiд них березовськi, лазаренки, лозинськi? Чи тi чисельнi нiкчеми, яким нiбито спадкоємцям нi за що дiсталися радянськi харчiвнички, якi вони тепер зi зброєю в руках (чужих i своїх) ладнi вартувати, оберiгати? Чи тi покидьки суспiльства, якi вважають за краще пиячити, харчуватися якщо не урожаєм господарiв присадибних дiлянок або за рахунок гаманцiв їх, то вiдходами зi смiттєзбiрникiв; спати на горищах, пiдвалах, аби не працювати? I т.д. i т.п. Тож скiльки залишається тих, що помруть, але вдома зi своїми рiдними й близькими на своїй батькiвщинi – великiй чи малiй?
      1.1. Отже, любимо ми свою Батькiвщину чи нi?
      Незважаючи на те що вiдповiдь росiянки сприйняла як образливу, через деякий час я бiльш схильна  до такої оцiнки, тож вiдкинути її не можу.
      Справдi, мабуть, не всi закоханi в свою неньку та й не настiльки, аби дiлити з нею радiсть i горе. А якщо без пафосу, то якою була та є для нас Батькiвщина? Та, в якiй народилися далекi, не дуже далекi та близькi пращури та й ми самi? А вона, особливо для захiдноукраїнцiв, була багатоликою: Литва, Польща, Австро-Угорщина, Росiя, СРСР, короткочасно Україна, для схiдноукраїнцiв – утроє менше. Цим визначається загалом нацiональна структура зазначених регiонiв, напрямок мiграцiї та її iнтенсивнiсть.
      До речi, чи такi вже однаковi українцi захiдних та схiдних регiонiв, з  їх рiзноманiтним етносом, ураховуючи лише зазначену вище обставину ( а вона не єдина), чи таке ж у обох прагнення до волi, незалежностi, тяжіння до рiдної землi, традицiй, звичаїв, мови, вiри тощо. Подiї, пов’язанi зi здобуттям незалежностi України, засвiдчили, що iнiцiаторами, як i активними учасниками цього процесу, були саме першi, а другi  начебто лише приєдналися, а далi в бiльшостi стали на iнший бiк «барикад». А рiзнi природнi умови та можливостi (гори, моря, степи, кориснi копалини), незрiвнянна соцiально-економiчна структура, яка створювалася колишнiми та недавнiми васалами цих регiонiв? А культура?.. Скажiмо, архiтектура Днiпропетровська (як i всього Сходу та Пiвдня) i Львова – що небо i  земля.
     Доки над цим особливо не замислювалася, то й здавалося, що вiдмiнностей начебто й немає, бо, певно, так хотiлося б. Тепер дивлюсь на це дещо iншими очима: вiдмiнностi i, допускаю, глибиннi, є, тож, не передвиборчими (тимчасовими, примiтивними) гаслами, якi лише каталізують останнi, треба мiнiмiзувати їх, а повсякденною наполегливою, розумною, виваженою державною полiтикою на всiх рiвнях i в усiх галузях, насамперед в освiтi, культурi тощо.
     Виникає спокуса й до таких зiставлень. Францiя, Велика Британiя, Iспанiя, як i iншi метрополiї, були отакими завжди. I колонiї та напiвколонiї також зазвичай мали постiйних володарiв з моменту вiдкриття їх, часто вiддалених вiд метрополiї на великi вiдстанi, а то й iзольованi морями та океанами, а також природними, расовими, мовними вiдмiнностями, способом життя, менталiтетом i т. iн. Суттєвих асимiлятивних процесiв там не могло бути. Тож, скажiмо, iндiйцi, яких вiдкрили, пiдкорили, вiками експлуатували і лише недавно вiдпустили на волю далекi в усiх вiдношеннях британцi, хоч i бiднi та численнi, мабуть, бiльш прихильнi до своєї батькiвщини, нiж iншi. Можливо, й ми, незалежнi, як тiльки вiдчуваємо скруту, то й простягаємо руку за допомогою до близьких колонiзаторiв (чи брати в лапки, чи нi?) – найближчих зi Сходу України – до Росiї, сусiдів Заходу – до полякiв, угорцiв і кого завгодно, хто щось дасть (кредити, бiльш оплачувану, нiж на своїй Батькiвщинi, роботу і т. iн.) А то й запрошуємо варягiв, мовляв, володiйте нами, або вiддаємося сусiдам iз тiєю ж пропозицiєю: приймiть до себе, рятуйте нас (прикладiв iз iсторiї достатньо).
      1.2. Можливо, українцi – романтики і до мандрiв їх спокушує цiкавiсть?
       Таку версiю висунула  друга моя приятелька-докторант. Контраргумент: у найтяжчих клiматичних, побутових  i виробничих умовах найбiльшу питому вагу складають українцi: будiвництво, видобуток корисних копалин (вугiлля, нафти, газу i т. iн.) – Ямал, Комi, Якутiя, Тинда. I ми там – творцi, будiвничi. Справжнiх же мандрiвникiв там немає (циган). Торгiвцi також є, але не українцi. А вже в iнших країнах нас нiхто й нiколи не чекав i не створював нам сприятливi умови – це було б протиприродно. Тож що нас спонукає до мандрiв, окрiм примусових, на Колиму і Воркуту, до Магадана та Канади, Бразилiї та Парагваю?..
        1.3. Українцi їдуть,  як говорили  ранiше, за «довгим «рублём»?
        У цьому, мабуть, є доля iстини. Тому саме там, де холодно, спершу голодно, важко, небезпечно, побутово не облаштовано і де  зазвичай добре платять (iнакше ж нiхто не поїде),  українцiв найбiльше. Чому?
        По-перше, українцi – дуже працьовитий народ. Знаю багатьох, якi просто не можуть сидiти без дiла, навiть не маючи корисних цiлей. Це справило надзвичайне враження на мою знайому американку, вiдому як ученого етнографа, режисера експериментального кiно, яка поселилася 4 роки тому в 30 км вiд Уманi (Naomi Uman) (3.27). Про зазначену якiсть українцiв я чула на конгресi дiаспорян, що вiдбувся в минулому роцi, вiд авторитетних iноземцiв українського        походження 
В. Педенка, М. Петруняка [4.425, 432].
       По-друге, українцi, як i, очевидно, переважна бiльшiсть землян, прагнуть гiдного життя, i  якщо вони для цього не можуть нiчого заробити в мiсцi постiйного проживання, то не будуть покладати надiю на когось, їх не злякають нi лютi морози, нi незвичайна спека, нi щонайтяжчi та небезпечнi умови працi чи навiть заокеанськi далi з неминучими несподiванками та додатковими труднощами.
     По-третє, найважливiшим стимулом до таких дiй для українця є дiти, адже батькiвське пiклування в українських сiм’ях, можливо, зазвичай навiть надмiрне,  але це генетично сформована та чимось пiдкрiплена якiсть на вiдмiну вiд типового європейця. Ми чомусь формуємо свiтогляд iнфантильних дiтей, якi нерiдко до 30-40 рокiв не здатнi нести вiдповiдальнiсть за свої дiї. Ранiше переважала така мотивацiя: у нас була тяжка молодiсть (і це суща правда), то хай дiтям буде краще. Тепер тi вже дiти-мами та бабусi продовжують справу своїх батькiв, але в протилежному напрямку: нам було краще – i квартири, i санаторно-курортнi путiвки отримували i  т.iн. Але ж  і те, i все iнше треба було заробляти роками, а то й 10-лiттями, якщо ти не вiдносився до певноi категорiї.
       «На вiдмiну вiд типового європейця»,  це я говорю на пiдставi iнформацiї моєї третьої приятельки-британки, професора, яка вiдносить себе до середнього класу, але не чинить опору своїй доньцi-школярцi, що працює з 15 рокiв, бо «не працюють лише дiти з бiдних сiмей, адже задовольняються соцiальною допомогою». А повнолiтнi за кордоном, як вiдомо, вiдгалужуються вiд батькiв і вiдправляються у «вiльне плавання».
     Так було і в Українi до 1917 року. А хто багато працював і був тямущий, ставав заможним, і навпаки. Тому спостерiгалося цiлком природне розшарування, наприклад, у селi: багатi, заможнi, середняки і бiднi. Радянська влада значно спотворила цю добру рису українцiв, спочатку фiзично знищивши отих тямовитих, спритних, працьовитих (разом з iнакодумцями), потiм – психологiчно – вкрай фальшивою iдеологiєю: «вiд кожного – за здiбностями, кожному – за працею». Насправдi майже всiм, окрiм часто штучних «героїв працi», платили однаково, незалежно вiд внеску працiвника. Частiше навiть отримували бiльше тi, якi краще працювали лiктями та отим органом, що без кiсток. Ось так останнiми 10-лiттями вiдбувалася штучна селекцiя сьогоднiшнiх телеекранних «патрiотiв», а тепер «маємо те, що маємо».  Та все ж це вiдбувалося  вiдносно в короткий перiод нашої iсторiї.
        Та ми, можливо, не найпрацьовитiшi, не найвибагливiшi до умов життя і не найкращi батьки вiд усiх землян? Тож чому їдемо в далекi краї?
        1.4. У рiзнi часи за кордон виїздили творчi працiвники (науковцi, письменники, музиканти, спiваки, художники та iн.), аби вiдбутися, отримати визнання, нерiдко втiкаючи вiд цензури, усiляких табу, якi для митця, певно, рiвнозначнi темницi. Та й аби не бути приниженими чинним в останньому столiттi принципом оплати працi на кшталт «кожнiй сестрi по однiй сережцi». Тiльки якщо за певних часiв, наприклад, петрiвських, такi поїздки заохочувались, пiдтримувались, а вiдрядженi з далеких країв поверталися (але не в Україну, адже для українцiв межею бажань був С.-Петербург), то в радянськi часи ми лише чули про їх успiхи з вiльних закордонних радiостанцiй. Проте питома вага цих емiгрантiв в українськiй дiаспорi нiколи не могла бути кiлькiсно вагомою.
           Утрата ж науковцiв високої i найвищої квалiфiкацiї для Батькiвщини просто приголомшує: лише у 1995-1997 рр. Україну залишило 200 докторiв наук або 2% загальної їх кiлькостi, причому бiльше половини їх (55%) працювали в установах та органiзацiях Мiнiстерства освiти, 15,7% – Мiнiстерства охорони здоров’я, 11,8% – в системi НАНУ. Це гостро вiдчувалося ще наприкiнцi минулого столiття, є болючою проблемою сьогоднi, а ураховуючи тенденцiю неухильного зростання цих показникiв з 1991 р., очiкувати стабiлiзацiї процесу чи зворотнього руху в найближчому майбутньому не доводиться. Новоявленi «проффесори» та академiки-прискореники, звичайно, не тiльки не компенсували утрати, але й надовго дискредитували нацiональнi науковi звання.
    1.5. Звичайно, вiйни примушують людей до масових пересувань. А на українськiй землi, яка знаходиться в центрi Європи, «вiдмiтився» i Карл ХII, i Наполеон Бонапарт з Гiтлером, якi не залишили непошкодженим щонайменшого клаптика нашої землi, як i жодної непонiвеченої української душi, розкидавши українцiв по всiй планетi. Особливо iнтенсивнi мiграцiйнi процеси вiдбувалися в перiод громадянської вiйни та в кривавi сталiнськi часи. Але ж вiйнами переповнена вся iсторiя людства, тож українцi i в цьому сенсi, мабуть, не є винятком?
      1.6. У рiзнi часи спостерiгалися мiжконфесiйнi усобицi, гонiння на Церкву, священикiв, утиски вiруючих, якi також шукали притулку подалi вiд грiха. Зазначена вище «багатовiтчизнiсть», що призводила до певної асимiляцiї, неминучого впливу iнших вiрувань, сформувала, певно, й багатоконфесiйнiсть українцiв. Цим, можливо, ми, як материнськi, так і закордоннi українцi, дещо вiдрiзняємося вiд iнших, наприклад, полякiв. Загальновiдоме прислiв’я «Скiльки у свiтi полякiв, стiльки ж і католикiв» свiдчить, що поляки всi вiруючi й вiра в них одна – римо-католицька. А хто ми, особливо материнськi українцi? Кого тiльки серед нас немає, а менш за все, скорiше, – справжнiх, iстинно вiруючих.
     Привертає увагу і схильнiсть українцiв, особливо сучасних, до метаморфоз наших сакральних пристрастей. Чому ми так легко піддаємося рiзноманiтним манiпуляцiям з боку: через ту ж «багатовiтчизнiсть», вiдчуття меншовартостi (звiдки воно?), чи то через майже столiтнє атеїстичне виховання? В усякому разi – через вiдсутнiсть мiцної справжньої вiри. А вже метання материнських українцiв мiж близькою вiрою наших пращурiв – православним християнством i чужою, скажiмо, Свiдомiстю Кришни, старою чи новою церквою (також вiд чужинцiв – від американських до нігерійських місіонерів) у твердинi слов’янського православ’я iз центром у Києвi не пiддається нiякому логiчному осмисленню i виглядає, як на мене, зрадою вiри наших дiдiв i прадiдiв.
    Ми все ще не навчилися жити за Шевченкiвським заповiтом «I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…» Або геть-чисто його iгноруємо (чи то забуваємо) й шарахаємося на 90, а то й на 180* то вправо, то влiво, то вперед, то назад, а то й туди, на чому випадково зупинився перший погляд, i нiяк не збагнемо, де ж та золота середина, аби йти послiдовно, поступово з урахуванням нашостi.
     Мiж тим немало віруючих сiмей   останнiм часом також опинилося за кордоном, скориставшись певними привiлеями для емiграцii («Зеленою картою» тощо), хоча утискiв нi з якого боку на своiй Батькiвщинi сьогоднi немає.
        2. Чому українцi-емiгранти не вiдзначилися як полiтичнi та державнi дiячi в країнах проживання на кшталт, скажiмо, З. Бжезинського (поляк в США), А. Щаранського (єврей в Iзраїлi)? Щоправда, другий емiгрант, недавнiй наш спiввiтчизник, донеччанин, i в нас вiдзначився, за що й потрапив у радянськi часи до в’язницi. Хто не знає М.Олбрайт, складна траєкторія руху якої (Чехія – Англія – знову Чехія – США) не завадила стрімкому кар’єрному росту в еміграції, а від безвісті до всесвітньої слави її відділяли не віки, а всього півсторіччя! І, насамкінець, молодий американець Б. Обама, батько якого – виходець із далекої,  обмитої Індійським океаном Кенії… Українці, можливо, й побували у верхніх ешелонах влади, але не залишили пам’яті в історії.
       Бiльше того, я не знаю i навiть дуже багатих представникiв української дiаспори, що мешкає за кордоном, на вiдмiну вiд згаданих китайцiв-дiаспорян Пiвденно-Схiдної Азiї. Скорiш за все, вони є, але не такi багатi й поодинокi, не згуртованi. Мiж iншим, чи є олiгархи серед материнських українцiв i скiльки їх? Є, але вони, мабуть, не українцi.
      2.1. Можливо, ми занадто розпорошенi по всьому свiту, а в кожнiй окремiй країнi українцiв не так багато, аби суттєво впливати на її полiтику чи навiть економiку?
      Так, за рiзними оцiнками, сьогоднi українцi мешкають у 100 країнах свiту [4.33]. Найбiльше їх у РФ (понад 5 млн. осiб), Казахстанi (до 2,4 млн.), США (2 млн.), Канадi (1 млн.), Молдовi (650 тис.), Польшi i Бiлорусiї (по 500 тис.), Бразилiї (350 тис.) та Аргентинi (250 тис.) [6.161]. Сучасна українська емiграцiя, як вiдомо, орiєнтована переважно на Європу (здебiльшого Португалiю, Iталiю, Iспанiю, Нiмеччину, Польщу, Чехiю) i РФ (Москва, Пiдмосков’я, Санкт-Петербург i нафтогазовидобувнi райони Тюменi) [7.1]. Цифри не такi вже й малi, але вiдноснi величини, можливо, й незрiвняннi з отакими, що характеризують питому вагу китайцiв у країнах згаданого регiону. Та, мабуть, не в кiлькостi дiаспорян справа, як зазначила Я. Хортянi, Голова Європейського Конгресу Українцiв (Угорщина) на Мiжнародному форумi в 2008 р. у Львовi, а в їх активностi [5.425].
       2.2. Отже, чим якiсно вiдрiзняється українська дiаспора, що мешкає за кордоном?
        Iмiдж українцiв за кордоном, що постiйно там проживають, i заробiтчан, як зазначали авторитетнi учасники конгресу, iноземцi українського походження, такий: талановитi, розумнi, чеснi, працьовитi, висококвалiфiкованi, толерантнi, невибагливi, духовнi. Вони залишили потужнi доробки в рiзних галузях, якi увiйшли в загальнолюдську, в т. ч. i українську скарбницю – гуманiтарнiй, освiтнiй, технiчнiй, природничiй сферах. Дiаспора стала визначальним чинником утвердження України як держави у мiжнароднiй спiльнотi: просування українських нацiональних iнтересiв – визнання Голодомору-33 геноцидом, прийняття проукраїнських законiв, входження до ЕС, СОТ, НАТО i  т. iн. А вже у збереженнi нацiональної iдентичностi (мови, культури, звичаїв, традицiй i насамперед вiри), часом у вкрай несприятливих умовах, особливо далекого зарубiжжя, активнiсть дiаспори просто вражає на тлi вiдносної пасивностi материнських українцiв. Особливо тих, якi за 18 рокiв незалежностi так i не визначились щодо своєї нацiональної iдентичностi, мабуть, в очiкуваннi майбутнього України: повернеться до комуни чи до Європи. Тодi з нацiональною тотожнiстю визначаться в черговий раз.
   Отже, чого нашiй дiаспорi не вистачає?
    2.2.1. Сьогоднi, як зазначалось, українцi проживають у 100 країнах свiту і лише в 57 країнах створенi їхнi нацiональнi громадськi органiзацiї. Свiтовий Конгрес Українцiв об’єднав лише 28 країн-членiв цiєї органiзацiї (в 60-i роки минулого столiття було всього 10 членiв) [5.425]. З iншого боку, українськi об’єднання полiтичного характеру i церкви на Заходi неохоче приймають до своїх лав новоприбулих [4.33]. Новi емiгранти (а їх близько 300тис.) зазвичай уникають контактiв iз мiсцевими українцями.
     Мабуть, найбiльшу роз’єднанiсть, найслабкiшу здатнiсть до солiдаризацiї українська дiаспора демонструє в Росiї, і це той недолiк, який автор статтi на українському правозахисному сайтi «Кобза» (Москва) А. Окара вiдносить і до материнської України [9.1]. З останнiм важко не погодитися, адже цю ганебну якiсть нашi чиновники уперто демонструють усi 18 рокiв незалежностi, причому найяскравiше саме у верхнiх ешелонах влади.
      На брак «доморощених» меценатiв, щедрих спонсорiв, якi нiяк не з’являються в румунськiй громадi, щоб пiднести українську свiдомiсть, вказує Заступник Голови Союзу Українцiв Румунiї Я.-О. Колотило [8.186]. Та й в Українi їх бракує.
    2.2.2. Якщо немає достатньої консолiдацiї в дiаспорi окремої країни та в самiй Батькiвщинi, то,  природно, немає й стратегiї спiвпрацi як української дiаспори, так i материнських українцiв, а тим паче  у глобальному українському просторi, центром якого має бути Україна. Остання не може до цього часу забезпечити наших людей за кордоном навiть пiдручниками, українськими книжками та вчителями української мови. А це єдине прохання звучало вiд багатьох учасникiв Мiжнародної конференцiї дiаспорян. Про такий дефiцит свiдчила й специфiчна мова деяких доповiдачiв – нащадкiв наших спiввiтчизникiв далекого минулого, саме мова їх пращурiв. У донецьких полякiв, наприклад, такої проблеми не iснує.
     2.2.3. В останнi десятирiччя  спостерiгаються деякi трансформацiйнi процеси, пов’язанi в цілому з прискореною асимiляцiєю. Стимулюючими її факторами є: по-перше, утрата основної мiсiї української дiаспори – борця за державнiсть, незалежнiсть, гiдне мiсце України; по-друге, розчарування захiдної (та й схiдної) дiаспори сучасними українськими реалiями в економiцi, полiтицi; по-третє, – «природна асимiляцiя» як наслiдок мiжетнічних та мiжнацiональних шлюбiв i змiн поколiнь.
       На останнiй тезi дозволю собi зупинитися. Знову з’являється спокуса пояснювати схильнiсть українцiв до асимiляцiї «багатовiтчизнiстю». Переконливим контраргументом є єврейська нацiя, яка ще  в глибокiй давнинi була розсiяна по всьому свiту, проте, можливо, як нiяка iнша, зберегла основнi ознаки нацiональної iдентичностi, навiть не знаючи своєї мови, усiляко уникаючи кровозмiшання.
      Прикро було чути на тiй же конференцiї вiд згаданої Я.-О. Колотило, що в українцiв узагалi розвинута специфiчна «жилка рабства», яка допомагає їм легко переводитися, виявляти явну притягу до чогось iншого чи, як кажуть у народi, «хоч би гiрше – лиш би iнше» [8.189], пояснюючи цим  намагання молодi шукати долi в «чужому полi», не повертаючись у своє рiдне середовище. Тому, мовляв, асимiляцiя продовжується великими темпами i  часто провокує питання, чи ще iснують перспективи iснування української дiаспори.
     Можна було б полемiзувати з доповiдачкою, аби подiбне не спостерiгалося в самiй Українi, коли, наприклад, змiшане подружжя українця з-пiд Києва та етнiчної росiянки з Донецька попри українськi традицiї i на кшталт єврейської записувало новонароджену дитину росiянкою пiд прiзвищем закоханої в українця матерi, що залишила його за собою пiсля шлюбу. Бiльше того, перспектива замiнити прiзвище українське (цiлком благозвучне, як і в першому випадку) на отаке титульної нацiї бувало не останнiм чи то додатковим мотивом до шлюбу. I такi випадки були далеко не поодинокi.
           2.2.4. А тепер повертаюся до «жилки рабства». Можливо, ми нiколи не були вiльними? За волю повiк боролися, але нiколи її не виборювали, а якщо й здобували, то на короткий iсторичний час. Тому невiльницькi якостi поступово, еволюцiйно закладалися в генах, якi врешті-решт ставали домiнантними. Ця думка пояснює «жилку рабства», надмiрну поступливiсть, якщо не хамелеоноподiбнiсть,  комплекс меншовартостi i дещо iнше, як не прикро це визнавати. Думаю, що нащадки перших хвиль емiгрантiв не зазнали такого руйнiвного впливу, та й асимiляцiя дещо зберегла їх вiд бiологiчного регресу.
           Яка тривалiсть часу потрiбна для такої мiмiкрiї? Щодо освiти ще в 60-i роки за кордоном висловлювалася така думка: «Що син бажає забути, то внук хоче зберегти у пам’ятi» [10.21]. I найбiльше – лише внук, а далi ця пам’ять послаблюється і, можливо, у бiльшостi наступає незворотна амнезiя. Аналогiчну думку висловлює  й      керівник        товариства       «Польська культура в Донбасi» В. Старушко, стверджуючи, що прагнення збереження мови, культури, традицiй, звичаїв, вiри в українських полякiв також переважає в онукiв, а не в батькiв. Зважаючи на такі позицiї, зазначене вище занепокоєння щодо перспективи iснування української дiаспори в Румунiї не варто iгнорувати.
         Є вiдомостi, що страх голоду фiксується на родинному, клiтинному й генетичному рiвнях i максимально проявляється в третьому поколiннi [5.429]. Знову – онуки. Думаю, що ця теза прямими цiтологiчними чи то генетичними дослiдженнями недоказова, але шляхом скринiнгу, моніторингу виявити таку закономiрнiсть цiлком реально.
       Отже, припущення на пiдставi однорiдних даних, отриманих рiзними дослiдниками в рiзних країнах i в рiзних галузях, має право на iснування, а зважаючи на те що процеси емiграцiї постiйнi, бiльш чи менш iнтенсивнi в рiзнi часи, вони й пiдживлюють спотворений генофонд української нацiї. Тож перспектива зникнення  дiаспори за кордоном узагалi малоймовiрна. Хiба що ми в глобальному українському просторi так зорганiзуємося, а рiвень життя у себе пiднiмемо на такий рiвень, що закордоннi українцi будуть масово повертатися додому (як євреї до Iзраїлю), а в нас назавжди зникне бажання шукати долi в «iншому полi».
      2.2.5. А поки що, можливо, ми востаннє отримали волю, яка нiбито з неба впала, i нiхто не знає, що з нею, несподiваною, дарованою небесами, робити. В чому зiйшлися всi «елiти», так це – розкрадання народного добра, яке виявилося начебто нiчиїм. I накинулися на нього iз завзяттям татаро-монголiв свого часу: так вони ж на чуже i  на чужинцiв, а нашi – на своє i cвоїх.
      Та й зi «своїм» добром не знають, що робити (адже нiколи не хазяювали, в кращому випадку, виконували директиви), поступаючи досить своєрiдно, але так, що лише розтринькують його, принижуючи гiднiсть Батькiвщини (своєї гідності, ймовiрно, нiколи й не було) на очах у нашої дiаспори за кордоном. Творення, розбудова держави отаких не цiкавить, то й перетворили бiльшiсть українцiв iз творцiв,  будiвничих у посередникiв мiж залишками вiтчизняних виробникiв i закордонними партнерами та рештою громадян України, яких нарікли «пересічними», а країну – в суцільний базар, гармидер.
    Все частіше відвідує думка, а чи всі «елітні» та соціально близькі їм  – не нащадки отих експропріаторів різного рівня 80-річного минулого, які урядували майже все безбожне століття: батраки, казкові івани, що – одні залишали зароблене в шинках, другі, за російськими казками, які успішно імплементувалися в наші дитячі голови, – сиділи на печі і мріяли про царівну-наречену із незліченними багатствами, чи то – скатерть самобранку. Та «братки», що в ті ж часи набиралися досвіду грабіжок, здирства, шахрайства і відсиджувалися у в’язницях. Дуже вже вони всі схожі за поведінкою на тих, що «із грязі – в князі».
   Але в сучасних умовах глобалізації ця вакханалія довго продовжуватися не зможе: діаспора буде неухильно збільшуватися, смертність – перевищувати народжуваність, а населення України – катастрофічно зменшуватися і вироджуватися як фізично, так і духовно. Тож варіант утрати волі в цьому випадку цілком реальний і не у віддаленій перспективі. І вже ніяка діаспора, найбагатша і найпатріотичніша, нам не допоможе.
       Проте існує й інший, нормальний варіант. Ми всі, зверху й донизу, будемо наполегливо працювати, відтворюючи втрачену економіку, нарощувати виробництво вітчизняних товарів, забезпечуючи відносну незалежність. Одночасно будемо спрямовувати всі зусилля на відновлення духу наших пращурів: любов до рідної землі, шанобливе ставлення до літніх людей, жінки, довіру до влади, своїх співвітчизників далекого й близького минулого, які мешкають за кордоном, допомагаючи їм повернутися на Батьківщину своїх предків, та все інше, споконвіку притаманне українцям. І, певна річ, докладати зусилля, аби остаточно не втратити здобутки минулого (освіту, науку  тощо, які сьогодні ледь животіють).
          Коли ми відчуємо певні здобутки? Якщо наша гіпотеза життєва, то треба сподіватися, – починаючи з ІV покоління від здобуття незалежності, якщо зворотний шлях такий же, як і попередній.
Лідія Жовніренко, завідувач кафедри спеціальних психологічних дисциплін факультету психології донецького інституту соціальної освіти