Ірина Ключковська,
кандидат пед. н., доц.,
Директор Міжнародного інституту освіти, культури
та зв’язків з діаспорою
Національного університету “Львівська політехніка”

Фактори збереження національної ідентичності українців Франції

          Питання про діяльність українців у Франції мало висвітлене у наукових працях, недостатньо окреслена участь наших співвітчизників у збереженні духовних скарбів нашого народу, їх роль в утвердженні позитивного образу нашої держави у Франції. Публікації стосуються окремих сторінок діяльності українців, відсутній аналіз чинників, які впливають на збереження та поглиблення національної ідентичності українця у цій країні проживання. Це питання особливо актуальне сьогодні, в час, коли наша держава обрала шлях незалежного розвитку, коли залишається відкритим питання про входження України до Європейського Союзу демократичних країн. Адже українську діаспору слід розглядати як потужний інструмент впливу в економічній політичній, культурній сферах діяльності країни проживання.

          Вища Рада з питань інтеграції у Франції визначає емігранта як іноземця, що народився за кордоном і проживає у цій державі. Іммігрант вважається французом, якщо він був натуралізованим.

          За даними на 1 січня 2006 року у Франції проживає 61 045 000 мешканців. В середині 2004 року у цій країні нараховувалося 4,9 мільйона іммігрантів, 40% з яких здобули французьке громадянство шляхом натуралізації або одруження. 1,7 млн., або 35% є вихідцями з Європейського союзу, 1,5 (31%) – з Магребу, 570 000 (12%) – з Африки, 830 000 (17%) – з інших країн світу. На сьогодні точні дані щодо нелегальної імміграції відсутні.

          Впродовж десятиліть основною імміграцією до Франції була імміграція економічна, що було зумовлено потребою країни у робочій силі, а також потребами самих мігрантів, оскільки вони приїжджали із знедолених країн. Для Франції це був також один із шляхів вирішення питання падіння народжуваності.

          Історія французької імміграції є дуже давньою. Найпотужніший приплив іноземців до країни фіксується з середини ХІХ століття, в якому вихідці з Бельгії, Італії, Німеччини, Швейцарії, Росії, Іспанії, Австро-Угорщини становили 1% від загального населення. У міжвоєнний період імміграція до Франції характеризується зростанням кількості іммігрантів з Бельгії, Німеччини, Швейцарії, Іспаній та Польщі. Після Другої світової війни посилюється потік іммігрантів з неєвропейських країн, зокрема з країн Африки. Представникам давньої імміграції вдалося адаптуватися у французькому середовищі через: залучення їх до роботи у промисловому секторі, який є важливим чинником соціальної інтеграції; освіту, яка передає норми та цінності французького суспільства, та професійну освіту; національні громади, які завжди відігравали роль посередників між новоприбулими та французьким суспільством (цей фактор розцінюється французькою стороною як найважливіший для успіху соціальної інтеграції); залучення до участі у соціальній, політичній та профспілковій сферах діяльності. Важливою умовою інтеграції у французьке суспільство є оволодіння французькою мовою. Слід зазначити, що знання мови є необхідною умовою для сталого перебуванння іноземця, який осів у Франції, та вимагається відповідно до закону про імміграцію та інтеграцію від 24 липня 2006.

          В імміграційну мозаїку вписуються також українці, які виїжджали до Франції впродовж двох століть.

          За даними Міністерства внутрішніх справ Франції на грудень 2002 року число іноземців, які отримали право на офіційне проживання у Франції, становить 30 349, з них 4 502 вихідці з України (29% чоловіки та 71% жінки).

          Від 1991 року українське населення у Франції постійно зростає. На сьогодні за кількістю (12 305) новоприбулі українці, які мають дозвіл на постійне проживання, займають друге місце після росіян серед країн пострадянського простору.

          37,7% українського населення з правом постійного проживання має 20-30 років, 32,3% – 30-40 років, 13,2% – 40-50.

          Таким чином, на даний час внаслідок останньої хвилі імміграції у Франції 83,2% становлять люди працездатного та репродуктивного віку. Це великий потенціал, який Україна може використовувати для лобіювання власних інтересів у Франції та для творення об’єктивного образу у цій країні. Адже відомо, що інформація про Україну у французьких ЗМІ часто є упередженою та необ’єктивною. Згадаймо заяви Едуарда Еріо, який після повернення з України в 1933 році, стверджував, що немає голоду в цій країні, або ж публікацію Олександра Адлера, фахівця в галузі міжнародних відносин, в газеті Le Figaro від 24 листопада 1933 про те , «що України насправді немає», що українською розмовляють лише на селах. І таких публікацій є безліч.

          Стратегія співпраці України з громадянами у діаспорі повинна базуватися на засадах тісної взаємодії, поєднуючи капітал знань та можливостей українських громад як в Україні, так і поза її межами. Українські громади в зарубіжжі – це своєрідні форпости нашої держави, які мають накопичений багатий досвід.

          Їх перебування у Франції датується ХУІІІ століттям, коли син Пилипа Орлика, Григорій, генерал та дипломат, спровадив до Франції кілька десятків запорізьких козаків, які увійшли згодом до складу французької армії та, втративши зв’язок з рідною землею, з часом асимілювалися.

          Друга велика група емігрантів українського походження приїхала до Франції після революції 1905 року. Це були політичні біженці з центральних та східних районів України, а також галицькі селяни-заробітчани. Проте найбільше українців оселилося у Франції в період міжвоєнний. В основному це були полонені, політичні емігранти та селяни й робітники з Галичини і Волині, які покинули рідну землю з економічних причин. Ще одна хвиля еміграції припала на роки Другої світової війни та на післявоєнний період.

          Існує кілька факторів, які сприяють збереженню національної ідентичності наших співвітчизників у зарубіжному світі: родина, церква, освіта, громадські організації, країна проживання, країна походження. Для кожної держави визначається своя специфіка, коли домінантним стає той чи інший фактор. Це обумовлено рядом причин таких як міграційне законодавство країни проживання, кількість емігрантів, компактність поселення, характер еміграції (політична, економічна) та ін.

          Ареал української діаспори у Франції дуже широкий. За неофіційною статистикою сьогодні у Франції проживає від 25 000 до 40 000 українців, більшість з яких народжені у Франції та асимільовані. Вони проживають, здебільшого, по містах або недалеко від них. На Сході – Тіонвіль, Нансі, Мец, Стазбург, Сошо, Кольмар, Мюлюз та ін. (5 500); в Парижі та ценральній Франції – Буа д’Арсі, Сен- Жермен-ан-Лє, Сарсель, Орлеан, Ремс та ін. (6000); на південному сході – Ліон, Сентетьєн, Гренобль, Діжон (5 800); на півночі – Ліль, Рубе, Амієн (3 800); на південному заході – Бордо, Тулуза, Люрд, Бизіє (2.200); на північному заході – Руан, Евре (1 500). Невелика кількість українців проживає на заході та на півдні, тобто на березі Середземного моря та Атлантичного океану (1 000). [6, 289-299]

          Таке розпорошення обумовило проблеми структурування української громади, яка в багатьох країнах світу брала на себе основну функцію в процесах національної ідентифікації. Саме тому визначальну роль у збереженні етнічної ідентичності українця у Франції відігравала родина. Адже атмосфера родинного життя впливає на дітей і є вирішальним чинником у процесі їх виховання. На чужині особливо загострене відчуття рідної землі. «У всіх народів світу існує повір’я, що той, хто згубив звичаї своїх батьків, карається людьми і богом. Він блукає по світі як блудний син і ніколи не може знайти собі притулку та пристановища, бо він згублений для свого народу».

          Щораз то частіше до наших земляків у закордонні приходить усвідомлення важливості патріотичного виховання у родині для збереження національної ідентичності. «Наша молодь – наш скарб, але й найбільша жура наших днів…. Тривожиться українська іміграційна громада, щоб ця молодь не заблукала на чужі стежки… І не буде її вина, коли вона не попаде на рідну стежку, коли її, цієї стежки не покажемо». [8, 53]

          Справа виховання молодого покоління в наших умовинах – це справа дуже важлива і дуже тяжка. Залишаючи рідні пороги ми ніколи не думали, що нам прийдеться зводити бій з різними непередбаченими труднощами за душі наших дітей… йде забуття рідної мови, думання по чужому… ми не сміємо дозволити на те, щоб наші діти стали чужими для своїх батьків. Чужими для нашої справи». [7, 66]

          У родинній атмосфері зберігаються сімейний уклад, духовність, культура, традиції – усе те, що впливає на гармонійне виховання дитини.

          Відомий фольклорист та етнограф Олекса Воропай, який довгі роки прожив на еміграції, свій двотомник «Звичаї нашого народу» присвячує матері. Він зазначає: «Звичаї, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю… Ця спільність мови та звичаїв завжди була тими вузлами, які зв’язували наш народ, коли він штучно був поділений кордонами». [2, 9-13] Саме тому національне самоусвідомлення батьків, почуття приналежності до свого народу, нації постійно прищеплювалося дітям. У родині був культ державних символів, пошана національних героїв та історичних пам’яток. Батьки дбали про національне виховання своїх дітей, розповідали їм про події далекого і недавнього минулого, про важливі історичні дати в Україні, про визвольні змагання наших попередників, про нашу державність. Лише за таких умов, при відсутності церкви, школи, громадських структур могло зберегтися українство і сприяло тому, що третє і навіть четверте покоління наших земляків у Франції відчуває себе українцями. Етнонаціональна позиція батьків, як правило, визначає етнонаціональну позицію їх дітей. За ними стоїть вибір – якнайшвидше асимілюватися, увійти цілком в чужоземне середовище чи зберігати своє українство і передавати його дітям. Позиція батьків, родини зумовлює також вибір школи.

          Історія створення шкіл в середовищі українських емігрантів свідчить про усвідомлення нашими співвітчизниками, яких доля розкинула на різні континенти світу, значущості освіти для майбутніх поколінь, її ролі для національної ідентифікації.

          На сьогодні в українському зарубіжжі існує декілька типів українських шкіл. Міністерство освіти і науки України створило базу даних українознавчих шкіл за кордоном, згрупувавши їх у 5 категорій. Це школи, в яких викладання здійснюється українською мовою; школи, в яких вивчаються українознавчі предмети; загальноосвітні навчальні заклади, в яких вивчається українська мова; навчальні заклади, в яких українська мова вивчається факультативно; недільні та суботні школи, які є найчисленнішими; дитячі дошкільні заклади, що мають україномовні групи.

          На жаль, значне розпорошення українців по території Франції спричинилося до того, що в цій країні шкільництво розвинене дуже слабо. Існує лише декілька четвергових шкіл ( четвер був вільний від занять день у Франції) в Парижі при церкві Св. Володимира та в м. Ліоні, в яких діти можуть долучитися до української освіти.

          До початку 90 років минулого століття україністика у світі була присутня лише у декількох країнах світу. Сьогодні можемо говорити про українознавчі студії не лише у США та Канаді, а й у 18 університетах зарубіжжя. Вони є в Німеччині, Австралії, Угорщині, Румунії, Італії та ін. У Франції стараннями українців працює кафедра української мови у Паризькому Національному Інституті Східних мов і Цивілізацій, який є вищою навчальною установою при Міністерстві освіти Франції, де з 1938 року викладається україністика, відділ славістичних студій Університету Париж УІІІ, в університеті міста Бордо. У контексті інтелектуального та наукового життя українців у Франції слід згадати про діяльність Наукового товариства ім. Шевченка, робота якого була зосереджена над створенням Енциклопедії України (ЕУ) (14 томів в українській версії та 7 у англійській). Ґенеза ЕУ випливала з завдання української науки, сформульованої провідними українськими вченими зарубіжжя – науковець повинен в першу чергу займатися тими проблемами, які є зв’язані з потребами нації, надаючи їм пріоритет перед іншими; творити довідники з українознавства для українців в діаспорі; формувати джерела знань про Україну для чужинців; працювати над енциклопедичними довідниками, що мали стати джерелом правдивих інформацій для українців на рідних землях, де окупаційна влада фальшує те, що становить суть українства. [6, 58] Вагомою є також діяльність Французької Асоціації українознавчих студій, яка проходила не без активної участі вихідців з України. Перші установчі збори організації, яка поставила собі за мету об’єднання зусиль науковців, об’єктом наукових досліджень яких була Україна, відбулися 14 листопада 1992року. У її роботі брали участь провідні науковці Франції такі як: Жіль Ванштейн, Мішель Кадо, Даніель Бовуа, Аркадій Жуковський, який викладав історію України в Національному Інституті Східних мов та Цивілізацій. У даний час Асоціація має ряд проблем пов’язаних з відсутністю інтересу Франції до питань щодо України. На нашу думку підтримка функціонування такої структури повинна бути в колі зацікавлень посольства України у Франції. Адже діяльність цієї організації має виключне значення, оскільки вона є не лише потужним інструментом поширення знань про Україну, але й засобом утвердження позитивного образу нашої держави.

          Серед вагомих факторів збереження національної ідентичності в українському зарубіжжі слід назвати церкву. Досвід національної консолідації сил та спільної праці, тобто досвід громадського співжиття в Україні, самоврядування переносився у всі місця поселень українців. Візьмемо для прикладу Успенське братство (згодом набуло назви Ставропігійського братства), яке в кінці 16 століття, консолідуючи українців в боротьбі за збереження та утвердження своєї етнічної ідентичності, почало здійснювати програму культурних, педагогічних та релігійних реформ. Основна увага була звернена на освіту, на організацію шкіл з рідною мовою навчання, заснування власної друкарні, видання книг українською мовою…. Саме відродження української національної свідомості і сприяло самозбереженню українства, а отже, формуванню духовної незалежності як гаранта збереження етнічної ідентичності. [5, 98]

          Формування громади навколо церкви було закономірним продовженням громадського життя на рідній землі і цей досвід став основоположною базою творення українських громад на нових землях. [10, 293] і стало фактично тим стержнем, навколо якого утверджувалася українська спільнота. [3, 392]

          Так було в багатьох країнах світу, зокрема в США, Канаді, Аргентині, Бразилії та ін. У Франції ситуація була дещо іншою й українська церква утвердилася тоді , коли вже відбулося перше структурування громади. Близько 2/3 українців у Франції належать до греко-католицької церкви, решта до православної, римо-католицької та протестантської. У 1925 році постала православна церква, в 1938 році засновано в Парижі греко-католицьку місію, з 1942 року українцям належить церква Св. Володимира в Парижі, а в 1961 році створено український екзархат. З моменту свого існування церква у Франції була консолідуючим чинником української спільноти. Адже згуртування етнічної групи в чужоземному середовищі є особливо важливим в умовах адаптації, а відтак і для соціалізації окремих одиниць та входження їх у всі структури суспільства. Як правило інтеграція особи в нове для неї суспільство відбувається через етнічну групу, яка є базою у подоланні труднощів при вростанні в чужий грунт. Тому українська церква, окрім релігійної функції, була змушена взяти на себе функції культурно-просвітницьку та освітянську. Будучи носієм національної традиції, гарантом і виразником моралі, потужним фактором збереження ідентичності українця, церква сьогодні взяла частково на себе функцію допомоги новій хвилі трудової еміграції та інтеграції українського населення у французьке суспільство. Якщо в наш час церва є основним осердям консолідації українців, зокрема новоприбулих представників трудової еміграції, які знаходяться, як правило, на нелегальному становищі, то на початку минулого століття за відсутності церкви діяли інші механізми спільнотного згуртування. За словами Юрія Липи «найприродніше місце українця – це перебування в групі, а ніколи – поза групою. В групі розвивається він найліпше». [7, 269]

          Саме створення громадських організацій виявилося найефективнішим фактором збереження національної ідентичності українця на французькій землі. Незважаючи на незначний, порівняно з іншими країнами кількісний склад та дисперсійне поселення, в 1909 році була заснована перша організація – «Гурток українців в Парижі». За словами професора університету Альберти (Канада) Олени Білаш велике значення у процесах згуртування спільноти мали харизматичні особистості. Таких прикладів є безліч, один з них – активна робота Михайла Грушевського в Чехословаччині, якому вдалося не лише згуртувати українську громаду, але й встановити ефективні контакти з політичними та інтелектуальними колами в країні проживання, зокрема з президентом Масариком, наслідком чого було відкриття Українського Вільного Університету, Української Господарської Академії. У Франції такою особою був Ярослав Федорчук, журналіст, виходець з Галичини, який 21 жовтня 1908 року опублікував в газеті «Діло» повідомлення про створення української організації, метою якої було об’єднання українців в Парижі, популяризація української культури, налагодження наукових, мистецьких й літературних зв’язків між Францією та Україною. Згуртуванню наших земляків також сприяло гроно інтелектуалів та митців, які приїхали на еміграцію з центральної та східної України.

          На нашу думку, висвітлення діяльності «Гуртка українців в Парижі» заслуговує на особливу увагу, оскільки його організація та активна робота заклали основи для створення та розвитку наступних організацій, метою яких в першу чергу була ідентифікація українця у французькому середовищі. Величезною заслугою Гуртка було те, що його члени від самого початку ідентифікували себе українцями, тим самим виокремивши себе від росіян, які вже на цей час мали великі впливи у Франції, їх робота була спрямована не лише на консолідацію емігрантів, але й, в першу чергу, на збереження українства, поширення знань про країну походження, про що засвідчують їх багато численні акції і дії. Це, зокрема, створення хору українців під керівництвом М. Сазонова, який знайомив Францію з музичною культурою України, а також участь видатних постатей, таких як Архипенко, Паращук, у мистецькому житті Парижа. У 1909 році паризькі газети писали про нову присутність українських художників у 26 Салоні Незалежних. Згодом українські митці з метою популяризації народної декоративної творчості заснували товариство «Варта» й створили бібліотеку-читальню. Проте чи не найважливішою акцією гуртка було вшанування Тараса Шевченка 21 березня 1909 року та відзначення 50-х роковин смерті поета. Ця подія, представлена українцями як важливий етап визнання української ідентичності, не була позбавлена політичного забарвлення. На заході виступив Михайло Рудницький, Михайло Луначарський , а також прозвучали звернення французької, грузинської та литовської громад на підтримку українських визвольних змагань.

          Громадське життя українців у Франції розвивалося, особливо активізуючись з приїздом представників політичної еміграції. На сьогодні існує значна кількість українських організацій, започаткованих у міжвоєнний період, а також від 1997 року «Репрезентативний комітет української спільноти у Франції» (Comite representative de la communaute ukrainienne en France), який координує роботу понад двадцяти організацій та представляє їх діяльність перед органами державної влади Франції. Серед найбільш активних слід назвати «Союз українок», «Союз українських студентів Франції», «Союз української молоді», «Французька агенція для співпраці з Україною» та ін. Мета і цілі українських громадських структур як теперішніх, так і заснованих у минулому столітті полягають у допомозі Україні, популяризації української культури та мови, реабілітації часто деформованих історичних подій. Їх об’єднує бажання відкрити для громадськості Франції країну свого походження, зберегти національну ідентичність шляхом залучення до активної роботи своїх співвітчизників. Багато з них ставить завданням допомогти Україні на шляху до євроінтеграції.

          Слід згадати в цьому контексті про діяльність організації «Україна 33», яка започаткувала свою роботу у 1987 році і поставила собі за мету відновлення історичної справедливості шляхом подання необхідної інформації про трагічні сторінки голодомору в Україні 32-33 років ХХ століття для того, «щоб колись Україна мала право на свою історію і на свою пам’ять». Впродовж цих років організація цілеспрямовано працювала в цьому напрямку, залучаючи до роботи не лише представників української громади, але й представників французьких, європейських структур. Результатом плідної роботи є участь активістів українських громад у роботі Парламенту пам’яті (Parlement de memoires), громадської організації La Compagnie Artisans de memoires , в засадничих положеннях якої зазначено, що кожна особа має право на повагу до своєї пам’яті та на її передачу і своїми діями організація боротиметься за збереження цієї пам’яті як основи людської гідності. На засіданнях цього представницького форуму було винесено на обговорення окреме питання про голодомор « Україна 33: біла пляма європейської історії», представлено та заслухано в цьому контексті доповіді Миколи Кузина, президента комітету «Україна 33» «Геноцидальний голодомор в Україні в листах та дипломатичних мемуарах того часу» та Жака Шевченка, президента «Союзу французів українського походження» на тему «Голодомор в Україні 1932-1933 років у франкомовних шкільних підручниках (Бельгії, Швейцарії та Франції)». Важливим, на нашу, думку є факт представлення на розгляд національної Асамблеї Франції проекту закону про визнання голодомору в Україні актом геноциду. Його подав депутат парламенту Крістіан Ванест, відомий для ширшого українського загалу як автор проекту закону про запровадження національного дня пам’яті жертв комуністичних режимів. «Французька республіка через свої закони визнає різні події, які позначили міжнародну Історію. Геноцид в Україні є в колективній пам’яті людства. Французький парламент … буде мати за честь голосувати за український геноцид 1932-1933», зазначив він. [15]

          Участь представників державних структур Франції у лобіюванні українських інтересів, у політичних та культурно-мистецьких заходах українських громад засвідчує повагу з боку французької влади до нашої історії та культури (вшанування роковин Симона Петлюри, Шевченківських днів, встановлення меморіальної таблиці про перших іммігрантів та ін.) і таким чином сприяє збереженню національної ідентичності наших співвітчизників у державі, в якій фактично відсутнє поняття національної меншини і яка не підписала Європейської хартії регіональних мов або мов меншин поряд з такими країнами як Греція та Туреччина.

          Впродовж історії існування українських громад у Франції велике значення завжди мали періодичні видання, які заповнювали український інформаційний вакуум та слугували вагомим інструментом спільнотного згуртування.

          У 1920-30-их роках у Франції виходило 8 періодичних видань, з яких тільки «Тризуб» та «Українське слово» проіснувало довше. З франкомовних солідну інформацію подавав «La Revue Promethee», що його видавав (1938-40) О. Шульгин. Після 1945 з’явилося 18 видань українською мовою, серед них «Українське слово (з 1948), орган ОУН А. Мельника, редактори О. Штуль, В. Маруняк, М. Стиранка «Українець» (1945-60), редактори Д. Штикало, Д. Чайковський, Б. Вітошинський). Франкомовні «L’Est Europeen» (з 1962), споріднений з АБН, редактор В. Косик; «Echos d’Ukraine» (1962-69), орган Французько-Українcького Товариства «Cercle d’Etudes Franco-Ukrainiennes», редактори М. Татаруля і К. Митрович; «Bulletin Franco-Ukrainien» (1959-70), редактор К. Лазовінська; «Echanges» (з 1971) редактор К. Угрин. І Борщак видавав журнал «Україна» (1949-53). З 1949 о. Ю. Прокопів видає релігійний квартальник «Слідами Малої Святої». [6]

          В останні роки з’явилося цікаве франкомовне видання газети «Качка», концепція якого була в руслі розвитку та зміцнення стосунків України і Франції та консолідації молодого крила української діаспори. Проте видання припинило своє існування.

          Незаповнена інформаційна ніша компенсується частково активним застосуванням новітніх інформаційних технологій, зокрема розробкою нових україномовних та франкомовних Інтернет-сторінок, доступ до яких мають мільйони користувачів, що дає можливість не лише представити неупереджену інформацію про нашу державу та про процеси, які відбуваються , але створити етномережу та сприяти збереженню і утвердженню українства в країнах проживання. На нашу думку, цікавим та ефективним з цієї точки зору є франкомовний сайт інформаційно-освітнього спрямування Ukraine- Europe – перший франкомовний сайт, присвячений Україні, який ставить за мету «дослідження, вивчення та поширення інформації про Україну, українців та українську імміграцію». Важливим, з нашої точки зору , є проект «Палімпсести пам’яті», започаткований Володимиром Косиком, відомим істориком, Президентом Союзу українців Франції та Жаком Шевченком, істориком, Президентом Союзу Французів українського походження. « Французький уряд започаткував створення Національного місця ( Сіte nationale) історії імміграції, зазначено на сайті, де українці не будуть представлені, бо часто поглинуті імміграцією польською та російською. Українська присутність у Франції та в країнах Західної Європи налічує понад століття. Що залишиться у колективній пам’яті Франції про політичну та економічну імміграцію, яка спричинилася до того, щоб зробити цю країну такою, якою вона є сьогодні?». [14] З цією метою ініціатори програми розпочали активний збір документів, архівних даних, усних та письмових свідчень. Такі акції не лише сприяють збереженню української пам’яті, але й залучають широкі кола представників різних поколінь до усвідомлення своєї українськості.

          Важливе значення для збереження національної ідентичності має ставлення держави проживання до проблем прав національних меншин і усвідомлення того, що ці права є невід’ємною складовою загальної системи захисту прав людини, мають бути захищені як національними законодавствами окремих країн, так і документами міжнародного права. Слід зазначити, що моніторингові структури ЄС взяли за основу правової бази оцінювання країн-кандидатів для вступу до Європейського Союзу два основні документи підготовані Радою Європи – Рамкову конвенцію захисту національних меншин (РКЗНМ) і Європейську хартію регіональних мов або мов національних меншин (ЄХРМ). РКЗНМ – це документ, що визначає основні підходи до питання захисту прав національних меншин у державах-членах РЄ. Його положення мають бути імплементовані через норми національного законодавства. [1, 205-207] Рамкова конвенція захищає також право на свободу асоціацій, мирних зібрань та віросповідання. Хоча цей документ є обов’язковим для ратифікації країною ще до вступу в ЄС, він не був ратифікований всіма членами РЄ, ще менша кількість підписала ЄХРМ. Європейський Союз, який виявився спроможним добитися позитивних змін у питанні законодавчого забезпечення захисту нацменшин для країн – кандидатів, сам не виробив дієвих механізмів у своїх державах-членах. [1, 190-191]

          Зокрема Франція не визнає юридичне існування меншин та автохтонів й відмовляється підписувати міжнародні документи, в яких передбачено захист прав меншин. Про це засвідчують багаточисленні декларації її представників, з яких можна назвати декілька прикладів:

          – «Французький народ не допускає жодного розрізнення за етнічними характеристиками та відхиляє саме поняття меншини.» Lettre de la mission permanente de la France au directeu de la division des droit de l’homme de l’ONU, 16/09 1976/ Cit. Par J/ Deschenes, « Qu’ est-ce qu’une minorite ? », 27/1, 1986, p. 286

          – «Франція не може визнавати існування етнічних груп …. Роль уряду обмежується гарантіями для громадян у вільному і повному виявленні свобод (у питаннях мови та релігії) в рамках визначених законом і повагою до прав індивіда.» F/ Capotorti Study On the rights of persons belonging to the Ethic, Religious, And Linguistic Minorities, New York, ONU, 1991, P. 13

          – «Відповідно до свого конституційного порядку, Франція змушена уточнити в разі потреби, що на її території не існує юридично визнаних меншин. Франція стверджує, що лише особи є носіями (detenteur) прав та обов’язків, а не групи осіб.» Rapport du ministere francais des Affaires Etrangeres, cit. Dans : Commission nationale constitutive de droits de l ’homme, 1991, La lutte conte le racisme et la xenophobie, Raris, La documentation francaise, 1992, p. 208-209 [13]

          Отже, на міжнародному рівні позиція Франції у цьому питанні є дуже чіткою. Ця держава визнає права меншин та автохтонів в інших державах, але не визнає юридичного існування цих груп на своїй території.

          Громадські організації Франції, в тому числі й українські, діють відповідно до закону про асоціації від 1901 року, значення якого в історії цієї країни важко переоцінити оскільки його прийняття продемонструвало реальні зміни у відношенні французького суспільства до практики створення громадських структур. Введення цього закону в дію зумовило не лише стрімке зростання кількості організацій, але також призвело до розширення сфер їх діяльності.

          Україна не повинна усуватися від справи підтримки діаспори , бо від її стратегії значною мірою залежить збереження закордонного українства, як потужного інструменту впливу у країнах проживання, як важливого засобу утвердження позитивного образу нашої держави у міжнародній спільноті. Загальновідомим є те, що зарубіжні країни вже давно усвідомили стратегічне значення своєї діаспори, визначивши цей напрямок як одне з першочергових завдань, яке розв’язується на державному рівні. Одним із свідчень того, яке значення надають держави даному питанню, є проведення самміту Європейської Діаспори 2003року, в документах якого зазначено: «Учасники самміту покликані використати власний досвід, щоб допомогти визначити політику у таких питаннях, як трансатлантичні відносини та інтеграція емігрантів, теми, які означені основними серед пріоритетів. Європейці, які проживають і роблять кар’єру за межами батьківщини, є великою цінністю. Те, що вони досягли особисто в поєднанні культур і при збереженні їх власної культурної ідентичності, є спільною метою розширеної Європи».

          Підтримка світового українства – це стратегічний напрям нашої держави, який повинен характеризуватися системністю, масштабністю, відповідним організаційно-кадровим забезпеченням. Затверджена концепція, програма та фінансове її наповнення не повинні залежати від змін політичних персоналій. Україна мусить виконувати властиві їй завдання.

          Час показав, що українство у Франції потребує підтримки з боку батьківщини походження, зокрема діаспорні організації, частина з яких сьогодні неспроможна функціонувати без підтримки України, переживає кризові явища з кадрами, фінансами та утриманням посілостей. Це стосується в першу чергу Сарсельського осередку, постійного місця діяльності НТШ та НТШЄ, який впродовж своєї історії мав постійні фінансові труднощі, оскільки жив із пожертв українських громад, не отримавши за час свого існування ніякої допомоги не лише від французьких властей, але й від нашої держави. Така ж ситуація з греко-католицькою церквою в Люрді. За свідченням її священика «До сьогодні мають українці в Люрді золотоверху церкву, український готель Святої Родини, Вулицю України, затверджену французьким урядом, в Базиліці «Розер» є українська каплиця. Наша каплиця в жалюгідному стані, кілька років тому був дірявий дах, падав дощ, понищив мури. Я стараюся про всі оплати, що вимагає держава, з тих ощадностей, що маємо з пожертв. Паломники, що приїжджають з України дуже бідні, ще просять в нас допомоги.». Час покаже чи Україна виявиться спроможною утримати свої святині – обереги національної ідентичності поза межами своїх державних кордонів та спрямувати їх діяльність у іншу площину, надавши їм функції культурно- політичних послів України за кордоном.

          Таким чином, для збереження національної ідентичності українця у Франції стосунки України та її діаспори у цій країні повинні базуватися на засадах взаємної співпраці, при узгодженості дій державних структур, неурядових громадських організацій та церкви. Лише за таких умов українство у Франції може бути дієвим у подоланні негативного стереотипу нашої держави, який творився століттями та в утвердженні нового її образу – держави демократичної, заможної і багатої.

Література:

          1. Беліцер Н. Міжнародна та європейська системи захисту прав меншин// Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації, врахування міжнародного досвіду. – Київ.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2004
          2. Воропай О. Звичаї нашого народу. – Мюнхен.: Українське в-во, 1958. С. 9-13.
          3. Данилишин М. Українці в Аргентині. – Buenos Aires: Impenta “Dobrego”, 1979. -392c.
          4. Жуковський А. Нарис історії Наукового товариства ім. Шевченка в Європі. – Львів.: Наукове товариство ім. Шевченка, 2000.
          5. Жулинський М. Україна: формування духовної незалежності// Київ.: Сучасність, 1995 с.98
          6. Кардаш П., Кот С. Українці в світі. – Київ.: Фортуна, 1995
          7. Липа Ю. Призначення України. – Львів.: Хортиця, 1938
          8. Мальків В. Рідна книжка та її значення// Календар українського народного Союзу. -Jersey City, N.J.: Svoboda, 1962
          9. Радзикевич В. Стежками рідних традицій// Календар українського народного Союзу. – Jersey City, N.J.: Svoboda, 1962
          10. Романов Р. Запобігання та протидія дискримінації за ознаками етнічного походження і релігійних переконань: європейський досвід і Україна// Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації, врахування міжнародного досвіду. – Київ.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2004
          11. Сапеляк О. Греко-католицька церква як консолідуючий чинник української спільноти в Аргентині// Зб. доповідей Першої міжнародної наукової конференції «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті».- Львів: Сполом, 2006.- с.293
          12. Сапунко О. Роль Церкви у збереженні духовних, моральних і національних вартостей українського соціуму// Зб. доповідей Першої міжнародної наукової конференції «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті».- Львів: Сполом, 2006.280
          13http://www.reds.msh-paris.fr/publications/revue/html/ds027/ds027-10.htm#_edn42
          14www.ukraine-europe.info/ua
          15www.ukraine-europe.info/ukraine33/