Ірина Ключковська,
кандидат пед. н., доц.,
Директор Міжнародного інституту освіти, культури
та зв’язків з діаспорою
Національного університету “Львівська політехніка”

Наталія Гумницька
науковий співробітник
Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою
Національного університету “Львівська політехніка”

Українська діаспора в об’єктиві сучасності – національно-політичний та духовно-культурний феномен (перша – третя-я хвилі еміграції)

“…людина насамперед і понад усе спадкоємець.
Саме це, а не будь-що інше засадничо відображає її від тварин.
Але усвідомити себе спадкоємцем – означає здобути історичну свідомість”
Ортега-і-Гассет

Преамбула

          Для розкриття заданої теми слід визначити такі концепти:

                    1. Термін “українська діаспора” охоплює усіх українців, які опинилися за межами історичної батьківщини незалежно з якої причини: розвалу імперій, світових воєн, природних катаклізмів, політичних чи економічних криз, особистих обставин.

                    2. Українська діаспора є невід’ємною частиною українського народу держави Україна і творить глобальний український простір.

                    3. Культурні надбання української діаспори є насамперед надбанням України, а лише потім – світової цивілізації (під культурним надбанням розуміємо досягнення в усіх сферах людської діяльності, зокрема: гуманітарній, природничій, технічній, суспільній, політичній).

                    4. Міграційні процеси належать до об’єктивних суспільних процесів, які випливають і підпорядковуються циклічним законам розвитку природи.

З історії питання

          Розвиток людської цивілізації завжди супроводжувався міграційними процесами племен, народів, держав, окремих особистостей. З ретроспективи часу міграція є об’єктивним процесом, але у кожній конкретній ситуації має суб’єктивні причини. Загальновідомий і незаперечний факт циклічного розвитку природи впливає і керує еволюцією людського суспільства. Тривалий час вирізблюється, виформовується, вишліфовується певна національна формація зі своєю унікальною культурою, але досягнувши апогею неминуче наштовхується на ті чи інші кризові явища, які і спонукають до більш чи менш масових переміщень народів. Найбільш частими причинами таких міграцій були історичні, соціальні, економічні, політичні, релігійні катаклізми. Не стали виключенням у цих процесах й українці. Поява емігрантів з України сягає сивої давнини., Вони залишили помітний слід у культурі тодішньої Європи. Згадаймо просвітителя ХV cт. Юрія Дрогобича, філософа, астронома, медика, ректора Болонського університету в Італії, знамениту Конституцію Пилипа Орлика, чи героїчного козака і першовідкривача кави на європейському континенті Юрія Кульчицького, або блискучого вченого Миклухо-Маклая. Особливе місце у світовій науці належить Сергію Подолинському, який розв’язує складну проблему різноманітності перебігу енергетичних процесів у живій і неживій природі. Започаткована Сергієм Подолинським та продовжена Володимиром Вернадським і Миколою Руденком школа фізичної економії досі не має аналогів, що дозволяє вважати її новітньою науковою школою світового рівня.

          Одначе масового характеру процес міграції набув на зламі Х1Х-ХХ століть. Історію української еміграції прийнято ділити на чотири хвилі: перша – з останньої чверті Х1Х ст. до початку Першої світової війни; друга – період між двома світовими війнами; третя – період після Другої світової війни; четверта – з часу проголошення незалежності України у 1991році. Проте умови існування еміграцій фундаментально відрізняються: перші три хвилі українські емігранти жили, творили у країнах поселення в умовах бездержавності ( за виключенням короткого періоду існування УНР), а так звана четверта хвиля еміграції навпаки має уже свою суверенну державу Україна. Цей факт є надзвичайно важливим для дослідження і аналізу історичної ролі діаспори у становленні незалежної України, у примноженні загальнолюдських цінностей в царині культури, науки, освіти, а також проблем і завдань новітньої діаспори як потужного чинника розбудови і утвердження модерної європейської держави України. Одначе питання новітньої діаспори будуть предметом наступних розвідок. А зараз спробуємо хоча б побіжно окреслити ті досягнення, які створила своєю титанічною працею, своїм інтелектом наша українська діаспора перших 3-х хвиль у різних країнах світу. Безперечно, це будуть лише віхи, лише штрихи до широкомасштабної діяльності української діаспори у світових широтах, які ще чекають на своїх фундаментальних дослідників.

          Джерелом першої хвилі масової еміграції останньої третини ХIХ ст. стали селяни з відсталих національних окраїн Австро-Угорщини та царської Росії, а також частина міських ремісників. Це були, як правило, неписьменні люди, які через соціально-економічні причини змушені були покидати свою рідну землю. Але вражає їх глибока духовність. У далекі незвідані краї вони їхали з Богом у серці, Кобзарем та вишиваним рушником. Після тяжкої виснажливої праці вони вперто здобували освіту, створювали хори, драматичні гуртки, танцювальні групи, відновлювали “Просвіту”, будували церкви. Першими країнами масового переселення українців були Бразилія та Аргентина, а з середини 90-х років Х1Х ст. найбільш привабливими стали США, Канада, а згодом Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови.1 Безперечно серед цих емігрантів траплялися освічені люди, священнослужителі, політики (особливо після революції 1905 р.). Але у своїй масі це були селяни (переважно із Галичини, Буковини і Закарпаття). Цікавим є той факт, що і тоді, як і сьогодні, в суспільстві точилися суперечки щодо доцільності такого відчайдушного кроку з боку численної кількості українців. Певна частина свідомих громадян вважали, що масовий виїзд українців спричинить заселення покинутих ними земель польським, румунським та угорським населенням, що негативно в подальшому позначиться на визволенні цієї частини України від національного гноблення. Показово, що великий інтерес до проблеми еміграції та долі злидарів-переселенців на чужині виявляли видатні прогресивні діячі України. Так, Іван Франко цілком негативно ставився до процесу української трудової еміграції( хоча добре розумів її соціально-економічні причини), вважаючи, що знедоленому людові слід згуртуватися і боротися за своє визволення на Україні. У своїх віршах “До Бразилії” Іван Франко зобразив повний страждань і поневірянь шлях українських переселенців та їхнє буття в незвичних умовах тропічного клімату. Збереженню національної самобутності українців на чужині допомагали твори українських класиків Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Драгоманова, Михайла Павлика, Юрія Федьковича, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки. Великий вклад у збереження національно-культурної самобутності здійснили Товариства “Просвіта”, Товариства ім. Михайла Качковського та інші. Важливу роль у збереженні тотожності українців першої хвилі еміграції відіграла хоча малочисельна, але дуже активна політична еміграція. Яскравим її представником був виходець із знатного військового роду з Полтавщини Павло Крат (навчався у Харкові, Москві, Петербурзі, в Київському і Львівському університетах), який утік від царської охранки до Канади у1907 р. і зробив багато корисного для розвитку громадських взаємин між українцями в Канаді та Україні. До підтримки духу першої еміграції багато приклалася церква і, насамперед, її наставник митрополит Андрей Шептицький, який направив до Канади священнослужителів з ордену василіан (1902 р.), а у 1908 р. сам здійснив поїздку по Канаді від Монреаля до Ванкувера.

          Так поступово, крок за кроком, у надзвичайно складних економічних і соціальних умовах адаптації та вживання у чужинецькі традиції, перша хвиля української еміграції творила духовний ґрунт для наступних поселенців, свято плекаючи свої національні обереги для майбутньої Української держави, в яку вона твердо вірила і ця непохитна віра допомагала їй вижити. ЇЇ праця не пропала, а стала міцним підмурівком для подальшої розбудови національно-політичних, соціально-економічних і духовно-культурних підвалин української державності.

          До цієї категорії трудової еміграції у другій і третій хвилі долучилася політична еміграція, яка фактично і стала тим національно-політичним і духовно-культурним феноменом, який творив Україну як державу поза її географічними межами, розбудовуючи для цього різні інституції. Наполегливою і послідовною працею вони створили потужний культурний пласт, який не лише збагатив світову цивілізацію, а став духовним мечем, що спричинився до руйнації стіни тюрми народів і повернув втрачену національну пам’ять українцям.

          За часів уже незалежної України відкрився доступ до архівів, настав час активного вивчення української історії, особливо замовчуваних її сторінок, до яких належать і здобутки діаспори. Тільки зараз віднайдене минуле України постає великою глибою, вартою доби та її творців, закриває штучно витворені пустоти українського внеску у світовий культурний контекст.

I. Національно-політичне тло

          Новий історичний перерозподіл Європи, який склався після Першої світової війни, більшовицького перевороту в Росії, поразки визвольних змагань українців 1917-1930 рр., невизнання країнами Антанти державної незалежності ЗУНР 15 січня 1923 р. призвели до масової політичної еміграції українців. На думку українського вченого Степана Віднянського за межами України опинились активні учасники цих подій – керівні діячі Центральної Ради, Гетьманської держави, Директорії, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Кубанської Народної Республіки, офіцери і солдати армій цих українських державних утворень, службовці державного апарату і працівники закордонних представництв українських урядів, значна частина тодішніх політичних партій, представники національно-свідомої української наукової та культурної інтелігенції. Сталася велика трагедія українського народу – практично Україна обезглавилася, залишилася без свого цвіту, своїх ідеологів, інтелектуальних і духовних поводирів. На щастя вони знайшли у собі сили об’єднатися і розпочати тяжку працю з розбудови самостійної України за її територіальними межами. Поза національними теренами України діяли тоді аж три українські легальні уряди – УНР з центром у Тарнові, ЗУНР з осідком у Відні, КНР (Кубанська Народна Республіка) у Празі.3 У 20-і роки ХХ ст. ідеолог національно-визвольного руху Степан Бандера наголошував на виконанні еміграцією “одповідальної частини загальнонаціональної і загальнодержавної програми української нації, націленої на справу будівництва Української Держави”. Розпочалася активна праця з розбудови різних державних структур, серед яких чільне місце належить науковим, освітнім, мистецьким закладам, що мали за мету виплекати національно свідомі, високопрофесійні українські кадри європейського зразка.

II. Культура, наука, освіта

Європейська діаспора

          Празька гілка. Особливо плідною була діяльність української діаспори у самому серці Європи Празі. Після поразки визвольних змагань згідно зі статистикою близько 22 тис. української інтелігенції, політичних та громадських діячів знайшли свій притулок у Чехо-словаччині, президент якої Томаш Масарик, великий гуманіст і демократ, виявив до неї надзвичайну прихильність і дружелюбність. Він особисто знав чільних українських політиків і вчених, зокрема президента УНР Михайла Грушевського, професора Карлового університету у Празі Івана Горбачевського (його ректора у 1902-1903 рр.), професора україністики Карлового університету у Празі Олександра Колессу. У надзвичайно стислий термін на чеських теренах була організована низка національних високих шкіл. Успіх цієї важливої справи значною мірою забезпечив Український Громадський Комітет, заснований у Празі у 1921 р., який став головним осередком культурно-національного життя українських емігрантів за кордоном.

          Головною науковою і навчальною установою у міжвоєнний період був Український вільний університет (УВУ), заснований у січні 1921 р. у Відні і за сприяння Чехословацького уряду перенесений у жовтні цього ж року до Праги, яка стала у цей період найпотужнішим осередком українських учених за межами України.4 За браком часу називатимемо лише основні наукові і навчальні інституції, визначних діячів науки і культури та основні їхні досягнення. Ось головні з них:

          Український Вільний Університет , Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова , Українська Господарська Академія в м. Подєбради, Українська Студія пластичного мистецтва, Український Академічний Комітет, Українське Історико-Філологічне Товариство, Українське товариство книголюбів, Музей Визвольної боротьби України, Українська гімназія в м. Ржевніце поблизу Праги, низка українських видавництв і друкарень та ін. Всього за два десятиліття було створено 180 видань.

          Унікальним за масштабами став факт заснування 28 травня 1925 р. Музею Визвольної Боротьби України, в якому були організовані такі відділи: військовий, табірного життя воєнного і післявоєнного періоду, архівів Союзу Визволення України, політично-дипломатичний, еміграційний, академічної праці й студентського життя за кордоном, театрально-мистецький, хоровий та музичний, сокільського та січового руху, видавництва, періодики та інші. Українському музеєві у Празі було пожертвовано з різних частин світу і України понад 700 тисяч матеріалів. Головою музею, його ідеологом і натхненником до 1935 року був Іван Горбачевський. З 1930 р. Товариство “Музей Визвольної Боротьби України” увійшло до складу Українського Академічного Комітету у Празі й таким чином за посередництвом Міжнародної Комісії для інтелектуальної співпраці при Лізі Націй вступило у духовний обмін з науковими установами цілого світу. Музей став важливим осередком культурного життя української Праги і головним центром збереження пам’яток історії, культури й мистецтва української еміграції усього світу. Він працював виключно на доброчинних засадах і був закритий під тиском комуністичного режиму у 1948 році.

          У 1922 р. було засновано Центральний Союз Українського Студентства у Празі, який став всеохоплюючою молодіжною українською організацією у чужоземному світі. Ініціатором і одним із членів-засновників її стало Українське Академічне Товариство “Січ” у Відні (1868-1947).

          Отже, Прага міжвоєнного періоду стала тим інтелектуальним і творчим тлом, на якому формувалася українська національна ідея. У цей період відбувався інтенсивний творчий діалог між українською інтелігенцією по лінії Прага-Париж, Прага-Краків, Прага-Берлін, Прага-Відень, Прага-Варшава і ,безперечно, з побратимами, насамперед Києва, Львова, Харкова.

          Феномен празької української еміграції полягає у системності організації науки і освіти, яка дала можливість створити низку так званих празьких шкіл: поетичну , археологічну , історичну, мистецьку. Зокрема, до празької археологічної школи належали такі відомі археологи як Ярослав Пастернак, Вадим Щербаківський, Левко Чикаленко, Олег Кандиба-Ольжич, Іван Борковський. Варто наголосити на науковій діяльності Івана Борковського, який вагому частину свого творчого життя присвятив вивченню Праги і її околиць. Довголітні дослідження Празького граду були узагальнені вченим у докторській дисертації “Празький град у світлі нових досліджень”, яку він захистив у 1961 р. в Інституті археології Чехословацької Академії наук.6 Дивовижною є праця надзвичайно обдарованої особистості – Олега Кандиби-Ольжича, який за своє коротке життя (36 р.) став блискучим поетом, видатним археологом, відомим громадсько-політичним діячем, поліглотом (знав дев’ять європейських мов). Його археологічні дослідження стосувалися трипільської культури. Відкрита чехом Вікентієм Хвойкою на Україні наприкінці ХІХ ст. вона у 20-30 рр. ХХ ст. ставала видатним явищем європейської археології. Великою мірою, окрім суто наукового інтересу, Кандиба бачив у вивченні трипільської культури (причетність якої до основ давньоукраїнської історії визнавали більшість її дослідників) певний патріотичний обов’язок. Олег Кандиба співпрацював з американськими науковими установами: Гарвардським університетом, Музеською школою передісторичних дослідів, читав американським студентам лекції з європейської археології. Олег Кандиба був одним із кращих знавців європейського енеоліту, зокрема трипільської культури, хоча сам вважав, що його справжнє покликання – поезія.

          В Празі творила ціла плеяда знаменитих поетів, серед яких: Олександр Олесь, Євген Маланюк, Юрій Дараган, Оксана Лятуринська, Олекса Стефанович, Леонід Мосендз, Олена Теліга.

          Помітний внесок в музичну культуру того часу здійснили відомі теоретики музики Федір Стешко і Василь Барвінський, композитори Нестор Нижанківський і Федір Якименко ( брат композитора Якова Степового), Віра Березовська. Тут творила модерну європейську музику перша українська жінка композитор Стефанія Туркевич. Не можна не згадати відому родину Колесс: Філарета Колессу, Олександра Колессу і Миколу Колессу, життя і творчість яких були тісно пов’язані з Прагою.

          На перехресті західноєвропейських культур у міжвоєнній Празі повстала ціла колонія українських митців, творчість яких мала великий резонанс у чеських мистецьких колах. Особливо це стосується празької групи графіків, насамперед Віктора Цимбала, Роберта Лісовського, Січинського, Бутовича, К.Антонович, Г. Мазепи, Юрія Вовка. Тут навчались також Петро Холодний Молодший, Степан Колядинський, Євген Норман. Довгий час працювали і творили Іван Кулець, Михайло Брянський, Іван Мозолевський, Василь Хмелюк, Онуфрій Пастернак та ще десятки імен. Надзвичайно важлива подія сталася у 1998 р. – працівники Слов’янської Бібліотеки у Празі, опрацьовуючи так звані “засекречені фонди”, виявили понад 1000 творів 68 митців українського графічного мистецтва, що були колись власністю Музею Визвольної Боротьби України і вважались назавжди втраченими. Їх у максимально короткий термін опрацювала і закаталогізувала мистецтвознавець із Праги Оксана Пеленська.

          Слід наголосити, що українські вчені, митці, письменники в міжвоєнній Празі творили не на марґінесі, а часто ставали гордістю і чеського народу. Зокрема, Іван Горбачевський заклав основи чеської біохімії, заснував празький Інститут лікарської хімії, а Іван Пулюй створив кафедру електротехніки у Празькій політехніці, якою керував до кінця свого життя. Тут плідно творив світової слави філософ, історик культури й літератури, славіст Дмитро Чижевський, а гордістю української історіографії стали Олександр Шульгин, Семен Наріжний, Федір Слісаренко, Степан Віднянський. В музеях Чехії і Словаччини знаходяться сотні картин українських художників, які за оцінками мистецтвознавців є вагомим внеском у європейський авангард першої половини XX століття.

          Австрія, Відень. Важливим центром розбудови українського інтелектуального життя була Австрія, насамперед її столиця Відень. Помітну роль на шляху нашого духовного й політичного визволення відіграло Українське Академічне Товариство “Січ” (засноване 9 січня 1868 р., втратило історичне існування у 1947 р.) , яке мало на меті виховувати мужів науки, письменників, суспільних діячів серед української студентської молоді. В “Січі” викристалізувалася соборницька ідея й потреба суспільно-громадської активності, до чого закликали її ідейні натхненники Михайло Драгоманов і Сергій Подолинський. “Січ” стала значною мірою духовним мостом між представниками східних і західних земель України, на порогах якої зустрічалися і дискутували часто такі велети української культури як Володимир Антонович, Наталія Кобринська, Олена Пчілка, Леся Українка, Іван Франко, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Михайло Грушевський, Євген Петрушевич, Кость Левицький. Вірні ідеї волі і незалежності українського народу, члени “Січі” активно вступали на шлях визвольної боротьби у рядах УСС, УГА,УПА та інших з’єднаннях. “Січ” спричинилася до заснування Центрального Союзу Українського Студентства у Празі в 1922 році.

          На особливу увагу заслуговує постать В’ячеслава Липинського – історика (масштабу Грушевського), філософа,  дипломата, громадсько-політичного діяча, розробника ідеї незалежної української держави. За Гетьманату та Директорії В. Липинський був послом України у Відні, викладав в українських емігрантських закладах. Автор низки класичних праць з української історії, соціології та політичної думки, десятка публіцистичних статей, промотор однієї з найпопулярніших у вигнанні політичних організацій «Українського союзу хліборобів-державників», координатор гетьманської еміграції.

          Як не парадоксально і прикро констатувати той факт, що саме професурі Віденського університету і насамперед відомому австрійському славістові Ватрославові Ягичу маємо завдячувати реалізації і визнанню генія Івана Франка як блискучого поета і белетриста, мислителя і філософа, дослідника і учасника глобальних європейських політичних, економічних, соціальних процесів. Тому що саме тут 1 липня 1893 року (після багатьох митарств у Львові) він блискуче захищає свій докторат і отримує диплом доктора філософії. Іван Франко часто зустрічався зі студентською молоддю у Академічному товаристві “Січ”, піклувався про їхнє наукове і патріотичне виховання. Сьогодні пам’ять Івана Франка у Відні пошанована меморіальною дошкою у Германістичному інституті Віденського університету і спорудженням пам’ятника на його території.

          Саме у Віденському університеті (на медичному факультеті) студент Іван Горбачевський розпочав свою наукову кар’єру під керівництвом всесвітньо відомого хіміка Еміля Людвіга. За дуже короткий час він виконав низку наукових праць, але світову славу йому принесла робота із синтезу сечової кислоти, яку вчений здійснив у 28 років. Він автор чотирьохтомного підручника фізіологічної хімії чеською мовою і органічної хімії українською мовою й ініціатор створення української хімічної термінології. Плідна і самовіддана творча діяльність професора Горбачевського проходила у трьох країнах – Австро-Угорщині, Чехії й Україні. Про вагомість і масштабність наукового і громадського доробку вченого у світову скарбницю свідчить рішення Генеральної конференції ЮНЕСКО на 32-й сесії про відзначення ювілейної дати – 150-річчя від дня народження Івана Горбачовського у 2004 році. Ювілейні святкування відбулися на Україні, у Чехії і Австрії.

          І ще доля однієї творчої потуги пов’язана з Віденським університетом (навчався на теологічному, філософському – фізико-математичне відділення – факультетах).Це всесвітньо відомий наш земляк із Поділля Іван Пулюй – визначний фізик і електротехнік, піонер електроосвітлення Європи, першовідкривач Х-випромінення, автор першого у світі “рентгенівського“ знімку людського скелета. Докторат з філософії здобув у Страсбурзькому університеті. Викладав у Військово-морській академії у Фіуме (Хорватія), Віденському і Празькому університетах. Був державним радником з електротехніки Чехії та Моравії. Автор понад 50 наукових праць українською, німецькою і англійською мовами. Знавець стародавніх мов, співавтор перекладу Біблії українською мовою разом з Пантелеймоном Кулішем і Іваном Нечуєм-Левицьким. У1915 р. видрукував книгу “Україна та її міжнародне значення”, в якій стверджував: “Самостійність України є, на наш погляд, ключем до мирної зали Європи.”

          Цікавим явищем у житті Віденського університету є заснування семінару східноєвропейської історії, який працював у період з 1907 по 1945 рр. За цей час молодими науковцями було захищено коло 200 дисертацій, з них майже половина (92) –  вихідці з України. Серед відомих дисертантів-українців такі знані публіцисти як Володимир Кушнір (під час Першої світової війни видавав у Відні «Ukrainische Korrespondenz), Іван Німчук (автор спогадів «595 днів у радянському ув’язненні»), композитор та історик Нестор Нижанківський, географ, політичний і громадський діяч Олена Степанів (мати визначного історика сучасності Ярослава Дашкевича), журналістка, політичний діяч Надія Суровцова.

          Вартим уваги є факт спорудження пам’ятника нашому землякові із Самбірщини Юрію Францу Кульчицькому, який брав активну участь у визволенні українськими козаками Відня .під проводом Семена Палія у 1683 році. Цей відважний козак став національним австрійським героєм і власником однієї з перших кав’ярень у Відні. А в 1893 р., до 300-річчя перемоги над турецькими військами, на горі Леопольдсберг, відкрито пам’ятний знак на честь українських козаків у битві під Віднем.

          Окрасою європейських оперних сцен і музичних фестивалів (зокрема ваґнерівських) була Ірина Маланюк, яка після студій у Віденські Музичній Академії стала примадонною оперних театрів Відня, Ґраца, Цюріха, а у Баварській державній опері у Мюнхені отримала високе відзначення з титулом”камерзенґерін”.

          Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. вихідці з України фактично утворили в Австрії етнічну групу, серед яких були відомі політичні лідери, члени парламенту, науковці, митці. Але значна кількість української інтелігенції емігрувала до Відня у 20-30 рр. В часи громадянської війни на Україні. На той час Відень, як і Прага, став центром української політичної еміграції, яка активно працювала на реалізацію української національної ідеї усіма можливими засобами. У 1929 р. у Відні виникла Організація українських націоналістів.

          У січні 1921 р. у Відні з ініціативи Михайла Грушевського відкрився Український вільний університет з двома факультетами – філософським і юридичним. Його першим ректором став професор Олександр Колеса – відомий лінгвіст, фахівець з історії, літератури, етнографії, а також член парламенту Австрії (1907 р.). Олександр Колеса був одним з фундаторів Української культурної ради, яка опікувалася українськими школами.

          В роки Другої світової війни звичайно згасло культурне життя української громади в Австрії. Післявоєнний період позначився активізацією громадського і культурного життя українців. Були відкриті школи , налагодилася видавнича справа. Центр українського життя з Відня переноситься до Зальцбурга. Тут на той час діяли Український народний університет, гімназія, сільськогосподарська школа. Українські студенти здобували ґрунтовну освіту в університетах Відня, Інсбрука та Граца.

          Одним з найбільших духовних і культурних центрів української діаспори в Австрії до нинішніх днів є церква Святої Варвари, яка була заснована у 1775 р.   При церкві діє один з кращих хорових колективів. Його засновником і керівником майже чверть віку (1931-1955 рр.) був відомий композитор і диригент Андрій Гнатишин. У грудні 2006 р. на його честь було відкрито меморіальну дошку.  Андрій Гнатишин – знаний автор збірок українських пісень, випущених австрійськими музичними видавництвами для дітей та німецькомовних хорів.

          В Австрії діє ряд громадських осередків, серед них – Спілка українських філателістів Австрії (СУФА), Українська медично-харитативна служба, Українське лікарське товариство, Український жіночий союз. Зокрема, СУФА(голова Стефанія Марцінґер-Романишин) за час свого  майже 40-річного існування організувало безліч виставок, які стали явищем у поширенні українсько історії, культури, науки, народних звичаїв на австрійських теренах.

          Німеччина, Берлін, Мюнхен .Естафету науково-культурного і суспільно-громадського життя у повоєнний період підхопила українська діаспора Німеччини, основою якої була політична інтелектуальна еміграція.

          У міжвоєнний період (1926-1945 рр.) у Берліні працював Український науковий інститут, фундований гетьманом Павлом Скоропадським, який після поразки Гетьманату емігрував до Німеччини і організував там Гетьманський рух. Завданням інституту було розповсюдження серед науковців світу відомостей про Україну й український народ, дослідження взаємин України з західними країнами, зокрема Німеччиною, в минулому і сучасному, а також допомога українським студентам і науковцям у студіях і розвідках. Інститут давав стипендії молодшим українським науковцям і студентам, які навчалися у високих школах Німеччини й утримував студентський дім у Берліні.

          В культурно-освітній галузі найбільш активно проявила себе українська еміграція Західної Німеччини. Під проводом доктора Дмитра Дорошенка діяло Центральне представництво української еміграції (ЦУПЕ), яке мало ряд референтур, а саме: церковних справ, наукових, високого шкільництва, середніх і фахових шкіл, літератури і мистецтва, дошкільного виховання.

          Мюнхен на той час став осередком українського високого шкільництва. Тут у 1945 р. відновив свою діяльність Український Вільний Університет (УВУ), який успішно працював у Празі у міжвоєнний період. УВУ мав два факультети – філософський та права і суспільних наук. Про потужний професійний рівень вузу свідчить його склад: на філософському факультеті викладало 40 професорів і доцентів, а на факультеті права і суспільних наук – 20.

          На нараді науковців 16 листопада 1945 р. в Авґсбурзі було засновано Укрїнську Вільну Академію Наук з такими  найважливішими відділами: передісторії, історії та теології літератури, мовознавства, мистецтвознавства, педагогіки і психології, книгознавства, біології і медицини. При академії існувало Товариство охорони українських пам’яток на чужині, Музей-архів, Бібліотека. Крім УВАН існувало у Мюнхені Українське історично-філологічне товариство, Українська Висока Економічна Школа, Українська Православна Богословська Академія (з 2-ма факультетами – богословським і педагогічним).

          По війні деякий час функціонував Український науково-технічний інститут, який мав п’ять відділів – агрономічно-лісовий, фармацевтичний, ветеринарно-зоотехнічний, інженерний, економічний. Крім аудиторного навчання в інституті велася заочна форма навчання. Інститут став спадкоємцем Української господарської академії в Подєбрадах, яка припинила своє існування у 1945 р.

          У Мюнхені 30 березня1947 р. було відроджене Наукове товариство ім.. Шевченка, головою якого було обрано професора Івана Раковського, а генеральним секретарем – професора Володимира Кубійовича (пізніше очолив Європейське НТШ).

          Наукове товариство ім. Шевченка, засноване у Львові у 1873 р., це ціле явище в українській і європейській культурі. За своєю структурою і масштабами наукової, видавничої і громадської діяльності ця, по суті, громадська організація була повноцінною академією наук, яка функціонувала дуже ефективно в умовах бездержавності та відсутності будь-якої підтримки з боку імперських урядів. Про високий рівень організації наукових досліджень в рамках НТШ свідчить той факт, що його іноземними дійсними членами були, зокрема, Нобелівські лауреати Макс Планк, Альберт Ейнштейн, Фріц Прегль та інші. Одначе неоціненним скарбом і одночасно подвигом стала діяльність Інституту енциклопедії українознавства в рамках НТШ, ідею якого започаткував відомий антрополог і зоолог, педагог і громадський діяч професор Іван Раковський (головний редактор “Української Загальної Енциклопедії” (УЗЕ) –1930-1935 рр.). У 1948 р. Володимир Кубійович став одним з головних редакторів багатотомної “Енциклопедії Українознавства” (ЕУ), концепція якої відрізнялась від УЗЕ і УРЕ оскільки була присвячена виключно проблемам українознавства. У 1951 р. НТШ і редакція ЕУ перемістились із Мюнхена до Франції у Сарсель під Парижем. Володимир Кубійович – видатний український вчений, географ, демограф, антропогеограф, енциклопедист, громадсько-політичний діяч, редактор, видавець, доктор філософії, професор, дійсний член НТШ – виявився блискучим організатором, який зумів з цілком невеликою групою самовідданих вчених (без будь-якого цільового фінансування), на високому професійному рівні здійснити такий фундаментальний проект, який, на думку багатьох фахівців, під силу не одному науковому інституту. Воістину це подвиг вченого, який пожертвував майже п’ятдесят років свого продуктивного наукового життя для рутинної роботи, щоб відкрити велич України для українців і для світу в цілому.

          Ще одна потуга енциклопедичного масштабу творила на теренах цього краю. Це Дмитро Чижевський – визначний славіст, дослідник української і слов’янських літератур, історії культури, філософії й слов’янської духовності. Брав участь у революції 1917 р. (член Української Центральної Ради). У 1921 р. виїхав до Німеччини, де в Гейдельберзі і Франкфурті поглиблював студії філософії у Ясперса, Гайдеґґера, Гуссерля й ін. Викладав філософію в Галле у 1932-1945 рр. Досліджує вплив Гегеля на слов’янську науку, цікавиться містицизмом у творах Сковороди, Гоголя і Достоєвського. Чинний і почесний професор багатьох престижних університетів світу, зокрема Гарвардського (США, 1951-1956), дійсний член Гейдельберзької Академії (з 1962 р.). Засновував і розбудовував славістичні інститути. У багатогранній науковій діяльності зробив значний вклад у дослідження історії літератури, у критику, філософію, філологію, естетику. Чижевський перший відкрив слов’янське, зокрема українське бароко, а історію української літератури намагався побудувати як історію стилів: підкреслюючи початковий зв’язок з візантійською культурною сферою, вказує на співзвучну зміну стилів з західними впливами.

          Після Другої світової війни у Мюнхені жив і творив знаменитий скульптор з Івано-Франківщини Григорій Крук, який навчався у Краківській та Берлінській академіях мистецтв. Першу фахову освіту здобув у Львівській школі декоративного мистецтва. Серед його відомих скульптурних робіт “Портрет патріарха Йосипа Сліпого”, “Монахиня”, “Відпочинок”, “Селянське подружжя”. Твори скульптора експонувалися на виставках практично усіх країн Європи, а також у Нью-Йорку. Багато з них придбали провідні музеї Європи, зокрема Національний музей у Парижі, Британський музей у Лондоні, Східнонімецький музей у Регенсбурзі.

          Вражає (з погляду ретроспективи часу) як системно, грамотно, з акцентом на підготовку високопрофесійної й патріотичної молоді, розбудовувалося інтелектуально-культурне і суспільно-політичне життя за межами материкової батьківщини. Варто лише назвати основні молодіжні структури: Спілка Української Молоді (СУМ), Пласт, Союз Українських Пластунів (СУП), Центральний Союз Українського Студентства (ЦЕ СУС), який у 1947 р. відновив свою активну працю у Мюнхені після закриття у Празі. У Мюнхені знаходиться штаб-квартира Антибільшовицького блоку народів ЦУПЕ.

          Франція, Париж, Сарсель. Варто нагадати, що початки української діаспори сягають часів Київської Русі, коли дочка Ярослава Мудрого вийшла заміж за французького короля Анрі І і царювала деякий час (з1060 р.). А у першій половині ХVIII ст. сюди прибули українські військові на чолі з гетьманом Пилипом Орликом. Його син організував окремий підрозділ з українських козаків у французькій армії. Вдячні французи назвали на його честь місцевість під Парижем Орлі (сьогодні там знаходиться аеропорт Орлі). Значний притік емігрантів мав місце після революції в Росії 1905 р., а також після Першої світової війни. Тоді серед політичних емігрантів опинилися відомий письменник і діяч Центральної Ради Володимир Винниченко, а також голова Директорії Симон Петлюра, вбитий радянським терористом у Парижі в 1926 році.

          З ініціативи колишніх вояків Армії УНР у 1926 р. створено Союз Українських Емігрантських Організацій у Франції, який об’єднував (до 1940 р.) політичну еміграцію зі Східної і Центральної України і був пов’язаний з екзильним урядом УНР. З союзом співпрацювало комбатантське Товариство бувших вояків Армії УНР у Франції, засноване у 1927 р. Товариство об’єднувало 22 філії, близьким до його середовища був тижневик “Тризуб” і Бібліотека ім. Симона Петлюри у Парижі з книжковим фондом, архівом і музейними матеріалами. У 1932 р. засновано поборницьку організацію Український Народний Союз Франції (УНС), що об’єднував емігрантів з усіх українських земель (1939 р. близько 5 000). Під патронатом УНС видавався тижневик “Українське слово” в Парижі, а у 1938 р. засновано першу українську друкарню у Франції.

          Не зовсім сприятливі умови життя у повоєнній Німеччині змусили велику частину української еміграції покинути її межі. Частина українських інтелектуалів виїхала за океан (Америка, Канада, Австралія), а частина обрала Францію, уряд якої ставився доволі лояльно до емігрантів.

          З Парижем пов’язане ім’я всесвітньо відомого математика з Полтавщини Михайла Остроградського. Навчався у Харківському університеті, слухав лекції видатних європейських вчених, зокрема П. Лапласа, А. Ампера в Парижі. Там же посідав кафедру математики у коледжі Генріха IV. Сформулював загальний варіаційний принцип для консервативних систем, запропонував формулу перетворення трійних (кратних) інтегралів (названу його ім’ям). Автор фундаментальних праць з математичного аналізу, математичної фізики, аналітичної механіки, гідромеханіки, теорії пружності, балістики. Член-кореспондент Паризької Академії наук, Російської, Туринської, Римської, Американської академій, почесний доктор Київського, Московського та багатьох інших університетів. До 200-річчя з дня народження вченого ЮНЕСКО внесло його ім’я до переліку видатних математиків світу.

          Українська земля подарувала Франції лауреата Нобелівської премії (1992) в галузі фізики Жоржа Шарпака (народився 1 серпня 1924 р. в Дубровиці на Рівненщині). Навчався у престижних паризьких вузах, вивчав експериментальну фізику. Слухав лекції Ф. Жоліо-Кюрі, а згодом працював у лабораторії ядерної хімії Інституту Радію під його безпосереднім керівництвом. Багато своєї творчої енергії Ж. Шарпак віддав працюючи в Національному центрі досліджень, пізніше у Європейському центрі ядерних досліджень під Женевою. Жорж Шарпак – член Французької академії наук, почесний доктор Женевського університету, професор кафедри Жоліо-Кюрі та Вищої школи фізики та хімії в Парижі.

          Парижу віддав увесь свій творчий геній світової слави артист, хореограф, реформатор балету Сергій Лифар, уродженець Києва, нащадок славного козацького роду Лифарів. Після смерті провідного танцівника і балетмейстера (до речі уродженця Києва) Вацлава Ніжинського Серж Лифар очолив балетну трупу паризької “Гранд-опера”. За три десятиліття він не лише відродив французький балет, але й став основоположником нового напряму в балеті – неокласицизму. Створений С. Лифарем балет “Ікар” у Європі називали цілою добою його творчості, яка мала безпосередній вплив на появу таких знаменитих митців цього жанру як Моріса Бежара, Роллана Петі, Ноймаєра, Форсайта, Кіліана, Макмілана…У 1947 р. С. Лифар заснував у Парижі Інститут хореографії, а з1955 р. – вів курс історії та теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО. Серед численних нагород С. Лифаря – орден Почесного легіону, орден Літератури і мистецтва (найвища відзнака Французької Республіки). Він ніколи не забував свій рідний Київ і на надзвичайно привабливу пропозицію президента Шарля де Голля (щирого шанувальника його таланту) стати громадянином Французької Республіки відповів: “Я українець і цим пишаюся”. На надгробній могилі видатного артиста скромний напис французькою й українською мовами – “ Серж Лифар з Києва”. У 1994 р. зусиллями української влади і громадських організацій, при активній підтримці Посольства Франції в Україні та Французького культурного центру був заснований Міжнародний конкурс балету, який проводиться у Києві і є єдиним у світі, в якому змагаються артисти й молоді хореографи. Завдяки своїй популярності конкурс одержав патронат Всесвітньої Ради танцю ЮНЕСКО. Це вияв великої вдячності і пам’яті нащадків своєму геніальному землякові.

          Помітний слід у такій багатій малярській палітрі Парижа залишили митці з України. Серед них: Михайло Андрієнко, Олекса Грищенко, Василь Хмелюк, Темистокль Вірста, Кассандр (Мурон Адольф).

          Можна продовжити цей список непересічних особистостей, які свою творчу енергію і талант щедро дарували землі, що їх прийняла і стала другою батьківщиною. Одначе найвагомішим доробком української діаспори того періоду (на думку багатьох українознавців ) став проект “Енциклопедія Українознавства”, про який уже згадувалося у розділі “Німеччина”. Генеза ЕУ випливала від завдання української науки у час складного післявоєнного періоду працювати для потреб нації. На жаль, усі попередні спроби створити таку фундаментальну працю про Україну не мали успіху. Хіба що до позитиву можна віднести видання німецькомовної енциклопедії “Handbuch der Ukraine” у Лейпцигу за редакцією І.Мірчука у 1942 р. під патронатом Ураїнського Наукового Інституту у Берліні. Ідеологічні творці цього фундаментального проекту (насамперед В. Кубійович, В. Янів, М. Глобенко, О. Оглоблин, Ю. Шевельов, І. Кошелівець, А. Жуковський, Василь Маркусь) ставили перед ним такі основні завдання – творити довідники з українознавства для потреб багатомільйонної української еміграції; формувати джерела знань про Україну для чужинців (цю роль згодом виконало англомовне видання, базою для якого стала багатотомна ЕУ); нові енциклопедичні довідники мали стати джерелом правдивої інформації для українців на рідній землі, де окупаційна влада фальшувала все, що становило сутність українства. Майже півстолітній виснажливий труд невеликої штатної групи і близько 200 найавторитетніших українських вчених світу увінчався перемогою і виходом у світ двох серій ЕУ. Перша (ЕУ-1) – загальнопредметна, своєрідний підручник українознавства у трьох томах і друга (ЕУ-2) – словникова, яка в алфавітній формі доповнює і поглиблює зміст ЕУ-1 і складається з десяти томів, до якого згодом додано одинадцятий доповнюючий том. Праця над ЕУ-1 тривала від 1948 до 1952 р., а над ЕУ-2 – від 1952 до 1989 р. Підготовка одинадцятого зайняла ще п’ять років, від 1989 до 1994 р. На базі цих воістину фундаментальних книг знань про Україну (насамперед для української еміграції) повстає для іноземного читача англомовне загальникове видання “Ukraine. A Concise Encyclopedia” у 2-х томах (1963-1970 рр.) і словникове – “Encyclopedia of Ukraine” у п’ятьох томах великого формату, видане при співпраці з Канадським інститутом українських студій (КІУС).17 Останні три томи вийшли за редакцією Данила Гусара-Струка, блискучого науковця, доктора філології, випускника Гарвардського університету. Отже, час підтвердив, що Енциклопедія України є найбільшим досягненням української діаспори після Другої світової війни, а її англомовна п’ятитомна версія (видана однією з найпоширеніших світових мов) дає доступ до об’єктивних знань про Україну усій світовій спільноті. Слід підкреслити, що через відомі політичні обставини цей фундаментальний науковий проект створювався поза Україною і 6ез участі українських спеціалістів і це є суто вклад діаспори у загальноукраїнську скарбницю знання і правдивої інформації про Україну. Безперечно на нашу особливу подяку за цей життєвий і науковий подвиг маємо висловити першою чергою Володимирові Кубійовичу, а також Аркадію Жуковському і Данилові Гусару-Струку. До них слід приєднати і Василя Маркуся, який опікується новим енциклопедичним проектом – підготовкою семитомного видання Енциклопедії Української Діаспори (ЕУД), четвертий том якої, присвячений Австралії і Африці, уже опублікований. Великою мірою ця фундаментальна праця і особисті старання проф. Аркадія Жуковського спонукали вчених Академії наук України взятися за підготовку багатотомного видання Енциклопедії Сучасної України (ЕСУ), редактором якої став шановний академік Іван Дзюба. На сьогодні у Києві створено також Інститут енциклопедії за зразком того що діє у Сарселю, який очолює Аркадій Жуковський. Цей великий вчений і патріот України багато творчих зусиль віддав Українському громадському комітетові Франції, розбудові Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі (Президент цієї бібліотеки з 1983 – 1995рр.), Науковому товариству ім. Шевченка в Західній Європі.

          Польща, Варшава, Краків. Суспільно-культурне життя українців у Польщі досить розвинене. Особливою потугою був Український Науковий Інститут у Варшаві, заснований заходами екзильного уряду УНР 1928 р. при польському Міністерстві віровизнань та освіти. Інститут був покликаний плекати студії з різних ділянок українознавства. В ньому працювали відомі вчені, серед них: О. Лотоцький, А. Яковлів, Р. Смаль-Стоцький, К. Мацієвич, В. Садовський, Б. Лепкий. Діяльність інституту виявлялася головним чином у науково-видавничій справі. Загалом інститут видав понад 77 томів різних публікацій (у тому числі 54 томів праць). За масштабом це була наукова продукція більша, ніж будь-якої іншої наукової установи на Західній Україні й на еміграції. Головна ідеологічна засада інституту – розвивати ті ділянки української науки, які не мали можливості розвиватися на батьківщині. Зокрема, інститут видав серію праць і джерел з історії України давнішої доби й нових часів: “Нарис істрії України” (Д. Дорошенка), “Діярій гетьмана Пилипа Орлика” (за ред. Я. Токаржевського). “Гетьман Пилип Орлик” (Б. Крупницького), “Українсько-московські договори ХVII – XVIII ст.” (А. Яковлєва). Окрім наукових була ціла низка перекладів українською мовою богословських видань, а також літературних творів. З 1932 р. інститут почав працювати над повним критичним виданням творів Тараса Шевченка за редакцією П. Зайцева. Із запланованих 16 томів вийшло 13. Також вийшов переклад Максима Рильського поеми “Тадеуш” А. Міцкєвіча. По окупації Варшави німцями 1939 р. інститут перестав існувати, а його бібліотека і архіви загинули.

          До визначних українських вчених, які залишили свій слід на польській землі належить Володимир Кубійович, який навчався у Краківському університеті і працював там доцентом. Але за відстоювання геополітичних інтересів України був звільнений з посади у 1939 році.

          У Криниці (тепер територія Польщі) народився світової слави художник-примітивіст відомий під псевдонімом Никифор. Справжнє прізвище цього українця-лемка Дровник. Світову популярність митцю-самоуку принесла виставка його творів у Парижі, організована у 1932 р. Львівським народним музеєм імені Т. Шевченка. У своїй творчості він керувався християнською філософією, а також щедро зобразив життя українських лемків.

          Чимало українців є знаними науковцями в Польщі, працюючи у Польській академії наук, Варшавському, Люблінському, Гданському, Краківському, Ченстоховському університетах. На початку 1990 р. у Варшаві створено Польську асоціацію українознавців, яка видає “Варшавські українознавчі записки”.

          В тому ж році на Надзвичайному з’їзді Українського суспільно-культурного товариства (заснованого у червні 1956 р.) створено Об’єднання Українців Польщі (ОУП), яке тоді очолив Юрій Рейт. Відчутних успіхів в українській справі досягла Фундація св. Володимира (співорганізатор ОУП), яку заснував і очолив професор Ягеллонського університету у Кракові Володимир Мокрий. Він обраний депутатом до Сейму і став спів організатором українсько-польського діалогу на парламентському рівні.

Америка, Австралія

          США. Українська діаспора США належить до високоурбанізованої і освіченої національної меншини. Тут функціонує ціла низка освітніх, наукових, суспільно-громадських організацій. Ось деякі з них: Український Інститут Америки (культурно-просвітницька установа США, заснована у 1948 р. бізнесменом та меценатом з Тернопілля Володимиром Джусом), Українська Вільна Академія Наук ( науково-видавнича організація, заснована у1950 р., при УВАН діє Бібліотека ім. В. Міяковського і Архів ім. Д. Антоновича), Український Музичний інститут Америки (заснований у 1952 р. з філіями у 12 містах, здійснює навчальну, концертну і видавничу діяльність), Український Конгресовий  Комітет Америки (заснований у 1940 р., включає до свого складу 70 різного напряму організацій, при УККА діє автономно Шкільна Рада, які підлягають суботні школи українознавства і для яких вона видає підручники, розробляє навчальні програми, готує вчителів. Найбільше досягнення УКК – спорудження пам’ятника Т. Шевченку у Вашингтоні у 1964 р.), Наукове товариство ім. Шевченка (засноване у 1950 р.), Українське історичне товариство, Товариство українських інженерів Америки, Українське лікарське товариство Північної Америки, Товариство українсько-американських адвокатів та ін. Діють ряд фундацій та громадських товариств.

          Особливе місце серед науково-освітніх організацій посідає Український Науковий Інститут Гарвардського Університету (УНІГУ), створений 1973 р. в Кембриджі (Массачусеттс) як самостійний додаток до заснованих у 1968 р. кафедр української мови, літератури та історії України в Гарвардському Університеті, а також Українознавчого Семінару при Гарвардській Університетській Бібліотеці, яка має найбагатшу у західному світі університетську збірку україніки. Директором інституту у 1973-1990 роках був його натхненник, видатний вчений-орієнталіст, тюрколог, історик Омелян Пріцак, а заступником і директором у подальші роки – відомий історик-візантолог Ігор Шевченко. Саме ці два потужні вчені були ініціаторами-засновниками англомовного наукового журналу “Гарвардські українознавчі студії”, а Омелян Пріцак ініціював створення Міжнародної Асоціації Україністів (МАУ). Значення цієї наукової і культурологічної організації для українців світу важко оцінити. Варто зафіксувати такий історичний факт – у 1957 р. Союз Українських Студентських Товариств Америки запропонував заснувати кафедру українознавства при Гарвардському Університеті. До тисячоліття хрещення Руси-України 1984 року провідники УНІГУ вирішили реалізувати амбітний план , частиною якого є видання “Гарвардської Бібліотеки Давнього Українського Письменства” у кількості 150 томів. З 1987 року опубліковано понад десять солідних томів. До реалізації проекту залучений Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Редакційну колегію складають найавторитетніші вчені світу, а також з України. Кожне видання здійснюється мовою оригіналу та в перекладі на англійську та українську мови. Серед книг:

          ”Історія русів”, “Слово о полку Ігоревім”, “Києво-Печерський патерик”, твори Юрія Дрогобича, Станіслава Оріховського, Павла Русина, Григорія Сковороди, Захарія Копистянського, Петра Могили…

          Другим важливим проектом, заснованим у 1984 р. з ініціативи професора Дмитра Штогрина при підтримці доктора Богдана Рубчака і професора Ралфа Фішера, стала Українська науково-дослідна програма (УНДП) при Іллінойському університеті в Урбана-Шампейн. Головна функція Програми – організація щорічних конференцій з української проблематики, яких уже відбулося ювілейне число – 25. Конференції відбуваються при Іллінойському університеті в рамках Літньої лабораторії Центру дослідів Росії, Східної Європи та Євразії. Важливою рисою конференцій є їх проблематика. Вони зосереджувалися на давніх і актуальних питаннях українського політичного, культурного й економічного життя в Україні й у діаспорі; досліджували й заповнювали творені протягом століть вакууми, викривлення та самовільні присвоєння надбань українських талантів та української культури. А з 1989 р. конференції стали спільним форумом і мостом між материковою інтелектуальною Україною й “Україною” в розсіянні. Тут варто зупинитися на постаті Дмитра Штогрина, який прибув до Іллінойського університету в Урбана-Шампейні ще у 1960 р. і займався розбудовою слов’янської секції книгозбірні університету. За час його адміністрування слов’янська і східноєвропейська секція зросла з десяти тисяч до близько 800 тисяч монографій та періодичних видань, а україніка збільшується до 70 тисяч томів і є однією з трьох найбільших збірок поза межами України. Для розвитку й поширення української добірки подружжя Штогринів оформили окремий (“Вічний фонд”) їхнього імені.

          Ще одним проектом зініційованим і пролобійованим українським мікросуспільством США і Канади був проект вивчення Голодомору в Україні 1932-1933 рр. До 50-х роковин трагедії українського народу Конгрес США створює “Комісію з голоду на Україні”, яка зобов’язує науковців Гарварду дослідити цю проблему і подати Конгресові свої висновки. Доля обрала для цієї ролі молодого і здібного науковця Джеймса Мейса, який так захопився і перейнявся трагедією великого народу, що за дуже короткий час поклав результати своїх досліджень (близько 10 книг!) перед конгресменами. Вирок вченого був однозначний – голод на Україні був заздалегідь спланований і є геноцидом проти українців. Така принциповість вченого не була до вподоби багатьом лояльним політикам і в скорому часі він залишився без роботи. Він став українцем по духу і до кінця свого яскравого, але, на превеликий жаль, короткого життя уже в незалежній Україні (парадокс!) боровся за визнання голоду геноцидом українців.

          Окрім цілком свідомої організації і структуризації частини найбільш національно заангажованих українців була ціла екіпа особистостей українського походження, які своїм доробком в тій чи іншій ділянці діяльності суспільства залишили свій помітний слід і тим самим уже долучилися до прослави і утвердження української нації. Серед них:

          У сфері природничих і технічних наук – Степан Тимошенко (1878-1972, народився на Чернігівщині), основоположник теорії міцності матеріалів; Ігор Сікорський (1889-1972, народився у Києві), всесвітньо відомий “батько” гелікоптера; Отто Струве (1897-1963, родом з Харкова), першовідкривач міжзоряної речовини; Юрій “Джордж” Кістяковський (1900-1982, народився у Києві), співучасник виготовлення ядерної зброї; Олександер Смакула 1900-1982, народився в Галичині), здобув світову славу винаходами в галузі проти відбивної оптики;  Георгій Гамов (1904-1964, родом з Одеси), піонер квантової теорії і космології, світове визнання одержав за розробку теорії Великого Вибуху (походження Всесвіту); Миколай “Нік” Голоняк (1928 р. н., син емігрантів зі словацької Лемківщини), лауреат державних, академічних та індустріальних відзнак США; Хайді-Марія Стефанишин-Пайпер (1963 р. н., донька емігрантів із Галичини), перша українська жінка-астронавт НАСА. Полетіла у космос у 2006 році; Михайло Яримович (1933 р.н., родом з українського Підляшшя), астронавт, один із керівників НАСА, президент Міжнародної Академії астронавтики (об’єднує понад 1000 найвидатніших науковців всіх ділянок космонавтики світу), голова Науково-дослідного підрозділу НАТО. Іноземний член НАН України і почесний член НТШ та УВАН у Нью-Йорку. Активний учасник українського громадського життя в США, зокрема керував студентською секцією Товариства Українських Інженерів Америки; Георгій Гамота (1939 р. н., Львів), вчений, урядовець, громадський діяч. Директор з наукових досліджень у Пентагоні. Директор Інституту науки та технології при Мічиганському університеті. Автор багатьох наукових досліджень, п’ятитомника “Наука, технологія та конверсія в Україні”.

          У сфері мистецтва –  Яків Гніздовський (1915-1985, родом з Тернопілля), відомий художник, графік, іконописець, кераміст, мистецтвознавець; Олександр Архипенко (1887-1964, народився у Києві), всесвітньо відомий живописець-новатор, скульптор, винахідник і експериментатор, конструював “машину рухомого мистецтва”; Едвард Козак (ЕКО) (1902-1992, родом з Гірного, Львівської обл.), американський художник-карикатурист; Василь Авраменко (1895-1981, Стеблів, Черкащина), хореограф, актор. ”Батько” українського танцю в Північній Америці; Павло Плішка ( 1941 р. н., батьки емігранти з України), оперний співак світової слави; Джек Пеленс (Палагнюк Волтер Джек) (1919-2006, син українських емігрантів), військовий льотчик-бомбардувальник, актор, володар “Оскара”(1991).

          У сфері політики і економіки – Пето Терпелюк – дипломат, посол США в Люксембурзі, спеціаліст з міжнародних відносин в галузі економіки, засновник консалтингової фірми “Терпелюк та партнери”; Богдан Футей – ( 1939, родом з Бучача, Тернопільської обл.), суддя Федерального Суду США, доктор права, член Американської колегії адвокатів і Української асоціації адвокатів Америки, консультант Міжнародної фундації виборчих систем; Барт Ступак – ( 1952 р. н., народився в родині українських емігрантів), політик, державний діяч, доктор юриспруденції. Член Демократичної партії. Член Палати представників Конгресу США; Осип Мороз – (1926 р. н., Підгайці, Тернопільської обл.), доктор економічних наук, кібернетик, аналітик, член УВАН, Світової асоціації футурологів, автор книги “Модерна нація: українець у часі і просторі”; Адріян Сливоцький – (1951 р. н., син українських емігрантів з Івано-Франківщини), економіст, автор світових бестселерів з питань стратегічного управління, один з найвпливовіших спеціалістів сучасного менеджменту, автор численних фундаментальних праць у галузі стратегічного планування бізнесу, зокрема відомої у світі праці “Міграція капіталу”.

          Юрій Шевельов – (1908 – 2002, Харків), мовознавець, літературознавець, громадський діяч. Професор Гарвардського, Колумбійського університетів, іноземний член НАН України (1991). Професор УВУ у Мюнхені і Люндського університету у Швеції. Автор 17 книг, фундаментальних наукових праць: ”Передісторія слов’янської мови: історична фонологія загальнослов’янської мови” (1965), “Історична фонологія української мови” (1979), “Нарис сучасної української мови”. Активний учасник діаспорного науково-культурного життя – заступник голови літоб’єднання українських письменників “Мистецький український рух” (МУР), головний редактор часопису “Сучасність”. Член Американського лінгвістичного товариства, Інституту мистецтв і науки.

          Феодосій Добжанський – (1900-1975, Немирів, Вінничина), біолог-генетик, зоолог, ентомолог, еволюціоніст, основоположник американської популяційної генетики, за наукові дослідження нагороджений 9-ма почесними медалями, почесний член 20 університетів світу. Вчений став учителем багатьох послідовників – видатних генетиків-еволюціоністів: Б. Уоллеса, Дж. Мура, Р. Левонтіна, Ф. Аралу, Д. Маринковича, К. Кримбаса, Е. Безігера. Він був переконаним гуманістом-філософом. Ніколи не забував України, допомагав українським вченим, жадібно цікавився життям на батьківщині.

          Як у жодній іншій країні у США добре розвинена система українських громадських , релігійних ( до речі УКЦ має 4-и дієцезії, два коледжі, п’ять вищих навчальних закладів, 20 початкових шкіл), культурно-освітніх, молодіжних, жіночих та інших організацій, кожна з яких може стати предметом окремого дослідження.

          Канада. Канадська діаспора формувалася чотирма хвилями, які  великою мірою збігаються з хвилями емігрантів до США (до Першої світової війни; у міжвоєнний час; після Другої світової війни; у теперішній час). Перша хвиля українців зробила великий внесок в освоєння віддалених південно-західних регіонів Канади, запровадивши букерний протиерозійний спосіб обробітку ґрунту (такий звичний на Україні). Це були землероби, яким наділяли по 64,5 га цілинних (часом зайнятих лісом земель).

          Як і у США, канадські українці живуть повноцінним суспільно-культурним, релігійним, економічним, політичним життям. Вони досить глибоко інтегровані у громадянське суспільство.

          Соціальне і політичне життя української діаспори Канади добре організоване. Тут знаходиться центр Світового Конгресу Українців (СКУ). Серед найбільш відомих організацій – Українське національне об’єднання, Ліга визволення України, Товариство об’єднаних українців Канади. Діє чимало професійних товариств (лікарів, правників, бізнесменів).

          Освіту українці здобувають у приватних початкових школах, на курсах українознавства, а вищу – в університетах і коледжах країни. Відкрито відділ україністики при Торонтському університеті, Канадський інститут українських студій в Едмонтоні. УГКЦ має Українську католицьку семінарію Святого Духа, Інститут імені митрополита А. Шептицького (видає газети і журнали “Українські вісті”, “Поступ”, “Наша мета”), а православна церква має Духовну семінарію, Коледж Св. Андрія, Інститут Петра Могили, Інститут Св. Володимира, офіційний орган “Вісник”.

          На велику пошану заслуговує Канадський інститут українських студій (КІУС), який веде науково-дослідну і видавничу діяльність. Інститут заснований при Альбертському університеті у 1976 р. з ініціативи відомих українських вчених Канади. При КІУС діє Центр досліджень історії України ім. Петра Яцика, який, зокрема, видав англомовну “Історію України-Руси” М. Грушевського (Mykhailo Hrushevsky “History of Ukraine-Rus”). До числа наймасштабніших проектів КІУСу належить п’ятитомна Encyclopedia of Ukraine (Вид-во Торонтського університету, 1984-1993 рр.).

          У Канаді активно працює Наукове товариство ім. Шевченка, яке об’єднує навколо себе провідних вчених різних галузей науки, а також суспільно-громадських і культурних діячів.

          До числа відомих людей Канади належать зокрема: Богдан Гаврилишин – (1926 р. н., Коропці на Тернопільщині), економіст, член Римського клубу, Міжнародної академії менеджменту, Світової академії мистецтв та науки, Ради фонду Жана Моне для Європи, Наглядової ради Віденської академії вивчення майбутнього. Доктор філософії, економіки, права; Рейнелл Андрійчук – (1944 р.н., дочка українських емігрантів), політичний діяч, депутат парламенту, Високий Комісар, постійний представник в ООН, відомий юрист; Рамон Гнатишин – (1934-2002, син українських емігрантів), генерал-губернатор Канади, відомий юрист; Петро Саварин – ( 1926 р. н., с. Зубрець на Тернопіллі), громадсько-політичний діяч, відомий юрист, один з відомих розробників концепції багатокультурності, ініціатор створення Канадського інституту українських студій (КІУС); Орест Субтельний – (1942 р. н., Краків), доктор філософії та історії, автор популярного в Україні на початку 90-х років підручника “Історія України”; Вільям Курилик – (1927-19770, народжений у родині українських емігрантів), художник, широко відома його серія “Піонери”, присвячена першопрохідцям Канади, серед яких чимало українців. Добре відоме символічне полотно митця “Нуклеарна Мадонна” – твір-передбачення, застереження (написаний в до чорнобильську добу). Серед картин Курилика є полотно “Дух Шевченка витає над Канадою”; Лео Мол (Молодожанин Леонід) – ( 1915 р. н., с. Полонне на Волині), скульптор та художник, член Королівської академії наук Канади, чл.-кор. Національного об’єднання скульпторів Америки, член Мюнхенського товариства художників, член культурних комісій Університету Святого Климента в Римі. Автор пам’ятників Тарасові Шевченку у Вашингтоні, Санки-Петербурзі, Буенос-Айресі. У 1992 року відбулося відкриття “Скульптурного парку Лео Мола в Канаді”. Нагороджений Орденом Канади.

          Іван Огієнко (митрополит Іларіон; 1882 – 1972, Брусилів, Житомирщина) – всесвітньо відомий вчений-філолог, історик, педагог, політичний, громадський і церковний діяч. Подвигом усього його життя стала 30-річна праця над досконалим українським перекладом Святого Письма (1962). А такі твори вченого, як “Українська культура”(1918), “Історія українського друкарства” (1924), “Костянтин і Мефодій. Їх життя і діяльність” (1927-1928), “Повстання азбуки і літературної мови у слов’ян” (1937), “Візантія і Україна” (1954), “Слово о полку Ігоревім” (1967) та десятки інших книжок здобули найширше міжнародне визнання та перекладені багатьма мовами світу. Канадський період (1947-1972) життя митрополита Іларіона позначився історичними розвідками українського християнства та народних дохристиянських вірувань. Зокрема у праці “Дохристиянські вірування українського народу” (1965) вчений стверджує, що в Україні  і в християнській Європі загалом з бігом часу постав так званий синкретизм (двовір’я), яке панує й сьогодні у світі.

          Список цей можна продовжувати і продовжувати…

          Австралія. Сьогодні в Австралії живуть понад 30 тис. українців. Австралійська діаспора вважається більш молодою еміграцією – більшість українців поселилася тут після Другої світової війни, особливо у 1948-1951 рр. Осіли українці головно у містах. Вони швидко адаптувалися до незвичних умов життя на найвіддаленішому від Європи материку, організувавши господарське, культурне, релігійне і наукове життя. У багатокультурному австралійському суспільстві українська діаспора стала однією з найсамобутніших і найбільш стійких до асиміляційних процесів. Головними ознаками окремого етнонаціонального обличчя українців Австралії є релігійна ідентичність, а також українська культура в її різних формах. Деякі ділянки культури (театр, література, хорове мистецтво, танець, образотворче мистецтво, народне прикладне мистецтво) розвинулися тут порівняно ширше, ніж в інших реґіонах поселення української діаспори.

          Уже дві генерації українців народилися на п’ятому континенті. Хоча вони зберігають багато елементів із своєї етнічної самобутності й у своїй масі ідентифікують себе як особи українського походження, проте деякі (більшою, чи меншою мірою) асимілюються культурно і втрачають мову батьків. Одним з визначальних чинників їхньої само ідентифікації як українців є сучасна незалежна Українська держава, що, безперечно, дасть змогу продовжити існування українства в Австралії при свідомій еміграційній політиці.

          Освітнє життя в Австралії координується Українською шкільною радою (школи діють лише у вихідні дні). Існують українські видавництва і преса. Серед газет слід назвати “Вільну думку” і “Церква і життя”.

          Об’єднання “Союз українських організацій Австралії” має у своєму складі понад 25 громадських і громадсько-політичних структур. Зокрема це Наукове товариство ім. Шевченка, Українська громада, Союз українок, Спілка української молоді, “Пласт”, Союз українських комбатантів Австралії, Рада українських кооперативів, Товариство колишніх вояків Української національної армії (УНР) та інші.

ІІІ. Висновки.

          Крилатий вислів Джорджа Сантаяна “ ті, хто не пам’ятають історії, не знатимуть майбутнього” підкреслюють головну роль української діаспори трьох попередніх періодів – збереження історичної пам’яті українського народу, а значить її майбутнього, її незалежності.

          Навіть побіжний аналіз життя української діаспори трьох хвиль підтверджує цей висновок і дозволяє констатувати наступне:

          Українська діаспора попередніх трьох хвиль функціонувала в умовах бездержавності і метою її стосовно батьківщини було сприяти утвердженню незалежності України усіма можливими методами і формами.

          Українська діаспора того історичного зрізу розділилася в часі на такі (до певної міри умовні) групи – трудову, національно ідентифіковану, але політично пасивну. До неї належить 1-а хвиля емігрантів, кінця Х1Х – початку ХХ ст.ст.; політичну – національно свідому і політично активну. Це 2-а хвиля емігрантів, що постала між двома світовими війнами; інтелектуальну – змішану: національно свідому і політично активну, та пасивну (інтегровану в чужоземне середовище з ознаками часткової або повної асиміляції). До неї належить 3-я хвиля емігрантів (приблизно 50-і – 80-і рр. ХХ ст.). Кожна з цих груп мала свої об’єктивні і суб’єктивні передумови міграції, які і запрограмували її історичну роль по відношенню до материкової батьківщини. Трудова еміграція (будучи практично малоосвіченою і бідною) створила підґрунтя для наступної політичної еміграції, а та стала ґрунтом для інтелектуальної, яка своєю чергою була фундаментом для незалежної Української держави. Отже створився неперервний ланцюг державотворення в часі: трудова еміграція – політична еміграція – інтелектуальна еміграція – незалежна Україна. Одначе дуже важливо проаналізувати еміграцію в просторі. Співставлення еміграції в просторі та часі дозволяє стверджувати, що діаспора виконувала по меншій мірі два рівновеликі завдання: творила передумови для незалежності України і творила інтелектуальний та духовно-культурний продукт світової цивілізації.

          Для реалізації цих завдань була цілеспрямовано, грамотно і продумано створена система структурних об’єднань, які можна віднести до двох типів: – 1) національно-політичні та суспільно-громадські організації; – 2) науково-освітні, академічні, молодіжні, релігійні, культурні, видавничі та інформаційні організації. Активно використовувався творчий інтелект окремих талановитих особистостей, на прикладі яких ми можемо простежити появу творчого феномену – якісно нового людського ресурсу, який виник на основі взаємопроникнення і взаємодії двох (або декількох) культур. Важливо підкреслити, що при цьому спостерігається тенденція не до нівеляції чи втрати національної ідентичності (почуття патріотизму), а, у багатьох випадках – до її підсилення.

          І ще один цікавий висновок – тяглість, неперервність, яка спостерігалася в часі, зберігалася і в просторі у вигляді безперервної хвилі. Так, якщо центром інтелектуальної і творчої думки у міжвоєнний період стає українська діаспора Чехословаччини, то у післявоєнний час естафета переходить до української діаспори Австрії й Німеччини, а у повоєнний час – до української діаспори США, Канади, Франції.

          В кінцевому рахунку така безперервна взаємодія у часі та просторі системно організованих і чітко структурованих національно-патріотичних, інтелектуально-творчих, духовно – культурних і молодіжних організацій та установ посприяла таким результатам: 1) здійсненню давньої мрії української еміграції – проголошенню у 1991 році незалежної соборної держави Україна; 2) створенню глобального українського простору – входженню українців у світове співтовариство шляхом створення інтелектуального, духовно-культурного продукту у країнах проживання.

          Безумовно, це лише наближена спроба з ретроспективи часу оцінити ці процеси, що відбувалися у житті діаспори кінця Х1Х ст. – кінця 80-х років ХХ ст. Безперечно для цього потрібні фундаментальні дослідження кожного з означених (чи неозначених) у цій статті процесів, явищ, чи окремих постатей.

Література:

                    1. Зарубіжні Українці /С.Ю.Лазебник (кер. авт. 3-35 кол.), Л.О.Лещенко, Ю.І.Макар та ін. – К.: Вид-во “Україна”, 1991. – С.22.
                    2. Зарубіжні Українці /С.Ю.Лазебник (кер. авт. 3-35 кол.), Л.О.Лещенко, Ю.І.Макар та ін. – К.: Вид-во “Україна”, 1991. – С.30-31.
                    3. Оксана Пеленська. Український портрет на тлі Праги. Українське мистецьке середовище в міжвоєнній Чехо-Словаччині. – Нью-Йорк-Прага, 2005. – С.10.
                    4. Оксана Пеленська. Український портрет на тлі Праги. Українське мистецьке середовище в міжвоєнній Чехо-Словаччині. – Нью-Йорк-Прага, 2005. – С.12-15.
                    5. Іван Головацький. Віхи української історії. Львів, 2006. – С.46-47.
                    6. Володимир Петигирич. Іван Борковський – видатний археолог з Прикарпаття //Постаті української археології. – Львів, 1998. – С.86-87.
                    7. Дмитро Павлів. Олег Кандиба-Ольжич- археолог //Постаті української археології. – Львів, 1998. – С.98-99.
                    8. Оксана Пеленська. Український портрет на тлі Праги. Українське мистецьке середовище в міжвоєнній Чехо-Словаччині. – Нью-Йорк-Прага, 2005. – С.22-23.
                    9. Роман Кухар. Віденська “Січ”. – Київ, 1994. – С.10-12.
                    10. Василь Шендеровський. Славні постаті української науки //У майбутнє – в імя України! Матеріали ІІІ Всеукраїнського форуму українців. – Київ, 2001 – 160-161.
                    11. Зарубіжні Українці /С.Ю.Лазебник (кер. авт. 3-35 кол.), Л.О.Лещенко, Ю.І.Макар та ін. – К.: Вид-во “Україна”, 1991. – С.159-161.
                    12. Енциклопедія Українознавства. – Львів, 2000. – Т.8. – С.2869.
                    13. Олег Шаблій. Україна. Людність //Г. Де Блій, Пітер Муллер, О.Шаблій. Географія. Світи, Регіони, Концепти. – Київ, 2004. – С.171.
                    14. Енциклопедія Українознавства. – Львів, 2000. – Т.10. – С.3747.
                    15. Олег Шаблій. Україна. Людність //Г. Де Блій, Пітер Муллер, О.Шаблій. Географія. Світи, Регіони, Концепти. – Київ, 2004. – С.171-172.
                    16. Віталій Абліцов. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті. – Київ, 2007. – С.299-300.
                    17. Аркадій Жуковський. Нарис історії Наукового товариства ім.Т.Шевченка в Європі. – Львів-Париж, 200. – С.58-61.
                    18. Енциклопедія Українознавства. – Львів, 2000. – Т.9. – С.3434.
                    19. Віталій Абліцов. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті. – Київ, 2007. – С.50-51.
                    20. Ярослав Розумний. Чвертьсторіччя конференцій з української проблематики в Іллінойському університеті //”Всесвіт”. – Київ, 2007. – №1-2. – С.193-198.
                    21. Віталій Абліцов. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті. – Київ, 2007. – С.31, 394.
                    22. Олег Шаблій. Україна. Людність //Г. Де Блій, Пітер Муллер, О.Шаблій. Географія. Світи, Регіони, Концепти. – Київ, 2004. – С.174.
                    23. Ігор Сюндюков. Життя віддане Христу й Україні //”День”. – Київ, 2007. – №8. – С.8.
                    24. Енциклопедія Української діаспори. – Київ – Нью-Йорк – Чикаго – Мельбурн, 1995. – Т.4 (Австралія – Азія – Африка). – С.9-10.