Українознавчі студії як джерело поширення знань про Україну в європейській спільноті

У сучасних реаліях особливо гостро стоїть питання щодо поширення знань про Україну в міжнародній спільноті. Це пов’язано, в першу чергу, з проблемою входження нашої країни до ЄС. Моніторинг громадської думки засвідчив, що понад 55% опитаних у шести найбільших країнах ЄС – Німеччині, Франції, Великобританії, Італії, Іспанії та Польщі – підтримують вступ України до ЄС, якщо вона виконає необхідні для цього умови. Близько третини опитаних (34%) проти цього вступу. Серед молоді 7 з 10 опитаних (69%) очікують, що ця подія станеться не пізніше ніж за 10 років. Опитування проведено наприкінці грудня 2006 р. – початку січня 2007 р. компанією TNS Opinion (Франція) на замовлення YES [7].

Нині Україна практично не дбає про поширення знань про себе у світі та Європі зокрема. Слід констатувати, що на сьогодні відсутні концепція та програма розбудови об’єктивних знань про нашу державу та їх системне й систематичне розповсюдження у світовому просторі, немає опрацьованої політики роботи з іноземними ЗМІ, не готуються фахівці для роботи із заходом щодо обміну інформацією, лобіювання наших інтересів. Україна не підтримує розвиток і діяльність провідних українознавчих центрів, які впродовж десятиліть взяли на себе обов’язок розвивати українську науку та культуру поза межами батьківщини, поширюючи їх у світі, а сьогодні через фінансові труднощі приречені на вимирання. Прикладом такого недбальства з боку нашої країни може слугувати ставлення до Українського Вільного Університету (Мюнхен) та  НТШ у Сарселі (Париж).

За відсутності в нашій державі цілеспрямованої політики та програми входження України в культурний європейський простір особливої ваги набуває діяльність європейських українознавчих студій, які на сьогодні є одним із найпотужніших джерел для поширення знань у зовнішньому європейському світі.

Аналіз літератури засвідчує наявність значної кількості наукових досліджень щодо історії становлення та розвитку українознавчих студій. Ці теми відображені у працях С.Наріжного, О.Пріцака, О.Пахльовської, П.Кононенка та багатьох інших науковців.

Проте, незважаючи на інтенсивне дослідження цієї проблеми, ще недостатня увага приділяється такому важливому аспекту цієї проблеми, як роль українознавчих студій у сучасному світовому культурно-освітньому просторі.

Мета цієї доповіді – окреслити проблематику сучасного стану українознавчих студій у Європі,  їх значення та роль для поширення знань про нашу державу.

Важливість цього напряму діяльності добре розуміли наші попередники, які, опинившись із різних причин за межами України, цілеспрямовано працювали для того, аби відкрити її світові, використовуючи найрізноманітніший інструментарій. Так, ще М.Драгоманов мету свого перебування за кордоном і напрям своєї діяльності сформулював у журналі «Громада»: дати матеріал про Україну, її зв’язок із Європою розвивати як двосторонній, надати українському рухові загальноєвропейського звучання, домогтися його підтримки у світі. Іншими словами, ввести український рух у загальноєвропейський контекст [1]. Як свого часу Т.Шевченко зробив українську літературу європейською за глибиною і новизною вираження естетичного ідеалу рідного народу, так і М.Драгоманов у 73–90-х роках ХІХ ст. підняв свої українознавчі студії до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації та теоретичних узагальнень тощо.

За словами О.Пріцака, творця «Гарвардського чуда»: «Найбільша прислуга, яку українознавча наука може дати українському народові … є знання про Україну у всіх аспектах українського «я» – історії, культури, мови, літератури,  політики, економії і т.д., знання з точністю термометра, з прецизією годинника і невблаганністю таблички множення» [6, 65].  Ці ідеї народилися і почали реалізовуватися ще у 1920–31 роках, коли вперше в історії української культури постали українські наукові інституції у Європі.

Так, Український Науковий Інститут у Берліні своїм завданням поставив «плекання української науки і культури на німецькому терені, нав’язання та посилення культурно-наукових взаємин між Україною та західноєвропейським, головно німецьким науковим світом, а провід Інституту старається викликати зацікавлення українськими справами у передових людей німецької інтелектуальної еліти й знайомити чужих учених з українськими науковими дослідами» [5, 211].

Підводячи підсумки 10-річної діяльності Українського Вільного Університету, його керівники констатували: «Сам факт існування УВУ в Празі … підносить значіння культури українського народу перед чужинцями» [5, 136].

На урочистостях із нагоди 10-річчя діяльності Української господарської академії у Подєбрадах було зазначено: «УГА є поважною культурною цінністю. Вона виявила себе як осередок наукової дослідчої праці. Вона спричинилася до значного поширення наукової та фахової літератури на українській мові. Вона нарешті зробилася одним з більших організуючих центрів української інтелігенції за кордоном» [5, 165].

Український академічний комітет, заснований у 1924 р., одним із завдань своєї діяльності ставив «поширення зносин з закордонними вченими», був фактично репрезентантом української науки за кордоном [5, 195].

Починаючи з перших кроків своєї діяльності,  українознавчі студії ставили за мету не лише збереження та розвиток української науки про нашу державу, але й поширення цих знань у світовій науковій та культурній спільноті, введення її у світовий та європейський контекст. Це непросте завдання в умовах бездержавності реалізовувалося різними засобами: публікаціями наукових праць іноземними мовами, співробітництвом із чужоземними органами та видавництвами, участю у створенні енциклопедій та словників, викладанням у вищих школах та працею у науково-дослідних інститутах за кордоном, членством в іноземних наукових структурах, участю у міжнародних конгресах, конференціях, виставках. Адже, як зазначає О.Пріцак, «подібно як держава, – наука може існувати і розвиватися тільки тоді, коли має міжнародне визнання» [6, 69].

Величезний перелік діяльності українознавчих студій у Європі в напрямку міжнародної співпраці висвітлений у монографії С.Наріжного «Українська еміграція» [5].

На сьогодні українознавчі студії за кордоном як джерело поширення знань про Україну, за умови відсутності програми культурної інтеграції у Європу, як це є, скажімо, в Литві, Польщі чи Чехії, виникли і розвиваються виключно завдяки ентузіазму та жертовній праці наших співвітчизників, яким доводиться часто долати сильний опір і несприйняття.

Прикладом цьому може слугувати процес становлення, утвердження і розвитку українознавчих студій у Гарварді та сподвижницька праця його творця – О.Пріцака, який заклав концептуальні основи діяльності студій, фактично розробив їх модель, яка реалізується не лише на Американському континенті, але поволі втілюється в університетах європейського простору [6].

Щороку зростає число іноземців, які прагнуть більше дізнатися про Україну, її історію, культуру, традиції. І якщо україністика в університетах США чи, скажімо, у Мюнхенському Українському Вільному Університеті відома давно, то в деяких навчальних закладах на Заході її народження зростає прямо пропорційно інтересам іноземців до України в останні десятиліття. Серед таких вузів – університет у північному німецькому місті Ґрайфсвальд, де україністика є відносно новою дисципліною. Тут, починаючи з 1996 р., коли була створена єдина у всій Німеччині кафедра українознавства (згодом перейменована на кафедру українських студій), проводиться Ukrainicum – інтенсивний курс української мови, організований кафедрою українських студій Ґрайфсвальдського університету кожного року. Метою цього курсу є пропаганда та популяризація української мови та культури в німецькомовному світі. Його організатори та активні захисники – завідувач кафедри проф. В.Мокієнко, доц. Р.Ґьобнер та науковий співробітник Інституту славістики О.Кратохвіл.

Недостатньо, але все ж розвиваються українознавчі студії й у Франції. Викладання української мови в Інституті славістики університету Сорбонни розпочалося відносно недавно. Відсутність традицій та системного методичного, методологічного підходів у організації українознавчих студій стримує виведення цього предмета на рівень викладання інших слов’янських мов. Українська мова викладається також у Паризькому національному інституті східних мов і цивілізацій (ІНАЛКО), який має статус автономного державного вищого навчального закладу. У ньому вивчаються всі слов’янські мови, культура й цивілізація слов’ян. Українську мову й українознавство почав викладати в 1938 р. проф. І.Борщак за ініціативою відомого славіста А.Мазона (Колеж де Франс). А в 1966 р. була створена кафедра української мови й літератури, якою керувала М.Шеррер-Долгорука. Від часу свого заснування й до сьогодні кафедра україністики належить до відділу Центральної й Східної Європи. Нещодавно було впроваджено нову дисципліну «Сучасна Україна» – про відродження незалежної України в 1991 р., про її державотворчий процес, а також українську політику, народне господарство, міжнародні відносини та торговельні можливості [6].

Л.Попович, завідувач кафедри української філології Бєлградського державного університету, виступаючи на конференції із нагоди 50-річчя кафедри українознавства Варшавського університету, наголосила, що з 1997/98 навчального року українську мову викладають в університеті протягом двох семестрів. Сьогодні її вивчають понад 50 студентів. До 2010 р. університети в Сербії передбачено підняти до міжнародних вимог, а це накладає додаткові обов’язки.

Із часу запровадження вивчення української мови в Белградському державному університеті переклади з української літератури та наукові українознавчі дослідження стали звичним явищем у сербському культурному житті, що свідчить про абсолютну перевагу систематичного виховання відповідних кадрів і висуває піклування цією справою як першочергове завдання всіх, від  кого залежить якість рецепції української культури у світі.

Це лише декілька прикладів, які засвідчують українську присутність в академічному та науковому європейському світі. Почала «скресати крига» в цьому плані в університетах країн СНД. Набрано групу студентів-україністів у Московському університеті імені Ломоносова та в Тюменському університеті, у Мінському та Брестському університетах. Але найбільш послідовно така робота провадиться у Тбіліському університеті, де багато років україністикою опікується  О.Баканідзе.

Сьогодні ж можна говорити про україністику в багатьох вищих навчальних закладах зарубіжжя [3].

Українознавчі студії існують у різних формах, але здебільшого – як компонента у рамках славістичних студій. Проте їх значення важко переоцінити, оскільки через знання про Україну, її мову, культуру формується когорта людей, які будуть здатні на індивідуальному рівні органічно взаємодіяти з громадянами своєї історичної батьківщини чи країни, культуру якої вони вивчають і у сфері виробництва, політичних відносин, і у сфері духовній; перетворити набуті знання на активне знаряддя у своїй професійній діяльності; виступити симпатиком України; прямо чи опосередковано  впливати на громадську думку країни проживання [4].

До початку 90-х років україністика  була присутня щонайбільше в чотирьох країнах. У трьох з них – США, Канаді, Німеччині – її розвивала переважно українська діаспора, і лише в Польщі вона йшла нарівні з іншими слов’янськими мовами як спеціальність. С.Козак, завідувач кафедри україністики Варшавського університету, що існує вже півстоліття і нині є потужним осередком вивчення та розвитку української мови, літератури, культури та історії поза межами України, у своїй статті «Polsko-ukrainskie kulturowe pogranicze» відзначає широкий ареал дієвих у Польщі осередків інтердисциплінарних студій, міжнародних конференцій та дискусій: Інститут Центрально-Східної Європи в Любліні на чолі з проф. Є.Клочовським,  кафедра україністики Варшавського університету та Польське українознавче товариство, Ягеллонський університет, Південно-Східний інститут у Перемишлі, Католицький університет та Університет Марії  Кюрі-Склодовської у Любліні, Вища педагогічна школа в Ряшеві [8]. Цей перелік не є звичним науковим етикетом – за цими осередками стоїть поважний науковий доробок.

Слід констатувати й появу нових осередків українознавчих студій на теренах Польщі, а саме міждисциплінарних україністичних студій,  започаткованих у 2006 р. у Державній вищій професійній школі в Перемишлі. Новий напрямок є етапом у здійсненні великого проекту – створення на українсько-польському пограниччі Східноєвропейської академії, яка буде продовжувати славну традицію вищих шкіл, розташованих на кордоні Європейського союзу та держав, що бажають долучитися до нього. Перемишльська україністика буде творчо використовувати контакти з науковими центрами Західної України як частиною будованої мережі своїх міжнародних контактів та змістового збагачення науки.
Можливо, саме завдяки діяльності цих інституцій у Польщі виходить величезна кількість досліджень про Україну, і ця держава на політичному і культурному рівнях проголошує вхід України до ЄС одним із власних стратегічних пріоритетів.

Саме на кафедрі україністики Варшавського університету була реалізована концепція українознавчих студій, розроблена О.Пріцаком. На кафедрі викладають україністичні предмети, а також фольклор, історію, етнологію. Услід за цим введено нову дисципліну – «трансформаційні процеси в Україні», якої навчають політологи Варшавського університету. В останні роки запроваджено вивчення таких предметів, як мова українських медіа, антропологія, культура, історія українського мистецтва, історія української культури. Отже, запропоновано широкий українознавчий профіль не тільки виключно філологічний, а й загальнокультурний, інтердисциплінарно-контекстовий. Тут проводиться велика наукова праця, яка потужно інтегрована у світовий науковий контекст. Свідченням цьому є видання 16 томів «Варшавських українознавчих зошитів», кілька двомовних словників, навчальних посібників, розмовників, монографій, сотні статей.

«Варшавські українознавчі зошити» – це величезний доробок українських науковців, покликаний інтегрувати українознавчий науковий рух, синтезувати напрацювання європейської та світової україністики.

С.Козак, керівник кафедри, зазначає: «Ми радіємо, що україністика є важливою і помітною науково-дидактичною дисципліною у нашому університеті. Ми горді, що сьогодні хоче її вивчати широке гроно молоді. Польща входить у Європейський союз, і ми будемо чи не найбільш потужною кафедрою україністики в Європі. Так структурно розбудованої,  як наша (стаціонарне і заочне навчання), поза Україною  немає. Наші бібліотечні зібрання – значні і весь час збільшуються, викладацький склад стабільний, підсилений викладачами з України» [8].

Сьогодні в авангарді європейських україністичних студій є також Італія. Проведено численні міжнародні симпозіуми з української тематики, вийшли друком дослідження,  присвячені ключовим проблемам історії та культури нашої держави, у 2000 р. зусиллями професора О.Пахльовської створено кафедру україністики у Римському університеті Ла Сапієнца.

Фактично, базуючись на засадах створення та розвитку українознавчих студій О.Пріцака, вдалося створити самостійну, незалежну від спонсорів чи інших зовнішніх факторів, одиницю у державній системі італійських університетів, офіційно інтегрувати її у систему західної освіти, в зовнішній науковий світ.

Ведеться робота над розбудовою другої кафедри та створенням курсів у різних університетах Італії. Важливим кроком для поширення знань про Україну на європейському просторі було створення у Венеції в 1992 р. Італійської асоціації українських студій, першим президентом якої був професор Венеційського університету Д.Джіраудо. Відтоді україністичні симпозіуми проводяться кожні два роки. Нині президентом Асоціації, яка стала іноземним членом НАН України, є відомий славіст, професор Міланського університету Д.Броджі.

Завдяки зусиллям україністів українська тематика завойовує цікавість не лише безпосередніх фахівців, а й істориків, літературознавців, соціологів та ін.

Останнім часом дедалі більше цікавляться Україною італійські історики й політологи. Саме у цьому ключі намагаються працювати творці українознавчих студій – вивести україністику з суто філологічного поля на простір історії. Під кінець ХХ ст. західна політологія, насамперед британська, французька, німецька, почала вивчати феномен України. І хоча ці студії ще не мають системного характеру, проте в цих працях можна простежити нове бачення України згідно з реаліями сучасного світу. Серед позитивних зрушень останнього часу слід окремо наголосити про співробітництво з Римським інститутом Луїджі Стурцо на чолі з його президентом –  проф. Ґ. Де Роза. На сьогодні Україна є чи не центральним проектом наукової діяльності вченого. Організовано ряд симпозіумів: «Доба Давнього Києва та її спадок у зустрічі з Заходом», «Голодомор і смерть української землі 1932–1933 років»; круглий стіл про перспективу стосунків між Україною та Польщею, метою яких є не лише поглиблення наукового знання про ті чи інші факти історії нашої держави, а й політичний резонанс «українського питання» у сучасній Європі. Так, на симпозіумі про Голодомор була прийнята резолюція, звернена до уряду й парламенту Італії із проханням визнати Голодомор геноцидом проти українського народу. Резолюція перебуває на розгляді в парламенті Італії.

У Інституті досліджень історії суспільства та релігії міста Віченци в жовтні 2003 р. відбулася Міжнародна конференція про трагедію Голодомору 1932–1933 років в Україні. Ініціював її, а відтак і видання книжки, відомий італійський історик, президент зазначеного інституту, професор Ґ. Де Роза – видатний дослідник, патріарх італійської історичної науки, довічний сенатор Італійської Республіки, тобто постать видатна і в науковій, і  в політичній сфері Італії [9].

На сьогодні серед україністів більшість – українці. Але потроху починають з’являтися достойні дослідники і серед представників інших національностей. Особливо це спостерігається не так у галузі дослідження української літератури, як у сфері історії й політичної історії. Україністикою займаються, наприклад, англійський історик Е.Вілсон, канадські політологи Д.Арел, Л.Уей і Д.Пізано. Українську літературу досліджують визначний американський вчений Д.Фрік, німецький дослідник А.Кратохвіл, фінський науковець Й.Ремі. Українським мовознавством займається австрійський дослідник М.Мозер. Але найбільше їх таки в галузі історії: визначний італійський історик А.Граціозі, канадець Д.Марплз, англієць Д.Сондерс, голландець К.Беркоф, американці Б.Бек і А.Ділон. І це далеко не повний список. Велика увага до України виникла після Помаранчевої революції. Це також більшою мірою простимулювало вивчення історії, політології. На конференціях  збільшується кількість доповідей, присвячених Україні, і вони привертають велику увагу.

Проте не слід розраховувати на спорадичний інтерес до нашої країни, її історії, культури з боку інших держав, оскільки ми не маємо належного авторитету і ваги у зовнішньому світі, що могло б стати потужним фактором виникнення такого зацікавлення. Поширення знань про Україну та утвердження її позитивного іміджу у світі повинно стати стратегічним, фінансово забезпеченим напрямом зовнішньополітичної діяльності в нашій державі. Одним із найдієвіших джерел поширення таких знань про Україну на світовому культурно-освітньому просторі надалі залишаються українознавчі студії, які творилися впродовж століть нашими попередниками, а сьогодні потребують особливої уваги, опіки та фінансової підтримки з боку держави. Зокрема, на організаційному рівні необхідним, на нашу думку, є створення координаційного центру українознавчих студій з метою узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду, проведення методологічної, науково-методичної, кадрової реформ, вироблення спільної концепції та  фінансово забезпеченої програми розвитку українознавчих студій у світі. Лише на таких засадах можна розраховувати на успіх справи.

Література

  1. Драгоманов М.П. Вибране // Упоряд.  Р.С.Міщук; Приміт. Р.С.Міщука, В.С.Шандри. –  К.: Либідь, 1991. – 688 с.
  2. Жуковський А. Українці у Франції. Історичний огляд // Україна і Франція: нариси багатовікової історії. – Львів: Світло і тінь, 2001. – С.36–62.
  3. Кононенко П., Кононенко Т. Українська освіта у світовому часопросторі. – К.: Товариство «Знання» України, 2007. – С.186–187.
  4. Ключковська І., Галько О. Українська освіта зарубіжжя як фактор збереження етнонаціональної ідентичності // Українознавство. – 2006. –Число 4.  – С. 354–359.
  5. Наріжний С. Українська еміграція. – Львів-Кент-Острог: Наукове товариство ім. Шевченка, 2008. – С.135.
  6. Пріцак О. Чому катедри українознавства в Гарварді? – Нью-Йорк: Фонд катедр українознавства, 1973. –  188 с.
  7. Kozak S. Polsko-ukraińskie pogranicze: między konfliktem a dialogiem. – http://www.pogranicze.sejny.pl/archiwum/krasnogruda/pismo/numer4.htm.
    9. http://www.leleky.org/.

Ключковська Ірина