Як українці Угорщини зберігають свою ідентичність і допомагають це робити нам

У червні 2006 року Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою розпочав проект «Відкриймо для України українську діаспору». Підставою для реалізації проекту були результати проведеного опитування, які показали, що громадськість Львова практично не обізнана з діяльністю як громад українського зарубіжжя, так і окремих людей. Вважаємо, що українська діаспора — це інтегральна частина українського соціуму, а її історія, культура, наука — невід’ємна частина історії, культури, науки України.

«ЩОБ БУТИ, ТРЕБА ВІДРІЗНЯТИСЯ»

У передмові до збірки поезій Шандора Петефі в перекладі українською мовою та Тараса Шевченка угорською мовою Ласло Шойом, президент Угорської Республіки, зазначає: «З часів здобуття Україною незалежності історичні та культурні зв’язки угорського та українського народів дедалі зміцнювались. Ведуться дослідження, спрямовані на спільне вивчення деяких подій минулого, виходять у світ видання. Меморіальні дошки та пам’ятники увічнюють пам’ять про визначні історичні події та особистостей іншої країни». «Я певний того, — пише у передмові до цієї ж книги Президент України Віктор Ющенко, — що видання в одній книжці поезій українського й угорського національних геніїв стане яскравою подією у культурному житті України й Угорщини, слугуватиме продовженню такої доброї традиції, як взаємне пізнання наших народів».

У міжкультурному діалозі двох держав упродовж років незалежності нашої держави завжди впевнено звучав голос українців в Угорщині, які є виразником українського інтересу на землі свого проживання, носієм української духовності й культури, народними дипломатами, джерелом знань про Україну. Без сумніву, в українських громадах Угощини, які налічують 5 000 осіб, що об’єднані в Товариство української культури Угорщини та в Державне самоврядування українців Угорщини, не обходиться без співів, танців, вечорниць, Шевченківських вечорів, святкування Різдва та інших свят. Чи може бути інакше, адже це можливість продемонструвати свою українську тотожність і саме в такий спосіб виокремити себе серед розмаїття культур інших національностей (за чисельністю українська нацменшина в Угорщині посідає шосте місце). Проте ця робота — лише невелика, хоча й важлива, частинка того, чим живуть і що роблять наші земляки.

У 1998 році кандидати від українських громад балотувалися в депутати національних самоврядувань, розуміючи, що це відкриває нові можливості для праці, адже в законі про нацменшини, яким керується Угорщина, йдеться про великий спектр прав етнічних громад: від встановлення пам’ятників аж до створення інформаційних передач на державному радіо та телебаченні. 24 січня 1999 року вперше було створено Державний орган самоврядування українців Угорщини. Голосуванням було обрано 15 депутатів із Будапешту, Сегет, Комаром та завершено формування цілісної системи самоврядування українців, діяльність яких вийшла не лише на кількісно новий рівень (загальна кількість національних самоврядних органів українців зросла до дванадцяти, суттєво розширивши свою географію), але й якісно піднялася на вищий щабель. Як зазначає Ярослава Хортяні, голова Європейського конгресу українців, голова Державного самоврядування українців Угорщини, «впродовж 10 років діяльності цих органів ми спромоглися зробити такий обсяг роботи, який можна порівняти з десятиліттями діяльності деяких інших українських громад за кордоном, адже не всі вони мають такі дієві організаційні структури». Покращилося фінансування заходів, з’явилася можливість утримувати більший офіс, створивши невеликий штат працівників, закупити оргтехніку, музичні інструменти, офісні меблі. Наступним кроком було освоєння інформаційного простору: щомісяця регулярно готуються відеоматеріали для передачі «Рондо», щотижня звучать радіопередачі українською мовою.

«Завдяки цьому думка угорців про українську громаду змінилася у кращий бік, — сказала п. Хортяні під час роботи круглого столу у «Львівській політехніці. — Це тому, що з’являється більше об’єктивних публікацій про українців і Україну».

«НЕ З СУМНИХ ОЧЕЙ, А З ПИЛЬНИХ РУК НАДІЯ КВІТНЕ»

Якось в одній із телепередач в Україні наш високопосадовець кинув фразу: мовляв, замість того, щоб займатися захистом прав українців при перетинах кордону та візовими питаннями, ми відкриваємо пам’ятники Шевченкові й таблиці про Голодомор в Україні. Виникає питання: «Чому замість?». Чи це свідчить про відсутність державницького мислення, чи це звичайне нерозуміння необхідності утверджувати нашу українську присутність у світі, в Європі? Утверджувати її різними способами й методами, в тому числі й відкриваючи пам’ятники і таблиці; видавати спільні книги, ставлячи поруч Шевченка і Петефі, й тим самим вводити нашу культуру в європейський контекст. Дозволити світу таким чином пізнати себе. Адже, окрім нас, про це ніхто не подбає.

 

ПАМ’ЯТНИК ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКУ В БУДАПЕШТІ, ВІДКРИТИЙ У 2007 РОЦІ

На відміну від представників нашої влади, це добре розуміють українці Угорщини. Саме тому в Будапешті відкритий в 2007 році за участю двох президентів пам’ятник Тарасові Шевченку. У своєму виступі на урочистостях Ласло Шойом високо оцінив національну самосвідомість української діаспори в Угорщині та зазначив: «Цей пам’ятник має бути ознакою українсько-угорської дружби». Встановлюючи пам’ятники та меморіальні таблиці на землі свого проживання, українці Угорщини не лише відкривають український світ для європейців, але й спонукають нас глибше вивчати свою власну історію та культуру, долучаючись у такий спосіб до процесів формування історичної пам’яті. Чи багатьом в Україні відомо, що вперше альманах «Русалка Дністровая», якому судилося відкрити нову епоху в національно-культурному житті Західної України, був надрукований у Будапешті? «Коли не можна друкувати руської книжки у Львові, то повеземо її до Відня, а коли й там не пустять на світ Божий, то лишається іще свобідна Угорщина», — говорив молодий Маркіян Шашкевич, який добре розумів: щоб бути, треба відрізнятися, пізнавати чужі мови й культуру задля своєї, української.

Так 1837 року в Буді побачила світ «Русалка Дністровая», епіграфом до якої були обрані слова Яна Коллара, одного з найяскравіших представників чеського й загалом слов’янського національного відродження : «Не з сумних очей, а з пильних рук надія квітне». Ця надія проросла в 1998 році, коли Товариство української культури в Угорщині встановило меморіальну таблицю в історичному районі Будапешта на будинку, що тепер стоїть на тому місці, де колись була королівська друкарня (Орсагхаз), з нагоди 160-ліття надрукування альманаху. Чи вірилося колись авторам «Русалки Дністрової», що через стільки років на церемонії відкриття таблиці голова української громади Ярослава Хортяні скаже: «Велика честь припала на мою долю. За коротку мить я зняла з таблиці золотаву пелену шовку. Цей шовк зберігається у Центрі української культури як цінна історична реліквія. Шовк покритий підписами майже всіх присутніх на святі». Як найбільшу реліквію також зберігають українці один із небагатьох уцілілих екземплярів альманаху «Русалки Дністрової».

Ще одне місце української присутності відкрили для нас і світу наші земляки на угорській землі — місто Токай, де перебував Григорій Сковорода від 1744 р. до 1751 р. у складі «Комісії з закупівлі угорського вина» для царського двору. У березні 1998 року українці постаралися, аби меморіальна дошка, присвячена українському філософу й письменникові Григорію Сковороді була урочисто відкрита у славному місті виноробів Токаї. Сковородинські місця в Угорщині ще чекають на свого українського дослідника.

На заходах, які організовують українці, завжди присутні представники різних ланок угорської влади. Це, без сумніву, вияв глибокої поваги до наших земляків, визнання та гідна оцінка їхньої праці. Найвище керівництво Угорської Республіки було присутнє й на відкритті пам’ятного знаку жертвам Голодомору в Україні 1932—1933-х років. Дорога до цієї події була далеко не простою. Ще у 2003 році після тривалої підготовчої роботи 347 депутатів Державних зборів Угорської Республіки одноголосно проголосували за резолюцію, присвячену 70 роковинам штучного Голодомору в Україні. Національні збори Угорщини рішуче засудили будь-які тоталітарні режими, які позбавляють громадян гідності та невід’ємних прав на свободу, назвали Голодомор 1932—1933 років геноцидом проти українського народу. Депутат угорського парламенту від партії молодих демократів (ФІДЕС) Янош Гарѓітаї зазначив: «Памятаю, коли пані голова українського самоврядування Ярослава Хортяні звернулася в комітет у цій справі, то кілька депутатів комісії одразу підтримали цю ініциативу, причому озвучили думку, щоб майбутній захід відбувся, по змозі, на найвищому політичному рівні. Всім нам довелося поборотися за цю резолюцію, адже деякі депутати хотіли відвести вшануванню цієї дати дещо вужчі рамки. Але, зрештою, пані голові вдалося наполягти на сьогоднішньому рішенні. На мою думку, цією постановою можуть справді пишатися Державні збори Угорщини, а я тішуся з того, що ми могли співпрацювати у цьому напрямку».

ДОСУУ на сьогодні є єдиним легітимним представником, згідно з угорським законодавством, у міжурядовій українсько-угорській комісії з питань захисту прав меншин. Завдяки участі у всіх засіданнях комісії, вдалося домогтися чимало. Світ побачив новий двомовний українсько-угорський словник, вдалося відкрити українську бібліотеку, заснувати часописи. Не забувають українці й про вивчення української мови, культури, традицій, організовуючи щорічні молодіжні табори. Добрих справ не злічити…

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕСАНТ ЗА КОРДОНОМ

Українці Угорщини — це живий діяльний організм із чіткою активною позицією, спрямованою на утвердження позитивного образу України у європейській спільноті, налагодження і розвиток міжкультурного діалогу між двома країнами. Успіх справи значною мірою залежить від лідера громади. Ярослава Хортяні — це успішний капітан, який вміло веде свою команду в міждержавному українсько-угорському морі; це приклад людини компетентної, ділової, відданої справі, якою займається. Їй вдалося не лише організувати людей, але й націлити їх на успіх, на перемогу, на позитив. Робота Слави Хортяні високо оцінена не лише світовим українством (вона обрана головою Європейського конгресу українців та першим заступником президента Світового конгресу українців), але й в Угорщині та Україні, про що свідчать високі державні нагороди обох країн як вияв поваги до п. Хортяні та всіх українців Угорщини.

На жаль, досі в Україні немає розуміння того, що ця співпраця повинна розглядатися як державний стратегічний напрямок, який не залежить від зміни персоналій у владі: не встигнувши розпочатися, активна співпраця, спрямована на підтримку українців за кордоном, знов загальмована. У державному бюджеті не знайшлося коштів на реалізацію програми. Немає й розуміння того, що роль світового українства повинна поглиблюватися і спрямовуватися не лише на збереження духовних цінностей, але й на утвердження нашої держави, формування її позитивного образу в світі. По суті, діаспора будує свою Україну поза межами самої України, накопичуючи значний потенціал у всіх сферах: політиці, економіці, культурі, праві, виконуючи функцію своєрідних форпостів України за кордоном. Можна сказати, що Україна вже має свій економічний, політичний, культурний десант за кордоном.

Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», ініціатор проекту «Відкриймо для України українську діаспору», покликаний сприяти єднанню українства в Україні та поза її межами, адже українці є однією з найчисельніших (від 10 до 20 мільйонів осіб) діаспор світу. Наше завдання — знайомити українців із життям української громади за кордоном, бо якщо українська діаспора живе Україною, її бідами і радощами, багато вже зробила для її незалежності, — то інакше виглядає справа обізнаності громадськості України про діаспору. Праця колективу МІОК спрямована на розвиток українського шкільництва, на відродження національної культури, духовності, традицій, на зав’язування контактів з українськими об’єднаннями, товариствами, громадами, земляцтвами, освітніми закладами тощо. Ми сподіваємося на те, що наш проект переступить межу Львівщини і впевнено крокуватиме українськими містами і селами.

P. S. Восени 1046 року з Києва в Угорщину прибув зі своєю дружиною Анастасією, донькою князя Ярослава Мудрого, майбутній король Угорщини Андраш І. У прибалатонському місті Тіхань Андраш заснував монастир, виділив землю для православних монахинь, яких привезла з собою із Києва Анастасія. Саме у цьому місці, на прибалатонській вершині гори, біля Тіханьської абатської церкви сьогодні споруджено пам’ятник королю Андрашу та його дружині, українській княгині Анастасії, відкритий стараннями Тіханьського місцевого самоврядування та Державного органу самоврядування українців Угорщини за сприяння Посольства України в Угорській Республіці. Це скульптурна композиція, на якій є напис угорською й українською мовами. За традицією, започаткованою українцями Угорщини, молоді люди, які одружуються у цій країні, несуть квіти до підніжжя пам’ятника королівській парі. До ніг української королеви…

Ірина КЛЮЧКОВСЬКА,
директор Міжнародного інституту освіти,
культури та зв’язків із діаспорою
Національного університету «Львівська політехніка»