ОРГАНІЗАЦІЇ ПОЛЬСЬКИХ ТА УКРАЇНСЬКИХ ЕМІГРАНТІВ ЯК СКЛАДОВА ПОБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ФРАНЦІЇ В ПЕРІОД ТРЕТЬОЇ РЕСПУБЛІКИ

СЕРГІЙ ДОРОШЕНКО
Національний університет “Львівська політехніка”

В основі сучасної демократії лежить різноманітний досвід життя багатьох народів, який пройшов складний шлях втілення в життєво спроможні форми й структури. В одних країнах демократія розвивалася по висхідній і вкоренилася відносно швидко. В інших вона утверджується проблемно, проходячи свій шлях помилок і випробувань крізь конфлікти, кризи та інші негаразди, які значною мірою сповільнюють демократичний процес. Але всюди до демократії звертають погляд раціонально мислячі люди, котрі найбільше прагнуть погодження власних інтересів з ідеалами політичної свободи.
Французька демократична традиція охоплює широкий спектр ліберальних цінностей, яким закладено достатню теоретичну базу для солідаризації з кожним, хто найвище цінує особисту свободу. В період Третьої республіки (1875-1940) одним з найвагоміших наслідків пливу зазначеної традиції стало формування імміграційного простору Франції. Для значного числа польських та українських емігрантів, які різними шляхами потрапляли на територію вказаної великої західноєвропейської країни, це відкривало шлях реалізації суспільно важливих проектів, безпосередньо пов’язаних із процесом теоретичного обґрунтування і конкретизації векторів розбудови національної державності. Наслідки їх осмислення та практичної реалізації значною мірою залежали від врахування представниками вказаних національних діаспор нових підходів і актуальних оцінок, співзвучних викликам новітньої епохи європейської історії, що також становили основу системи стійких уявлень, орієнтацій, цінностей, зразків поведінки у сфері взаємовідносин влади і народу республікансько-конституційної Франції.
В Україні проблема розбудови структур іммігрантів як складова побудови громадянського суспільства Франції в період Третьої республіки стала об’єктом цілеспрямованих досліджень лише нещодавно [1]. При цьому головну увагу присвячено спробам викладу та аналізу соціально-політичних обставин, які конкретизують факти присутності наших емігрантів у конституційній Франції [2]. Вказані вектори наукових пошуків також висвітлюють основні виміри проблеми перебування українських і – лише загальні – польських емігрантів у політичному полі цієї країни, що вимагає продовження роботи у вказаному напрямі.
Революція 1789 р. представила Францію перед усім світом країною політичної толерантності й свободи. Відміна дворянських привілеїв, станового поділу, феодальної залежності, ліквідація професійних, мистецьких корпорацій і цехів, реінтеграція в суспільне життя протестантів, вирівняння євреїв в правах з корінними мешканцями країни, знищення рабства в колоніях довели, що нова влада відкинула принцип привілеїв, щоб шляхом реалізації політичного принципу рівності поставити особу в серце нової системи суспільного устрою. Втілення широкого спектру нормативних вимірів демократії – конституціоналізму, громадянськості, свободи, людського життя і здоров’я, гідності, компетентності, соціального порядку і ін., проголошених 26 серпня 1789 р. історичними ідеями Декларації прав людини і громадянина [3], дозволило також новій владі спрямувати соціальні ресурси нації на погодження динаміки суспільних перетворень з облаштуванням контурів імміграційного простору країни в площині новітніх політичних цінностей, основу яких, як для іноземців, визначено обґрунтуванням принципу „свободи пересування” територією Франції [4].
Конституційний процес скерував раціонально мислячих французів, як і іноземців, котрі перебували на території „французького простору”, на узгодження власних інтересів з чинними постановами демократичної влади. В зв’язку з цим Конституцією 1791 р. передбачено “активний” і “пасивний” виміри статусу громадянина. Провідний дослідник політичних проблем імміграції у Франції Патрік Вейль (Patrick Weil) вважає, що, починаючи від 1789 р., “революціонерів цікавила головним чином проблема внутрішнього поділу французького суспільства, а не визначення кордону, який би відділив іноземця від француза […]. Новий кордон роз’єднав французів, однаково рівних перед законом: з одного боку бачимо активних громадян – чоловіків, яким факт володіння певними матеріальними статками гарантує право голосу, а отже дозволяє брати участь в здійсненні нацією свого суверенітету, з другого – бачимо пасивних громадян: жінки, неповнолітні, бідні” [5]. В умовах особливої небезпеки для батьківщини, зумовлених війною проти Австрії і Прусії, а також арештом короля, прагматична налаштованість революційної влади на захист і підтримку універсальних вимірів свободи в планетарному масштабі набула продовження в рішенні Національних Зборів Франції від 26 серпня 1792 р. про надання французького громадянства “всім, хто в різних країнах світу сприяв дозріванню людського мислення і впорядковуванню шляхів свободи”. Декретом цього верховного органу державної влади вирішено: “відважному і вільному народу належить закликати всіх освічених людей, надавши їм право сприяння цьому великому акту людського генія (Революції – С.Д.), тих людей, які своїми почуттями, своїми творами й сміливістю вищою мірою довели свої заслуги”. Прийняття такого політичного рішення відкрило шлях для відзначення званням почесного французького громадянина окремих іноземців, які вже перебували, або взагалі не перебували на території країни – Томаса Пейна, Ієремію Бентама, Джорджа Вашингтона, Джона Гамільтона, Тадея Костюшко і ін. [6].
На нашу думку, прагматична скерованість законодавчої гілки влади на відшукання потрібних, а також доступних шляхів втілення свободи для кожної особи, котра опинялася на території Франції, демонструє врахування модерними державотворцями країни міжнародного досвіду. Останній, зокрема, базувався на висновку Жан-Жака Руссо про велике значення історичних зв’язків, що в’язали в одне ціле окремі фрагменти європейської традиції демократії: у більшості давньогрецьких міст вже існував звичай довіряти створення своїх законів іноземцям. Цей звичай часто наслідували італійські республіки, цим скористалася Женевська республіка, “що стало запорукою її благополуччя” [7]. Водночас, як складова демократичних перетворень, у Франції почала формуватися державна позиція допомоги тим, кого несприятливі обставини життя на батьківщині й особисте прагнення свободи примусили прийняти непросте рішення змінити країну проживання. У цьому руслі – вважає авторитетний дослідник історії імміграції у Франції Еміль Темім (Emile Temime) – вільне пересування людей та майна необхідно розглядати як „первинну форму революційної ідеології”, що набувала поширення в свідомості французів (і інших мешканців країни) унаслідок застосування державою засобів війни [8]. Та навіть за такої обставини трактування явища еміграції як такого, що безумовно пов’язується з індивідуальним прагненням свободи, сприяло піднесенню революційною владою ідеї та практики вільного пересування людей до рівня органічної складової життя новочасного світу. І тому для встановлення комплексу політичних аспектів, які визначали легітимність переміщення людських мас як явища, яке вже у ХІІІ ст. перетворило Францію в “країну імміграції” [9], насамперед важливо проаналізувати деякі специфічні ознаки процесу, активними учасниками якого стали польські та українські емігранти.
По-перше, суспільство конституційної Франції відзначала принципова спрямованість на відкриття перед своїми громадянами найширших можливостей для солідаризації з кожним, проти кого „старе суспільство вчинило несправедливі дії, переклавши відповідальність за розвиток подій і ситуацій, на які той більше не може вплинути” [10]. Тому, створюючи умови для надання притулку насамперед політичним вигнанцям різного походження, демократична влада Франції постійно демонструвала прагнення всіляко стимулювати відкриття для цих осіб імміграційного простору своєї країни. Постреволюційна Франція притягувала насамперед лібералів – савойців, німців, італійців, іспанців, а також поляків, угорців, українців [11]. Ці люди тікали від політичної реакції, що мала місце в більшості європейських країн після відновлення монархії, або внаслідок встановлення недемократичного режиму влади. І тому, розуміючи небезпеку для власного життя, вони надавали перевагу вигнанню.
Найчисельнішою групою політичних емігрантів були італійці. Водночас, вітаючи політичних емігрантів з регіону Східної Європи, Франція вже в ХVIII столітті почала відігравати “особливу роль у міжнародних відносинах”  [12]. Тобто, саме незмінна зацікавленість французької конституційної влади проведенням активної політики на східноєвропейському напрямі дозволила польським політичним емігрантам зайняти другу позицію згідно показників офіційної статистики діаспор іммігрантів. Після поразки національно-визвольного повстання 1830-1831 років вони почали масово приїздити до Парижу, рятуючись від переслідувань царського уряду в Росії. Цю національну меншину у Франції відзначали особлива політична активність, зумовлена зокрема досвідом практичної роботи на найвищих щаблях державної влади і високим рівнем освіти. Так, князь Адам Юрій Чарторийський (Adam Jerzy Czartoryski) – польський “король de facto”,  “найвидатніший представник консервативно-ліберальної думки Польщі” [13], з 1833 р. розгорнув у Парижі і Лондоні політичну діяльність, метою якої було звернути увагу урядів Франції, а також Великої Британії на відновлення польської державності “виключно в світлі антиросійської політики західних держав і Туреччини” [14]. Впродовж 1804-1806 років був міністром закордонних справ, у 1805 році – членом російського сенату, а на Віденському конгресі (1815 р.), який зафіксував нову політичну карту Європи з домінуванням Росії, він виконував функції головного радника російського царя Олександра І з польських питань. Юліан Клачко (Julian Claczko), який з 1848 року проживав у Парижі і став одним з найвідоміших публіцистів Європи, член-кореспондентом Французької Академії, писав свої матеріали з історії мистецтва і літератури польською, німецькою, а також французькою мовами. Дворянсько-соціальне походження і матеріальний достаток зробили можливим заснування в Парижі резиденції під назвою “Готель Ламбер” (Hotel Lambert), що стала головним осередком діяльності представників польського консервативного напряму.
Йшлося, якщо не про матеріальну підтримку польських національно-визвольних змагань урядом Франції, то про застосування політичного тиску на держави, які розділили між собою територію Польщі, хоча в перші роки перебування на російському престолі Олександра І А. Чарторийський покладав значні сподівання на реформаторську діяльність молодого імператора. Коли ці сподівання не виправдалися, під керівництвом сина А. Чарторийського, Владислава, було розпочато кампанію матеріальної підтримки польських літератури та мистецтва. З цією метою в Парижі засновано Літературно-Історичне Товариство, Польську Бібліотеку (1853 р.).
По-друге, масове залучення іммігрантів – насамперед спеціалістів з різних галузей народногосподарського комплексу, діячів культури і науки, а також промислових і сільськогосподарських робітників слід розглядати як важливий політичний засіб, що забезпечував перспективу, якщо не повної ліквідації, то хоча б часткового нівелювання негативних наслідків демографічної кризи, яка на цьому історичному етапі становила реальну загрозу існуванню і розвитку французької нації.
Дослідника відзначаються позитивні факти формалізації українцями свого організованого життя ще перед Першою світовою війною: заснування Асоціації польських і рутенських робітників Франції (1911 р.), діяльність у Парижі впродовж 1906-1914 рр. Української громади (l’Association des Ukrainiens de Paris), а також мистецької асоціації „Варта” (Varta). Метою першої з цих добровільних асоціацій було надання моральної та матеріальної підтримки, зокрема українським робітникам, що вже проживали у цій країні. Натомість друга й третя з числа вищезгаданих асоціацій, в рамках яких об’єдналися представники української інтелігенції в Парижі, набули особливого значення для організаційної розбудови зазначеного сегмента нашої еміграції. Наприкінці 1909 р. в складі Асоціації українців Парижу налічувалася 81 особа. Члени цієї громади ставили метою впорядкування масової присутності українців у Парижі, поширення взаємодопомоги і солідарності, якнайширше ознайомлення французів з багатством української культури, налагодження оптимально можливих зав’язків у середовищі інтелектуалів України та Франції. У повоєнний період одним з перших створено Союз українських емігрантських організацій у Франції (1925), який був тісно пов’язаний з екзильним урядом УНР. Наприкінці 1930-х рр. ¬за рахунок розширення своєї діяльності шляхом заснування філій уже чинних громад і створення нових осередків громадської залученості Союз об’єднував 56 громад   і   7   гуртків   на   місцях.   Існування розгалуженої мережі громадського залучення жодною мірою не слід розуміти як природну чи соціальну реальність, сконструйовану раз і назавжди в результаті первісного акту інституціоналізації, до якого були причетні всі емігранти з України, і представлену дією етно-національних, релігійних, соціальних (культурних, наукових), а також ідеологічних (у середовищі колишніх діячів українських партій) зв’язків, поширених у цьому сегменті імміграції у Франції. Насправді, потрапивши на територію великої західноєвропейської країни унаслідок прийняття відповідного індивідуального рішення, переважна частина цих людей, опинившись за межами звичних і давно налагоджених соціальних контактів, так і не спромоглася зійти на вищий щабель соціальної мобільності і формалізувати свою масову присутність на землі Франції в рамках різноманітних добровільних асоціацій співвітчизників.
У середовищі натуралізованих поляків – представників аристократичної та інтелектуальної еліти, які знайшли у Франції притулок і місце для самовираження, особливої популярності і всезагального визнання набули поет Адам Міцкевич і композитор Фредерік Шопен. В ХХ столітті найвідомішою представницею польського народу у Франції визнано Марію Складовську. Після отримання французького громадянства вона двічі ставала лауреатом Нобелівської премії (з фізики та з хімії) під ім’ям Марії Кюрі.
 Отже, присутність і соціальна активність представників польської політичної еміграції відповідали стратегічному вектору зовнішньої політики Франції, спрямованому на зміцнення свого впливу на Сході Європи. Тривале перебування у Парижі дозволяло польським політичним емігрантам сприймати а) передові досягнення французької політичної думки, б) поширювати набуті знання у середовищі національної діаспори іммігрантів, в) підтримувати необхідні контакти з представниками політичної еліти на етнічних польських землях, г) теоретично, а також практично готуватися до відновлення суверенної державності.
І лише створення Польської Республіки, яке відбулося за особливо активної військово-політичної і фінансово-економічної підтримки Франції, поклало кінець політичній імміграції з цієї країни. Водночас це створювало юридичні підстави для формалізації всіх обставин прийняття, а також перебування іммігрантів економічних, кількість яких у 1931 р. сягнула 411. 660 осіб [15]. Розглядаючи феномен новітньої хвилі еміграції з Республіки Польщі, Філіп Девіт (Philippe Dewitte) відзначає, що, по-перше, в 20-х рр. ХХ ст. число поляків у Франції було вищим і перевищувало 700 тис. осіб (різке збільшення чисельності було викликаним суттєвим обмеженням імміграційної квоти з боку США). По-друге, поляки, здебільшого працевлаштовані на шахтах Півночі, масово оселялися у департаменті Нор-Па-де-Кале. По-третє, перебуваючи в очікуванні покращення економічної ситуації у Польщі, або ж дозволу на виїзд у США, новоприбулі, зосереджені в приміській зоні, залишалися ізольованими у найбідніших кварталах міст і тому надзвичайно важко інтегрувалися у французьке суспільство. Більш детальний опис ситуації містить звіт префекта департаменту Па-де-Кале: „поляки, які працювали на шахтах, оселялися невеликими групами, повністю або дуже мало контактуючи з громадянами країни (Франції – С.Д.). Не зацікавлені у таких контактах, вони намагаються не виходити за межі своєї групи, тим більше, що саме до такого стилю поведінки їх скеровують польські міністерство релігійних культів, а також консульські представництва у Франції”  [16]. Тому обставини колективного проживання у Франції польських економічних іммігрантів об’єктивно не могли сприяти виявленню останніми своєрідного інституційного темпераменту як емоційно вмотивованих схильності, прагнення або вимоги, „які спрямовують громадянина краще, ніж це дозволяють робити засоби буденної свідомості, а також примітивна індивідуалістична свобода й отримані різним шляхом уявлення про владу, до встановлення на чільному місті громадського життя політично соціалізованої людини (а не соціальної верстви), представника моральної еліти, які намагаються підтягнути до свого рівня уявлень про політику інших громадян і мешканців країни, а не натовпу, унаслідок чого для цих людей свобода постає як усвідомлена необхідність досягнення політичного ідеалу, який кожна особа, як учасник асоціації, формулює добровільно і публічно, однак дуже вузько і не завжди чітко, водночас декларуючи перед інститутами влади спроможність переступити рамки поведінки та відомих соціальних санкцій, затверджених на державному рівні” [17]. Згаданий темперамент, на нашу думку, засвідчує присутність в особи усвідомленого бажання долучитися до громадського життя, в даному випадку – діаспори іммігрантів.
На нашу думку, вихідці з українських етнічних земель, натомість, демонстрували присутність у них такого темпераменту. Про це, зокрема, свідчать документи ЦДАГО України. Перебування наших емігрантів на півночі Франції, насправді, забезпечувало особливо сприятливі умови для цього. Так, Степан Ференц в статті „Де ми і куди йдемо?” (Бюлетень „Народні вісти” від 30 червня 1937 р.) наголошував: в процесі налагодження організованого життя українцям необхідно сприймати досвід профспілкової діяльності французів. Адже французький трудовий народ нам показує приклад єднання: як організуватися і де йти. „Синдикат є для нас теж певною частиною опертя, на лоні котрого ми можемо знайти наше запілля забезпечене, та його демократичний програм запорукою належною виховання, потрібного укр. робітникові. Це все повинно нам послужити до кращого зближення з французькими працюючим народом та його культурою, аби стати вольними людьми і мати все, чого потребує наше культурне, народне і соціальне життя” [18].
Таким чином, розширення імміграційного поля позитивно впливало на демографічні показники та інфрасоціальну структуру населення Франції. Співвідносна з інтересами уряду країни, який на цій основі формував свою геополітику, імміграція посприяла розвитку виробництва, культури, духовності й загалом світогляду французів.
Економічна, соціально-культурна активність польських та українських емігрантів була підконтрольною французькому уряду, що в цілому дозволяло уникати кризових ситуацій. Польська політична еміграція, яка відчувала підтримку французької влади, демонструвала активність до початку ХХ ст. – моменту створення суверенної державності. Численні приклади позитивної співпраці і взаєморозуміння українців з французькою державною нацією особливо сприяли самоорганізації і самореалізації представників діаспори на рівні громад, зміцненню їх індивідуальних та групових позицій у поліетнічній системі країни перебування, формуванню етнічного престижу української діаспори.

СПИСОК ПОСИЛАНЬ

  1. Дорошенко С.І. Осмислення західноєвропейського досвіду консолідації суспільства: рух громадських асоціацій у Франції Третьої республіки // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 3. – Ужгород, СМП „Вісник Карпат”, 2006. – С. 42-53.
  2. Дорошенко С.І. Збільшення   імміграційного   простору   як   ознака   французької демократії: українська політична еміграція в конституційному полі Третьої республіки // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. Вип. 15. – Львів: НУ “Львівська політехніка”, 2004. – С. 66-74; Дорошенко С.І. Українська діаспора в структурах громадянського суспільства Франції Третьої республіки: осмислення досвіду консолідації суспільства // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку: Вип. 16. – Львів: НУ “Львівська політехніка”, 2005. – С. 41-48; Дорошенко С. Соціальний капітал української діаспори у Франції Третьої республіки (1875-1940) // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку: Вип. 17. – Львів: НУ “Львівська політехніка”, 2006. – С. 41-49.
  3. Сборник документов по истории нового времени стран Европы и Америки (1640-1870): Учеб. пособие для вузов / Сост. Е.Е. Юровская. – М.: Высш. шк., 1990. – С. 96-98.
  4. Rivero J. Les libertés publiques. En 2 t. T. 1: Le régime des principales libertés. 4-e éd. – Paris: Presses Universitaires de France, 1989. – P. 128, 130.
  5. Weil P. Qu’est-ce qu’un français ? Histoire de la nationalité française depuis la Révolution. – Paris : Bernard Grasset, 2002. – P. 19.
  6. Ibid, p. 20-21.
  7. Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. – К.: Пор-Рояль, 2001. – C. 50.
  8. Temime E. France, terre d’immigration. – Paris: Gallimard, 1999. – P. 27.
  9. Weil P. La France et ses étrangers. L’aventure d’une politique de l’immigration de 1838 à nos jours. – Paris: Gaillimard, 1990. –  P. 26.
  10. D’Estaing V.G.  Démocratie française. – Paris: Fayard, 1976. – P. 75 p.
  11. Temime E. France, terre d’immigration. – Paris: Gallimard, 1999. – P. 29, 76.
  12. Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця ХVІІІ століття). – Львів: УКУ, 2002. – C. 280 с.
  13. Wapiński R. Historia polskiej myśli politycznej XIX i XX wieku. – Gdańsk: ARCHE, 1997. – S. 59.
  14. Naród. Państwo. Władza. Wybór tekstów z historii polskiey myśli politycznej dla studiujących prawo, nauki politzcyne i historię. – Kraków: Aureus, 1996. – S. 13.
  15. Mauco G. Les étrangers en France. Leur rôle dans l’activité économique. Avec 100 cartes ou graphiques dans le texte et 16 planches de photographies hors texte. – Paris: Librairie Armand Collin, 1932. – Р. 143.
  16. Dewitte Ph. Deux siècles d’immigration en France. – Paris: La Documentation française, 2003. – Р. 39, 40, 43.
  17. Дорошенко С. Наукова категорія «інституційний темперамент»: контекст французької політичної теорії // Украина в системе современных цивилизаций: трансформации государства и гражданского общества. 26-27 июня 2008 г. Материалы II Международной научно-практической конференции. – Одесса: «ВМВ», 2008. – С. 221.
  18. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф.269: Колекція документів „Український музей в Празі”, оп. 1: Документи і матеріали українських організацій, союзів, спілок, товариств і громад на еміграції 1905-1948 рр., спр. 230: Бюлетені Чч. 1-3 Українського Робітничого Союзу у Франції. Часопис „Думка”. Орган Незалежної Думки. Шалет. Франція. – Арк. 7