1. Автобіографія

Народився я у м. Ходорові на Львівщині в 1939 році. І, хоч я покинув містечко 1956 р., коли закінчив середню школу й вступив до Львівського університету, зв’язків із ним не пориваю донині. Бо з Ходоровом пов’язані не тільки мої дитячі враження й спогади, бо звідти не тільки джерело натхнення — там зараз на цвинтарі люди, що дали мені життя й виховали у здоровому національному дусі. Я також ніколи не міг забути, що я хрещений у греко-католицькому обряді, і що брат моєї матері — студент Львівського університету — був закатований у червні 1941 року у тюрмі на Лонцького, де тридцять років опісля довелося мені й моїй дружині як правозахисникам побувати у час слідства й суду над нами. Неопізнані останки мого вуйка в котрійсь із братських могил у Львові. Про могили я також ніколи не забував — занадто багато сумної пам’яті доводиться нам, українцям, двигати. Можливо, тому я від громади організовую щорічні панахиди на могилах героїв на Янівському та Личаківському цвинтарях у Львові на Зелені свята.

Закінчивши філологічний факультет 1961 р., я працював в обласному архіві до 1972 р. Моя особиста пам’ять збагачувалася ще й історичною. Як лоет-шістдесятник я виростав на традиціях рідної землі, народної обрядовості і Розстріляного Відродження. Мій вчитель — Богдан-Ігор Антонич. Проблеми, які тепер хвилюють Україну, вже тоді мучили не одного з нас, і я задекларував свою громадську позицію не тільки у правозахисник акціях, але й у своїй поезії. Книжечка «Вогонь Купала» (Київ, 1966) мала прихильну критику в українській періодиці. Та видавництва відхиляли наступні збірки всупереч їхньому бажанню, бо я вже мав не надто добру опінію у власть імущих. Спілка письменників відкинула мене. Я став самвидавним автором.

Мій доробок становить 17 збірок, що згруповані у двох книгах: «Пробуджена Муза» (1962—1972) І «Невольнича Муза» (1973— 1981). Кілька збірок із першого періоду, походивши у самвидаві, з’явилися у вільному світі українською мовою, а згодом і в перекладах. За це, як і за громадянську непокору в тематиці віршів, я був репресований. Влітку 1972 р. услід за дружиною я був заарештований і отримав 6 років суворих таборів і 3 роки заслання, які відбув на Північному Уралі і на Забайкаллі.

В ув’язненні працював токарем і кочегаром. І був у табірному русі опору. Мучився, але не каявся — і радий  з того, що лишився людиною. Поезія допомогла вистояти і в перший, і в другий періоди. Зумів зберегти все написане, що дивовижно, але не впевнений, що це радість для читача. Після 1981 року я замовк як поет і тепер  я — імпресаріо колишнього поета.

Не легко було влаштуватися на  працю у Львові після повернення на батьківщину — стояв високосний рік застою. Добре, що не додали ще одного терміну за «дармоїдство», «наркотики», «зґвалтування» чи за вірш, лист, заяву, як це було з іншими.

Національне відродження сприйняв усім єством. Тому в 1987 році увійшов до редакції позацензурного альманаху «Євшан-зілля» (п’ять томів). Культурологічна група альманаху одна з перших мобілізувала львів’ян на перебудовчі процеси, гуртувала їх для переборення страху й інерції. Я гордий з того. Але і в ці чудові роки романтичного пориву не відчував потреби в поетичнім пері, а тепер і поготів.

1991 рік значний для мене: вийшли друком чотири книжки: «Тринадцять алогій» (Київ), «Книжечка для Дзвінки» (Київ), «Пробуждена Муза» (Варшава). «Невольнича Муза» (Балтимор — Торонто), появилося чимало журнальних публікацій, а за кордоном — перекладів. На початку 1992 року отримав дві поважні національні премії: громадську — ім. Василя Стуса, державну — ім. Тараса Шевченка, до того в 1978 р. я був нагороджений премією ім. Івана Франка, що присуджується на еміграції (Чикаго); десь у 70-х був прийнятий до Пен-клубу. Восени 1992 р. прозвучала у Львові кантата-симфонія композитора Віктора Камін-ського на мої слова «Україна. Хресна дорога». Пригадала собі про моє існування і критика в Україні.

Ближчим часом сподіваюся на видання книжок: «Се ми, Господи» (духовна лірика, разом із поезією Ірини Калинець), «Терновий колір любові» (любовна лірика), три книжечки для дітей. Мрію про великий том (чи два) в Україні, тільки б вистояли наші видавництва у цей драматичний час для нашої культури і України взагалі — і колись прийде черга і на мене.

Моє теперішнє гасло, виголошене з гіркотою і не без іронії на відкритті пам’ятника Шевченка у Львові в 1992 р.. але, на жаль, не зауважене громадськістю: «Україна також і для українців». Що ж виголошувати тепер, в кінці 1993.

P. S. Тепер, на початку 2009 року, продовжуючи свою автобіографію, нгаписану в кінці 1993 р., хочу зазначити, що …. Про повне видання мого поетичного доробку в Україні сповнилися: це і харківський том у «Фоліо»: «Слово триваюче» (1997), ідеальний двотомник у видавництві «Факт» («Пробуджена Муза», «Невольнича Муза»), «Поезії» у Бібліотеці Шевченківського комітету (2008).

До того ж, видавши дитячі книжечки, написані у концлагері, мені написалися ще зо двадцять, що згодом оформив у двотомник: «Пісеньки і віршики зі Львова» і «Казки зі Львова».

У видавництві «Світ» (2004) вийшов великий том моїх перекладів Єжи Герасимовича «Руський ліхтар або Небо лемків».

На переломі віку ще отримав премію родини Антоновичів (1997) та Міжнародну поетичну премію у Франції «Кальвір-и-Квір» (2004).

Та найбільшою нагородою могла бути така Україна, що намріялась нам, шістидесятникам-митусам, у роки поневірянь та ув’язнень. І доживати нам з думкою, що вона все таки утвердиться і що в тому утверджені буде і наша скромна лепта.
16.02.2009

2. Про мою музу і про того, що відійшов у полум’я

Слово при отриманні премії ім. Василя Стуса

Двічі до мене являлася Муза.

Уперше, зовсім юна, нібито зійшла з полотна Олекси Нова-ківського, просто у нічній сорочці, потягаючись зі сну, оголивши дівочі колінця, а ікони ще дрімали за її плечима. Вона була Музою пробудження. Я гадав, що вона ще дитинна і наївна, але вражіння виявилося оманливим. Вона несла у своїй крові пам’ять про розстріляне відродження, про свою посестру вснулу, ґвалтовану, катовану, посестру онімілу. Зрештою, на самому початку, як тільки скінчився її летаргійний сон і як тільки я помітив її архангельські крила, вона зізналася, що не прихистить ними ні від болю, ні від лиха. І дарма благав її красою порятувати світ. Багато було згаяно часу, аби я усвідомив:

я знаю
(гірке то знання)
ні землі ні людства
ти не порятуєш

ні країни народу
навіть одного містечка
чи села
ти не порятуєш

ні лісу
дерева травинки
мурашиної купини
ти не порятуєш

ні озера
купави
хмарини в небі
риби у воді
ти не порятуєш

ні друзів
матері дочки
жодного коханого обличчя
ти не порятуєш

давно хочу відректися
від тебе
забути твоє ім’я
після крапки
остаточно поламати перо

але сьогодні
а не взагалі
цієї ночі
в оцю годину
одного мене
рятуєш

рятуй

І вона рятувала мене, одного, у те десятиліття, коли горіли бібліотеки, палали церкви, навіть люди на хрещатиках спалювали себе. Тоді я побачив обранця Музи у гурті поневажених — це був ВІН, гордий і випростаний, з вогнем над головою — її ж дарунком. Я плакав у душі, але не від болю, а від зворушення, що бачу Його — мов Христову — постать серед малого гурту покликаних, що бачу Його сліди у рідній пилюці. Тоді для мене най-полум’янішою поезією стало останнє слово підсудного.

Удруге з’явилася Муза, коли і я опинився за ґратами.

— Ти цього хотіла? — запитав я у Музи.

— Я тепер невольнича,— відповіла вона.— Але не надійся, що я прийшла валити мури, перепилювати грати, зносити колючі загороди. Я нікого не визволю. Я тільки позволю Тобі у цій клоаці катуватися красою.

Я мало не вмирав від ностальгії за нею, і слова лягали у захалявні книжечки, загадкові і гарні, мовби навіяні у мареннях десь на вежі зі слонової кості. Це вона рятувала мене, одного, в наше друге десятиліття, коли не бракувало побратимів із гурту покликаних і по цей бік ґрат.

ВІН же був далеко, в іншій в’язниці, стояв перед моїм зором такий гордий і пломінкий. Іноді чутки про нього діставалися і до нас — і завжди вони стверджували, що язичок полум’я над Його головою не вигасає, що, більше, Він є сам тим полум’ям понад нами усіма. І я знову плакав у душі, і не стільки від болю, як від зворушення, що не тільки Муза, але й сам Господь обрав Його.

Я вже був на волі, бо так чомусь називалося середовище, в якому ми мусили скніти. Але утретє Муза не з’явилася. Я був задоволений, що не мушу оглядатися позад себе у її осяйне лице, щоб оправдовуватися. Я потішав себе тим, що свою місію сповнив: знову приходити у царство болю по біль, бо так хоче Пробуджена Муза, було понад мої сили, як і будувати повітряні замки Краси для Невільничої.

І коли Він, незламний і не принижений, несподівано різко повернувся у полум’я, з якого колись вийшов юним до людей, осиротивши нас, у це третє наше десятиліття, що ось-ось мало принести визволення для усіх, але не для нього, коли Він шугнув услід за своїм «птахом душі», який не може відродитися як Фенікс, бо не відомо, куди розвіяний попіл зболених аркушів по інквізиторськім кострищі,— тоді я збагнув, що не зможу знайти таких високих слів, аби об’явити Його відхід. Бо чого треба більше — болю чи подиву — щоб збудувати слова до Реквієму? Я не мучився словами, ні богорівним, ні словорівним я не був. Я плакав звичайними слізьми. Ніхто тоді не міг порятувати нас, бо й Муза не порятувала Його. То навіщо тоді вона? І понині не хочу чути про неї навіть тепер, навіть у порятованій країні.

14 січня 1992 р.

3. Не зрадити його ідеали й ідеали поезії

Слово при отриманні Шевченківської премії

Чи міг би я заявити услід за нашим Патроном, що «слава — заповідь моя», отримуючи Премію? Чи заповідь — кредо, рушій мого письменницького двадцятилітнього життя, яке закінчилося понад десять літ тому всупереч благанню: «Поможи молитву діяти до краю»? Коли б я не був українцем із типовою долею українського митця, я б радісно повторював цю фразу, переконаний, що вона належить і мені. Одначе не тільки славолюбство гнало мене на літературну прю. Усвідомлюючи нескромність подальшої заяви, я все-таки зважуся на неї: «Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини».

Цю максиму, як і ще не одну, вистраждану нашим Патроном, на які збираюся тут опертися і надалі, я мав перед собою, таки у собі — вогненними знаками. Вони облегшували немилостивий талан, який ми, переважно свідомо, обирали у наш дисидентський тридцятилітній період.

Мало не з першого віддиху я знав, що то його образ побіч Маркіяна Шашкевича і Андрея Шептицького у нашій світлиці, хоч і донині не здатний збагнути його огром у нашому домі і поза ним. Мій перший том розпочинається спробою окреслити силует Його портрету із післязасланською апостольською бородою, а другий (і останній) закінчується буквально його ж натхненними словами, що мали б стати на сторожі мого убогого доробку.

Моя невольнича муза мало не щодня протягом багатьох літ і собі волала: «караюсь, мучусь, але не каюсь». Але я усвідомлюю, що кара моя — далебі, не пекельна мука тих, що конали у сталінських катівнях, і хоч я мав також свій Гетсиманський сад і хресну дорогу, але вони мені видаються тепер майже прогулянкою із задоволенням і не без моралі, тим більше у порівнянні з мученицьким шляхом лауреата цієї премії Василя Стуса.

Від першого і до останнього взорування на Його ідеали я намагався переконувати себе, що і «у нас нема зерна неправди за собою». Я усвідомлюю, що винагорода  дається за високе натхнення, за розмову з Богом, коли слово полум’ям взялось. І що замало для відзначення жодним віршем не зрадити ідеалу. Ще треба не зрадити й ідеал поезії. Тому у повнокровній дужій літературі вільної нації я не мав би права посягти па таку рівнобожу премію, як пересічний талант. Але усвідомлюю, що мало є справжніх із неложними устами, які обдаровані цією ласкою в його імені, до того ж часто посмертно. Радість моя пригасає, бо чи всіх нас благословив би сьогодні Патрон?

Згоджуюся, стлумлюючи почуття незаслуженості, погамовуючи почуття невдоволення собою, ставши нині побіч велетів нашого письменства і згіршуючись від сусідства недостойних Його імені.

Я не мислив себе поза долею народу, я теж люблю «мою Україну убогу» і часто затискаю зуби, аби не зрадити болю, коли ще затуркані людці шпетять нас: «Чого це вони корчать із себе героїв?» Як добре, що вже ніхто не зважусться дорікнути Йому: це обнадіює.

Святі максими нашого Патрона здавалися мені моїми власними — вони тримали мій і фізичний, і духовний хребти пере-чулено гордо. І сьогодні у найсвятішій домівці нашого красного письменства і мистецтва схиляюся у повній покорі і вдячності перед нашим Покровителем і Генієм.

9 березня 1992 р.