Слово Ігоря Калинця при врученні Ордену Свободи

Дякуючи тим, хто запропонував мою особу для нагороди орденом Свободи, а це Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою (дир. Ірина Ключковська) та Вчена Рада НУ «Львівська політехніка» (ректор п. Юрій Бобало), хочу поділитися нагородою з усією моєю родиною, бо насамперед це нагорода:

Моїй покійній мамі, яка ще юною дівчиною відпровадила свого старшого брата священика у страхітливу польську катівню 30-х років, що була спеціально створена для українських патріотів із Галичини, а потім ледве впізнала в ходячому скелеті свого брата. Шкода, що теперішнє покоління не знає про цей концтабір Береза Картузька, бо вже кілька років міська влада вперто не забезпечує ремонт приміщення, яке надав для Музею національно-визвольної боротьби попередній голова міста Любомир Буняк. А згодом моя мама випроводжала того ж брата разом із цілою родиною в неісходимий Сибір;

І знову моїй мамі, що шукала серед сотні понівечених катованих енкаведистами трупів тіло свого молодшого брата – студента Львівського університету у жахливій тюрмі «на Лонцкого». То ж можу сьогодні подякувати Українському Президентові, завдяки сприянню якого створився у Львові державного рівня науково-дослідний і просвітній музей окупаційних режимів «Тюрма на Лонцкого», договір про функціонування якого підписали чотири сторони:  Обласна Рада, Служба безпеки України, Інститут національної пам’яті і Центр досліджень визвольного руху;

Моїй мамі, що із щоденною тривогою чекала мого тата з партизанських схованок;

Моїй мамі, що мужньо попрощала свою молоду невістку до мордовських лагерів, а через півроку і мене – до уральських;

І батькові, що мовчки мріяв про свободу своїх дітей і свободу України, жадібно припавши до заглушеної радіостанції «Свобода»;

І братові, та й декому з моїх приятелів, які були переслідувані через мене і які прагли дихати свободою у ті задушливі 70-і;

І дружині, що пізнала ціну свободи, але її особисто зумів оцінити світ побіч Теофілії Стахів із Канади й Ірини Сеник з України, включивши у список «Сто героїнь світу» – захисниць Свободи;

І моїй донечці, що з першого і до десятого класу чекала на свободу своїх батьків і на свою свободу від несправедливостей, які зазнавала як донька репресованих;

І міг ще назвати інших із родини, але хіба одного – двоюрідного брата Івана, що мав прізвище Свобода і який після «Дивізії – Галичина» опинився в Гулазі.

Цього ордену не дав би мені ні Кравчук, ні Кучма, ні Тимошенко, ні Янукович.

Цей орден дав мені Президент, який відкриває очі хохлам і малоросам про несвободу і хоче зробити їх свобідними українцями. Але вони ще цього не усвідомлюють, тому я можу програти вибори президента і на довший ще час програти Україну. Не допусти, Господи! Дай нам силу і Нашому Президентові перемогти у цій боротьбі за Свободу!

Ігор Калинець
Фото УНІАН