УКРАЇНА ЛОСКОЧЕ МЕНЕ КВІТКОЮ…
Даруючи 1992 р. свою книжечку “У Ботанічному. Вірші дзен” Чеславу Мілошу, видатний польський поет Єжи Гарасимович надписує її такими словами: “Вельмишановному Панові Чеславу Мілошу, Великому Поетові, з виразом поваги дедикує цей надто скромний томик Єжи Гарасимович, що є внуком українського селянина, який ходив босоніж по снігу у рідних Карпатах. Який також, як той Дідусь, бідний, але вільний”. У дарованій збірочці нема ні опису Карпат, ні образу Дідуся — українського селянина, ані чогось такого, що перегукувалось би зі словами дедикації. Навпаки. Ніби відчуваючи відсутність отих тем, автор книжечки власноруч вписує декілька мініатюр на гірську (карпатську) тему. Для єдиного лише читача — Мілоша. Є.Гарасимович наголошує на двох моментах, очевидно, сподіваючись на зрозуміння з боку поета, який також не був чисто польського походження, бо теж родом із польського Пограниччя (північно-східного), — на українському родоводі і незалежності митця. Один великий поет зізнається іншому великому митцеві у таких речах, бо останній, як ніхто інший, міг це зрозуміти. Саме такого розуміння й доброзичливості бракувало Гарасимовичу, як ми довідуємося з його неодноразових скарг.
Не знаємо, як ставився Мілош до Єжи Гарасимовича. Зрештою, ця збірочка із дарчим написом залишилася в архіві Поета. Чому не вручив? Чи, може, дав іншу з іншими словами? Та нас цікавлять зізнання самого Мілоша “про своє коріння, хоча й не з цієї нагоди: “Дідусь походив звідти, зі сходу, і тому було самозрозуміло, що постійно перебуває думками у країні, ближче не означеній, назва якої — минуле…” Той дідусь ще свідчив: “Але у наших забавах і суперечках частіше, аніж латина, з’являлася народна білоруська мова, на яку ми без проблем переходили”.
Поети Пограниччя часто мають інші проблеми, аніж митці корінних земель. Мета цієї книжки — підтвердити також і це, подаючи українському читачеві дивовижний світ Поета другої половини XX століття, що жив у центрі Європи, але творив на пограниччі двох світів: польського й українського, польськоримокатолицького і вкраїнськовізантійського (на гадку самого Поета):
Єдиний доказ
на два народи
— я був —
(З-за ікони, зб. “Зимівник”)
Два боги рукою піднесеною мене вітають
І до котрого йти не знаю.
(Паска Христа, зб. “Зільник”)
Польський народ здавна віддає належне своєму митцеві, хоч, як на думку Поета, не так, як би йому належалося. І сам Поет переважно, попри вічні сумніви, заявляє про свій вибір — вибір польської культури, польської мови:
розійдуться наші дороги
навіки
На Схід і на Захід
на Київську Русь
і на Краків.
(Вільні як гори, зб. “Срібне весілля”)
Боротьба в душі Поета тривала усе життя, принаймні у поезії, — і ця драма душі пішла на користь тій же поезії: ось чому вона така динамічна, сповнена пошуків правди, пошуків ідентичності Поета, стражденна…
В одному з останніх інтерв’ю, що вийшло друком 1999 р., Гарасимович зізнається, що “українська справа” в його творчості була надмірно розбудована, була цілим нещастям: “Я пішов занадто далеко; це було не на десять метрів, а кілометрів”.
Результатом тих кроків, і географічних, і духовних, стало відновлення світу, що десь жеврів на дні серця ще з дитячих літ. “У підніжжі Яворини і Галича натрапляє Гарасимович на сліди гинучої Атлантиди… лемків і бойків”. Зрештою, як пише сам Поет, “за часів Гогена митець міг втекти від брутальної цивілізації на далекий і чудовий Таїті. Я — тільки в Карпати”.
Вертатися у поезії було вже запізно. Можливо, поза нею були якісь гіркі слова докорів, конфлікти чи то з поляками, чи українцями. Але нам залишається Поезія і Поет як ліричний герой “з тим своїм руським вишиваним прізвищем”. І цей драматичний світ ми хочемо подарувати українському читачеві, зрештою, Україні, бо це, як зізнається Поет у вірші “Зустріч” із збірки “Черемшаник”, —
Україна лоскоче мене квіткою.
З великою радістю вітав Єжи Гарасимович вістку про відновлену незалежність України. Десятки віршів із цієї нагоди (дивно, але в той час у згаданому інтерв’ю він заявляє: „українська справа є тепер від мене на тисячу миль”):
Вже не побіжить Україна з нагайкою
Служити сусідам бо так собі зичать,
(Липень, зб. “Зимівник”)
Гей повстала вчора Україна
І ноги у стремена вложила.
(Липень, зб. “Зимівник”)
Несподіванкою для мене (зрештою, не одного мене) стала передсмертна записка — одкровення Поета, викладене на великому аркуші дрібним акуратним почерком. З певним жалем оповідає він про свої непрості стосунки з польською літературною елітою, з боку якої, як він пише, “спіткала мене найбільша кривда”. Я свідомо не хочу заглиблюватися у дослідження цих стосунків, встановлювати, наскільки Поет був об’єктивним. Хоча здається мені, що Єжи Гарасимович був не так уже й обійдений увагою та прихильністю польської літературної критики і читацької публіки, про що буде спогадано трохи далі. У записці читаємо: “Щирість і спонтанність моєї вільної душі — це все зовсім не надавалося до польського двору літераторів… Коли дошукуюся причини такого стану речей, видається мені, що був я надто нейтральний, надто посередині. Ніби трохи у тих і трохи в інших. Сам себе називаю реєстровим козаком на службі Речі Посполитої… Моїм героєм був Петро Конашевич-Сагайдачний, який вигравав для Польщі битви і війни. Через усі ці літа утверджувався мій еталон поета, що є нічий. Бо ж реєстровий жовнір чи найманець — нічий, не має свого стягу. Служить тільки своїм панам. З цієї духовної летаргії вирвала мене велика поезія Тараса Шевченка… По літах походів, маневрів і вагань я можу спокійно сказати, що я — український письменник, хоча доля так розпорядилася, що польськомовний”.
І ще раз у кінці свого одкровення Поет стверджує: “Я український письменник, хоч не знаний в Україні. Однак я ним є.”
Від несподіванки (цей документ я отримав аж по закінченні перекладання) мені перехопило дух. Від ролі поклонника поезії Є. Гарасимовича ще з початку 60-х років я стаю тим, хто вводить Поета до української літератури і як польського, і як українського письменника! Не маю певності, що роблю це добре (як перекладач) опісля блискучих перекладів Остапа Лапського, окремих перекладів Дмитра Павличка, Леоніда Череватенка й Івана Глинського, але поки що найповніше. Однак залишаюся при думці, що Єжи Гарасимович — видатний поет, творчість якого, як і багатьох давніших польських романтиків “української школи”, так і нечисленних сучасників (Ю. Лободовський), можна відносити до культурної спадщини обох народів-сусідів. Ще треба буде чимало часу, аби звикнути до останньої заяви Єжи Гарасимовича як нам, українцям, так і полякам. Але, попри все, мусимо оцінити шляхетний порив душі Поета з пограниччя двох світів — порив до святої землі його предка — Дідуся. Порив до тих, хто був обійдений, упосліджений, покривджений. Як це малося (та й, на жаль, мається) з українським народом.
Як нетипово жив, так і помер — просив свій прах розвіяти над Бескидами: “Хочу бути спопеленим. Не можу гнити роками… Важливе прецінь не порохно, а доробок людини”.
Я там народився у письмі
Все горам заповів по смерті
(У горах, зб. “Будування лісу”)
Душа мов сокіл злине
На небо понад Бескидами
(Буки старі, бородаті, зб. “Срібне весілля”)
Виконала цей заповіт дружина Марія. З гелікоптера прах Поета розвіяно над горами. Панахиду відправив український греко-католицький священик, що завжди називає Поета Юрієм. Там, у горах, на Вижнівському перевалі, поставлено Гарасимовичу пам’ятник, на якому написано: “Єжи Гарасимович. Поет. 1933—1999”. Поряд строфа з його вірша:
Все є в горах що я кохаю
Усі вірші у буках
Завжди коли туди повертаюсь
Клени мають мене за внука
(У горах, зб.” Будування лісу”)
* * *
Єжи Гарасимович народився 24 липня 1933 р. у Пулавах у родині польського офіцера, майора Станіслава Гарасимовича, був хрещений у греко-католицькому обряді як Юрій. Батько походив зі спольщеної української родини (“коли співав українських пісень, то знижував голос, щоб ніхто не довідався, хто він”, — писав у кінці свого життя Поет). Мама Ірена Данута Ґрелевська — зі спольщеного татарського роду. Місце служби батька перед Другою світовою війною і в часі війни — наші терени: Стрий, Львів, Борщів на Поділлі. Від 1944 р. — в’язень німецького табору у Вольденбергу.
Хлопець Єжи вчився у школі в Добрехові, згодом у Ряшеві. Закінчив “Лісовий ліцей” у Лімановій (1953), а також курс техніків-землемірів. Працював у лісництві Сондеччини.
Як поет дебютував у 1953 р. окремими поезіями і поетичною прозою у краківському “Zyciu Literackim”. Належав до “Гуртка молодих письменників” у Кракові. А від 1955 р. замешкав у цьому місті: “Живу, мешкаю у Кракові, у симбіозі давніх культур, але не вважаю себе “краківським поетом”. Краків — це тільки панельний будинок, в якому мешкаю… Краків задивлений на Захід, я задивлений на гори, на Бескиди, на Схід. Краків — це готика, я — на Візантію”.
Літературним учителем для молодого поета став Казимир Вика — видатний літературознавець і критик. Як згадує сам Поет: “Я самоук і мало шкіл, як мовиться, закінчив… Натомість закінчив одну імені Казимира Вики… Здається мені, що такому університету, який я закінчив безпосередньо під керівництвом професора, можна тільки позаздрити. Потім була Ягелльонка” (Ягеллонський університет у Кракові).
К. Вика, сам закоханий у поезію свого учня, у статті “Про поезію Єжи Гарасимовича” пише: “На мапі польської поезії появився Єжи Гарасимович у тій щасливій для цієї поезії добі, коли кільканадцять літ тому дебютувало ціле покоління року 1956… Індивідуальністю … безперечно, є Єжи Гарасимович”.
І згодом: “Гарасимович зі сміливістю дитини-відкривача крокує від початкових пунктів усілякої поезії. Зачарований крокує і зірко бачачи… Перетинає вже існуючі поетики і взірці. Не відає обмежень в їх відкриванні наново. Не відчуває страху в їх поєднанні. І власне в цьому його оригінальність”.
У 1957 р. поет засновує поетичну групу “Мушина”. Так називається містечко на історичній Лемківщині. Невдовзі стали називати поета “wieszczem” (пророком) Мушини. Ставши професійним письменником (перша збірка “Чуда” видана 1956 р. у Варшаві), він щороку видає одну, а то й більше книжок, стає популярним у Польщі автором. Не перераховуватиму усіх книжок, бо це видання подає більшість із них у хронологічному порядку. У 60-х роках минулого століття Поет стає відомим для українського читача як у Польщі, так і в Україні, бо його поезію регулярно популяризує український літератор з Варшави Остап Лапський у газеті “Наше слово”, додатку до неї “Наша культура” та щорічниках “Український календар”. Ці видання отримувало чимало читачів і в Україні. 1982 р. у Варшаві О.Лапський видав свої переклади поезії Є. Гарасимовича окремою книжкою. Це вже згадувана збірочка “Деякі елегії та дещо інше”.
У 1969 р. Гарасимович одружився з Марією Ґуркевич, батько якої працював на будівництві бескидських доріг, і з якою поет познайомився десь у 1963 р. Знайомство з майбутньою дружиною стало додатковою спонукою до мандрів у горах, які Гарасимович полюбляв ще задовго до їхньої зустрічі. У 1970 р. у них народилася дочка Слава, в 1974 — Кася. Старша дочка зараз живе у Лондоні та готує англійське видання поезій свого батька. Матеріально родині жилося нелегко. Після одруження подружжя ще якийсь час жило окремо: Поет не одразу зміг переселити дружину і донечку до свого однокімнатного (неодноразово згадуваного у віршах) помешкання у панельному будинку на Лобзовській. Лише у 1977 р. з Лобзовської у Кракові, де працював майже 30 літ, Поет з родиною переселяється до більшого помешкання, теж у панельному будинку. Мусив заперечувати чутки про власну віллу у Карпатах. Адже постійні щорічні виїзди в гори і згадки про це у поезії начебто свідчили про такий дім:
Коли нарешті той в “горах дім”
У модриновім пасторальному лісі
Буде моїм а не уві сні
Підпертий на оленяти золотих ріжках
(Дім у горах, зб. “Бескидські вірші”)
Помер Поет 21 серпня 1999 р. від тяжкої хвороби, хвороби запущеної, бо категорично не терпів лікарів і лікарень. Рятувати ж було запізно.
Єжи Гарасимович мав численні літературні нагороди, його перекладали різними мовами (англійською, чеською, словацькою, сербською, українською). Проте вважав, що польська критика замало приділяла йому уваги. Щоправда, критична бібліографія Поета доволі об’ємна, але це, можливо, на нашу вкраїнську мірку, бо нам, українським літераторам, годі похвалитися чимось подібним.
Єжи Гарасимовича у Польщі вважають чи не єдиним правдивим ліриком другої половини XX століття. “Стараюся писати “гарно”, щоби дати людям трохи світла, прецінь пишу для них, не для критиків… Передбачаю розквіт саме гарної поезії, за якою люди тужать, як за природою”, — стверджує Поет. В іншому місці також заявляє, для кого творить: “Вже багато літ, як полонили мене гори… І люди, які тут працюють у поті чола. Тільки серед них почуваюся добре. Серед них живу і для них пишу”.
Перейшовши у ранньому періоді через сюрреалізм, Поет у пізнішій творчості досягає ясності, кришталевої прозорості. “Вважаю, що поезія повинна бути конкретна і зрозуміла у вислові, хоча послуговується віддаленим, вифантазованим образом”. І далі: “… Тимчасом історія каже, що поезія, що б не виражала, завжди мусить бути гарна”. Безперечно, це зауважує критика С. Станух пише, що Гарасимович “полишає бароковий словник, багатство метафор міняє на найпростішу мову, що позбавлена будь-яких оздоб, міфологію намагається замінити авторефлексією”.
І ще один важливий момент зі свою поетичного кредо вияснює Єжи Гарасимович: “Я не написав у житті жодної літери для влади. Є в країні народна влада, згоджуюся, але для мене найважливішою є влада поезії. Мій фантастичний світ для мене більш реальний, ніж дійсність, і тільки він мене справді цікавить”. Гарасимович був у непростих стосунках з усілякою владою у Польщі, як із “народно-демократичною”, так із теперішньою демократичною. Поет завжди поет. А він був справжнім П о е т о м.
* * *
Цей том Єжи Гарасимовича — зріз його поезії з української тематики.
Зріз мало чи не через усі книжки Поета, що подано в хронології їх виходу. Тому й назва книги відповідна — на підставі метафор самого Поета, Напевно, варто зупинитися на термінології щодо окреслення назв українців. “Руський, русин” у Гарасимовича — це синоніми до “український, українець”. Уважний читач сам має змогу в цьому переконатися. Безперечно, це відлуння національної політики у міжвоєнній Польщі. До того ж, це традиція самоназви найзахідніших українців. Переконуємося, читаючи Гарасимовича, що “лемківський” в нього, крім “руський”, означає також “український”.
Назва нашої книги, на перший погляд, можливо, обмежує тематику вибраних поезій до Лемківщини, Бескидів. Насправді і руський ліхтар — це український ліхтар, і небо лемків — це небо всієї України, минулої і теперішньої. Навіть в одному вірші Поет легко схоплював духовним зором Україну в часовому і просторовому вимірі. Зрештою, поетична інтуїція і поетична правда творів Гарасимовича ближча до дійсності, аніж його декотрі неоднозначні висловлювання стосовно певних українсько-польських стосунків.
Нашого читача може вразити нерозуміння окремих моментів українського визвольного руху в часи Другої світової війни. У “Руському ліхтарі” Поет, на жаль, піддався впливу польського (і радянського) офіціозу щодо трактування руху, і подає його як німецьку інспірацію. Гадаємо, що це через брак у повоєнній Польщі об’єктивної інформації. Але сила цієї поеми в тому, що Поет засуджує польську сторону за виселення лемків, проведення операції “Вісла” — і створює вражаючий образ “вини” українця (лемка, зокрема):
Кожна душечка руська
бере зі собою
свій найбільший гріх
що руська
і шикується
до вигнання.
Не будемо детальніше зупинятися на лемківській темі, але ми упевнені, і наш читач, сподіваюся, також упевниться, що ніхто у світі, навіть поміж українцями (хіба Тадей Карабович у поемі “Атлантида” про долю Холмщини, Підляшшя), так драматично, з таким болем не оповів художньо про трагедію західних етнічних українських земель, не оспівав (чи оплакав) зруйновану землю, яка вже в останні часи залюднюється, розбудовується, але, на жаль, не автохтонами. Сам же Поет зізнається, що “у Польщі ніхто переді мною не писав, що є якісь лемки… Лемки — це тільки українці, що мешкають найдалі на заході”. Правда, був момент, коли під впливом деяких своїх друзів-лемків, що сповідували лемківський сепаратизм, Гарасимович вважав лемків окремим народом.
Ще кілька слів про техніку перекладів. Я майже буквально йшов услід за першовзірцем, дотримуючись також форми поезій, включно з пунктуацією. Не маючи побіч польського тексту, читач може часто ремствувати на перекладача: тут раптом зникло римування, тут начебто задовгий рядок-вірш, а тут заслабе відлуння рими тощо. Безперечно, змагатися з великим майстром нелегко, але якщо бракує рими, то так є і в оригіналі. Була думка видати двомовну книжку, але українська тематика виявилася настільки обширною, що вимагала б для такого видання двох томів. Слід зауважити, що у польському тексті поезій є вкраплення українською мовою окремих слів чи цілих фраз, що інколи зазначаємо.
Нарешті, хочу скласти подяку усім добродіям, які надали мені змогу ознайомитися майже з усіма виданнями Єжи Гарасимовича: працівникам відділу літератури іноземними мовами Львівської обласної бібліотеки, о. Миронові Михайлишину з Криниці, лікареві Михайлові Марковичу з Німеччини, панству Лідії й Олександрові Курилам з Кракова, паням Вірі Параняк і Руслані Добряк зі Львова, письменникам Романові Лубківському, Богданові Стельмаху та Василю Хомикові, літературознавцеві Олі Гнатюк із Варшави, поетові, багатолітньому другові Єжи Гарасимовича Станіславові Стануху з Кракова. Дякую за окремі поради у галузі лемкознавства панам Іванові Красовському та Іванові Гречку. Але найбільша моя вдячність пані Марії Гарасимович, вдові Поета, яка була ласкава відвідати Львів з нагоди видання цієї книжки, залагодити видавничі справи та не раз допомагала мені й редакторам увійти у приватний і поетичний світ митця, що робила з великою охотою та з великою любов’ю і пієтетом до свого покійного чоловіка Враження від своїх перших відвідин Львова Марія Гарасимович передала у статті “Польський та козацький вершник” у краківській газеті “Dziennik Polski” (ч. 276 від 26 листопада 2001 р.), ще раз підтверджуючи бажання свого чоловіка бути присутнім в українській літературі: “Я польський письменник українського походження. Немає нікого в світі, хто заборонив би мені писати польською. Але не народився та й не народиться також ніхто, хто вилучить з моїх віршів церкву, тобто віру й походження. Мою працю можна розглядати тільки у ширшому контексті двох культур, двох літератур, двох народів, тобто Польщі та України”.
І ще моя щира подяка редакторам Наталі Ступко та Романові Гамаді, які були більш ніж редакторами, — дуже часто співавторами перекладача.
З душевним трепотом віддаємо цю книжку до рук українського читача — нехай з Божою ласкою увійде польський поет Єжи Гарасимович у ще один свій великий дім — Україну.
