Вельмишановні зібрані!
Дорогі земляки-шанувальники пам’яті видатного вченого-металознавця і одного з державотворців незалежної України 1918-1922 років – проф. д-ра Івана Фещенка-Чопівського, чий 125-літній ювілей з дня народження нині відзначаємо. Своє слово почну дещо поетичне від улюблених рядків Ювіляра:
Дивлюсь на пройдену дорогу,
І гнів, і жаль мене пече –
Але у нашу перемогу
Усе ж я вірю гаряче.
Як завтра знов проснуться люди,
Як зійде сонце золоте,
Так Україна жити буде!
Так наша доля процвіте!
Не випадково вибрав Іван Фещенко-Чопівський вірш свого приятеля Олександра Олеся з його збірки “Чужиною”, як мотто до своїх спогадів. Ці спогади почав він списувати під кінець життя, коли щораз виразнішим ставав відгомін артилерійських залпів і ставало ясно, що німці війну програють.
Над дальшою судьбою нашої сім’ї зависла хвилююча непевність і Батько захотів ще встигнути переказати наступним поколінням українців увесь свій вистражданий життєвий досвід, щоб перестерегти їх перед трагічними помилками, які занапастили шанс нашої батьківщини утвердитися на політичній карті Європи на рівні з іншими вільними незалежними державами. Життєписно-бібліографічний нарис “Іван Фещенко-Чопівський”, який появився накладом НТШ у Львові, вміщає, окрім оригінальних документів з архіву родини Ювіляра, доглибний аналіз його державницько-суспільної, культурно-педагогічної, технічно-наукової діяльності – оскільки мені відомо, це досі єдиний так детальний і суцільний літературно-історичний портрет вченого.
Його політично-ідейна спрямованість формувалася в студентські роки під впливом діячів Київської Старої Громади з Михайлом Грушевським на чолі – не дарма Іван Фещенко-Чопівський вважатиме Грушевського своїм учителем. І в цей спосіб буде звертатися до нього вже на еміграції, і так само звернеться до нього листом повним туги за втраченою Батьківщиною, коли “дорогий Учитель” повернеться на кафедру до Києва, повіривши підступним обітницям більшовиків. Відомо, яка трагічна доля зустріла опісля сім’ю Грушевських та інших, які послідували за ним “до дому”.
Коли погас вогник надії на безпечне вороття у Київ, треба було змиритися з реальною дійсністю. На посадах у Варшавській політехніці чи краківській Гірничо-гутничій академії Фещенко-Чопівський швидко здобуває відповідне визнання. Випрацьований авторитет використовує м. ін. для зацікавлення української молоді технічними студіями, які на етнічних українських землях під Польщею були ( поза нафтовим промислом) мало популярні. А чей же на заході Європи і в США техніка після 1-ої світової війни розвивалася милевими кроками, з чим і наша молодь повинна була постепенно ознайомлюватися. Ця сама ідея присвічувала проф. Чопівському, коли він, без огляду на томливі доїзди з Кракова, започаткував у 1923 р. у Львові серію лекцій з металознавства в Українській таємній політехніці, яка, виявлена польською поліцією, діяла ще деякий час під назвою Вищих технічних курсів.
Треба згадати і про численні заходи ініційовані проф-м Чопівським, які мали на меті здобувати фінансові засоби для незаможної української студентської молоді, в першу чергу Стипендійний фонд ім. С. Петлюри, до якого левину частку Професор вносив з власної кишені.
Виборові нерухомостей, які він закупив в 30-их рр., також передувала ідея “ближче до своїх”. Будинок у Львові призначався на пенсійний час. Цей час був не за горами – тоді можна буде заглибитися в багатство бібліотечних фондів цього міста, для власної приємності, але ще й для загальної користі.
Хутір на Волині: колеги українці, які встигли заощадити трохи гроша, розглядалися за можливістю інвестування “на Заході” і відраджували проф. Чопівському його вибір, мовляв, 30 кілометрів від більшовицького кордону здолає в нецілий день навіть погано вишколений солдат. Але ніякі аргументи не зуміли затерти вимріяного образу: наш хутір стає культурним осередком для околичних сіл, поруч будується школа, світлиця, підноситься рівень самосвідомості населення. Місцевий краєвид з його пагорбами нагадує дещо рідну Житомирщину; жаль тільки, що нема річки, але віє вітер, той самий, що віє тепер і дома, і приносить запах рідної землі. Серед таких романтичних думок забувалося про сувору дійсність.
А вона щораз частіше нагадувала про себе. То на шпальтах газет, то тривожним голосом радієвих дикторів, то домашніми “візитами” поліцмайстрів. Все ж і не в думці Професора було, що його незгасима туга за поверненням на Україну зматеріалізується так швидко. Ще добре не відгула війна, радянські фронтові війська перекотилися через Польщу на Захід, як в дверях .помешкання з’явилися два автоматники: “собірайся скорєй!” Невже це Україна в такий спосіб скликує своїх синів?
Військовий суд у Києві – 10 років заслання. Табір у Карелії, опісля Респ. Комі, селище Абезь і табір смертників. Про останній цей етап його життя маємо доволі докладні інформації із свідчень співв’язнів, які пережили це заполярне страхіття і з якими вдалося нав’язати переписку. З усіх їхніх письмових і усних розповідей виринає постать старого Професора, фізично знищеного голодом, холодом, цингою та іншими хворобами, але з ясним умом та досконалою пам’яттю, чим дивував навіть керівництво табору. Вечорами після переклички, коли дозволялося на взаємні відвідини між бараками, біля Професора гуртувалися довірені в’язні – так цікаво він розказував про своє життя і стільки умів їм переказати знань з історії, географії та економіки України! Зокрема, захоплююче згадував події років становлення незалежності України в 1918-22 рр., чого сам був співтворцем. Для своїх слухачів явився Професор моральним авторитетом, ідейно стійким до останніх своїх днів, який не каявся перед владою, хоч яке брутальне було ставлення наглядачів. Його ідейна незламність впливала на оточення, не дозволяла впадати у відчай і безнадію. Наказував вірити в неминучий розпад ненависної імперії, бо й сам вірив твердо у світлий День Воскресіння України.
“Це, що я нині, на схилі віку, можу без викидів совісті й без почуття стиду оглянутись за себе на пройдешний шлях, “перевиховання” через концтабори, завдячую у великій мірі моєму незабутньому Учителю Івану Адріановичу. А спокуси на тому шляху були різні: від додаткового черпака каші до переведення на “легшу роботу” – згадує один зі співв’язнів, називаючи себе учеником Професора. Передчуваючи свій близький кінець, Професор залишив у записнику іншого довіреного такі завітні слова: “Старші покладають надії на молодих, віддають їм пошану і спадок.”
Зібравшись нині на другій з черги конференції, приуроченій Його пам’яті, призадумаймося, наскільки покладені на нас надії вдалося досі виправдати.
Бажаю усім учасникам нинішнього форум успішно вирішити всі важливі питання й справи, які стоять перед Вами.
Ірина Чопівська-Богун
24 жовтня 2009 р.
Перемишль