Л. Жовніренко
Донецький інститут соціальної освіти

Якщо я, нібито випадковий (хоча нічого випадкового на цім світі, мабуть, не існує) учасник II Конгресу українців, що мешкають за кордоном, з таким нетерпінням очікувала цієї тепер уже знаменної для мене дати, то можна уявити, з якими почуттями їхали до Львова наші родичі з близького й далекого зарубіжжя. Мабуть, навіть більш глибокими й тремтливими, ніж моїми – напередодні поїздки у знайому мені лише віртуально Францію, де сподіваюсь на зустріч із такими ж родичами. Приїхала вчасно і від’їду також. Як ніколи. Налаштована взяти участь у всіх заходах, та й обставини так складаються.

22 червня Львів зустрів донеччанку надзвичайною холоднечею. Готель «Південний» дещо зігрів, але ненадовго. Знову одягнена не так. Направляюсь пішки до МІОК, аби оглянути хоча б частину околиці Львова, адже центр – це ще не весь Львів. В інституті тихо, спокійно, ніякої метушні. Реєструюсь, отримую матеріали Конгресу в симпатичному пакеті із зображенням центрального корпусу НУ «Львівська політехніка» і символікою МІОК із відповідними електронними адресами. Обмінюємось теплими привітаннями із знайомими міоківцями: пані І.Ключковською, М.Галік,  Н.Гумницькою та іншими.

Знайомимося і насолоджуємося кавою з пані Марією Шкамбарою (Головою Світової Федерації Українських Жіночих  організацій, другим заступником президента СКУ, Канада). Пані Марія у 2-річному віці опинилася в Канаді (1943 р.), заміжня за українцем (мені таку зустріч у чужій великій країні важко навіть уявити). Швидко спростовує нав’язану мені кимось думку про ідеального канадця – чоловіка: «Це не аксіома, скоріш за все – рідкість».  Попутно торкаємося гендерної політики. Пані Марія – вчителька. Виважена, поміркована. Мабуть, дотримується принципу: менше слів і більше справ. Я їй не докучаю.

Організовано йдемо на виставку 8 українських художників із Латвії в художньо-меморіальний музей Олени Кульчицької. І тут на мене чекала приємна несподіванка: після вступного слова лідера МІОК І.Ключковської всю групу митців зі знанням справи і кожної особистості тепло, шанобливо представила пані Любов Янків-Вітковська, дружина Посла України в Латвії, з якою мимохідь познайомилася на минулому Конгресі. Тут же пригадала текст її доповіді, який справив тоді на мене неабияке враження: аби дружина кожного Посла робила те, що робить пані Люба, то імідж України за кордоном був би інший, а закордонні українці були б більш згуртованими і почували б себе комфортніше. ЇЇ теперішні слова підтвердили правильність моїх перших вражень. Забігаючи наперед: герої цієї виставки опинилися поряд зі мною на пленарному засіданні, яке відбувалося у театрі опери та балету наступного дня. Поки досить уважно спостерігала за сценою, Георгій Крутий, заступник Голови правління товариства «Дніпро»-Латвія, виявляється, писав мій портрет. Протягнувши його мені, побачив на обличчі натурщиці невдаваний подив. «Хіба Ви мене не пам’ятаєте?» «Виставка?» «Так». «Але ж так швидко й несподівано!» Пропоную сусідові: «То, можливо, Ви опишете мій портрет? Кого Ви на ньому бачите?» З відповіддю його земляк Володимир Строй, член правління Спілки українців Латвії, член товариства «Дніпро», не забарився (ось і зберігаю два портрети в профіль і анфас із написом). Тут щось промовила й про дружину Посла, у відповідь пролунало: «Але ж вона – публічна людина». В «але» я щось запідозрила, нібито сумнівне. Тому й почала з нього:

–    Але перше моє враження свідчить про щирість, так?
–    Так.
–    І доброзичливість?
–    Так.
–    Знає українців Латвії і допомагає їм, чим може?
–    Так.

І я подумала: то ж чого ще треба? Сподіваюсь, мої співрозмовники саме так сприймають мою співвітчизницю (та й їхню, адже, вони, мабуть, «негромадяни» Латвії?). Не встигла опам’ятатися, як згадана особа, яка сиділа в лівому секторі в другому чи третьому ряду (я в п’ятому-шостому посередині), піднялася і привітно кивнула в мій бік. Мабуть, я й не відреагувала, тому що привітання не сприйняла на свою адресу, адже знайомство дворічної давнини справді було мимохідним. Проте в першу ж перерву пані Люба підійшла, вибачилася, що до цього часу не привіталася зі мною («А Ви мене пам’ятаєте?» – здивовано запитала я. «Так, дуже добре») і щиро подякувала за увагу, яку я  приділила їй у своїх спогадах (всього 2-3 нейтральних слова!!!). Виявляється, цей нарис спочатку прочитав її чоловік. Така увага до мого хобі, особлива тонкість відчуття цієї молодої, вродливої українки мене вразили і ще вище підняли постать дружини Посла у Латвії в моїх очах. Про цей епізод охоче розповідаю своїм друзям у Донецьку (і вони – мої однодумці з цього приводу), розповідатиму студентам і, звичайно, розповідала у Франції. Мені здається, що в українського француза (що має енциклопедичні знання) ця розповідь зачепила якісь особисті інтимні струни: «А я ні до якої організації не належу, ніхто мене не шукає, не цікавиться мною» (еміграція 20-х років минулого століття). Я подумала: пані Любов Янків-Вітковська, мабуть, знайшла б, якось підтримала б. Але, можливо, й француз не прагне спілкування. Люди різні.

Повертаюсь до виставки. Латвійські українці-митці живуть повноцінним життям, талановито відображаючи його в різному стилі, використовуючи різноманітну техніку живопису. В одного із них, якщо не помиляюсь, Ореста Миська, запитала: «Чому свого героя, бідно одягненого, босого, з тягарем-кошелем за плечима, Ви назвали щасливим?»  «Та кошіль же порожній! Отже, бідний та щасливий», – пролунало у відповідь. Мені стало соромно: як же не здогадалася зазирнути в той кошіль! Хотілося б більш ґрунтовно ознайомитися з виставкою, але тісне приміщення, слабка вентиляція…

Організовано їдемо до Музею народної архітектури та побуту, що на Чернечій Горі. Відкрив молодий Сад Світового Українства такий же молодий, розумний, сучасний, як, мабуть, і вся когорта працівників мерії із таким же керівником на чолі, А.Садовий. Пані Ірина, як завжди і всюди, на своєму місці і в своїй ролі, яку вона виконує бездоганно (див. спогади авторки на сайті МІОК «Конгрес і конгресмени»).

А далі – освячення Саду за всіма християнськими канонами:  священик греко-католик (молодий, вродливий) із помічником, півчі, загальна молитва і т.ін. До слова, Ірина Михайлівна – в усьому лідер: знає всі пісні й молитви, які звучали цього разу й позаторік, і охоче співає разом з усіма. Чи в студентські роки брала участь у самодіяльності? Після офіційної частини кожна діаспорна група вшановує своє дерево, а я послідовно оглядаю весь молодесенький сад.  Але на одному дереві вже й яблучко з’явилось. Воно, таке малесеньке й одиноке, привернуло увагу всіх гостей.

Майже всі одягнені, мабуть, в усе, що було у валізах. Я – саме так. Адже розраховували на літо й у Львові. До готелів нас, замерзлих, утомлених, доставили автобусом вчасно. Наш «Південний» приватний, такий затишний і комфортабельний. Але найбільше сподобався прозорий ліфт, із якого всі краєвиди Львова – як на долоні. В номері познайомилася з пані Алісою Кохановою, Головою українського товариства «Червона Калина» із Тирасполя (Придністров’я), вродливою, енергійною, і привіталася з уже знайомою пані Ларисою Скрипниковою (про неї в тих же спогадах). Все добре, але не покидала турбота, як утеплитися завтра, ліквідувати температурний дискомфорт, аби Конгрес був для мене повноцінним.

Після сніданку в готелі, маючи певний час до пленарного засідання, неохоче відправляюсь на ринок, в оточенні якого знаходиться однойменний готель. Не знайшовши нічого путнього, з найменшою надією зайшла в останню крамничку. Те ж розчарування спіткало і тут. «Та купіть що-небудь», – промовила, мабуть, подруга продавця. «Та в неї такого мотлоху дома повно, – начебто читаючи мої думки, відреагувала остання, – може, погодитесь взяти мою куртку?» Зріст і комплекція її повністю відповідають моїй конституції, а «взяти» й «купити», у моєму розумінні, – синоніми, тож я з радістю погодилась. «А коли не буде потрібна, принесете». «Як?! Я так не можу», – відповідаю, усвідомивши, що поспішила з ототожненням згаданих слів. «Але ж Ви замерзли?» – вдарила по найболючішому місці моя співрозмовниця. Не попадаючи зуб на зуб, я не могла нічого придумати, окрім: «Так». «То й беріть». «Як же так!!!» – готова вже відмовитися, відчуваючи прикрість за свою помилку. «А вихідний у мене в суботу», – прозвучало, як завершальне слово моєї благодійниці. Спостерігаючи за збентеженим, зніяковілим, приголомшеним виразом мого обличчя, на якому відобразилась, мабуть, вся гама почуттів, подруги, певно, щиро втішались. Куртка відповідала всім моїм вимогам, і вбрана в неї, я, вкрай приголомшена, поверталася до готелю. Але знаючи свою ваду – погано орієнтуватися в просторі (хоча візитку від пані Людмили отримала), здійснила ще зворотний шлях по центральній алеї до «Світоча». Будучи впевненою, що знайду Люду із зав’язаними очима, спокійно повернулася в готель. «Купили? Так Вам підходить!» «Та ні, дісталася в оренду»,  – весело відповідаю. А куртка дійсно, як на мене пошита. Подиву не було кінця. «А як не повернете?» «У продавця в очах я не по побачила ніякого сумніву», – впевнено відповідаю. Напрочуд швидко зігрілася, але потім мене осіяло: та не куртка мене зігріла, а, скоріш за все, душа її господині. Я так в це повірила, що наступного дня навіть відмовилася від подарунка, і незабаром пошкодувала. Отже, мабуть, душа тимчасово матеріалізувалася в куртку, чи то навпаки, і більше з подарунком я не розлучалася.

А реакція на розповідь про цей епізод учасникам Конгресу була майже одноманітною: «Як це?! Так не може бути!» «Це й серед львів’ян – велика рідкість!» У мене був час для аналізу і роздумів, які привели до висновку: це для мене – не дивина: приблизно так віднеслася до мене 2 роки тому пані Марія Галік (хіба не так?), тоді ж пані Мирослава Антонович (президент Фулбрайтівського товариства – у Києві, раніше – в Ленінграді, вчора-позавчора – у Франції (останні події я поки що ні усвідомила, ні пояснила). А думка, як повернути легендарну куртку, враховуючи, що весь час розпорядком Конгресу розписаний, а жодного заходу не можу собі дозволити пропустити, не залишала. Не знаю, як інші народи поводяться в зазначеній ситуації, а ми, слов’яни, такі.  Щоправда, пані Людмила й на слов’янку не схожа. І говорила зі мною не українською мовою. «Чому?» – запитую. У відповідь прозвучало: «Народилася в російськомовній сім’ї, хоча й у Львові, такою й залишилася». Отже, ні національність, ні мова, ні освіта, ні соціальний статус, ні віросповідання не мають значення для спілкування нормальних людей. Так, Ірино Михайлівно?

Отже, я в театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької. Шукати знайомих ніколи, адже тут же охоче приєднуюсь до екскурсії по театру. Але цієї інформації мені замало, тому знаходжу оптимальний варіант у вигляді прекрасно ілюстрованого путівника. Хтось мені і в цьому допоміг. Вдома опрацювала. Вражає розмаїття стилів, жанрів, сюжетів: тут і бароко з ренесансом, і рококо з необароко і неоренесансом; тут і дорійські, іонічні і корінфські капітелі колон; тут і сюжети давньогрецької міфології; біблійне й сучасне. А об’єднує все найцікавіше: все створено львівськими митцями і з місцевого матеріалу – пісок, мармур тощо. Львівський оперний прийнято порівнювати з одеським, віденським, паризьким і мюнхенським. Із першим можу співставляти, передостанній мала можливість оглядати лише ззовні – це  фантастика! Але ця тема неосяжна,  та й починається офіційна частина Конгресу, який відкрив перший проректор НУ «Львівська політехніка».

Голова оргкомітету, директор МІОК І.Ключковська повідомила про участь понад 400 учасників із 28 країн світу, про відкриття почесного українського консульства в Латвії. Сповістила й сумну звістку: в світ інший відійшов Президент Світового Конгресу Українців пан Педенко (США), голова Об’єднання українських товариств Латвії, власник комерційної фірми «TirgusRumbula» Володимир Луговський. Всі виступи починаються з благословення духовних отців: греко- і римо-католицьких церков, а також православної – від імені Патріарха Філарета. Ліліана Гримська, заступник голови облдержадміністрації, окрім свого, зачитала привітання віце-прем’єра Семиноженка (аудиторія відреагувала на останнє суцільним гулом). Зробила свій внесок і хорова капела студентів «Гаудеамус» Народного дому «Просвіта» НУ «Львівська політехніка», але без Х.Залуцької. Надзвичайно цікавим, змістовним і гарним було привітання вже знайомого нам мера м. Львова А.Садового. Нагадав слова Шухевича, які той сказав за годину до кончини: «Україна буде незалежною… Але вона не буде такою, якою ми хочемо її бачити». Покладає велику надію на хорошу освіту і віру. Відчувається шанобливе відношення до «Львівської політехніки», до МІОК, з лідером якого привітався персонально. Мера м. Львова я згадувала в попередньому нарисі, сьогодні хочеться дещо додати. А.Садовий – єдиний із усіх інтерпретаторів епідемії грипу – минулого року говорив лише те, в чому добре обізнаний як керівник міста після відвідин лікарні: про кількість хворих на грип, їх загальний стан, можливості міста відносно надання медичної допомоги і т.ін. На відміну від інших, які, будучи далекими від вірусології, дозволяли собі говорити про вірус грипу H1N1 як новітній (я його тримала в руках у 1977 р.), про смішне, нібито гарантоване протигрипозне лікування, прогноз, таку ж чудернацьку профілактику та інші дурниці. Це я говорю як фахівець, який після медичного інституту навчався вірусології, в т.ч. і грипу, понад 5 років у провідних НДІ Москви і Ленінграда, там же захищав дисертацію і працював лікарем-вірусологом понад 13 років. Тому, враховуючи раніше і щойно сказане мною, послідовно спостерігаючи за публічними виступами п.  А.Садового, віднесла його до найрозумніших сучасних  керівників обласного міста серед відомих мені мерів.

Далі Ірина Михайлівна зачитала привітання міністра закордонних справ А.Грищенка, міністра культури і туризму…, щойно отриману привітальну телеграму Президента України В.Януковича (гарно сформульована і тепла, схвально сприйнята аудиторією, на відміну від привітання М.Добкіна – зі сміхом і поодинокими оплесками). Від Українського Конгресового Комітету (УКК) учасників Конгресу привітала пані Роксоляна Тим’як-Лончина, від Українського Конгресу Канади – п. Сергій Кас’янчук.

Оглядаючись назад і заглядаючи наперед, відзначаю надзвичайно шанобливе ставлення всіх виступаючих до МІОК в особі його незмінного директора І.Ключковської, щирість, доброзичливість яких не викликає ніяких сумнівів. Паростки цього явища, звичайно, з’явилися не сьогодні, але такого шквалу добрих слів два роки тому я не помітила. Це свідчить про стрімке зростання авторитету МІОК, що підтверджує й популярність його сайтів, до яких постійно звертаються тисячі користувачів незалежно від пори року, відпускної кампанії тощо. Тим часом спостерігаю й за реакцією героїні і запевняю, що «зіркова хвороба» їй не загрожує.

А далі фольклорний ансамбль «Ватра» Мінського громадського об’єднання українців «Заповіт» вручає господарям хліб і сіль на рушнику, а десять жінок і сім чоловіків у національних костюмах під керуванням В.Василені та режисера І.Шарової під акомпанемент акордеона розважають учасників форуму. Потім сцену «захопили» діти – переможці конкурсу «Для тебе, Україно!» із десяти країн і всіх областей України (п’ять тисяч робіт), яким Голова журі І.Калинець із помічником вручає нагороди (один хлопчик, учень другого класу, аж згинався під тягарем двох пакетів подарунків). Далі пані Терезія Яценюк, Голова Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду «Open Ukraine», вручає подарунки сама, начебто  порушуючи протокол, і, на відміну від І.Калинця, цілувала всіх підряд: хлопчиків і дівчаток (пан Ігор представникам сильної статі лише потискував руку). Це виглядало надзвичайно зворушливо, особливо після запрошення пані Терезії всіх учасників конкурсу до літнього табору в Угорщині. Остання так заволоділа моїми звивинами, що я навіть не помітила, як з’явилась на сцені моя тепер уже улюблениця пані Л.Янків-Вітковська, яка вручила всім Грамоти – нагороди, а трьом переможцям – ще й вишиванки. З метою піднесення статусу жінки вручає (хто? Пані Люба?) Орден княгині Ольги (кому? Пані Марії Шкамбарі?). У вихорі позитивних емоцій не можу пригадати, кому і ким була вручена найвизначніша нагорода. Зіркою «Патріот України» МІОК нагороджує найактивніших членів СКУ, в т.ч. і моїх співмешканок пані Алісу і пані Ларису, а також групу депутатів, серед яких – Лілію Григорович, яку я щиро поважаю. Подарунок від Естонського ансамблю отримали й організатори Конгресу. Схоже, всі, відзначені своїми нагородами, цілком задоволені.

У цьому калейдоскопі подій і постатей найбільшу мою увагу привернула пані Терезія. Можливо, ще й користолюбна жилка пробудилася, чи то інстинкт самозбереження спрацював. Пригадала епізод зі студентськими роботами, які я готувала до Міжнародного літературно-мистецького конкурсу, в який уклала всю свою душу. Але координатор з боку України хутко зник з українського небосхилу після президентських виборів, і доля робіт моїх студентів невідома. То, можливо, пані Терезія щось прояснить (99 проти 1)? Із цим питанням я й звернулася до красивої, інтелігентної учасниці подій на сцені, коли всі урочистості там закінчилися. Як я й передбачала, пані Терезія до того конкурсу не причетна і нічого про нього не знає. Але негативний результат – також результат. Я повідомила мою співрозмовницю, де прочитати про Арсенія Петровича. «Я знайду», – була відповідь. А мене згодом взяв сумнів, чи знайде. Отже, шановні міоківці,будь ласка, допоможіть своєму вірному спонсору: «Через діаспору в Європу…», розділ І. «Діти емігрантів про себе», стор. 2, абзац 3 або спочатку абзац 6, 4 останні рядки, адже сторінки можуть не співпадати. Там немає ні імені, ні прізвища з відомих причин, але я мала на увазі саме А.П.Я.

Починається офіційна частина – І пленарне засідання. Перша доповідь нового Президента Світового Конгресу Українців Євгена Чолія (США), надзвичайно змістовна, з конкретними даними, програмна, я б сказала, декілька разів переривалась оплесками. Добре доповів і Юрій Гнаткевич, депутат Верховної Ради України, Голова Комітету і підкомітету з питань, які означені порядком денним Конгресу.

Пані Ярославу Хортяні, Голову Європейського Союзу Українців, першого заступника СКУ (Угорщина), слухаю особливо уважно, бо сміливі її імпровізації «на ходу» слухати цікавіше, ніж читати. Дізналася про автохтонних угорських українців. Розповідає про свою роботу, але «дістає» й Україну: пропонує боротися за українців, де б вони не проживали, так, як угорці за своїх. Думаю, що як депутат парламенту Угорщини «дістає» й своє керівництво. Тому й результати її роботи вагомі. Щира, дотепна, відверта. Орієнтується не на більшість, не на меншість, а говорить те, що думає, знаючи, що не всім це сподобається, тобто конформізм їй чужий. Іншим разом порадила українським урядовцям приїздити на стажування з управління до пані І.Ключковської. Краще не скажеш! А взагалі на експромти пані Ярослава гаразда. Звернулась у перерві до неї з проханням подарувати мені текст своєї доповіді. Вона глянула на мене чи то здивовано, чи то як на особу, яка переймається такими дурницями: «Та в мене її немає, лише рукопис». А я щойно подумала: аби той текст у завершеному вигляді був у неї на руках, то це була б не Я.Хортяні. Можливо, й рукопис… «із дозволу сказати» – якісь нотатки. Поки я писала ці рядки, пролітаюча над головою чайка (а прилаштувалась я в 10-15 м від водної Азовської гладі) й печатку посадила. Тож якщо до  цього в мене були якісь сумніви в достовірності своїх висновків щодо Вас, пані Славо, то тепер  вони зникли, адже з небес видніше! Так, пані Маріє (Галік)?

Хтось із знайомих на мить відволік, і я загубила ниточку доповіді поважної пані М.Шкамбари «Напрями праці українських жіночих організації в діаспорі – проекція  в майбутнє, утвердження держави Україна у міжнародній спільноті» (Канада). А доповідь ґрунтовна, насичена, її буду вивчати, коли отримаю збірник. Мої сусіди також високо її оцінили. Та інакше пані Марія, схоже, працювати й не вміє. Владику Йосифа Міляна, Голову Пасторально-Місійного відділу УГКЦ, Єпископа-помічника Київського, слухала з пошаною. Та й Владика шанобливо віднісся до «конгресменів», знявши головний убір перед доповіддю «Бог і Україна». На цьому завершилося І пленарне засідання в театрі опери та балету, яке (ІІ) продовжилося після обіду також в еталоні стародавньої архітектури і живопису – актовій залі головного корпусу НУ «Львівська політехніка».

ІІ пленарне засідання почалося доповіддю вже  знайомого нам з ІІ Конгресу Владики Діонісія (Ляховича), Апостольського Візитатора для українців греко-католиків Італії та Іспанії (Бразилія). Владика належить до тих мудрих  людей, влучні вислови яких можна використовувати як епіграфи до відповідних текстів, чим я й скористалася у попередніх спогадах. Переконливими аргументами – цифрами – доводить вагому  (чи не найвизначальнішу) роль Церкви у  збереженні української ідентичності за кордоном. Такої думки дотримуються й  парафіяни, з якими час від часу доводиться спілкуватися у повсякденному житті.

Про автохтонних українців у Росії говорив пан Василь Бабенко, директор, керівник Наукового центру україністики, Уфимська філія ДОЗ ВПО «Московський державний університет ім. М.О.Шолохова», історик. Розповідав про чотири хвилі переселенців до Росії (вони всі різні), навів деякі демографічні показники. Пан Василь досить комунікабельний, авторитетний у своєму середовищі й поза його межами, відповідальний керівник своєї делегації, можливо, найчисленнішої, але ідеально зорганізованої, добре обізнаний в українському фольклорі. В кулуарах він ще більш цікавий, ніж на трибуні.

Пан Олег Воловина  доповів про мовну русифікацію української діаспори в Америці та інші наслідки четвертої хвилі, яка експортує мовну проблему з України. Нам ще цього не вистачало! Пан Михайло Петруняк, Президент Асоціації Українців в Іспанії, віддав Україні  IV місце у світі за кількістю іммігрантів. Але я думаю, що це – за абсолютними цифрами, а відносні величини (з урахуванням кількості населення України та її площі) ставлять Україну на іншу позицію. Пан Василь Лопух, дійсний член НТШ, директор Адміністрації Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці (НТШ-А), економіст, у доповіді «Нова хвиля» еміграції до США: економіко-соціальні аспекти» навів надзвичайно цікаві цифри, які я хотіла б мати (покладаю великі надії на збірник доповідей). Знайомий уже читачу пан Володимир Строй свою доповідь ілюстрував цікавим фільмом про ресурсний центр українських іммігрантів у Латвії. Виявляється, добре працюють українці, а серед них  у кадрі й наша знайома пані Терезія (вона й там!).

Несподівано (тому що в програмі пленарного засідання не значиться) на трибуні з’являється постать, особлива мова якої повністю мене поглинає, не залишаючи місця для сприйняття основного змісту доповіді, а останній, як ось тепер упевнилася, також особливий. Зовнішність доповідачки (чорнява, смуглява українка з чорними як смола кучерями) демонструє результат асиміляції в останніх поколіннях іммігрантів із титульною нацією країни проживання чи то з не титульною – до еміграції, а темперамент, риторика і тема виступу «Чи мав рацію Геродот?» не залишили сумніву, що сьогодні це – представник еллінів, голова Товариства «Українсько-грецька думка» пані Галина Маслюк. Цієї миті пригадала, що на відкритті Саду Світового Українства саме цю особу пані Ключковська стимулювала до виступу. Пані Галина трохи упиралася, можливо, не була готова чи то не налаштована, та все ж погодилася і говорила добре. Отже, тонкий смак І.Ключковської не дозволив їй і цього разу пройти мимо такої яскравої особистості. Тож, не очікуючи перерви, я отримала в подарунок запевнення п. Галини Маслюк у правоті Геродота щодо сьогодення взагалі й відносно України в усі часи зокрема (вже двічі прочитала). Між іншим , і «генетику», «імунологію» і «хворобу Альцгеймера», очевидно, історик вживає цілком доречно. До слова, у відповідь на таке ж прохання і вельмишановний Є.Чолій наступного дня особисто вручив мені розтиражований текст своєї доповіді (пообіцяв – зробив, аби й урядовці так діяли). І я дуже вдячна обом, адже ці доповіді переказати нереально: або вони виходять за межі моїх мовних можливостей, або в них є речі, які, хоч і не означені цифрами, проте їх треба передавати близько до тексту.

Радості моїй не було меж, коли на трибуні з’явилася пані Ярослава-Орися Колотило (згодом поясню), заступник Голови Союзу Українців Румунії, старший радник Дирекції Міжнародних зв’язків і міжетнічних відносин Міністерства культури Румунії. Повідомляє, що українці є третьою меншиною в Румунії, а їх число то збільшується, то зменшується. Діють український ліцей і факультети університетів. Є пам’ятник Мазепі, Шевченку – гордості українців. Дає характеристику в історичному аспекті українській діаспорі в Румунії, автохтонам,  висловлюючи прикрість із приводу відсутності вчителів. «Можливо, ніхто так не хоче України, як вони. Але нас в Україні сприймають, як румунів, тому ми вже не хочемо їхати вчитися до України, а посольство суттєво не впливає». Це вже – крик душі! Але ж така ваша позиція відкриває шлюзи до русифікації своїх українців!  Треба шукати консенсус, іншого шляху немає. Доповідачка надає величезного значення Церкві, завдяки якій збереглися 10 чисто українських сіл. Щирість, відвертість, небайдужість до долі «своїх» українців, емоційність приковують увагу слухачів до доповідачки. В найближчій перерві я підійшла до пані Ярослави з реплікою: «А я Вас цитувала після ІІ Конгресу». «А що я сказала?» – в її виразних очах я побачила деяку збентеженість. «Про жилку рабства», – тут же знайшлася я. «А вона поглибилась», – прозвучало у відповідь. –  «Але, як не прикро, і я до цього дійшла, Ваше резюме лише підкріпило мою думку. Проте цьому явищу я намагалася дати наукове пояснення і висловила з цього приводу гіпотезу й дещо оптимістичний прогноз, якщо ми будемо діяти, а не лише говорити». Попросила пані Ярославу оцінити мою концепцію, адже для мене важлива оцінка людини, яка живе за кордоном. Чи згодна вона зі мною? Я вже її знаю: не погодиться – так і скаже, як думає. Візитками, на жаль, не обмінялися, бо в мене її ніколи й не було, про що завжди шкодую на форумах, а пані Ярослава також її не має через плинність свого статусу.

Дивлячись на цю вродливу українку, думаю, що знавці цієї теми не випадково віднесли українських жінок до найкрасивіших чи то в Європі, чи то у світі. Раніше ставилась до цього питання зі скепсисом, можливо, тому, що в такому концентрованому середовищі українців ніколи не бувала, та й на зовнішність зазвичай не звертаю уваги, а розплющую очі, коли людина чимось іншим себе проявить: словом, вчинком, ділом тощо. А й справді ні вік, ні сімейно-побутові, ні службові, ні діаспорянські проблеми не впливають на українську жіночу красу. Розпочала список стихійно на ІІ Конгресі з І.Ключковської, а сьогодні він неухильно зростає. Вже й турбота з’явилась: чи не доведеться на наступному Конгресі віднаходити тих жінок, які не впишуться в цей список, адже ще не врахувала найважливішого, на мій погляд, чинника жіночої вроди – внутрішньої краси, а в цьому, можливо, нам і немає рівних. Отже, завершую репортаж з пленарного засідання. Із 20 заявлених доповідей відбулося 19.

Десь у перервах промайнула добра знайома пані А. Хранюк, викладач університету ім.  Адама Міцкевича із Польщі, але, на жаль, спілкування обмежилось лише взаємним привітанням. У подальшому наші шляхи не перетинались. Проте одна із перерв подарувала мені зустріч із пані Дариною Блохин, Президентом Німецько-українського Наукового об’єднання, професором, академіком, доброю знайомою із Конгресу українознавців, який 3 роки тому організовував академік П.П.Кононенко у Києві.  Сюди приїхала пані з відпочинку в Ялті загорілою, але тут почувала себе ніяково, бо одягнута була приблизно так, як я вчора. Відчуваючи це, я не стала «навантажувати» спогадами, залишаючи їх на завтра. Наступного дня моя знайома виглядала, мабуть, як завжди, цілком елегантно, в хорошому костюмі, можливо, придбаному у Львові (ще одна постать поповнить мій «гендерний» список). Черговій героїні моїх спогадів сповістила, що і її цитувала в них і тут же прочитала кінцевий абзац. Пані Дарина уважно слухала і схвально віднеслася до того, як я написала цей текст. Не пам’ятаю, філолог шановна пані чи історик – в усякому разі, її оцінка для мене дуже вагома.

Знаю, що професійні журналісти, беручи інтерв’ю, заглядаючи людині в очі і начебто записуючи слово в слово, часто спотворюють текст до невпізнання, а вже про інтерпретацію й говорити годі. Можливо, ще й тому я так переймаюсь, доки герой(ня) не прочитає моїх текстів і не схвалить написане. До того ж я не журналіст, нічого не запитую і зазвичай не записую. Лише спостерігаю, відправляю інформацію у звивини, а через 1-1,5 місяці відтворюю. Мою технологію добре знає пані Марія (Галік). Оскільки мої герої знаходяться на великій відстані, часто звертаюсь до сторонніх людей. Прочитавши одного разу такий текст, моя «просунена» студентка подивилася на мене широко відкритими очима й зауважила: «Виходить, у Вас усі герої хороші, але ж так не буває. Ось і я працювала в школі, там були хороші  й погані люди». «Але я саме такими бачу свої персонажі». Проте над зауваженням своєї відмінниці замислилась і згодом дала собі таку відповідь: «Я вже давно не буваю там, де є і такі, й інші (відмовляюсь від таких численних заходів)». А моя студентка закінчила тоді свій монолог так: «Аби й про мене хтось так написав» (їй років 35, має двох дітей і 12 років педагогічного стажу). А її оцінка постійно стимулює до роздумів, у т.ч.: чи вся діаспора така? Звичайно, ні. Але до нас приїздять ті, в яких набагато більше українськості, ніж у середньостатистичного «материнського» українця. Є й інші, вони або асимілювалися настільки, що забули свою неньку, або критикують все і вся, нічого не зробивши для неї. З першими не доводилося спілкуватися, з другими – інколи і неохоче. З третьою познайомилася, слава Богу, лише віртуально, на більше – не налаштована. Але не другі, й не треті формують уявлення про українську націю, а саме ті, на мій погляд, про яких я пишу. Так, Маріє Миколаївно? Тож, шановна Наталю Євгенівно, хіба я Вас нижче оцінюю, ніж львів’ян чи діаспорян, взявши Ваше зауваження як шляховідну зірку у своїй діаспорянській творчій діяльності?! Але й перебільшувати достоїнства своїх героїв також не хочу. І це пані Марія знає, пан І.Калинець – також.

Отже, порядок денний офіційної частини дня вичерпаний. Після вечері має відбутися концерт. Якісь дві літні російськомовні львів’янки запитали, де відбудеться це дійство, але я ще не переключилась на відпочинок,  то й конкретної відповіді дати не змогла. Проте подумала: люди достатньо обізнані. На якомусь відрізку шляху жінка такого ж віку, з якою познайомилась мимохідь, устигла повідомити, що навчалася з мамою пані Ірини, здається, у фармацевтичному. Хоча давно вже переймаюсь питанням, звідки вона, саме така, пані Ірина взялася, питань завжди уникаю, та й інформацію пропустила мимо вух. Запам’ятала лише, що з боку літньої жінки віяла повага чи то до однокурсниці, чи то до її доньки, чи то до сім’ї  взагалі. В кінці кінців людський потік довів усіх до актової зали, де відбулася ось та священнодія, про яку піде мова. Оглядаю залу, відшукуючи місце, звідки буду все чути і бачити зі своєю міопією. Прямую, здається, до третього ряду зліва. Не встигаю влаштуватися, як сусідка повідомляє, що її 6-річна внучка запримітила мене ще здалеку і висловила бажання поспілкуватися зі мною. Нічого собі, лише дитячого знайомства мені не вистачало! «Підстава» – подумала б, аби сама не вибирала собі місце. Але під час чогось не схильна ні з ким спілкуватися, бо щось із події обов’язково випаде. А всяка «дрібниця» мені просто необхідна для формування цілісності уявлення про те чи інше. Отже, ініціативу дівчинки ігнорую, про що дуже шкодую, адже цим могла образити як дитину, так і її бабусю. Та й цікавість розібрала, що малеча побачила в мені?

Тим часом Ірина Михайлівна знайомить усіх присутніх, представляючи творчі колективи і поважних керівників СКУ: пана Є. Чолія, пані Я. Хортяні, пані М. Шкамбару та інших, закінчивши вступне слово так: «У залі присутня й моя мама», на що літня жінка, яка сиділа в моєму секторі, але десь далеко позаду (це також характеристика!), піднялась і шанобливо вклонилася залі. Це було для мене такою несподіванкою (приємною), що я навіть не подумала скористатися нею (а могла б). Тепер я розумію, що якби не було там мами головної героїні Конгресу, «родинне коло» багато втратило б. Як же все добре вийшло! А літня жінка заслуговує глибокої поваги й подяки за участь у родинному святі. Та все ж прикрість від того, що не скористалася такою нагодою, аби дати відповідь на згадане питання, залишалася. Маму пані Ірини згадувала в одному з оповідань як причетною до її появи (чомусь і не тата, а саме мами). Втім, тішу себе надією, що з мамою ще зустрінусь (дай, Боже, їй здоров’я).

А далі кожен творчий колектив презентує свої надбання, починаючи з танцювального «чоловічо-жіночого ансамблю «Вірність» НУ «Львівська політехніка» під керівництвом Анатолія Колюша, який заступає згаданий раніше білоруський ансамбль «Ватра». 8 жінок і 6 чоловіків під акомпанемент акордеона виконують пісні: «Дунаю, Дунаю…», «Гуляв я три роки». Потішно звучить «пісня про білорусів» білоруською мовою (солістка з хором). Дві надзвичайні солістки з гуртом «Краяни» із м. Молодечно (Білорусь) в таких же гарних (дуже) костюмах виконують пісню «Одна калина за вікном».

Колективну творчість тимчасово перервав соліст із Києва Володимир Покровський, інвалід (із зору, схоже), який під власноручний акомпанемент гітари піснею «Повій, вітре, на Вкраїну» і своїм могутнім голосом, ні, не голосом – голосищем! – відправив усю залу в нокаут. Серце розривалося! Наступний його номер (романс) повернув слухачів у буття. Хочеться зайвий раз подякувати МІОК за те, що віднайшов у Києві такого співака і дав йому можливість відбутися саме в цій залі і в такому оточенні. Поряд із таким інвалідом сам почуваєш себе інвалідом, ні на що не здатним.

Потім після гуцульського вокального дуету сценою оволодіває вокальний ансамбль «Відлуння» – найперший український колектив, що почав діяти в Естонії, в яскравому буклеті якого знайомлюся з його учасниками. Є в ньому й фото Віри Коник, Голови Конгресу Українців Естонії. 7 гарних українок у таких же гарних національних сукнях (білих із коричневими смугами) виконують свій багатий репертуар: «Ой, Марічко», «Чечера», «Вже сонце низенько…», «Дикі гуси», «Іванко, Іванко…», «Зелений клен» у супроводі скрипки. А вже коли соло виконувала сама скрипалька («Закарпатські мелодії», «Чарівна скрипка») в екзотичному вбранні темно-лілового кольору з бордо, то я вже, окрім скрипки і скрипальки, не здатна була нічого ані чути, ані бачити. Грає віртуозно, темпераментно, заворожує. Начебто «виконує», але одночасно й сама насолоджується. При першій же нагоді (наступного дня біля опери), несподівано побачивши, підійшла і здатна була вимовити лише 2 чи 3 слова, у відповідь отримала одно («дякую»), але, зустрівшись очима, в одну мить порозумілися, а додаткові слова були б зайвими. Але скрипальку я ще згадаю (дуже прикро, що не знаю її ні імені, ні прізвища).

Цей колектив заступив жіночий вокальний самодіяльний ансамбль «Сердечко» з села Ряшева (Словаччина). Його заснувала професійна актриса, режисер і продюсер Ліна Гвать, яка й організувала приїзд колективу на Конгрес. Пам’ятаю лише «Мелен не мелен…». Прозвучала й лемківська народна пісня і ще щось (вірші, пісня – речитативом), що після скрипки було вже за межами мого сприйняття.

…В. Зінкевич з’явився на сцені несподівано і без помпи: без помічників, ведучого чи конферансьє і без зайвих слів. А ті декілька фраз, які він висловив протягом всього терміну перебування на сцені, засвідчили багато чого. Естрадний титулований артист розумний, дотепний, доброзичливий, чемний, уміє гарно формулювати свою думку, згідно зі споконвічною українською традицією шанобливо ставиться до жінки, старших, не проявляє ніяких симптомів «зіркової хвороби». Про вокальні дані – ані слова, вони загальновідомі. За визначенням моєї співмешканки пані Аліси, один був недолік, але не Зінкевича, – недостатній простір для його голосу. Але й це – щойно надійшла думка – не недолік, але про це пізніше. Його не треба було просити, підбурювати «бурхливими оплесками, які переходять в овації». Він співав і співав, а проміж цим говорив хороші, теплі, шанобливі слова, які адресовані всім присутнім, Львову, «Львівській політехніці», МІОКу, його директору і, звичайно, Україні. «Дорога Україно, я щасливий, що з твого колоска рожденний». І говорив так, що я спочатку думала, що він із львівського дитинства, львівської політехнічної юності, а пані Ірина – якщо не перша його вчителька, то улюблена його викладачка ВНЗ (лише вік протирічить припущенню), або ще й родичка. Тож шановна Ірино Михайлівно, будь ласка, зізнайтеся, що прив’язало  так до Вас Героя України Василя Зінкевича! Ніхто не зривався з місця (до слова, величезна актова зала була переповнена, люди ще й стояли, такі щасливі, начебто на більше й не розраховували). Деякі пари закружляли в танці збоку сцени: молоді й не дуже, емоційні жінки й поважні чоловіки, «конгресмени» й гості. Але першою, немов буревієм знесеною з крісел, там несподівано появилась… Відгадай, читачу, хто? Правильно, І.Ключковська. Чи то з В. Зінкевичем у неї телепатичний зв’язок, чи то сценарієм так передбачено, але у родинному колі саме так і відбувається – органічно, природно і завжди доречно і вчасно.

В якусь мить я зиркнула на свою маленьку сусідку, яка періодично уважно дивилась на мене, потім опускала руку з олівцем чи то ручкою, виконуючи якусь дію. Я подумала, що дитя імітує таку поважну, на його погляд, сусідку й щось нібито записує. А щойно надійшла інша думка, чи не писало і це дитятко, на кшталт пана Крутого, мій портрет. Стій, зупинись мить! Шановна Маріє Миколаївно, можливо, Ви знаєте, що це була за крихітка, звідки вона взялася, що робила тут? Справа в тім, що до пані Марії звертаюсь частенько з якимись питаннями чи за порадою і завжди отримую вичерпні відповіді або поради. Вона все знає! За одним винятком. Повідомила згадану особу, що пишу спогади на березі моря: шторм, дитячий галас, від місцевої російсько-української еклектики потрібно віддалятися метрів на 100-200 в море, аби ізолювати свою українську мову від суржику. Та й половини відпустки – як не було! «Та живіть і для себе» – прозвучала дбайлива настанова. «Як це?» – здивовано. З відповіддю на протилежному боці замешкалися. «Мабуть, не почула запитання» – подумала я і повторила його. «Та я й сама не знаю» – якось невпевнено промовив мій безпорадний радник. Ось тобі й маєш! Думаю, що знавців цієї проблеми серед міоківців немає. Отаких, та ще й із великим досвідом, варто шукати серед наших парламентарів.

Стомлених, перезбуджених, розвозять нас автобусом по домівках. А наш готель саме таке враження справляє: тихо, спокійно, комфортно і лише свої люди тут живуть – східна діаспора та я, українська діаспора в Донбасі, як жартома представляю себе. Сьогодні нас дві в номері, пані Лариса пішла шукати свою долю в іншому полі і знайшла її в готелі, де мешкає західна діаспора. Це я говорю без тіні іронії, просто пані Скрипниковій не повезло з ліжком у нашому готелі.

Наступного дня учасники Конгресу працювали в секціях. Моя – №7 (9.00-13.00): «Церква як центр збереження та формування духовності українців за кордоном». Я в ній секретар, а голови: пан Ігор Худик, заступник голови Української громадської організації «Помаранчева хвиля», член СКУ м. Чикаго, член парафіяльної Ради церкви св. Володимира і Ольги в м. Чикаго (США, Чикаго) і о. Василь Поточняк, виконавчий секретар Пасторально-Місійного відділу УГКЦ, ліценціат (Україна, Київ).

Дуже хвилююсь, адже у Міжнародній релігійній (православній) конференції  брала участь лише один раз і як світська людина спочатку почувала себе досить невпевнено, але цього разу релігійна лише секція, проте я в ній – секретар. Заглядаю в аудиторію 225, в якій ще нікого немає.  «А чи приїхав голова (співголова)?» – запитую у Марії Миколаївни. «Так, один вчора зареєструвався, а другий – місцевий». Та й гості якось кволо збираються, і з керівниками не знайома, можливо, вони поряд? Член оргкомітету заспокоює: І. Худик на шляху до «Політехніки».

Не гаючи часу, вирішила зайнятися реєстрацією присутніх (чи з’явилися доповідачі та й що являють собою гості?). Тим часом людей стає все більше, доповідати є кому, а згодом і пан Ігор з’явився: «Вибачте, в дорозі застряв». «Все добре», – заспокоюю (а сама подумала: щось не пам’ятаю, щоб голова з якогось приводу вибачався перед секретарем, але ж це секція особлива!). Побачивши с. Л.Цюпу, знайому з минулого Конгресу, зовсім заспокоююсь. Вона така розумна, спокійна, а її очі випромінюють доброту, мудрість і ще щось, що поки що не сформулювала. Отже, все буде добре.

Першим виступив один із голів секції, о. Василь Поточняк, який наголосив на відсутності сьогодні в еміграції об’єднуючої ідеї («або її немає»), відзначив різнопричинність новітньої еміграції. На прикладах Ізраїлю, Росії, Греції, Португалії, Іспанії, Італії і за допомогою цифр переконливо довів визначальну роль  УГКЦ у формуванні української новітньої діаспори. Позначив і механізм останнього (молитви, паломництво, прощі тощо). Церква намагається допомагати відповідати на питання: 1) хто я; 2) що роблю для Бога; 3) що Бог хоче, щоб я робив для Бога, діаспори.

С. Луїза Цюпа, директор Катехитично-Педагогічного інституту ЦКУ, заступник голови Патріаршої Катехитичної Комісії УГКЦ, зі знанням справи, близькою мені мовою (педагогічною) доповідала про християнське виховання молоді українського зарубіжжя. Нагадала слова митрополита Шептицького («пам’ятайте, що християнське виховання більше всіх виховань світу…). Наголошує на необхідності системності в цій справі. Виділяє три складові проблеми: 1. Еміграція, якій 120 років, згуртована, має свої школи, церкви і т. ін. 2. Новітня еміграція ще не має структур, які б забезпечили християнське виховання. Катехизація передбачає перш за все допомогу батькам у християнському вихованні. Спостереження свідчать, що батьки стараються підготувати дітей до першої сповіді, яка відбувається урочисто, і на цьому все закінчується. В цьому доповідач вбачає проблему, бо має бути система. Дітей зараз мало в церкві (в цей час десь змагаються, а до цього готувалися), і це є також велика проблема.

3. Немає достатньої кількості провідників, які б займалися цією справою. Педагоги наші, зазвичай, не готові до цього. Підручники будуть  у вересні, програми раніше затверджували на обласних радах, тепер – у Києві (доповідач працює в комісії). Це будуть поки що факультативні заняття, адже вибір людини має бути свідомим.

С. Луїза щиро, стисло й компетентно відповідала на численні цікаві запитання присутніх, викликавши таким чином певне пожвавлення в аудиторії. Я б із задоволенням слухала доповідача і далі, але директор інституту не зловживає регламентом, чітко його дотримуючись навіть у відповідях.

І. Худик доповів про «Українську Церкву в діаспорі – виклики сьогодення, перспективи майбутнього». Він 15 років тому емігрував до США, скориставшись «Зеленою картою». Відчувається, що  це активний громадський діяч у лоні Церкви, добре обізнаний, володіє добротним матеріалом, з яким охоче знайомить слухачів. Доповідає про надбання діаспори в Чикаго: хор «Чикаго» в 30-і роки викликав захоплення не тільки діаспорян і не тільки в Чикаго. Газети, радіо, збірка інформації про життя діаспори, богослужіння здійснюються українською мовою, а число відвідувачів української виставки нараховує 1 млн. 800 тис. Відмічає значно більшу активність попередніх емігрантів у порівнянні з нинішніми їх нащадками. Наприклад, у IV – V поколіннях реєструються лише поодинокі випадки знань української мови, культури тощо. В США українців мешкає 1,5-2 млн., у різних штатах їх кількість різна: наприклад, у штаті Нью-Йорк 147 тис., в інших 122 тис., 88 тис. і т. ін. А в Чикаго і його околицях мешкає біля 30 тис. українців, діє 9 православних парафій. Найбільша з них має балетну школу, вона стоїть на захисті від асиміляції, річний бюджет її складає 1 млн. – 900-950 тис. дол. (Між іншим, в околицях Чикаго – наголосив доповідач – поляків більше, ніж у самій Варшаві). Захопившись, доповідач, мабуть, забув про відлік часу і звернувся до мене: «Мабуть, треба закруглятися?» «Та ні, продовжуйте», – підбадьорюю пана Ігоря, адже й сама забула про час, та й знаю, що деякі доповідачі просили мене дещо відкласти їх доповіді, можливо, аби послухати, перш ніж виступати (і це мені дуже зрозуміло). Під кінець доповідач відповів на запитання слухачів, які переростали вже в обговорення. Особливо «діставав» пана Ігоря о. Сергій із Дніпропетровської єпархії УПЦ КП – священик парафії преподобного Єфрема Сиріна (м. Синельникове), який намагався вирішити цілком конкретні, прагматичні питання, в т.ч. і своєї парафії. Не залишила в спокої доповідача і с. Луїза питанням: «Чи публікуєте Ви звернення всіх церков щодо протестантів, наприклад?»

П. Ігоря Худика заступила директор Львівського музею історії релігії пані Зоряна Білик (Україна, Львів) повідомленням про вплив релігійного туризму на духовну свідомість населення. Нагадала, що історію цього питання вивчав проф. Я. Дашкевич. Повідомляє результат підрахунків поляків: майже 10% туризму в них складає релігійний туризм – паломництво, проща і т. ін. Ця традиція відбита ще з XVI століття. Нагадує про велику відповідальність перед керівниками прощі – священиками. Запевняє, що сьогодні слід говорити про конфлікт ментальності українців, ілюструючи цю фразу кричущими прикладами (трупи домашніх тварин біля річки). «Що з нами сталося?!» – лунає крик душі доповідачки. А далі дещо оптимістичне: «Україна й українці не повинні перетворитися у вторинних. Маємо будувати український дім в Україні і в українській всесвітній спільноті».

А далі люди все підходили, в т.ч. і доповідачі, з’являлося все більше запитань, які стихійно переходили в обговорювання. Незабаром робота секції стала такою жвавою, що мені довелося запропонувати співголові о. Василю Поточняку, аби він нагадав присутнім про регламент, бо з’явилося занепокоєння з приводу того, чи встигнуть усі доповідачі виступити. Несподівана реакція о. Василя заслуговує на цитування: «У Вас це вийде лагідніше», – миттєво знайшовся мій співрозмовник, начебто очікував такої пропозиції. Ця фраза запала мені в душу назавжди, і я пригадую її досить часто. До слова, ерудиція, вихованість, чемність молодого вродливого священика в першу ж мить привернули мою увагу, та все ж я не очікувала від нього такої елегантності. Втім, я вже давно помітила, що у греко- чи то римо-католиків зазначені якості стоять поряд із ритуальністю, навіть чи не на першому місці, на відміну від представників інших конфесій, яких доводилося спостерігати.

Незабаром я вже всерйоз хвилювалася через дефіцит часу навіть після нагадування про регламент (можливо, надмірно лагідного?). Чому так переймалась відносно організаційних питань роботи секції? 1. Мої колеги (голови) молоді, можливо, не мають досвіду роботи на такому форумі. 2. Мої колеги – релігійні діячі (можливо, я не точно висловлююсь), а я – світська людина, але наші дії повинні бути синхронними, адекватними і т. ін. Отже, я щиро хотіла допомогти їм при необхідності, аби наша особлива, специфічна секція спрацювала не гірше від інших (це вже, мабуть, наше національне – аби не гірше, ніж у сусіда). Тож завчасно попросила голову оголосити доповідачам, щоб до кінця роботи секції сформулювали свої пропозиції, і якщо хтось не встигне висловитися, то о 14.00 в цій же аудиторії відбудеться ІІ засідання цієї ж секції, куди голові слід запросити всіх присутніх. Пан Ігор з усім погодився, а на останнє так відреагував: «Але ж я там не буду головувати, чи можна мені відлучитися?» «Звичайно, можна, а Ваше запрошення  – це просто знак ввічливості й маленька послуга наступному голові, який також може трішечки запізнитися». А присутній тут помічник його, пані Марина Бондаренко, секретар Українського Товариства Бразилії, магістр культурології, досить сумлінний учасник секції, підстрахує голову при необхідності. Між іншим, коли я, хвилюючись із приводу того, чи прийдуть наші доповідачі своєчасно, запропонувала пані Марині виступити на нашому засіданні, аби закрити можливий вакуум, вона погодилася, і я була щиро вдячна їй за це. (Хвилювання мої виявилися марними).

А далі пані Марія Тим’як (США, Піттсбург), член Світового патріархального руху, та пан Андрій Михайленко (Україна, Львів), директор інституту історії Церкви Українського Католицького Університету, доктор богослов’я, свої доповіді присвятили Михайлу-Сидору Тим’яку і Патріарху Йосифу Сліпому (1892-1984) та проблемам збереження еклезіальної й національної ідентичності українців у діаспорі. Сподіваємося, що з цими текстами доповідей ми ґрунтовно ознайомимося у  збірнику Конгресу. Доповіді науковців Дениса Чернієнка, заступника вже знайомого нам В. Бабенка (Росія, Уфа), та Олени Гінди (Україна, Львів) про Галицьких уніатських священиків у Казані під час Першої Світової війни та поетичні новотвори української діаспори в Італії слухали останніми.

Аби всі заявлені доповіді відбулися і не були зібганими, а також начебто передбачаючи можливість ще виступити, свій час охоче віддала гостям. Отже, робота секції завершується, жвава полеміка закінчилася, пропозиції внесені, об’яви зроблені, подяки винесені. Найбільш активними, ініціативними, окрім згаданих доповідачів, виявилися о. Сергій, знайомий уже читачу В. Бабенко (він і тут!) та інші учасники роботи секції. Вважаю доречним перелічити і тих, яких ще не згадувала, але президія секції вдячна їм за зацікавленість нашою роботою і певну участь в ній:  Галина Шміло, член оргкомітету Конгресу; А. Спиченко (м. Київ), керівник ансамблю Міністерства культури, член Братства Андрія Первозванного УПЦ КП; В. Коник і Г. Смірнова, відповідно голова і член Конгресу українців Естонії; Х. Цурковська (Канада, м. Торонто); Т. Гринчишин (м. Львів), дослідник; Я. Звасиків (Канада, м. Торонто), ОУК, Крайова УПР; М. Данилків (Україна, м. Львів), голова ГО «Християнська Україна»; І. Скиба (Україна, м. Львів), Патріарша Комісія УГКЦ з питань Євангелізації та «Перехрестя – Затоко – Гданська»; Н. Падуп (Гданськ – Київ – Польща – Україна), «Перехрестя – Затоко – Гданська» – голова; З.Шульга (Україна, м. Львів), доцент кафедри ткацтва Львівської національної академії мистецтва.

Після щирої подяки своїм безпосереднім керівникам за взаєморозуміння та плідне співробітництво відправляюсь у вільне плавання: не можу собі дозволити обмежитися однією секцією (розумієте мене, пані Маріє?). Тож в обідню перерву розмірковую, куди податися. Пригадала  пана І. Калинця, який упевненою ходою кудись прямував: «Куди Ви?» – не стримуюсь. «На лемківщину», – відповів мій знайомий. Що це?.. Але якщо пан Ігор ішов саме туди, то там має бути цікаво. Йду й я, хоч і з деяким запізненням.

Отже, секція №8: «Лемки як складова світового українства», ІІ секційне засідання. Згідно з програмою, головуючий О. Венгринович (Україна, Тернопіль), голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина», секретар Мирослава Гнатюк (Україна, Львів), старший викладач інституту гуманітарних та соціальних наук НУ «Львівська політехніка», к. філол.н. (Можливо, дійсні керівники й не вони). Аби не привертати до себе уваги, тихенько заходжу в ауд. 139 і тут же влаштовуюсь поближче до дверей.

Досить швидко адаптуюся (ніколи зволікати), а згодом перетворююся на слух. Про що говорять сивобороді й «середньовічні», переважно науковці – історики і музикознавці? Значаться в програмі й колеги – медики, але останні чи то не прийшли, чи то доповідали на першому засіданні. Спочатку почуваю себе ніби серед інопланетян, згодом стала повільно в’їжджати в тему, а невдовзі відчула себе вже в «своїй тарілці». Та це ж моє, адже давно переймаюся питаннями: хто ми, звідки взялися, чому так кволо, невпевнено (тому й не результативно) намагаємося доводити чи то заперечувати (заперечувальники, особливо, із-за кордону, більш наступально діють) старшинство східного брата і т. ін. Чому про те, про що тут іде мова, мало хто знає. Приїду й обов’язково «проекзаменую» знайомих істориків, філософів і мовознавців та учорашніх школярів і сьогоднішніх студентів, чи чули вони ці слова – «лемки», «Лемківщина» тощо. А ми, українці, зобов’язані знати свою справжню історію, а не спотворену. А коли доповідачка пані Ольга Фабрика-Процька (Інститут мистецтвознавства Прикарпатського НУ ім. В. Стефаника) на прохання слухачів, сходячи з трибуни, ще й заспівала лемківську пісню, то я вже була готова до дій.

Написала записку головуючому з проханням надати донеччанці 1-2 хв., яку він тут же прочитав і ствердно кивнув мені. А коли всі  доповідачі висловились, голова несподівано для всіх оголосив мій виступ. Аудиторія вмить притихла. Я що і як думала, те і так висловила. Присутні зацікавлено слухали. А закінчила  стрімкий експромт приблизно так: «Заходила сюди, не знаючи слів «лемки», «Лемківщина», а буду виходити з думкою – можливо, і в моїх судинах тече частина лемківської крові». Хтось щось, мабуть, не дочув, вигукнувши: «Ви – лемкиня?» «Вам видніше», – відповідаю. «Ні, Ви – не лемкиня» – пролунало із зали. «А все ж русинська кров, мабуть, є», – продовжую діалог. «Так, русинська є», – відповіла аудиторія.

А експромт завершила навіть пропозиціями. 1. Довести до відома українців свої надбання про лемків якщо спершу не в підручниках з історії України, то хоча б у ЗМІ. «Але хто і де нас надрукує?», – пролунало із зали. «Не одна газета, так інша. А хоча б і в Донецьку», – миттєво пригадала я своїх знайомих із «Поляків Донбасу», де мене періодично публікують. 2. Коли вже сьогодні на трибуні знайшлася співачка лемківської пісні, то підготувати до наступного Конгресу концерт із лемківської тематики. «Та у нас все є», – донісся із президії чоловічий голос. Сподіваюсь, трибуну я залишила вчасно, адже регламент для мене – святе. Аудиторія сприйняла донеччанку цілком привітно і доброзичливо. А в кишені з’явилася візитка пані Галини Щерби, к. філос. наук, доцента  кафедри аналітичної економіки та міжнародної економіки Львівського НУ ім. І. Франка, а члену президії (пані Мирославі Гнатюк?) записала свої координати через відсутність візитки. Голова секції двічі подякував небайдужій донеччанці за виступ.

Після традиційної вечері й огляду виставки світлин із фотоальбому Ніни Певної в Національному музеї вирушаємо до Національного академічного Українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької на презентацію проекту «Загублена в снігах Сибіру… Повернення». Те, що там відбувалося, заслуговує окремого нарису. Сподіваюсь, це зробили фахівці. Від початку до кінця мене не залишала думка, як би оцінили все це ті, які до цього часу нудьгують за «великим, могутнім, нерушимим…». В ім’я чого і за що деякі з них залишили нам у спадщину гори кісток! І катів ніхто не засудив, і живуть ще вони серед нас, улаштовані, ніби й безгрішні. То як же нам рухатися вперед із таким тягарем за плечима, в серці! В черговий раз висловлюю глибоку повагу до директора МІОК пані І. Ключковської, яка поїхала в далекий, засніжений Сибір, аби вклонитися праху великої, незламної співвітчизниці та повернути її добре ім’я на свою малу Батьківщину – у Львів, а документи – в надійний схрон, у МІОК.

Повертаючись подумки у ті червневі дні, хотіла б поклонитися всім, хто взяв участь у цій благородній християнській справі, в т.ч. і учасниці нашої секції пані З. Шульзі, яка того дня, як я щойно зрозуміла, доповідала на іншій секції про Миколу і Ніну Певних, зробивши таким чином і свій внесок у повернення з небуття своїх земляків. Світла пам’ять і вічний спокій усім, хто загинув у тих таборах, сталінських чи гітлерівських!

Повертаюсь у готель, де пані Аліса зустріла питанням: «Ну як?». «Це треба лише почути й побачити. А Ви не були в театрі?». «Ні, я так себе почуваю, ніби танк по мені проїхав». І я миттєво переключилася, повернувшись років на 15-18 назад. Парад суверенітетів, Молдова, Придністров’я, генерал Лебідь, інші дійові особи та події, з ними пов’язані. А «танки», як мені вже відомо, справді пройшлися по сім’ї пані Аліси. Слава Богу, що мужня жінка знайшла себе в громадській справі на користь українців. Схоже, як організатор – на своєму місці. З пані М. Галік працює 15 років.

Відійшла від понурих думок лише, коли почула знайомі звуки скрипки у тому ж виконанні. Звідки вони взялися серед ночі? Прислухаюсь, а потім насолоджуюсь (у ліжку). Згодом стає начебто соромно перед пані Алісою: у неї не такий стан та й дві чи три ночі не спала. Накидаю халат і прямую туди, звідки лунають такі чарівні звуки – без будь-яких намірів. Виявляється, у фойє на нашому поверсі розташувався вигнаний зі свого згаданий раніше ансамбль «Відлуння» (Естонія). Здається, й представники Латвії там були. Комусь висловила захоплення скрипалькою, яка і тут натхненно грала. «Справді, треба мати неабиякі здібності, аби українку в Естонії прийняли в консерваторію, дали можливість її закінчити і навіть працювати в ній», – з глибокою повагою, пошаною до скрипальки промовила її співвітчизниця. Отже, я – дилетант у музиці – адекватно оцінила її здібності. Чи то програма була вичерпана, чи то моя поява була сприйнята як натяк, але концерт незабаром припинився, і артисти притихли, а я повернулася в номер.

В останній день Конгресу продовжилися секційні засідання №3, передбачені програмою (таких секцій 5). В перервах надолужую те, що раніше було поза увагою: 1) виставка про Пилипа Орлика до 300-ліття прийняття першої Конституції України та виставка про діяльність Мінського міського громадського об’єднання українців «Заповіт»; 2) виставка дитячих робіт учасників Міжнародного літературно-мистецького конкурсу для української молоді діаспори та України «Для тебе, Україно!»; 3) виставка українських національних сценічних костюмів, організована приватним науково-виробничим підприємством «Фанел»; 4) фотовиставка «Вивіски у Львові: відмова від рідного», частина масштабної виставки світлин «Солов’їна  наша мова» фотомитця із Чикаго (США) Роксолани Тим’як-Лончини. Щойно відчула деяку прогалину: не познайомилася з останньою – фотографом, дантистом.

Незадовго до обідньої перерви терміново відправляюсь на ринок «Південний», аби віддати куртку господині. Благодійниця зустріла мене так, як я зустріла б приятельку, якій запропонувала парасольку, адже насувалися хмари, і ось-ось почнеться дощ. То й повернення «парасольки» відбулося просто так, без усяких церемоній. Єдине, на що я спромоглася, – лише те, що я про цей епізод щось написала. Тож, шановна пані Маріє, будь ласка, зробіть мені і ще одну послугу. Якщо хтось із співробітників мешкає в тому районі, попросіть занести ці рядки пані Людмилі («Південний», центральна алея, що навпроти церкви, крамниця «Світоч»). Буду дуже вдячна.

А далі поспішаю на підсумкове пленарне засідання. В маршрутці спілкуюся з сусідом – львів’янином. А як же, мене цікавить не тільки діаспора, а й представник «західної столиці» України. Тим паче, що зацікавленість зазвичай обопільна. Так собі мирно гомонимо, а коли сусід дізнається, що я з Донецька, подиву його не було меж. А в кінці із захопленням: «Скільки ми їхали (хвилин 15-20. – прим. авт.), Ви не вжили жодного російського слова!». Та що ж тут дивного? Коли говорю з росіянином, то не вживаю українських слів і, навпаки. У спілкуванні з німцем така ж тактика. Почувала б себе щасливою, аби й із французом могла дотримуватися своїх принципів. Але й там винайшла цілком прийнятну поведінку. Для чого ж  навчалася аж 21 рік! Втім, львів’янин так переповнився симпатією і вдячністю (?!),  що в кінці поїздки порадив відвідати «святая святих» Львова – «Криївку». «Не пожалкуєте», – запевнив він (і я не пошкодувала наступного дня, за що щиро вдячна гостинному львів’янину). Провів добросовісно зі мною відповідний інструктаж, повідомивши пароль і т. ін. Донеччанка виявилася такою сумлінною ученицею, що й чоловіка з рушницею на порозі вразила своєю обізнаністю.

Із свіжою головою й добрими помислами крокую до актової зали головного корпусу «Львівської політехніки», де ось-ось почнеться підсумкове пленарне засідання, на якому звітуються керівники секцій. Багатьох тепер уже знаю, із задоволенням слухаю, особливо голову нашої секції, самодостатнього, упевненого, із хорошою українською мовою. Звіти закінчуються прийняттям Ухвали Конгресу. «Конгресмени» одностайно проголосували й за пропозицію Голови оргкомітету І. Ключковської – приїхати й на наступний Конгрес за умови відсутності фінансової підтримки (в кризовій ситуації спонсори, мабуть, уже вичерпали свої резерви).

Президент СКУ пан Є. Чолій тепло висловив подяку пані І. Ключковській, яка відповіла взаємною подякою всьому правлінню СКУ, в т.ч. заступникам Президента п. Я. Хортяні й п. М. Шкамбарі, та, як завжди, своїм працівникам, спонсорам і всім, хто взяв участь в організації та проведенні Конгресу. Були і подарунки з обох боків у вигляді пісень: ансамбль «Лемковина» в цікавому оригінальному вбранні («Благая  літа»), чудовий хор, який представила пані Ірина, виконав 3 пісні, а в кінці разом з усіма присутніми – «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» та Гімн «Ще не вмерла Україна».

А далі передбачалась, як завжди, вечеря. Одні «конгресмени», мабуть, уже від’їхали (виходячи з наповнення актової зали, таких мало), інші відправляться після вечері чи вночі, а деякі – завтра вранці чи ввечері. Я в числі останніх, бо все розрахувала: сюди їхала через Київ, аби візу отримати, звідси – тим же курсом до Борисполя на літак до Парижа, адже додому й назад – не встигну. В інших свої плани.

Так, напевно, ми й розподілились із урахуванням індивідуальних потреб. Я опинилась поряд з іншими в автобусі, яких виявилось три чи чотири. Стомлена підготовкою документів і отриманням шенгенської візи, занепокоєна відсутністю на Конгресі попутника-француза і уявлення про форум-конференцію у Франції (це ж у Львові все розписано по годинах, хвилинах, а роль секретаря секції узгоджена зі мною за місяць до Конгресу), переповнена інформацією й почуттями на тлі хронічного недосипання, навіть не цікавилася, хто в автобусі, навіть поряд зі мною, куди й для чого нас везуть, та ще й так начебто далеко від Львова. Але ж це за ініціативою МІОК, а все, що пов’язане з ним, з І. Ключковською, висловлюючись мовою Героя України В. Зінкевичеча, – «супер» (львів’яни – «супер», а всі присутні в актовій залі «Політехніки» – «суперєвропейська публіка»).

Але невдовзі отямилася і виявила поруч із собою самого В. Бабенка! Апатію немов рукою зняло. Через 20-30  хв. я вже знала, що душа і серце його належать Україні, а сім’я з ним, і в Україні щирих, добрих друзів навіть більше, ніж там (у Росії). Незабаром матеріали Міжнародної конференції «Україністика в Росії: історія, стан, тенденції розвитку» 11-12. 2009 р. перекочували до мене. «Якщо будете читати». – Звичайно, буду, шановний Василю Яковичу, – від першої до останньої сторінки. Мені дуже прикро, що покійний Туркменбаші і діючий Президент Назарбаєв зробили все, аби співвітчизники повернулися і облаштувалися вдома, а ми – нічого. Сподіваюсь, він раніше чи пізніше повернеться із сім’єю додому. Пан Василь, мабуть, давно в СКУ, знає його ззовні й зсередини, тож база для спілкування всеосяжна.

Не помітила, як автобус зупинився і треба було вже виходити. Це було після 21-ї години. Привітавшись з лісними звірями і птахами на вході, оглянули останки стародавнього замку (після огляду королівських замків уздовж Луари важко назвати його отаким, але ми в Україні), в якому нас уже чекала вечеря (прощальна). Розмістилися швидко, здається, майже стихійно. Мої ближчі знайомі десь далеко, візаві – пані Ярослава-Орися-Любомира (у них традиційно дають потрійне ім’я при народженні) Колотило, неподалік Василь Якович і більше нікого із знайомих, а енергія для нових знайомств уже вичерпана, та й втома, певно, повернулася в цій затишній залі. Отже, налаштована лише спостерігати.

Відновлюю деякі виступи – заяви – тости (у кого як вийшло). В. Бабенко: «Львів – душа, а Київ – серце України» (цілком згодна, краще не скажеш. – прим. авт.). Пишаюся Вами, люблю, для Вас «Многая літа» (до пані Ірини – сміливо!). А. Коханова співає «Гей дуду, дуду…» (вона ще й співає!). «Щоб Ви були здорові, а ми будемо коло Вас, Ваші вівці!» (за тією ж адресою). Л. Скрипникова ( після танців) дякує п. Марії (всі знають, що це – Галік), що «так оберігає пані Ірину (справді, сама на собі відчула. – прим. авт.), п. Любі, дівчатам, найкращому, поважному п. Калинцеві. «Знаю, доля звела нас» (і я так думаю).

Знову танці, вже й за участю п. Ірини. Як же без Ключковської! До слова, перед цим пролунало від неї: «Вперше їм нормально» (скоріш за все, мала на увазі вчасність, не на ходу й жувати можна – поспішати вже нікуди). А я тим часом розглядаю інтер’єр ресторану: начебто осучаснена «готика», михайла лісового хтось використав, як вішалку, почепивши на лапу сумку, а світильники, підвішені на цепах, нагадують патрони (і тут патрони, про які ще нагадаю). Між тим керівник казахстанської делегації з гордістю повідомив, що сьогодні він став патріотом України (нагорода МІОК), запрошує на 11-й Конгрес і засвідчує, що пані Ірину згадували на Конгресі 38 раз. Я Вам дуже вдячна за такий підрахунок, пане Михайло Парипса , адже Ваші цифри підтвердили відповідні мої спостереження і висновки. Звертається за допомогою до присутнього тут професійного співака : «Я почну, а Ви мені допомагайте». Незабаром дякує пані М. Галік і запрошує її до танцю. Ось у цьому процесі, певно, й повідомить на вушко своїй партнерці, чим та викликала подяку.

А я повертаюсь до гостя останньої частини програми Конгресу – прощальної вечері. Заслужений артист України Володимир Вермінський, симпатичний блакитноокий блондин, люб’язно погодився взяти участь у цьому заході, навіть із вдячністю прийняв запрошення на нашу вечерю. Це він висловив кожному «конгресмену» в своїй візитівці, залишивши і свій автограф. Пан Володимир удало начебто перейняв перехідний прапор від свого «брата по цеху», народного артиста України В. Зінкевича, й гідно ніс цей стяг. Але місія його була навіть складніша, ніж у попередника, адже тут стихійно вклинювалися самодіяльні артисти, і важко було передбачити, коли і в якому жанрі неперевершені здібності того чи іншого «конгресмена» виведуть останнього на сцену. Тож не впевнена, що наш чемний, делікатний гість так же високо нас оцінив, як його попередник. Щоправда, тут відбувалася вечеря, на відміну від актової зали «Політехніки». В чому я абсолютно впевнена, так це в тому, що жодного заблудлого тут не було. Алкогольні напої, звичайно, не виключалися з меню, але існували, скоріш за все, як символ, традиція українського святкового столу.

Ярослава Колотило вітає поважну пані Марію Шкамбару, яка лише вдруге (як і я) побувала на такому чудовому форумі і, сподіваюсь, була цілком задоволена. Нагадує, що її батько Михайло Колотило був Головою Руху (ось такий родовід!). Співає «Рости, рости, черешня…» (пані Ярослава – гуцулка). Дещо пізніше знову чую її голос, але в іншому жанрі: «Якщо десь щось трапляється, то говорять, що це Колотило наколотила, але ж я, навпаки, все розколочую». А ось тут і в цю мить у мене з’явився сумнів, шановна пані Ярославо-Орисю-Любомиро (одне ім’я красивіше за інше). Що означає сказане Вами там же і в той час: «Народжена рясно і Президентом Румунії, і Міністерством культури…»? Прокоментуйте, будь ласка. А взагалі мене дивує, що пані Ярослава лише радить у Міністерстві. Складається враження, що моя візаві не на своєму місці в Румунії: їй не радити треба було б, а наказувати, і з її можливостями її накази, і навіть пропозиції, будуть виконувати поспішно, бігом, особливо чоловіки, хіба не так, пане …?

І знову, немов вихор, увірвався в залу танець. Але я на посту. Спостерігаю. Танець колективний, звичайний, танцюристи різного віку, статі, темпераменту. А танець українців із Росії і Греції, Іспанії й Естонії, України і навіть сусідки Польщі вносить якийсь відтінок, колорит країни проживання. Помітили Ви, шановна пані Маріє Шкамбаро? А над парами лунає «Многая літа» у колективному виконанні на чолі з Володимиром Вермінським. Це виглядало так загадково, символічно, знаково, що я подумала, чи не означає це кінець веселощам. Виявилось, що для екстремалів і справді кінець. Для тих, які наважились їхати за …десят км від Львова, маючи квитки на потяг на 24 чи то на 1 годину! Виникла короткочасна метушня: одні налаштувалися їхати, інші – їх проводжати (до автобуса), в залі залишилося мало людей. Але хвилин через 10-15 неекстремали повернулися, і свято продовжилось у попередньому ритмі.

Хтось, чи не усюдисуща Я. Колотило (призабула, вибачте): «МІОК зробив усім нам свято душі». А далі декламуються вірші легендарної Ліни Костенко.

Пан Стефанович (Латвія): «Перед кожною жінкою треба ставати на коліна. Завдяки Н.Гумницькій відбулася перша виставка художників Латвії». Віват, Наталю Олексіївно! Хоча від слів можна було б перейти й до діла, а то все декларації!

Пані  Зязюн: «Багато хто приїхав сюди відвідати матір». Співає про зозулю – рідну матір. Дуже доречно і зворушливо.

Пані Люба, візитна картка МІОК, закликала всіх не тільки добре працювати, але й гарно розважатися.

Хтось подарував пані Ірині яблуко. Я бачила його здалеку: таке собі звичайне, зелене. Це, мабуть, символ чогось. А ось заздоровна представника словацьких українців прозвучала так: «Дай Вам, Боже, що Вам треба, а по смерті – гоп до неба». Ще й заспівав. Отже, пані Ірина може не перейматися з приводу свого далекого майбутнього, адже кожне слово, кажуть, матеріалізується. Під кінець хтось розповів дотепний анекдот про опера.

Згодом всі, як по команді, організовано зібралися в автобусах, які попрямували до готелів. До речі, автобуси ніколи й нікого довго не чекали, хоча й напризволяще жодного учасника Конгресу ні разу не залишили.

Зворотний шлях здався коротшим, і о першій чи то другій годині кожен уже був у своєму ліжку. Хоч у царство вагуса (vagus – блукаючий нерв, відповідальний за наш спокій уночі) відправились не так рано, все ж уперше відіспались, адже вранці (також уперше) можна було не поспішати.

Нарешті настав останній день перебування у Львові. Він уже не має ніякого стосунку до Конгресу, але не до «конгресменів», адже не побувати в «Криївці» – значить не побувати у Львові. Та й нічого подібного можна і взагалі ніде не знайти. Але шлях до цього загадкового закладу не короткий: до нього треба підготуватися, аби ця мандрівка стала справжньою пригодою. Отже, підготовку починаю негайно. По-перше, голодна дієта, аби насолодитися тамтешнім частуванням, та й перевтомилася від незвичного для мене триразового міоківського харчування. По-друге, з тією ж метою треба попрацювати так, щоб там уже впасти і 1-1,5 години не підійматися. З дієтою – ніяких проблем. Із другим завданням, сподіваюсь, також справлюсь.

Отже, позбавляюсь від речей у камері схову залізничного вокзалу, і після коротких перемовин там же з паном В. Бабенком (їхати на 12-годинну екскурсію чи ні) здоровий глузд перемагає, і я вирушаю в самостійну пішохідну екскурсію по місту, пам’ятаючи про єдину львівську кав’ярню, де кава найкраща у Львові. Завітала й на книжковий базар, що на площі Ринок, де має бути зі своїми авторськими книжками випускниця тімірязєвської академії, потім – консерваторії оперна співачка, а нині письменниця пані Галина Ткаля. Її «брати по цеху» сповіщають, що сьогодні пані Галини немає, радять прийти завтра (а завтра я буду в Парижі). До речі, розкішні книгарні у Львові, на відміну від донецьких, збереглися у первісному вигляді. Заглядаю в багатющий «Храм Преображення нашого Господа Ісуса Христа». Звертаю увагу на цікаві споруди-пам’ятники, які «знаходяться під охороною УРСР». А взагалі у Львові почуваєш себе справжнім українцем – про це говорять назви вулиць, площ, крамниць тощо, також на відміну від східних міст, де сьогодні переважають англійські назви магазинів (99 проти 1, що господарі останніх чужоземної мови не знають, а то й – перекладів назв своїх угідь на рідну мову).

Але цікавіше знаходжу далі від центральної площі Ринок. Там несподівано зупиняюсь посеред вулиці перед чорною дитинкою – хрюшкою з рожевою стрічкою з господинею – фотографом, яка збирає гроші «на молочко для Рози». В групі поляків я розгубилася, лише щойно опам’яталася: поросятко видавало сердиті звуки й вело себе агресивно, певно, ображаючись на скупість іноземців, які, з цікавістю розглядаючи екзотичну Розу, не поповнили жодним злотим пакет «на молочко».

На проспекті Свободи зупиняюсь перед будинком факультету економіки престижного, рейтингового НУ ім. І. Франка, з викладачами якого частенько останнім часом зустрічаюсь на різних конференціях. Вулиця Вірменська із надзвичайно цікавим кафедральним Собором Успіння Пресвятої Богородиці (1363 р.), Краківська, Музей «Пошта на ринку» (1629 р.), Палац Бандінеллі (1593, 1737-1739 рр.), греко-католицький храм св. Андрія ЧСВВ, костьол бернардинів (1600 – 1630 рр.). Десь несподівано зустрів мене поважний король Данило, в іншому місці – міфічний Адоніс, а на площі Катедральній – у всій свої красі – величний Нептун.

Уже добряче втомлена, але до «Криївки» ще рано. Відпочиваю перед Ратушею, спілкуючись із інтелігентною львів’янкою, якісна російська мова якої мене приємно вражає. Живе поряд, на недостатність комунальних зручностей не скаржиться. Отже, інформацію, яку почерпнула в цьому відношенні в ЗМІ, треба розділити на певну цифру (в народі називають «99»). Незабаром помічаю пані М. Шкамбару, яка з прогулянковою швидкістю з попутницею проходить мимо. Я не звертаю на себе її увагу.

Згодом мандрівку продовжую, цікавлячись уже й тією загадковою кав’ярнею, яку так високо оцінив донеччанин і не знають про неї львів’яни. «Вірменська?» – рекомендують. «Та ні, я там була». У пошуках того ексклюзиву поглядаю й на двері барів-ресторанів, де за моїм уявленням (помилковим, як незабаром з’ясувалося), на порозі повинен стояти чоловік із рушницею.  Таким чином потрапляю на вулицю, де кидаються в очі кам’яниці віком від 2 до 6 століть із цікавими назвами, очевидно, прізвищами тогочасних їх господарів. Це так звані дохідні будинки, вони є і в С.-Петербурзі, але молодші й простіші. Є й такий – «Під оленем» (подібні зустрічала в Чехії).

Схоже, дозріла й до «Криївки». Крокую в тому напрямку, який надав мені вчорашній знайомий львів’янин. Цей заклад зовні не кидається в очі мандрівнику, як і один із суперсучасних ресторанів у Донецьку, який відвідує сам пан Р. Ахметов (ми з британкою довгенько шукали його, непримітний у центрі Донецька), а запросив нас менеджер цього ресторану, наш обопільний випускник ін’язу. Черга була, але невелика й швидко рухалася, за дверима (з тилу) дійсно зустрів чоловік із рушницею, проте, слава Богу, без чарки, про яку попереджав мій добродій, як необхідний атрибут разом із паролем. Тож сторожовий уже цим заздалегідь ощасливив мене. У відповідь на привітання чемного сторожового чітко вимовила пароль. «Скільки вас?». «Одна». «І я один», – пролунало з боку вояка з лукавинкою в очах. Побачивши, мабуть, обурене чи то перелякане обличчя, «залицяльник» миттєво відступився (тепер розцінюю його виклик як елемент атрибутики цієї незвичайної установи, але мій вчорашній співрозмовник про це мене не попередив).

Озираючись навколо (залів ≈ 6), обираю собі затишне місце й окремий столик, переключаючи органи чуття на максимальний режим роботи. Поряд знаходиться «Вишкіл», де вояки здобували майстерність («Вихідний тільки після перемоги»), а тепер біля нього фотографуються юнаки з рушницею і в касці. Стіл збитий із дощок, такі ж і табуретки. На столі (всі зайняті) кошичок для хліба, сплетений із лози, з гільзою для прикраси. Столові прилади в металевій таці; сіль, перець у таких же пристроях; серветки, зубочистки – в дерев’яних. Попільниця скляна й важка, із зображенням 1-горбого верблюда на дні.

Лунає музика, очевидно, тих часів, цікава своєю незвичністю. Над головою звисає підвісна паперова стеля, на якій цікава, але похмура історія цього сховища, його мешканців. Написана здебільшого російською мовою (в моєму полі зору), де червоною лінією проходить діяльність НКВД. Приміщення підвальне, без вікон, без дверей, окрім вхідних (можливо, є десь потайні), на дерев’яних підпорах, на яких є гвіздки для одягу. Стіни товсті, цегляні. Є лампи – світильники, закамуфльований начебто в стіні телеекран, де йде гра у футбол, але ніхто туди не дивиться. Таким же чином, можливо, й замурована в дерев’яні чи картонні короби вентиляційна система.

Десь на спуску в приміщення прочитала: «лапина» (?), «требник», а в туалеті надпис: «Смикайте за мотузку сміло» (над унітазом). У подальшому дівчина – офіціантка Олена Тепіга принесла Стравопис «Криївки», який не дуже ретельно вивчаю. Серед усього є таке: перекуска на зимно, «М-м – медовий огірочок» – огірки квашені з медом (замовляю), зупки, борщ «перше причастя Героя» (замовляю), салатки, страви для Боївки, сморовидла, вареники з капустою квашеною (замовляю), пампушки з мармулядою (замовляю), пісні напої, серед яких шипшинівка – «еліксир патріота» (замовляю) і багато чого іншого. Замовляла б через цікавість і інше, але пам’ятаю місткість шлунку, та й гаманець не обтяжує кишеню (ресторан же, хоча й не фешенебельний). Їжа виправдала всі мої сподівання. Спробуйте, покуштуйте – не пожалкуєте!

Між тим, вивчаю відвідувачів. По 2-3-4 особи «окуповують» столики. Це – молодь, і вона цікавиться своєю історією! Ніхто нікого не чіпає, не звертає уваги на оточуючих, спілкування відбувається півголосом. Алкогольні напої якщо і вживаються, то, скоріш за все, як символ, за столом надовго не затримуються, адже на вулиці черга. Отже, говорячи словами п. В. Зінкевича, в «Криївці» – «суперєвропейська публіка».

В кінці я хочу мати на руках Стравопис, хоча б на один день. Олена з останнім не забарилася. Я щиро подякувала, лише дома заглянула, що там. А там – реклама якоїсь турфірми! І я не знаю, як це розцінювати. Як чергову витівку «Криївки»?! В усякому разі завжди шукаю позитив, і таке пояснення мене цілком задовольняє. Але не можу в порівняння не навести приклад із моєї недавньої короткочасної французької бувальщини. Не встигла я поцікавитися асортиментом блюд і тарифами в ресторані зі школою Lenôtre, що на Єлисейських Полях у Парижі, як підприємливий його директор, після коротких перемов із моїм супутником – французом, підозрюю, ініціатором вигадки, передав через нього мені два (останніх!) елегантно оформлених пакети документів із пропозицією відкрити український ресторан у Парижі і плідно співпрацювати. А мій супутник запропонував дещо раніше відкрити Український банк у Франції. Те та інше нібито безпрограшне. І мій знайомий готовий закласти пів свого будинку, який має в околиці Парижа. Цей епізод найбільше потішає моїх друзів, які знають про мої нульові бізнесові здібності. Можна сказати, якщо було б таке позначення, як 0 з мінусом, то це було б про мене. Але скажи це французу, він буде бурхливо обурюватися: що за тупі українці, вони навіть не слухають пропозиції, вони ж не хочуть жити краще! Тож я мовчки із приязною посмішкою і вдячністю прийняла симпатичну папку (ексклюзивну, як розумію) з документами від аристократичного на вигляд в елегантному костюмі від знаменитого кутюр’є і набріоліненим волоссям директора – бретанця, і тепер маюсь із перекладом взагалі-то цікавих документів із французької на російську мову (адже олігархів-українців, мабуть, немає?).

А ось пропозиції Президента академії, віце-президента …  і т. ін. (написати з французом статтю для суперпрестижного видання або залишити вже написану; монографію зі своєї спеціальності французькою мовою і найдешевшим коштом видати її у Франції; сценарій…) наводять на інші думки. Тож хто ми, українці? Невиправні тумаки, безвідповідальні донкіхоти чи природжені сантапанчисти?

…Перед виходом із «Криївки» люб’язно прощаюсь із сторожовим, випалюю, мов із рушниці, все, чому вчора навчив доброзичливий львів’янин і що не встигла, чи то не наважилася сказати на вході. Вояк із незмінною зброєю і лукавинкою в очах адекватно відреагував і запросив навідуватися до них у майбутньому.

На цьому завершую репортаж зі Львова і переходжу до підсумків.

1. Не хотіла б ідеалізувати організацію Конгресу, але відзначу: аби так готувалися відповідні владні структури до збору врожаю, опалювального сезону та інших закономірних щорічних подій (а для них це – повсякденна та ще й високооплачувана робота), ми б давно жили в іншому вимірі та в складі Європи. А конкретніше я відзначила це в спогадах про минулий Конгрес. І цей рівень організації, схоже, став непохитною традицією МІОК. Отже, віват, МІОК!

2. Мої побоювання щодо можливої стандартності, одноманітності, монотонності виявилися марними і навіть смішними, адже від вражень і через два місяці голова пухне, а читач, напевно, відчув, що я ніяк не можу зупинитися.

3. Девіз лише однієї складової Конгресу – концерту, який відбувся першого дня, «У родинному колі», звужує рамки нашого форуму. Його я цілком упевнено, усвідомлено й аргументовано відношу до кожної складової Конгресу і в цілому. Підстави такі.

3.1. Дійсно, все те, що відбувалось у процесі концерту – саме те і так, що і як має бути і справді буває в житті кожної нормальної родини. Різниця лише в тому, що наша родина багатомільйонна, всесвітня, всеосяжна. Таким чином я додатково підтверджую, виправдовую, аргументую взятий МІОК девіз для концерту, хоча читача в цьому, можливо, й немає необхідності переконувати. На це відважуюсь для формування цілісності уявлень про «Родинне коло».

Там були представники 1) різних поколінь великої сім’ї – від мами пані Ірини зі своїми ровесниками до дитятка, яке сиділо з бабусею поруч мене, 2) різних країн світу нинішнього проживання, куди занесла доля членів безмежної родини, 3) різних професій і посад: науковці й освітяни, церковні й громадські діячі, письменники й артисти, талановиті й звичайні (хоча, думаю, безталанних не існує, кожен у якійсь справі – геній, треба лише це виявити), бізнесмени й парламентарі, чоловіки й жінки (саме тут гендерних проблем не помітила, хоча все ж, мабуть, чоловіків було більше – завдання оргкомітету) й багато-багато інших, яких і перелічити неможливо. І Василь Зінкевич – один із нас. Тому й поводився він саме так, як звичайний член сім’ї, а остання відповідала йому тим же. І не шукала спеціальної зали-сцени, а, як водиться, обходилася своїми можливостями.

3.2. Українці споконвіку працювали від зорі до зорі і навіть більше. Так і в нас було. Одні спозаранку готували, а потім годували гостей свіжим домашнім сніданком (так було у нашому «Південному»), таким же обідом і вечерею – в університетській їдальні (також вдома). Інші також працювали протягом дня, перериваючись лише на годинний обід та 30-хвилинну перерву на каву. Що робили? Ділилися своїми напрацюваннями, досвідом, обговорювали насущні проблеми в різних напрямках: освіті, науці, культурі (музиці, живописі, мові і т. ін.), звертаючи особливу увагу на недоліки. Але в першу чергу, звичайно, відпрацьовували стратегію та моделі співпраці всіх українців ГУП; обговорювали, як належить, проблеми збереження національної ідентичності; відстежували й новітні явища світового українства у зв’язку з новою хвилею еміграції; місце і роль ЗМІ у просуванні та захисті українських національних інтересів у міжнародній спільноті; роль Церкви у всіх перелічених питаннях; знайшовся час для обговорення й місця лемків як складової світового українства. На кінцевому етапі узагальнювали результати обговорень, приймали та ухвалювали рішення, аби цілеспрямовано рухатися вперед.

3.3. Наші предки надзвичайно багато працювали, щоб забезпечити себе, дітей, онуків і правнуків, але вміли й відпочивати: свята, вечорниці тощо. І до степу їхали й поверталися додому з піснею. Збиралися й аби вшанувати пам’ять померлих своїх родичів. І тут наша велика родина не відмовила своїм традиціям. І в нас така поминальна зустріч відбулася другого ж вечора в Національному Українському театрі імені нашої ж великої українки Соломії Крушельницької, присвячена пам’яті нашої ж актриси Ніни Певної. І роль її виконувала також член нашої великої родини Леся Бонковська, засл. арт. України – на своєму робочому місці поряд із домівкою – МІОК. І прощальна вечеря, яка відбулася в мальовничому місці, на лоні природи, можна сказати, – це також із нашого буття. І  це добре, що в нашій великій сім’ї знайшовся й достатньо заможний і шляхетний родич, який так ретельно готувався разом із МІОК до зустрічі з братами й сестрами здалеку, забезпечивши комфортне й безтурботне проживання у «Південному» й повноцінне харчування там же і на прощальній вечері. Тож, виявляється, завдяки Петру Михайловичу Писарчуку ми і в цьому відношенні почували себе як удома, я – навіть краще. В цю мить надійшла провокаційна думка, а чи не причетний наш благодійник ще й до тієї куртки, яку отримала в оренду на тому ж «Південному», можливо, від його співробітниці?

3.4. А хто став організуючою, цементуючою ланкою, ключовою фігурою нашої глобальної, колись аморфної, сім’ї? Кому найбільше голосів віддано на цьому Конгресі (пригадую  статистику, яку наводив керівник української делегації з Казахстану, і вона, впевнена, цілком достовірна, можливо, навіть занижена з відомих причин)? Правильно. Пані Ключковська Ірина Михайлівна зі своїм мініатюрним колективом відданих однодумців-міоківців. А як позначити її місію одним словом? Провівши ретельний аналіз і синтез усього, що сказано й написано про неї та діяльність МІОК із 20-ма, сподіваюсь, не останніми із могікан, протягом останніх двох років, коли дозрівав і свій сімейний самодіяльний, але вже самовпевнений і норовистий (також українська ознака) «літописець Нестор», дозволю собі запропонувати таке позначення – БЕ-РЕ-ГИ-НЯ!… Вбачаю поки лише один недолік кандидата – обмаль віку для такої престижної, але й надзвичайно відповідальної місії. Але ж «маємо те, що маємо». Знаючи, що земні закони ігнорувати ризиковано, від своєї кандидатури все ж відмовитися не можу. Залишається один вихід – компроміс із Матінкою-Природою та її законами. Не на 100% переконливо, але на те й компроміс. Маю на увазі закон збереження і перетворення енергії. Останньої пані Ірині років на 40-50 вистачить, а вікову ваду шановна Ірина Михайлівна надолужить природним шляхом. Отже, щасти Вам, дорога БЕРЕГИНЕ, а з Вами й ми будемо щасливими.

До наступної зустрічі у родинному колі.

PS. 1.  Ключовим словом Конгресу є «діаспора». Але цей термін не відображає сьогоднішньої ситуації, тому що є автохтони, які, мабуть, навіть ображаються, коли їх називають «діаспорою» (я б саме так реагувала). Можливо, нашим сімейним науковцям-мовознавцям, філософам, історикам тощо – варто подумати над цим, не очікуючи, що нам нав’яжуть ззовні або самі запозичимо із іноземних мов, на що ми гаразді.

PS. 2.  Сьогодні міжнародними конференціями прийнято називати все те, що відбувається за участю 3-х і більше представників із зарубіжжя, а то й лише їхніх тез доповідей. Організуються вони, зазвичай, фактично на обласному, а то й міському рівні інститутами (університетами), а кількість живих учасників може бути й 50.

Світовий форум не означає, що повинні прийняти участь представники 357 країн світу (чи там скільки їх є) чи навіть 100, де проживають українці. Я була учасником Всесвітнього Конгресу (нетрадиційної медицини) і мала запрошення на інший, де учасниками були із не більше 10 країн, а всього 700 чол. Щоправда, обидва Всесвітні Конгреси відбувалися під егідою ВОЗ і ООН відповідно. МІОК – не світова організація, а міжнародна, тобто достатньо високого рівня.

Отже, у нас є всі підстави для нашого Конгресу як Всесвітнього. Це, можливо, не суттєво й не так важливо. Проте чому ми й тут?.. А так докладно пишу тому, що говорила на цю тему з одним із членів оргкомітету, щоправда, «на ходу» і, можливо, тому безрезультатно. А що скажете Ви, шановні читачі?