С. Дорошенко  (Львів)

ОСМИСЛЕННЯ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ДОСВІДУ КОНСОЛІДАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА: РУХ ГРОМАДСЬКИХ АСОЦІАЦІЙ У ФРАНЦІЇ ТРЕТЬОЇ РЕСПУБЛІКИ

Концепт “громадянське суспільство” відображає особливий зріз розвитку людства, який за всіх часів характеризує прагнення людей до створення моделі ідеального суспільного устрою. Зафіксований у рамках численних політичних теорій такий погляд на принципи формування і розвитку феномена громадянського суспільства пов’язують з проблемами удосконалення держави, піднесення ролі права і закону, морального і особистого розвитку особистості.
Утвердження прав людини в системі неполітичних відносин за допомогою формально встановленого Закону визначається як основна соціально-політична ідея і, водночас, як пріоритетний досвід західноєвропейської цивілізації, сформований з врахуванням національної специфіки розбудови демократії в індустріально розвинених країнах. При цьому “неполітичність” громадянського суспільства є характерною для держав, у яких визначилася англосаксонська система права. Тут громадяни, беручи участь у приватних союзах і прагнучи представляти свої інтереси у владі за допомогою виборного і партійного механізму, виявляють максимальну енергію і на перший план виходять цінності автономного існування громадських структур. В державах, де набула поширення романо-німецька система права, в основі якої лежить закон як позитивна норма, громадянське суспільства характеризується як “політичне”. Це відкриває шлях добровільним асоціаціям громадян до впливу на політику шляхом прямого тиску на структури влади.
“Звільнення від політики” й, водночас, залучення особи до боротьби за свої громадянські права є характерною ознакою західноєвропейської традиції функціонування інститутів громадянського суспільства, яка стала суспільною реальністю внаслідок усвідомлення людьми свого буття в політосфері. Якщо громадянське суспільство розвинуте, воно в цілому не політизується. Якщо існуючий механізм захисту прав індивіда є недостатньо розвинутим або частково нівельованим, то громадянське суспільство змушене реагувати на суспільне буття у формах чуттєво-емоційної, й, водночас, усвідомленої діяльності груп людей, які реалізують свої права і завдання шляхом безпосереднього контакту з державою як суб’єкт і об’єкт політичних відносин. Цей вплив на різні сторони життя суспільства іноді набуває суперечливого характеру. В кожному напрямі історія політичної думки відображає пошук передовими суспільними силами найкращої форми правління і обґрунтування оптимального вибору нації.
Активізація громадської ініціативи, а також залученості, яка становить відмітну рису суспільного життя сучасного світу, в добу Революції відкрила перед мешканцями Франції шлях до формування достатньо дієвих чинників впливу на державно-політичні структури. Асоціації громадян, які у роки Третьої республіки (1875-1940) здобували прихильність широких народних мас, зростали числом і набували практичного досвіду розбудови демократії, продемонстрували прагнення до визначення кола своїх прибічників і формування дієздатної противаги структурам, котрі довший час монопольно володіли політичною владою і застосовували її в регулюючих цілях. На цій основі в країні народилася і утвердилася своєрідна традиція набуття індивідом сили й суспільного значення внаслідок його інтеграції у норми соціальної довіри, солідарності та взаємодопомоги.
Представники різних галузей суспільствознавства у Франції розглядають зміст руху асоціацій як дуже перспективний. Їх опрацювання феномена громадянського суспільства випливає з фундаментальних висновків Рене Декарта, Жан-Жака Руссо, Алексіса де Токвіля, співвідносних з концептуальними положеннями інших класиків європейської і світової філософсько-політичної думки, зокрема Джона Лока, Джона Міля, Іммануїла Канта, Георга Гегеля, про прагнення людини до самовиявлення в тій чи іншій сфері суспільних відносин. Уважне ставлення до праць антрополога Леві-Брюля, представників французької історичної школи „Анналів” Люс’єна Февра і Марка Блока, найкрупнішого філософа країни ХХ ст. Сімони Вейль  дозволило поглибити і доповнити суспільну роль політичної теорії цінностями національної ментальності. Історичний внесок ровесників Третьої республіки Шарля Сеньобо (1854-1942), Альфреда Тібоде (1874-1936), Андре Зігфрида (1875-1956) посприяв обґрунтуванню наслідків науково-технічного прогресу в площині політичних ідей, що збагачувалися змістом в процесі розбудови організаційної структури і впорядкування функціональної спрямованості інститутів громадянського суспільства.
Перша крупна робота “Історія свободи асоціацій у Франції після 1789 р.”, що належить соціологові Полю Нуріссону (Paul Nourisson) [13], побачила світ в 1920 р. Впродовж півстоліття вона залишалася єдиною, присвяченою вивченню руху громад від часу виникнення таких у Франції. Наукове значення праці в тому, що в ній не лише продемонстровано тяглість процесу, який поширювався в національному вимірі та пов’язував новочасний французький асоціаціонізм з робітничими корпораціями і релігійними братствами Давнього порядку, але й обстояно принципову роль Революції ХVІІІ ст., ініціаторки світської політики, складовою частиною якої стали асоціації.
Починаючи з 1960-х рр., позначених бурхливим розвитком громадянської ініціативи у Франції, свій погляд на вивчення нової наукової проблеми звернули понад шість десятків суспільствознавців, в основному соціологів. Це засвідчило появу цілої когорти дослідників соціально-політичних проблем, котрі тлумачили розбудову добровільних об’єднань як реванш громадянського суспільства за панування держави.
Французькі політологи підключилися дещо пізніше. Першу велику працю “Колишні учасники бойових дій і французьке суспільство, 1914-1939”, присвячену висвітленню діяльності організації ветеранів світової війни, підготував дослідник універсального рівня Антуан Прост (Antoine Prost) [15]. Його внесок, зрештою, як і багатьох інших, котрі також долучилися до висвітлення політичних аспектів життя громад у Франції, залишився за межами уваги наших суспільствознавців.
В Україні проблема розбудови діяльності структур громадянського суспільства Франції стала об’єктом цілеспрямованих досліджень лише в останні роки [3, 4]. В цілому ж зазначений вектор пошуків залишається відкритим. Тому обґрунтування ресурсу соціального капіталу, накопиченого в рамках діяльності чинних добровільних об’єднань, які в період Третьої республіки вдалися до побудови мережі організацій, а також політичної довіри, дозволить увести в науковий обіг нові аргументи на користь оволодіння мешканцями Франції важливими навичками формування та діяльності інститутів громадянського суспільства. І, незважаючи на те, що здобутки французьких фахівців у висвітленні різноманітних аспектів вказаного напряму деякий час не досягали глибини й масштабу охоплення, притаманного англо-американській та німецькій науці, яка, як відомо, “відкрила” проблему раніше, всебічний аналіз громадянської ініціативи французів, а також представників численних груп іммігрантів у цій країні, має наслідком збагачення західноєвропейського досвіду реалізації влади народу, демократії.
Метою статті є дослідження соціальної активності добровільних об’єднань громадян у Франції. Поставлено завдання: 1) теоретично обґрунтувати процес розбудови інститутів громадянського суспільства Третьої республіки; 2) визначити структурне наповнення сфери соціальної мобільності громадян у вказаний період часу; 3) окреслити функціональну спрямованість руху добровільних асоціацій у Франції доби конституції.
Надання Революцією конституційних гарантій представництва й захисту інтересів основним верствам населення, які в процесі визначення своїх політичних амбіцій впродовж ХІХ ст. змогли остаточно згрупуватися як “ліві”, тобто прихильники активних реформаторських дій: селяни і сільські ремісники, промислові робітники, дрібні службовці, вчителі, дрібна та середня буржуазія, або як “праві”, тобто прихильники збереження чинного порядку (дворянство, крупна буржуазія, до яких традиційно тяжіли маси віруючих, керованих інститутом Церкви, відносинами патерналізму, а також глибоким особистим прагненням до матеріального збагачення: дрібні фермери, міські й містечкові комерсанти, чиновники, домашня прислуга, частина робітників) [19, pp. 66, 67, 68, 69], відкрило перед мешканцями Франції шлях до втілення в практику життя асоціацій базових принципів демократії – свободи слова, свободи вибору, справедливого розподілу суспільних благ, рівності можливостей самореалізації особистості тощо. Політичну свободу почали однаково розуміти системою ідеальних норм, яка, по-перше, значною мірою забезпечувала стійкий ліберально-консервативний напрям розвитку політичного мислення мешканців країни; по-друге, створювала оптимальні умови для самореалізації суб’єкта в кожній сфері суспільного життя; по-третє, поставала головним засобом прискорення розвитку всього суспільства, а не лише самодостатньою цінністю для незначної частини його представників.
До часу появи у Франції першої легітимної партії в середовищі радикалів, асоціаціонізм, тобто схильність індивідів спонтанно формувати широке коло організацій і приєднуватись до них, пройшов шлях від проголошення надії до інституційного оформлення демократичного ідеалу в чинну структуру, створену з колишніх членів різноманітних неформальних груп. Все ж відстань, пройдену асоціаціями впродовж ХІХ ст., слід розуміти як “віху на шляху, просування по якому відбувалося без усвідомлення суб’єктом його початку, а також призначення” [18, 105]. Адже вузька верства еліти, яка в рамках мажоритарної системи виборів визначала спосіб голосування за кандидатури претендентів на різні щаблі влади в контексті списку, сформованого місцевою елітою на рівні департаменту, залишалася неспроможною активізувати політичне життя країни. І виборець, який лише у 1848 р. отримав право впливати на політику, далі відзначався політичною пасивністю. Відносно обмежене коло осіб сподівалися задовольнити свої інтереси шляхом вільного волевиявлення. І саме держава взяла на себе роль стимулятора громадянської позиції мешканців країни. Важливим кроком у цьому напрямі, вважаємо, стало прийняття закону про мовну політику (4 червня 1794 р.). Після доповіді члена Комітету народної освіти Національного конвенту Франції Енрі Грегуара “Про необхідність, а також засоби для ліквідації місцевих говірок і універсального використання французької мови” було запроваджено нову граматику і визначено шляхи збагачення мови. Що спрямувало націю до вирішення завдань історичного значення: “полегшення вивчення французької мови та надавання останній характерних ознак мови свободи” [16, 48]. Першу частину завдання було в цілому вирішено до кінця ХІХ ст. внаслідок охоплення мешканців країни обов’язковою початковою освітою. Чітка позиція республіканської влади також сприяла досягненню другої частини завдання: ліквідації мовного розмежування, одного з головних бар’єрів, який утримував поділ французів на “меншість” – палких бійців Революції і “більшість” – прихильників одвічних порядків. Іншими словами, фрагментованості мовного простору, яка століттями об’єктивно утримувала населення країни в полоні виключно дрібних місцевих проблем, консервувала байдуже, або, що особливо актуально, вороже ставлення мешканців регіону до прийняття ініціативних рішень в тій чи інший сфері суспільного життя, було покладено край. Оцінку досягнень державної політики в сфері науки і народної освіти, дав Альфред Фує (Alfred Fouillée), “взірцевий філософ початку ІІІ Республіки” [9, 503]. В дослідженні “Модерна ідея права в Німеччині, Англії і Франції” він відзначив наступне: “наша мова найбільш наукова і найбільш юридична. Вона незрівнянна для висловлення найзагальніших ідей і найбільш шляхетних пристрастей”. Щира й правдива французька мова, яка поєднала північ і південь, захід і схід країни, найкраще надається для формулювання законів науки та людських законів. Після уніфікації мовного простору французький народ “швидко сприймає всі нові ідеї і почуття – щойно вони з’являються. Французькі письменники, мислителі, філософи одразу доводять їх до рівня найвищої довершеності, особливо, коли це стосується соціально-політичних питань; за ними крокує французький народ, іноді навіть випереджаючи своїх геніїв. Народи інших країн підняти важче: в них менше спонтанності, енергії, гнучкості, вони настільки стурбовані власними локальними проблемами, що спроможні вловлювати лише відлуння глобальних ідей, юридичних і політичних концепцій універсального рівня” [10, 170, 171].
Своїми іншими рішеннями влада запровадила систему символічних знаків Республіки: триколірний прапор (кокарда), гімн Марсельєза, статуя (бюст) “Маріанни”, девіз “Свобода”, різноманітні монограми. Новітня система політичних символів не лише полегшила засвоєння громадянами складних співвідношень, замінивши їх  простішими і легко відтворюваними в процесі колективної творчості знаками. Вона також успішно доповнила історичні знаки: зображення галльського півня і фригійського клобука [14, pp. 43, 62, 98, 109, 199]. Останні демонстрували прагнення свободи предками французів задовго до утвердження системи знаків Давнього (монархічного) порядку. Крок за кроком модерне французьке суспільство – жінки і чоловіки, аристократи і вихідці з народу, а поряд з ними численні громади іммігрантів, яких, починаючи від ХІІІ ст., визнано органічною частиною Франції [21, 26], – впорядковувало звільнені внаслідок кризи ірраціональні стихійні сили, що народились в глибинах національної ментальності. Початково це відбувалося шляхом формування відповідного ціннісного об’єкта, здатного інтегрувати інстинктивний потяг людей до свободи. Збагачений характерними для кожного індустріально розвиненого суспільства ознаками технологічної ментальності – а) раціоналізмом, б) абсолютизацією значення науки, технічного прогресу й освіти, в) плюралізмом ідей, г) відмежуванням священного від світського, д) відчуттям зверхності (щодо технологічно менш розвинених суспільних верств і народів) [5. 163-165], зазначений інстинктивний потяг досягнув у добу Революції рівня свідомості.
Фундаментальні цінності нації спонукали мешканців країни до опанування смислового наповнення нового часу в системі “своїх” символічних знаків, які несли інформацію про поняття, однаково близькі й зрозумілі членам кожної добровільної організації. Що, зрештою, поклало край традиційній замкнутості парафіяльних громад, історичній ізоляції села, в якому проживала основна маса населення країни. І в межах розпливчатих рамок, визначених державою в світлі Декларації прав людини і громадянина, особа врешті почала отримувати задоволення від читання газети й обговорення широкого потоку інформації в гуртку, члени якого ставали до виконання соціальних дій, непритаманних консервативно-традиційному середовищу сім’ї, відвідувачів кафе, членів релігійної громади, вузького кола мешканців села, яких перед тим мало зачіпали проблеми внутрішнього, а також міжнародного життя країни. Це відкрило шлях до “зустрічі” з політикою всім і дозволило без особливого й виключного захоплення останньою братися до формування мережі громадських асоціацій, які б гарантували соціальний мир і політичну гармонію, перешкоджали боротьбі класів, народжували віру вперемішку в християнсько-соціальне вчення, лібералізм, радикальний соціалізм. Врешті словосполучення “добровільна асоціація громадян” почали однаково позитивно сприймати всі: реакціонери, які не переставали мріяти про “вузькі” та “закриті” корпорації Давнього порядку, а також радикальні елементи з числа реформаторів, пролетарів, членів Інтернаціоналу. Вони ставили його в основу свого права говорити, слухати, довіряти, зрештою раціонально діяти. Це не завжди узгоджувалося з чинним правом, однак дозволяло прихильникам якоїсь ідеї публічно задекларувати свої вимоги в тій чи іншій формі громадсько-політичної активності.
З початком ХХ ст. зміст поняття “асоціація” набув нового значення. Ефективність державних інститутів, спрямованих на обмеження соціального конфлікту й гасіння “природної” тенденції громадянського суспільства до агресивності в досягненні обраної мети, формалізував закон від 1 липня 1901 року. На його основі держава, яка незмінно відігравала роль особливо потужного чинника політичної соціалізації у Франції, за допомогою інститутів правової системи набула спроможності змінювати окремих громадян по мірі їхньої участі у виконанні законів. Що засвідчено різким збільшенням чисельності формальних асоціацій, яких щороку реєстрували державні органи статистики:  по 5 тис. до 1908 р. і 10 тис. до 1937 р. [18, 108]. Норми цього закону, який досі залишається чинним, ніяк не конкретизували елементів структури та аспектів діяльності асоціацій громадян. Французькі правознавці також відзначають опізнення цього документу загальносуспільного значення. Водночас позитивна оцінка юридичного обґрунтування процесу заснування та функціонування добровільних об’єднань мешканців країни ґрунтується на тому, що зазначений закон вирішив цілу низку невідкладних завдань: по-перше, заклав універсальну основу для складання кожним формальним гравцем невиразного статуту в світлі конституційних документів Третьої республіки, по-друге, посприяв визначенню зв’язків і правил поведінки членів усередині групи; по-третє, забезпечив громадян правом вільно виявляти притаманні їм інтереси на території всієї країни; по-четверте, активізував політичні амбіції членів численних неформальних груп на зразок “веселих прихильників боулінгу”, “пильних мисливців”, які не поспішали декларувати своє існування перед органами місцевої влади, однак “могли між іншим спричинитися до висунення або припинення діяльності депутата” [18, 88].
Отже, бурхливий розвиток життя асоціацій започатковано Третьою республікою, відомою як найдовший період республікансько-демократичного правління у Франції. Рубіжними в налагодженні добровільної соціально-політичної активності громадян країни вважаються 1901 рік, відколи проголошено закон “Про асоціації громадян”, а також 1932 рік, відзначений різким зростанням політичної активності зазначених асоціацій. В цей час напередодні парламентських виборів про себе особливо виразно заявили 11 політичних партій, які досягли рівня масових і вже були в стані запропонувати широкий спектр поглядів, програм і кандидатур. Правицю і правий центр представляли демократичний альянс (1901), республіканська федерація (1903), селянсько-аграрна партія (1927), республіканська партія радикалів і радикал-соціалістів, республікансько-синдикалістська партія (1928); лівий центр і крайню лівицю – народно-демократична партія (1924), радикальна партія (1901), соціалістична партія, республіканська соціалістична партія, соціалістична партія (СФІО), комуністична партія.
За винятком комуністів, які повністю відкидали обставини політичного життя суверенної держави і в своєму прагненні нав’язати суспільству тактику “революційного штурму” інститутів легітимної влади нищили паростки республіканської культури нації, переважна більшість партій відігравала головну, а також регулюючу роль у колективному здійснені демократії. Однак в процесі виборювання впливу на думки й голоси громадян-виборців вони суттєво різнилися між собою внаслідок нерівномірного впливу на політичне життя країни. Що періодично демонстрували процедура і перебіг виборів, які проводились у Франції, першій великій країні Європи, котра втілила принцип загального голосування (для чоловіків) в масштабі країни. При цьому специфіку зацікавлення французів політикою визначали, по-перше, держава, яка з дитячих років розвивала в громадян потяг до вільного вибору своїх представників; по-друге, сім’я, в лоні якої незмінно й впродовж тривалого часу французи різного віку й статі культивували притаманні їм політичні симпатії, виявляючи схильність до вибору позиції, що відповідала традиції, незмінній з покоління у покоління [6, 47, 48].
Зазначені обставини відігравали особливу роль у розвиткові руху добровільних асоціацій у Франції. Як відомо, до середини ХХ ст. мешканці села становили переважну більшість населення країни. Й політичні партії, як новітня форма соціальної мобільності, що набула поширення насамперед у середовищі мешканців крупних міст, поставали всього лише скороспілим об’єднанням комітетів виборців або ненадійним скупченням сил частини нації навколо парламентської групи, одинокого лідера, відзначених славним минулим, структурованістю в масштабі визначеної території, складністю ієрархії, числом регіональних відділень, регулярністю або невизначеністю фінансування. Тому широкі верстви населення не довіряли зазначеним асоціаціям; партійний рух у національному вимірі в жодному разі не досягав масштабів процесу в Англії чи Німеччині; сучасні французькі фахівці підкреслюють, що політичний простір Третьої республіки партійний рух впорядкувати не міг. І в обставинах, що в цілому сприяли й заохочували розвиток асоціаціонізму, партійний рух вважали відповідальним “за всі негаразди в країні” [23, 75]. Що вказувало на неспроможність цієї частини національного політикуму адаптуватися до нових умов і вчасно та ефективно вирішувати проблеми своїх громадян.
Ці та інші недоліки головної ланки організованого життя нації змушували багатьох виборців, передусім в містах, відвертатися від партій і шукати підтримки в масі новітніх інститутів громадянського суспільства. В світлі вищезазначеного напрошується наступний висновок: “політичний концерт” 1932 року особливо успішно доповнювали 32 інші організації, які представляли однорідні, або зведені у федеративне об’єднання і достатньо потужні сили – ліги. Зважаючи на слабість партій, особливо тих, які належали до політичної “правиці” і були інституйовані хронологічно пізніше за “лівих”, ліги як нова форма суспільної організації здебільшого доповнили й активізували саме цей вектор політичної мобільності громадян країни. Сучасні дослідники життя об’єднань громадян у Франції свідчать, що ліги – це добровільні асоціації, спроможні продукувати єдність думок у середовищі своїх прихильників і досягати статусу групи тиску локального значення, або політичної сили, скерованої проти інститутів влади на місцях [7, 62]. Від моменту свого виникнення в 1880-х рр. ліги впорядковували надзвичайно широкий спектр громадської думки. Якщо ліги “лівого” спрямування в цілому відзначала підтримка республіки, то “правих” ототожнювали з ворожим ставленням до республіканського режиму, який вони намагалися ліквідувати на користь монархії. Але на початку ХХ ст. ситуація почала змінюватися. Після Першої світової війни представники консервативних сил остаточно втратили провідні позиції в структурах влади. Тому громадсько-політичні амбіції “правих” почали представляти сили, які вже сприймали республіку. Не відступаючи повністю від базових принципів консервативно-політичної ідеології, частково модернізованої в нових історичних умовах Іпполітом Теном, Шарлем де Местром і Рене де Шатобріаном, вони зосередилися на запереченні комплексу базових буржуазно-ліберальних цінностей – особистої свободи,  відповідальності, рівності, влади більшості, незалежності, застосування примусу в межах права, гарантування індивідуальної свободи, поділу влади, конституціоналізму,  влади закону,  економічної свободи, академічної свободи [2. 75, 77, 91, 108, 123, 139, 161, 183, 220, 226, 237, 395]. Навпаки, обґрунтовуючи і популяризуючи систему “контрреволюційного” мислення, вони виходили з того, що його вихідними і базовими принципами залишаються традиційні цінності: братерство (рівність християн країни перед Творцем), патерналізм (опікування ієрархії феодальних сеньйорів своїми селянами), а також новітні, зокрема песимізм, який вони тлумачили християнськими міфами про вигнання перших людей з раю і первородний гріх (а не рівністю усіх перед законом – як у англійській, чи  німецькій традиції консервативного мислення). У цьому контексті функція песимізму, песимістичного сприйняття суспільного життя, яку ідеолог французького націоналізму Шарль Моррас і під його проводом наймогутніша з ліг Акс’йон Франсез втілювали впродовж ХХ століття у переосмисленій і світській формі, полягала у пошуках консервативної утопії у передреволюційному світі. Тоді ж бо, вважалося, не було  підстав для визрівання соціальних конфліктів. Зрештою, різновид французького консерватизму, що конституювався на хвилі критики Революції, дав оригінальну оцінку цій найвизначнішій події нової епохи. Революції, на думку ідеологів контрреволюції, притаманні такі риси принципового значення: 1) квазірелігійний фанатизм, 2) раціоналізм революційних методів політичної дії, 3) безмежний оптимізм, 4) наївна віра в народний суверенітет, що розглядається як ключ до загальної гармонії в суспільстві [8, 136, 137].  Так вмотивована позиція дозволяла відомим силам французького суспільства опротестувати світську й раціональну скерованість парламентаризму. Останній намагалися поступово модифікувати не стільки шляхом дестабілізації режиму, скільки осягнення відомих базових принципів ліберального мислення. З метою поборювання “лівих”, своїх ідеологічних противників, які представляли табір державницьких і соціалістичних сил, учасники руху ліг розгортали масштабну просвітницьку роботу. Особливо потужно визначилася Акс’йон франсез, яка в цьому плані виходила на рівень політичної партії. Прагнучи теоретично, а також організаційно забезпечити притаманні “правим” силам ідеї суспільної реформи, остання налагодила випуск однойменної газети (щоденна з 1908 р.), фундаментально обґрунтувала ідеологічні принципи теорії, створила добровільну асоціацію громадян (лігу), заснувала школу, Інститут Акс’йон франсез, об’єднала прихильників, “спроможних, при нагоді завдати стусанів”, а в 1919 р. провела три десятки депутатів до парламенту [22, 141].
Соціальні та політичні амбіції учасників ліг узагальнює комплекс ознак, притаманних усім елементам руху: надзвичайна конкретність у визначенні мети, неприйняття вирішальної ролі парламенту в політичному житті країни, поєднання навколо протестної ідеї всіх (цілком різних) незадоволених людей, абсолютна неспроможність обґрунтування програми дій, спрямованої на позитивне вирішення кризового суспільного явища. А звертання до форм прямої дії, з допомогою яких до вуличних маніфестацій та різноманітних демонстрацій сили залучали прихильників з числа представників офіцерства, міських робітників, дрібної та середньої буржуазії, інтелігенції, студентської молоді, декласованих елементів, які масово прибували з села, і, особливо, епізодичність активізації діяльності, свідчили про наступне: за умов піднесення й стабілізації життя країни ліги втрачали фінансову підтримку “правих” партій, різко звужувалася соціальна база, а отже – популярність і підтримка руху з боку широких мас; натомість ліги демонстрували різке зростання своєї активності в період економічних і політичних криз. Серед останніх особливого суспільного резонансу набули Буланжистська криза, ініційована історично першою Лігою патріотів (1880-ті рр.); справа Дрейфуса, яку активно підхопили Ліга антисемітів, Ліга французької батьківщини та Акс’йон франсез (кінець ХІХ – початок ХХ ст.); післявоєнна фінансова криза, яка посприяла мобілізації Національної католицької федерації і добре організованої та найбільш радикальної Ліги молодих патріотів; зрештою, економічна, соціально-політична, а також інтелектуальна і моральна кризи 1930-х рр. Саме в ці періоди спостерігався ренесанс руху ліг. Але після виходу закону “Про заборону ліг” (18 червня 1936 р.) окрема частина учасників руху спромоглася зійти на вищий рівень соціальної мобільності. Й у випадку Ліги “Вогняний хрест” (300 тис. членів) це означало створення крупної національно-популістської Французької соціальної партії, спроможної мобілізувати й організувати маси політичної “правиці” на основі національної ідеї, широкої програми соціальних реформ, обіцянки створення уряду, спроможного захистити суспільство від всіх можливих негараздів. У 1938 р. чисельність партії досягла 800 тис. членів. Що дозволило її прихильникам мати особливі надії на перемогу на виборах 1940 р.
На нашу думку, окремі епізоди активізації діяльності ліг свідчать, що в умовах, коли сильна держава викликала соціальний конфлікт унаслідок очевидного небажання втрутитись у соціальну динаміку, окремі інститути громадянського суспільства демонстрували надзвичайну схильність до формування й досягнення соціальних цілей через політичне збурення. Однак постійні внутрішні суперечності й суперництво, відсутність будь-якого теоретичного обґрунтування дій доводять, що ліги, здебільшого нездатні сформулювати якоїсь потужної альтернативи демократичним перетворенням, ініційованим парламентом, урядом, а також політичними партіями країни, не становили серйозної загрози існуванню республікансько-конституційного режиму у Франції. Натомість інститути держави, демонструючи достатні ресурси для активного та ефективного впорядковування життя суспільства в межах чинного права, забезпечували проведення змін, що сприяли економічному розвиткові, налагодженню фінансів, скороченню тривалості робочого дня, запровадженню системи світської освіти, вирішенню проблеми дипломатичних відносин з Ватиканом, та залишалися головним і достатньо дієвим центром владних відносин, який водночас сприяв розвитку руху громад в національному й регіональному вимірах. Що саме і продемонстрували в своїх діях інші інститути громадянського суспільства.
Особливе і своєрідне місце в житті асоціацій Франції Третьої республіки належало аристократичним салонам. Цей різновид громадської залученості визначився як осередок соціальної мобільності, який впродовж двох-трьох десятиліть свого існування “демонстрував дотичність своїх учасників до політизації французького суспільства” [12, 113]. Звичайно група відвідувачів салону формувалася господарем, або, частіше, господинею. Адже йшлося про місце зібрання, в якому саме жіноча стать традиційно і визначально впливала на розвиток політичних, а також культурних інститутів. Салони не відзначались довговічністю існування. Розклад їх діяльності регулювався визначеними заздалегідь днями відвідин гостей, яких, зрозуміло, ніяк не реєстрували. Ідеологічну спрямованість салону відзначали дві риси. Перша: неможливість однозначного визначення позицій цього учасника руху асоціацій в контексті поділу на “правих” і “лівих”. Друга: салон “не допускав” втручання політики в свої справи, хоч і надавав перевагу ідеям “правиці”. Тому серед відвідувачів численних салонів, у яких збиралися представники “аристократичного”, “різночинного”, “вищого”, “пристойного” товариства, даремно шукати політичної, або естетичної однорідності. Все ж кількісно переважали консервативні салони, в яких відвідувачів однаково єднала ностальгія за Давнім порядком. Ситуація набувала визначеності лише в періоди найбільших суспільних криз. Тоді розривалися налагоджені й високо ціновані зв’язки. Водночас епізодичні кризи спричинювали народження “ліберальних” і “авангардних” салонів, які свого часу відвідували республіканець капітан Альфред Дрейфус і соціаліст Жан Жорес. Зрозуміло, низка таких салонів сприяла поширенню радикальних поглядів.
Не зважаючи на те, що салонам належала особлива роль в активізації соціальної мобільності достатньо вузького прошарку представників суспільно-політичної і культурно-наукової еліти Франції, які належали до різних напрямків ідеологічного мислення, зазначені добровільні асоціації громадян могли посприяти кар’єрному зростанню політика, активізації життя різноманітних альянсів, пропаганді нових творів діячів культури та мистецтва тощо. А надзвичайно тісні зв’язки з численними пресовими виданнями, спроможними оперативно інформувати, аналізувати, зрештою популяризувати події дня, відкривали перед колом відвідувачів салону унікальну можливість давати путівку в життя ідеям, спрямованим на мобілізацію найширших верств населення країни. Все ж до першої світової війни салони поступово сходять зі сцени культурно-політичного життя Франції.
Але в повоєнний період з’явилася величезна кількість інших добровільних асоціацій, які не досягали ролі й суспільно-політичного значення партії, ліги чи салону, одначе займали власну позицію в справі представництва інтересів визначеної верстви населення. Це, зокрема, національна католицька федерація генерала де Кастельно, яка очолила хрестовий похід проти “вільних масонів”; численні асоціації колишніх комбатантів, відчутний вплив яких на центральні, а також місцеві органи влади з вимогами наведення порядку в тій чи іншій сфері суспільного життя визначався заслугами в обороні батьківщини і жертвами, понесеними на полі битви; різноманітні групи феміністів, анархістів і “вільних мислителів” на зразок Французького союзу за право голосу для жінок, Французького відродження, Федерації світської та республіканської молоді і ін. Активізуючи різні аспекти громадського життя нації, вони демонстрували власну присутність на суспільно-політичній сцені шляхом організації масштабних публічних акцій. Цей напрям роботи, на нашу думку, яскраво демонструє конгрес громадських діячів, а також політиків та науковців, який спільно з Французьким союзом за право голосу для жінок організувала й провела в 1925 р. Ліга освіти. На його засіданнях відзначено високу суспільну роль жінки, обговорено актуальні проблеми соціальної, економічної, фінансової політики держави, в національному вимірі проаналізовано рух асоціацій, обставини демографічної кризи, яку гостро переживала Франція, зроблено огляд міжнародних справ [20, 63, 87, 146].
Розглядаючи французький асоціаціонізм, неможливо обминути різноманітні групи інтересів на зразок союзів підприємців (понад 2 тис. асоціацій), об’єднаних владою в Загальну конфедерацію французького виробництва (1919 р.), асоціацій держслужбовців, котрі часто перевищували своїх колег депутатів і міністрів аристократичністю походження, високим рівнем освіти й матеріального добробуту, а також профспілки, які, висуваючи вузькі, професійно окреслені вимоги своїх членів, значно активніше за традиційні політичні партії, ліги чи аристократичні салони демонстрували притаманні їм позиції щодо реорганізації публічного життя і встановлення громадської злагоди. Зазначені асоціації відзначала готовність, а також спроможність своїми власними силами проголосити й захистити притаманні їм інтереси.
Особливе місце в середовищі добровільних об’єднань належить асоціаціям іммігрантів. Першими у Францію потрапили швейцарці, італійці, шотландці; найбільш „вагомі” діаспори – з огляду на інтелектуальний, економічний а також демографічний потенціал – створили вихідці зі сусідніх країн, Англії, Італії, Бельгії, Іспанії. Розширення імміграційного поля Франції позитивно впливало на демографічні показники та інфрасоціальну структуру населення країни. Співвідносна з інтересами уряду країни, який на цій основі формував свою геополітику, імміграція також посприяла розвитку виробництва, культури, духовності й загалом світогляду корінних мешканців, особливо після того, як визначено її актуальність: демографічна криза, потреба в робочій силі, можливість контролю імміграційного процесу з боку держави й громадськості.
Отже, іммігранти цілком легітимно сформували особливий і, водночас, дуже різноманітний за своїм походженням світ, у якому праця на благо Франції поєднала наймита і багатого буржуа. Революція і франко-прусська війна збагатили оцінку французами іноземців. Третя республіка висвітила характерні обставини цього процесу: трудова міграція значно численніша, хоч і бідніша з точки зору матеріального забезпечення і походження. В загальній масі іммігрантів (понад 3 млн. осіб) найчисельніші групи становили італійці і бельгійці, а також поляки й росіяни; англійців у цілому небагато й вони традиційно зосереджувалися у містах.
Українців можна визначити як незначну меншість (0,013 %) від загальної кількості іммігрантів у Франції [4, 73]. Українські політичні емігранти, які в період Третьої республіки прибули на територію Франції, потрапили в менш сприятливі умови, ніж емігранти, яких  постійно  (іспанських, італійських, польських), або вибірково (німецьких, російських) підтримував ліберально-консервативний уряд Франції, Що ж до представників усіх національних діаспор, то їхні права визначали й охороняли норми французької конституції і чинного права, якими гарантовано свободу кожній особі на території країни. Численні приклади позитивної співпраці і взаєморозуміння з французькою державною нацією сприяли самоорганізації і самореалізації іноземців на рівні громад, зміцненню їх індивідуальних та групових позицій у поліетнічній системі, формуванню етнічного престижу кожної діаспори. Тим самим державі полегшено виконання своїх функцій.
Практично всі учасники руху асоціацій: власники дрібних земельних наділів чи дрібних підприємств, робітники чи службовці, комерсанти чи капіталісти, винаймачі помешкань чи інтелектуали, представники релігійних організацій чи аристократичного дворянства, численні асоціації представників національних діаспор іммігрантів володіли власними друкованими органами. Чисельність останніх вражає. В 1880 р. в Парижі та провінції виходило відповідно 60 і 190 назв щоденних пресових видань, спільний тираж яких досягав 2 млн. і 0,7 млн. примірників; в 1914 р. ця кількість в столиці збільшилася до 80-ти, в провінції до 242-х, а тираж сягнув 5,5 млн. і 4, 5 млн. [11, р. 123]. В 1914 році на одну тисячу мешканців у Франції розповсюджувалося 244 примірники одних лише центральних видань. Власною пресою володіли також численні асоціації іммігрантів. Зокрема, діячі української діаспори видавали “Вісник Української Громади у Франції” [1, оп. 1, спр. 4, арк. 1-6 об.], “Бюлетень Української Громади в Парижі” [1, оп. 1, спр. 12, арк.1-4], “Українські вісті”, “Тризуб”, “Українське слово”. За допомогою власних пресових видань асоціації громадян регулярно давали оцінку ситуації в країні та за її межами, висловлювали свої претензії щодо дій уряду та місцевої адміністрації, які далі могли експлуатувати різноманітні партії, ліги та інші добровільні об’єднання з метою більш оптимального трансформування чинних відносин в середовищі інститутів громадянського суспільства (“по-горизонталі”). Співпраця рівних індивідів виробляла в громадян (і іммігрантів) здатність підкорятись нормам закону, який поставав принциповою умовою існування правової демократичної держави, а також відтворення головних громадянських якостей, необхідних як для розвитку зв’язків усередині асоціації, так і між добровільними асоціаціями громадян і владою (“по-вертикалі”).
Таким чином, під впливом держави, яка своїми рішеннями усталювала норми узагальненої взаємодії і заохочувала виникнення нових соціальних зв’язків, зумовлених комплексом фундаментальних цінностей нації, в епоху індустріалізації мережа громадянського залучення у Франції досягнула рівня інституційної довершеності й функціональної визначеності. В період Третьої республіки розвиток асоціацій пройшов такі етапи. По-перше, нове зібрання людей виникає одразу, як тільки група прихильників якоїсь головної ідеї або шанувальників визначеної персони визначає метою встановлення нового типу соціального контролю, який, власне фіксуватиме її місце в суспільстві. По-друге, початком існування асоціації вважається не стільки реєстрація в органах влади, скільки спроможність впливати на визначену інституцію, а також на її політичних партнерів. По-третє, соціальний капітал асоціації накопичується в процесі перебування в стані конфлікту з чинною суспільною інституцією. По-четверте, розвиток і збагачення форм діяльності, перетворення в структуру селекції еліт, школу соціальних кадрів дозволяють асоціації трансформуватися в окрему політичну інституцію. По-п’яте, зміна членів, а також керівного складу асоціації, яку викликає природна мобільність кожного суспільного процесу, втручання держави, що мало місце в період криз, могли призвести до занепаду і навіть зникнення асоціації.
Кожний учасник руху асоціацій виконував ряд функцій організаційного (рекрутування нових членів для реалізації власних цілей, а також цілей інших суб’єктів асоціаціонізму з числа прихильників), інформаційного (інформування своїх прихильників щодо актуальних подій в країні та за її  межами), соціалізаційного (набуття учасниками знань і досвіду, необхідних для раціональної діяльності в рамках добровільного об’єднання), комунікативного (забезпечення солідарних зв’язків у середовищі прихильників, представниками різних асоціацій, між громадянами та владою) плану. Окремі організації громадян, які продемонстрували спроможність залучення до числа своїх прихильників інтелектуалів, представників соціально-гуманітарної науки та культури, набували спроможності виконувати також наукову (глибокий і всебічний аналіз актуальних явищ і процесів суспільного життя країни), ідеологічну (визначення програмних завдань і цілей, проголошення тактичних і стратегічних завдань) функції.
Діяльність масових партій, ліг, профспілок, асоціацій іммігрантів і ін., які зростали числом і ставали активнішими, періодично набувала агресивності в досягненні обраних цілей. І в часі криз громадяни Франції, котрі внаслідок участі в русі асоціацій визначили своїх прибічників і ставали більш відданими справі, використовували набутий соціальний капітал багатьма способами, часто несумісними із чинним порядком або демократичними сподіваннями. В таких випадках надзвичайно важливим чинником обмеження можливих конфліктів ставала структура й міць органів центральної влади і, особливо, парламенту, який продовжував відігравати провідну роль у політичній системі країни. Навпаки, в процесі організації та проведення масових акцій за участю наукових, громадських, релігійних діячів, а також представників національних діаспор іммігрантів, добровільні учасники події демонстрували повагу до закону, солідарне розуміння актуальної проблеми суспільно-політичного життя країни. І, на відміну від Англії, в якій протестантський дух сприяв появі у громадян добровільної ініціативи, а також суспільної злагоди, чи Німеччини, де бурхливий розвиток асоціаціонізму значною мірою посприяв приходу до влади фашистів, які рекрутували широкі маси активістів власне з представників добровільних об’єднань, у Франції постійний нагляд з боку влади, а не лише самодіяльна ініціатива “знизу”, надавав асоціаціям надзвичайної пластичності, визначав межі та форми політичної соціалізації особи, іноді дозволяючи організаціям громадян відігравати роль, яка перевищувала задекларовані функції.

1. Центральний державний архів вищих органів державної влади та управління України, ф. 3901: Українська Громада у Франції, м. Париж.
2. Гаєк Ф.А. Конституція свободи / Пер. з англ. – Львів: Літопис, 2002. – 556 с.
3. Дорошенко С.І. Міжвоєнна українська еміграція у Франції в політичній системі Третьої республіки  // Українська національна ідея. Вип.14. – Львів: НУ “Львівська політехніка”, 2003. – С 65-69.
4. Дорошенко С.І. Збільшення імміграційного простору як ознака   французької демократії: українська політична еміграція в конституційному полі Третьої республіки // Українська національна ідея:  Вип. 15. – Львів: НУ “Львівська політехніка”, 2004. – С. 66-74.
5. Дорошенко С. Проблеми ментальності в контексті французької політичної традиції // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія. Соціологія. Філософія. Вип. 2. – Ужгород: СИП “Вісник Карпат”, 2005. – С. 159-167.
6. Aron R. Dix-huit leçons suir la société industrielle. – Paris: Gaillimard, 1962. – 380 p.
7. Bernstein S. La ligue // Histoire des droites en France. En 3 t. / Sous la direction de J.-F. Sirinelli. T.2: Culture. – Paris: Gaillimard, 1992. – P. 61-112.
8. Dictionnaire de la pensée politique. Hommes et idées.– Paris: Hatier, 1989. – 853 p.
9. Dictionnaire des intellectuels français. Les personnes. Les lieux. Les moments / Sous la direction de Jascques Julliard et Michel Winock. – Paris: Seuil, 1996. – 1258 p.
10. Fouillée A. L’idée moderne du Droit en Allemagne, en Angleterre et en France. – Paris: Librairie Hachette et Cie, 1878. – 364 p.
11. Gros J.-J. Médias et vie politique // Institutions et vie politique. – Paris: La Documentation Franςaise, 1997. – P. 123-129.
12. Ory P. Le salon // Histoire des droites en France. En 3 t. / Sous la direction de J.-F. Sirinelli. T.2: Culture. – Paris: Gaillimard, 1992. – P. 113-129.
13. Nourisson P. Histoire de la liberté d’association en France depuis 1789. En 2 t. – Paris: Sirey, 1920.
14. Pastoureau M. Les emblèmes de la France. – Paris: Bonneton, 2001. – 224 p.
15. Prost A. Les Anciens Combattants et la Société française, 1914-1939. En 3 t. – Paris: Presses de la Fondation nationale des sciences politiques, 1977.
16. Rapport et décret sur une politique de la langue (extraits) 4 juin 1794 // Les politiques culturelles en France. Textes rassamblés et présentés par Philippe Poirrier. – Paris: La Documentation Française, 2002. – 637 p.
17. Rémond R. Les élections // Pour une histoire politique / Sous la direction de R. Rémond. – Paris: Seuil, 1988. – P. 33-48.
18. Rioux J.-P. L’association en politique // Pour une histoire politique / Sous la direction de R. Rémond. – Paris: Seuil, 1988. – P. 87-120.
19. Siegfried A. Tableau des partis en France. – Paris: Bernard Grasset, 1930. – 245 p.
20. La vie politique dans la France contamporaine. Conférences d’éducation politique et social. – Paris: Librairie Félix Alcan, 1925. – 216 p.
21. Weil P. La France et ses étrangers. L’aventure d’une politique de l’immigration de 1838 à nos jours. – Paris: Gaillimard, 1990. – 592 p.
22. Winock M. La France politique. XIX-e-XX-e siècle. Nouv. éd. – Paris: Seuil, 2003. – 593 p.
23. Ysmal C. Les partis politiques et leur rôle // Institution et vie politique.  – Paris: La Documentation Franςaise, 1991. – P. 75-78.

     SUMMARY

S. DOROSHENKO. JUDGEMENT OF THE WEST-EUROPEAN EXPERIENCE CONSOLIDATIONS DF A SOCIETY: MOVEMENT OF PUBLIC ASSOCIATIONS IN FRANCE OF THE THIRD REPUBLIC

The mobility of the citizens of the France is covered. The conclusion is proved that during the Third republic the inhabitants of the country have shown original experience of development of voluntary associations, which is considered as a revenge of a civil societY for domination of the state.
Key words: the mobility of the citizens, the associations of the citizens, the France of the Third republic.