С. Дорошенко (Львів)

СОЦІОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ П’ЄРА БУРДЬЄ ЯК МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА АНАЛІЗУ СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ У ФРАНЦІЇ ТРЕТЬОЇ РЕСПУБЛІКИ (1875-1940)

Перебування емігрантів з України в умовах конституційно – демократичної Франції визначається як принципово важлива обставина осягнення українцями форм і методів діяльності, звичних для громадян країни, спрямованих владою Третьої республіки на адекватне розуміння політичної свободи, обставин ринкових відносин, розвитку індивідуальної ініціативи. Що також є актуальним з огляду історичної ретроспективи еволюційного визрівання норм громадянського суспільства в Україні – спроможності індивідів добровільно самоорганізовуватися в асоціації задля господарської взаємодопомогової та культурно-освітньої співпраці, громадянської активності, порядності і солідарності, громадянської свідомості, співробітництва, патріотизму, довіри, порядності, здатності до жертовності задля громадського добра, які характеризуються дослідниками як складові соціального капіталу.
Українці знайшли у Франції об’єктивну підставу для впорядкування життя діаспори: розбудовану й активну соціальну мережу, створену різноманітними асоціаціями громадян, а також інших іммігрантів [15]. Водночас конституційні документи Третьої республіки забезпечили нашим емігрантам широкі політико-юридичні гарантії для створення власної мережі громадського залучення, функціонально скерованої на: а) перетворення у засіб самовиразу індивідів, самореалізації, а також реалізації власних інтересів; б) надання громадянам (саме так себе часто називали члени українських громад у Франції [1]) впевненості в своїх силах, підтримування їх у можливому протистоянні з державою і окремими підприємцями; в) сприяння захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів, унаслідок чого зазначена група отримувала шанс бути почутою на горі владної піраміди; в) створення сприятливих умов для функціонування демократичної влади в країні. Що, зрештою, становило об’єктивну підставу для виявлення організованою частиною наших співвітчизників власного соціального капіталу.
Сучасні дослідження свідчать, що оперування терміном „соціальний капітал”, який порівняно недавно здобув популярність, залишається неоднозначним навіть у середовищі визнаних лідерів дослідження проблеми – представників західноєвропейської і північноамериканської науки. Тому систематизація теорій соціального капіталу триває досі. Водночас українське наукове співтовариство є недостатньо обізнаним з напрацюваннями в цій галузі, оскільки йому залишається недостатньо відомим величезний обсяг праць дослідників зазначеної проблематики в світовому вимірі. На цій підставі апелювання до праць П’єра Бурдьє, який створив універсальний ключ для перспективного наукового аналізу концепту соціального капіталу, на нашу думку, дозволяє задіяти частину гуманітарного внеску французької національної школи досліджень суспільного буття для висвітлення тих його аспектів, пов’язаних, зокрема, з осягненням феномену соціальної мобільності представників України у Франції в період Третьої республіки.
Французький соціолог Луї Пенто (Louis Pinto) крок за кроком висвітив принципові положення філософсько-методологічної бази, а також змістовне наповнення основних категорій: габітус, поле, агент, інтерес, капітал, які сформулював його відомий співвітчизник, П’єр Бурдьє. Вихідним пунктом у теоретичних пошуках свого авторитетного співвітчизника Луї Пенто вважає формулювання ставлення до діяльності всіх суб’єктів суспільного процесу як до „агентів”, учасників специфічної „гри” [20, р. 64-65]. Такий підхід дозволяє французькому соціологу стати „вище” історичної гри, яку він досліджує, і „подолати” протистояння традиційних „пар концептів (paired concepts), якими кишать соціальні науки”, обґрунтовані теоретично в рамках філософського об’єктивізму і суб’єктивізму. Отже, для того, щоб насправді подолати „штучну опозицію” між об’єктивними структурами і суб’єктивними уявленнями, на думку П’єра Бурдьє, вченому насамперед „слід порвати з способом мислення […] скерованим на невизнання ніяких інших реалій, окрім тих, що поставляються безпосередньою інтуїцією в щоденному досвіді індивідів чи груп. Головний вклад так званої революції структуралізму полягає в застосуванні щодо соціального світу реляційного способу мислення, способу сучасної математики або фізики, який ідентифікує реальність не з субстанціями, а зі зв’язками” [12, с. 184, 185].
Під поняттям „габітус” П’єр Бурдьє уводить інтелектуальний інструмент універсального значення, щоб на його основі успішно „позбавитися від теоретичної альтернативи (протиставлення суб’єктивізм – об’єктивізм), яка структурувала філософське поле шляхом визначення його меж” [20, 56]. Для цього обґрунтовано існування детермінантів, пов’язаних з окремим класом умов екзистенції, які саме продукують габітуси – „системи тривалих та здатних до переміщення диспозицій, структуровані структури, що призначені функціонувати як структури структуруючі, тобто як генеруючі та організуючі принципи практик та репрезентацій, які можуть бути об’єктивно адаптовані до своєї мети не передбачаючи при цьому свідомої орієнтації на цілі та повне володіння операціями, необхідними для їх досягнення; вони є об’єктивно „регульованими” та „регулярними”, зовсім не будучи при цьому продуктом дотримання правил, а отже, є колективно організованими, не будучи результатом організуючої діяльності якогось диригента” [14, с. 90-91]. Важливе уточнення змісту концепту „габітус” вчений зробив ще раніше. На його думку,  габітус – це „ментальні структури, через які агенти сприймають соціальний світ” [12, с. 192].
Як відомо, апелювання кожного дослідника до цільового використання ментальних особливостей суб’єкта, співвідносних з поняттям „габітус” – як це зробив П’єр Бурдьє, залишається проблемним у науковому дискурсі через неопераціоналізованість зазначеного поняття для соціології. Позатим, вважаємо, для теорії та історії політичних науки це становить перспективу. Оскільки відкриває простір для об’єктивного аналізу різноманітних і, часто, суперечливих моделей взаємодії, які утворилися історично в сфері політики і притаманні передусім ідеологічно заангажованим агентам.
З концепції габітусу в подальшому розгортаються концепції поля – наукового, артистичного, літературного, політичного і ін., а також капіталу – реальної цінності та ефективного засобу суспільного контролю. При цьому „поле” постає як простір суспільної гри, правила гри, ставки в цій грі, комплекс яких у жодному разі не слід розуміти вузько – як елементарне співіснування індивідів або органічне співпадіння їх же позицій у визначеному просторі; насправді – „це місце виявлення сил і місце постійного конфлікту” [20, 112]. Адже „різні поля отримують суб’єктів дії, наділених габітусами, необхідними для їх вправного функціонування” [14, с. 114, 115]. Останнє (вправне функціонування агента) безпосередньо залежить від його зацікавленості інкорпоруванням капіталу, який таким чином стає невід’ємною часткою особистості, її габітусом, залежно від області, в якій він функціонує. При цьому капітал представляється в трьох основних виглядах – як економічний, культурний і соціальний. Водночас необхідно відзначити, що всі різновиди капіталу взаємно конвертуються. Під соціальним капіталом П’єр Бурдьє розуміє „сукупність реальних або потенційних ресурсів, пов’язаних з володінням стійкою мережею [durable networks] більш-менш інституціоналізованих відносин взаємного знайомства і визнання – іншими словами, з членством в групі. Остання дає своїм членам підпору у вигляді колективного капіталу [collectively-owned capital], „репутації” [credential], яка дозволяє їм отримувати кредити в кожному розумінні цього слова. Ці відношення можуть існувати лише в практичному стані, у формі матеріального і/або символічного обміну. який сприяє їх підтримуванню. Вони також можуть бути оформлені соціально [socially instituted] і гарантовані спільним ім’ям (іменем сім’ї, класу, племені, школи, партії і ін.) або цілим набором інституціоналізуючих актів [instituting acts], покликаних одночасно формувати і інформувати тих, хто через них проходить; у цьому випадку вони більш-менш реально приводяться в дію, а потім підтримуються і контролюються в процесі обміну. […]
Таким чином, об’єм соціального капіталу, притаманного даному агенту, залежить від розміру мережі зв’язків, які він може ефективно мобілізувати, і від обсягу капіталу (економічного, культурного чи символічного), яким, в свою чергу, володіє кожний з тих, хто з ним пов’язаний. […]
Прибуток, який приносить членство в групі, лежить в основі солідарності, яка уможливлює його отримання. Це не означає, що агенти свідомо переслідують мету отримання прибутку як такого, навіть якщо йдеться про клуби для обраних, які організують саме для того, щоб концентрувати соціальний капітал […].” До цієї вигоди „варто додати цілком реальний і безумовний прибуток, який приносить членство у визначеній групі (соціальний капітал). Він пропорційно більш високий для груп, які перебувають на нижчих щаблях соціальної ієрархії („бідних білих” [poor whites]) або, точніше, для тих, кому загрожує економічне і соціальне падіння” [13, с. 60, 66-67]. 
На нашу думку, соціальний капітал, накопичений українськими емігрантами, становив особливе значення для наших співвітчизників у Франції. Оскільки вихідці з України насправді перебували „на нижчих щаблях соціальної ієрархії” французького суспільства. Тому фізичну присутність мережі добровільних організацій, створену цими індивідами, слід розуміти не лише як суто формальну і вихідну умову для нагромадження соціального капіталу, але, водночас, як потужний стимулятор об’єктивного рівня, який спрямовував наших співвітчизників на досягнення вищого рівня соціальної мобільності і перетворення осередків українського національного життя в умовах демократії у вагому складову руху асоціацій французьких громадян та інших іммігрантів. Водночас пропонуємо розглядати чинні зв’язки як продукт „нескінченної роботи по інституціональному оформленню, ключові моменти якого визначаються відповідними обрядами інституціоналізації [institution rites] (часто помилково описувані як обряди, пов’язані зі зміною соціального статусу)” [13, с. 67]. І серед них: засідання ініціативної групи, збори асоційованих членів різного рівня, реєстрація новоствореного громадського інституту в органах французької влади, „таїнство посвячення” нових членів – символічне встановлення зв’язку між чинним громадським інститутом і його новим членом, налагодження функціональних контактів з дружніми асоціаціями французьких громадян і інших емігрантів у Франції. Зазначені мережі зв’язків стали необхідними для побудови та відтворення тривалих, корисних відносин між українцями, які дозволяли членам відповідної громади отримувати й зберігати матеріальний і символічні прибутки. При цьому досягнення матеріального прибутку, забезпечуваного регулярною сплатою членських внесків, підпискою на періодичні видання, добровільними пожертвами коштів, придбанням нерухомості для потреб громади і ін., згодом виявлялося у вигляді адресної допомоги (матеріальної, моральної) для безробітних, хворих, малолітніх і інших категорій українців. А надання юридичних порад і консультацій, сприяння в отриманні офіційних документів – паспортів Нансена, посвідчень особи, різноманітних довідок, які легітимізували перебування окремих емігрантів з України на території Франції, а також відкривали шлях для пересування територією Європи, набувало цілком конкретного політичного змісту. Натомість символічний прибуток слід розглядати наслідком зацікавленості у колективному відзначенні урочистих дат національної історії України, придбанні прапору громади, заслуховуванні доповідей на актуальні політичні проблеми, декламації віршів рідною мовою, хоровому співі перед зборами українців, проведенні колективних трапез, святкуванні весіль, днів народження членів громади, вчасному надходженні необхідної моральної і матеріальної допомоги громадам співвітчизників на батьківській землі [2].
Отже, факт отримання громадівцями різноманітних „прибутків” дозволяє розглядати відносини між членами групи, а також відносини між локальними групами в межах федеративного об’єднання на зразок Союзу українських емігрантських організацій (1925), Українського Народного Союзу (1932) чи Об’єднання Українських Комбатантів у Франції (1935) [3], як продукт „інвестиційних стратегій” [13, с. 67] – індивідуальних чи колективних, свідомо націлених на відновлення чи відтворення українцями соціальних відносин у середовищі співвітчизників, яке визначилося унаслідок зацікавленості наших емігрантів формалізацією своєї колективної присутності у великій західноєвропейській країні з давніми демократичними традиціями. Ці відносини відбувалися в коротко- чи довготривалому періодах часу, коли мала місце трансформація випадкових зв’язків (на робочому місці, відносин сусідства, колишніх земляків, однополчан, представників українських урядів та політичних партій) у зв’язки, які одночасно і обов’язкові, і вибіркові і припускали довготривалі зобов’язання, відчутні на суб’єктивному рівні (почуття подяки, поваги, дружби, довіри, військової честі, патріотизму, солідарної підтримки і ін.) або гарантовані інституціонально – програмно-статутними документами добровільної асоціації українців, зокрема таким інститутом як громадський суд [4]. Ці зв’язки безконечно відтворювалися через обмін (дарами, словами), який громада стимулювала і визначала наперед, виробляючи взаємне знання і визнання у середовищі своїх членів. Так само перезатверджувалися кордони групи – себто ті кордони, за межами яких уже не міг відбуватися обмін як в часі проведення поточної організаційної діяльності, так і різноманітних масових заходів чи внаслідок вирішення індивідуальних проблем громадівців. Таким чином кожний член групи отримував інституційно сформоване місце як страж групових кордонів, непорушність яких пильнували особливо – шляхом демократичного прийняття колективних рішень, декларування позиції громади в пресі, виголошення оцінки суспільно-політичного явища перед зборами громади, використання символічних знаків (української мови, карти території України, портретів видатних політиків України, визначних діячів культури, виконання національно-патріотичних пісень, віршів, слухаючи які „в душі встане земля власна, з селами, лугами, з широкими луками, і стрімкими потічками” [5]).
Водночас існування розгалуженої мережі громадського залучення жодною мірою не слід розуміти як природну чи соціальну реальність, сконструйовану раз і назавжди в результаті первісного акту інституціоналізації, до якого були причетні всі емігранти з України, і представлену дією етно-національних, релігійних, соціальних (культурних, наукових), а також ідеологічних (у середовищі колишніх діячів українських партій) зв’язків, поширених у цьому сегменті імміграції. Насправді, потрапивши на захід Європи внаслідок прийняття відповідного індивідуального рішення, ці люди здебільшого опинялися за межами звичних і давно налагоджених соціальних контактів, відтворення яких в умовах еміграції вимагало цілеспрямованих зусиль багатьох зацікавлених учасників процесу. І лише з плином часу в середовищі цих емігрантів визначилися два шляхи інституціоналізації осередків громадської залученості. З одного боку, впорядкування  колективного існування стало можливим унаслідок свідомого або несвідомого рішення пересічних вихідців з України формалізувати своє перебування у Франції завдяки створенню дієздатного осередку громадського життя і скеруванню об’єднаних зусиль громадівців на вирішення економічних (створення спільного господарства, працевлаштування в закладах промислового та сільськогосподарського виробництв), соціальних (облаштування житлово-побутових, надання матеріальної і моральної допомоги хворим, безробітним) та культурних (впорядкування дозвілля, підвищення освітнього рівня) і ін. проблем, які особливо гостро відчували наші емігранти в чужому етнічному середовищі. І тому перші успіхи в справі налагодження громадської роботи, які представники України продемонстрували вже на початку масової еміграції, мали місце лише в окремих місцевостях Франції. Така ситуація здебільшого залишалася незмінною впродовж тривалого часу. На нашу думку, одною з головних причин такого явища як неспроможність власними силами ініціювати заснування і охоплення громадським спілкуванням усіх українських емігрантів вважаємо низький загальний рівень освіти, притаманний основній масі цих людей. Все ж і за такої обставини об’єктивні умови перебування у соціальному середовищі республіканської Франції стимулювали значну частину наших іммігрантів до усвідомлення високих стандартів європейської демократії, проголошених і практично втілених французькими конституціоналістами, і їх практичної реалізації в окремих проектах громадського спілкування.
Іншою важливою і особливо характерною обставиною, яка, водночас, ілюструє другий і, на нашу думку, головний напрямок процесу розбудови українцями дієздатних соціальних мереж у Франції Третьої республіки, покладених в основу прагматично налаштованих зв’язків наших емігрантів, визначимо вплив історичної традиції спілкування однодумців, яку з собою несли в еміграцію вихідці з України, котрі вже володіли відчутним (більшим або меншим) практичним досвідом діяльності в рамках різноманітних політичних і громадських організацій. Адже, використовуючи „під час надзвичайних обставин” еміграції свій символічний капітал – відоме у визначених колах ім’я, мережу „своїх людей та стосунків, які підтримують (і яких тримаються) за допомогою давніше сформованого комплексу зобов’язань та обов’язків честі, прав та обов’язків”, з огляду на які в найширшому значенні цього слова можна отримати від інших емігрантів з України умовні кредит, аванс, позику, завдаток, „які можуть надаватись лише завдяки довірі групи тим, хто дає їй навзаєм ще більші матеріальні та символічні гарантії” [14, с. 210, 211], і, водночас, повною мірою реалізуючи свій культурний капітал – будь-яку культурну компетенцію (cultural competence): „уміння читати – в світі неграмотних”, „вимова, яка свідчить про належність до визначеного класу чи регіону” [13, с. 61, 62], організаційні здібності, практичний досвід налагодження громадсько-політичної роботи, загальновизнані досягнення в культурній, науковій, освітній, а подекуди в економічній і інших сферах діяльності, виділялися особливо обдаровані особи, справжні лідери. І серед них: Микола Сціборський, Олександр Бойків, Ілько Борщак, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Нестор Махно і ін., спроможні завдяки своїм непересічним інтелектуальним та організаційним здібностям не лише переконати багатьох у перспективності планів якісного впорядкування колективного життя українців у Франції, але й продемонструвати це на практиці – захищаючи ідеали Української Державності, публікуючи матеріали суспільно-політичного, наукового, культурно-освітнього плану, а також беручи участь у розбудові різноманітних добровільних об’єднань українців. Зрозуміло, таких людей відзначали пасіонарність, навички проведення зібрань різного рівня (поточних, урочистих), налагодження робочої документації (протоколів зборів, листування між центральними та місцевими осередками і ін.), провадження фінансових справ (контроль за цільовим використанням коштів з членських внесків і спеціальних грошових зборів на допомогу безробітним, хворим, у „Фонд друкованого слова”, забезпечення діяльності громадської школи), набуття і утримання громадських приміщень на території Франції (місцевих осередків громади, численних книгозбірок місцевих громад і, особливо, Бібліотеки ім. Симона Петлюри, Громадського Дому, громадської їдальні в Парижі), організації видавничої справи. Відтак у різний час на французькій землі свідомо й цілеспрямовано започатковано процес створення місцевих груп, члени яких самостійно визначали мету, програму, а також засоби своєї добровільної громадської діяльності. Фізичну присутність асоціацій українських емігрантів на суспільно-політичній сцені Франції обов’язково супроводжував акт офіційної реєстрації в органах влади [6]. В деяких випадках зазначений процес визначався інакше – як реалізація ініціативною групою на місцевому рівні зрозумілої пропозиції щодо впорядкування громадської активності, яка надходила на її адресу від уже чинної асоціації – в столиці Франції, Парижі, чи якомусь іншому населеному пункті країни. Саме так Робітнича спілка у місті Тіонвіль у 1931 р. продовжила свою добровільну діяльність, однак, уже в статусі місцевої філії Української Громади у Франції з керівним центром у Парижі. Спочатку для роз’яснювальної роботи місцеву українську колонію в Тіонілі відвідали представники Громади з Вілерійської філії, які посприяли обранню ініціативної Ради; згодом двох представників від новоствореної Ради було скеровано для ознайомлення   з   роботою   філій   Громади   в   Маевр-Гранді   та   Обуе;   і  лише  1 листопада на загальних зборах української колонії Тіонвіля, на яких були присутні також представники від різноманітних українських асоціацій, котрі – принагідно відзначимо – пропонували власні варіанти статуту і, відповідно, організаційних зв’язків для нової громади українців. Незважаючи на це, члени Робітничої спілки прийняли рішення стати філією Української Громади у Франції, яке було затверджене центральним виконавчим органом асоціації, Головною Радою [7].
Активізація зв’язків між асоційованими представниками української діаспори, що відбувалася на цій основі, також полягала у забезпеченні умов для координації зусиль окремих чільних представників громад українців унаслідок делегування, „з допомогою якого одна особа надає, так би мовити, свої повноваження другій особі, передавання повноважень, внаслідок якого довіритель дозволяє своїй довіреній особі підписувати документи, говорити і діяти від свого імені” [11, с. 233]. Отже, присутність довіри в середовищі громадівців, солідарна підтримка колективом асоціації затверджених напрямків громадської діяльності служили достатніми підставами для визначення шляхом демократичного голосування уповноважених (довірених) осіб, спроможних реалізувати прагматичну зацікавленість громади досягненням значно вищого рівня недержавного спілкування шляхом створення у середовищі нашої еміграції федеративних об’єднань.  Водночас – і це надзвичайно важливо – делеговані представники українських громад прислужилися для налагодження функціональних контактів з французькою владою (центральною і місцевою), окремими асоціаціями французьких громадян (Французьким Легіоном Військового Хреста, Французькою Федерацією Комбатантів, Французькою Федерацією Інвалідів і Жертв війни), а також добровільними асоціаціями інших національних діаспор іммігрантів, зокрема грузинської і білоруської [8]. Що, зрештою, відкрило шлях для колективної участі наших емігрантів у спільному проведення різноманітних масових заходів, які засвідчували присутність українців на суспільно-політичній сцені Франції, а також вирішенні поточних проблем цієї діаспори на рівні французької влади.
Отже, функціональність переважної більшості чинних асоціацій українських емігрантів на території Франції значною мірою залежала від упорядкованості контактів між керівним центром об’єднання, який звичайно перебував у столиці країни, Парижі, і його місцевою філією. Постійний зв’язок здійснювався шляхом листування, а також прямих взаємних контактів між представниками „центру” та місцевими організаціями. Водночас у середовищі організованої еміграції виявлялися зв’язки, присутність яких, на нашу думку, свідчила про накопичення негативного соціального капіталу. Так, обов’язковою умовою прийняття нового члена у чинну добровільну асоціацію визначено відповідність позиції кандидата затвердженим програмно-статутним положенням, якими регламентовано поточну діяльність кожної такої організації. На цій підставі громади емігрантів слід розглядати лише як „умовно відкриті” для інших (неасоційованих) вихідців з  України, а також для співпраці з багатьма іншими асоціаціями українців. Оскільки в кожному окремому випадку головною і принциповою підставою для провадження поточної роботи, прийняття нового індивідуального агента, налагодження контактів з якоюсь іншою асоціацією українців тощо визначалося сприйняття цими суб’єктами (індивідуальними та колективними) конкретної системи цінностей ідеологічного порядку. Так, для членів Української Громади у Франції такими ідеальними нормами, покладеними в основу добровільної участі майбутніх членів в діяльності організації, були „Самостійність і Соборність України, всіх українських земель”. При цьому базовими принципами практичної роботи в служінні відомому ідеалові затверджено такі: а) „організаційне згуртування української еміграції у Франції на засаді творення тут свого національного огнища з власних сил й власними засобами”; б) „творити власні сили власними засобами. В цьому наша майбутність, майбутність самого визволення і в цьому ж – загибель панування ворогів на Україні” [9]. У той же час у члени Союзу Українських Громадян у Франції („Сугуф”) приймали лише тих „українців і українок, що визнають себе громадянами Суверенної Української Соціалістичної Республіки, як також і тих, що без застережень обстоюють права трудових мас Українського народу, його Суверенну Державну Волю і його змагання до злуки всіх етнографічних українських земель в одну державну цілість” [18, с. 9].
На нашу думку, остання обставина демонструє фрагментованість організованого сегмента української присутності у Франції. Адже констатація обов’язковості поділу на: „Ми і вони” [16] (в даному випадку „ми” – це члени Союзу Українських Емігрантських Організацій у Франції, а „вони” – члени Сугуфу, Української Громади у Франції і ін., яких розглядали як „ворогів” Союзу) свідчить про наявність глибоких розбіжностей ідеологічного плану, які щоденно про себе нагадували в осередках організованого життя емігрантів з України. На цій основі висловлення індивідуальним агентом добровільної згоди на участь в діяльності чинної асоціації українських емігрантів, якою безумовно і логічно відкривався простір функціональних зв’язків у соціальному середовищі співвітчизників у Франції, насамперед асоціювалося з визнанням кожним новим членом громади відповідної системи ідеологічно обґрунтованих цінностей. Що можна в цілому оцінити як збільшення потенціалу негативного соціального капіталу, також притаманного організованим представникам України у Франції. Унаслідок цього було непросто ініціювати нові контакти. А вже налагоджені зв’язки демонстрували тенденцію до розриву. Як це сталося у випадку з Товариством Запорожців з центром в Омекурі. Складаючись головним чином з емігрантів – колишніх старшин армії УНР, котрі ідеологічно тяжіли до гетьманців [19, с. 177], зазначене Товариство відокремилося від уже відомого нам “Об’єднання Українських Комбатантів у Франції” практично відразу після його створення [10]. Численні факти свідчать також про існування доволі напружених відносин між окремими асоціаціями українських емігрантів. Так, газета „Незалежність” подає наступну інформацію про колонію емігрантів в Крезо, яка вважалася одною з найкрупніших в країні: в цьому містечку в 1931 р. діяло дві організації – Українська Громада та Філія Товариства бувших Вояків Армії УНР. „Але в Громаді зі самого початку її заснування виказується розбіжність думок та розлад між її провідниками, а це все впливає і на цілу колонію. З цього повстають сварки і створюється стан, при якому нормальне співжиття неможливе […] в зв’язку з чим йде колотнеча і поділ громадянства на два табори. […] В наслідках більшість громадян зневірена в позитивні висліди громадської роботи, сидить і чекає „кращих часів”. В самій же Громаді лишився який десяток людей, котрі теж згодою та бажанням працювати хвалитися не можуть. В останній час, дякуючи енергії деяких осіб, зорганізовано хор” [17].
Таким чином, французький соціолог П’єр Бурдьє обґрунтував оригінальну концепцію соціального капіталу, яка відрізняється від відомих напрацювань північноамериканської наукової традиції тим, що тлумачить взаємовідносини індивіда, спільноти, громадянського суспільства і держави з огляду на спроможність саме індивідуального, а не групового агента, робити інвестиції у власний соціальний капітал і отримувати переваги у ціннісному вимірі внаслідок використання наявних соціальних мереж, норм, а також довіри. В світлі зазначеної концепції соціальний капітал української діаспори у Франції слід розуміти як наслідок зацікавленості індивідуальних агентів, емігрантів з України, робити матеріальні та символічні інвестиції на потреби формально інституйованої громади співвітчизників, членами якої вони стали шляхом висловлення довіри і визнання основоположних положень програмно-статутних документів добровільної асоціації, в обмін на що група інформувала, просвіщала, а також допомагала вирішувати поточні проблеми, зумовлені перебуванням у соціальному середовищі Третьої республіки, в процесі налагодження господарської взаємодопомогової та культурно-освітньої співпраці, підтримання громадянської активності, дотримання порядності і солідарності, розвитку громадянської свідомості, співробітництва, взаємної довіри, порядності, патріотизму, встановлення демократичних норм у середовищі асоційованих емігрантів з України. Потенціал соціального капіталу, накопиченого представниками української діаспори в період Третьої республіки, зростав настільки, наскільки розвивалися прагматично налаштовані зв’язки, по-перше, в середині кожної чинної групи наших емігрантів, по-друге, між такими окремими групами на території Франції, по-третє, між емігрантами і окремими добровільними організаціями українців на Батьківській землі.

1. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі: ЦДАВО України), ф. 3901: Українська громада у Франції, м. Париж, 1924-1938, оп. 1, спр. 3, арк. 2.
2. ЦДАВО України, ф. 3901, оп. 1, спр. 10, арк. 8 об.
3. ЦДАВО України, ф. 4178: Управа об’єднання українських комбатантів у Франції, м. Париж, 1935-1936, оп. 1, спр. 1, арк. 1-4.
4. ЦДАВО України, ф. 3901, оп. 1, спр. 4, арк. 5.
5. ЦДАВО України, ф. 3902, оп. 1, спр. 4, арк. 2.
6. ЦДАВО України, ф. 3901, оп. 1, спр. 2, арк. 8.
7. ЦДАВО України, ф. 3901, оп. 1, спр. 4, арк. 10-10 об.
8. ЦДАВО України, ф. 3901, оп. 1, спр. 10, арк. 7 об., 9 об.
9. ЦДАВО України, ф. 3901, оп. 1, спр. 2, арк. 11.
10. ЦДАВО України, ф. 4178, оп. 1, спр. 1, арк. 12.
11. Бурдьє П. Социология политики / Пер. с фр. – М.: Socio-Logos, 1993. – 336 с.
12. Бурдье П. Начала. Choses dites / Пер. с фр. – М.: Socio-Logos, 1994. – 288 c.
13. Бурдьє П. Формы капитала / Пер. с фр. // Экономическая социология. – www.ecsos.msseс.ru. – Т. 3 – 2002. – № 5 (ноябрь). – С. 60-75.
14. Бурдьє П. Практичний глузд / Пер. з фр. – К.: Український центр духовної культури, 2003. – 503 с.
15. Дорошенко С. Осмислення західноєвропейського досвіду консолідації суспільства: рух громадських асоціацій у Франції Третьої республіки // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 3. – Ужгород, СМП „Вісник Карпат, 2006. – С. 42-53.
16. Ми і вони // „22 січня” („22 Janvier”, Париж). – 1931, (№ 1), 15 березня.
17. На чужині. Франція. Крезо // Незалежність („l’Indépendence”, Париж). – 1931, (Ч. 4), 1 березня.
18. Перший з’їзд Союзу Українських Громадян у Франції (17 квітня 1927 р.). – Paris: Les Nouvelles Ukrainiennes, 1927. – 12 с.
19. Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція у Європі як історичне і соціально-політичне явище. ¬– К.: Інтел, 1994. – 259 с.
20. Pinto L. Pirre Bourdieu et la théorie du monde social. Éd. revue et augmentée par l’auteur. – Paris: Albin Michel S.A., 2002. – 254 p.

SUMMARY

Doroshenko S. SOCIAL CAPITAL OF UKRAINIAN DIASPORA IN FRANCE OF THE THIRD REPUBLIC (1875-1940) IN CONTEXT OF SOCIOLOGICAL THEORY OF PIERRE BOURDIEU

The network of voluntary associations of emigrants of Ukraine, created in France in 1875-1940 is examined. The concept of social capital of Pierre Bourdieu is considered. The constituents of the social capital accumulated by the representatives of the Ukrainian Diaspora in France in the period of the Third republic are investigational.