УДК   328.182(44)

Сергій Дорошенко

СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ У ФРАНЦІЇ ТРЕТЬОЇ РЕСПУБЛІКИ (1875-1940)

На основі архівних документів і матеріалів розгляуто мережу добровільних асоціацій емігрантів з України, створену у Франції в 1875-1940 рр. Висвітлено концепт соціального капіталу П’єра Бурдьє. Досліджено складові соціального капіталу, накопиченого представниками української діаспори у Франції в період Третьої республіки.
On the basis of the archived documents and materials the network of voluntary associations of emigrants of Ukraine, created in France in 1875-1940. The concept of social capital of Pierre Bourdieu is considered. The constituents of the social capital accumulated by the representatives of the Ukrainian Diaspora in France in the period of the Third republic are investigational.
Постановка та актуальність проблеми. Довготривале перебування у соціальному середовищі Франції Третьої республіки відкрило шлях емігрантам з України до набуття оригінального досвіду вирішення проблеми колективного існування в правовому полі великої західноєвропейської держави. Основу такого досвіду склала суб’єктивно зумовлена потреба в активізації відносин солідарності, довіри й взаємодопомоги, яка впродовж 1875-1940 рр. спонукала наших емігрантів до осягнення демократичних цінностей в процесі виявлення добровільної ініціативи і визначалася як необхідна базова складова соціального капіталу, накопиченого в процесі створення мережі національного спілкування за межами державних структур і в етнічно чужорідному середовищі. Перебування представників України на заході Європи в умовах демократії також визначається як принципово важлива обставина осягнення українцями форм і методів діяльності, звичних для французьких громадян, спрямованих державою на адекватне розуміння політичної свободи, обставин ринкових відносин, розвитку індивідуальної ініціативи. Що незмінно актуально з огляду історичної ретроспективи інституціоналізації громадянського суспільства в Україні.
Аналіз досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даних проблем. Концепт соціального капіталу впродовж останніх десятиліть набуває дедалі більшої популярності. Дослідження зазначеної проблематики носять міждисциплінарний характер і здійснюються в межах соціології, політології, культурології та економічної теорії. Особливе значення для постановки і інтерпретації принципових положень концепції мають праці П’єра Бурдьє, Роберта Патнема, Джона Коулмена, Френсіса Фукуями, Роберта Інглехарта і ін. [27]. В Україні вагомі кроки щодо висвітлення принципових теоретичних положень, зрештою як і окремих практичних аспектів цієї актуальної проблематики, зробили політолог Віктор Сукачов [28] і соціолог Олег Демків [12]. Перед тим фрагменти теорії соціального капіталу в найширшому контексті дослідження громадянського суспільства розглядали Антоніна Колодій [20] і Анатолій Карась [19].
Позатим проблематика соціального капіталу української діаспори у Франції так і не стала об’єктом спеціальної уваги науковців. На цій підставі метою статті визначено висвітлення обставин накопичення і збагачення представниками нашої еміграції у Франції соціального капіталу. Поставлено конкретні завдання: 1) визначити відмінності в „класичних” підходах щодо концепту соціального капіталу; 2) сформулювати головні положення соціології П’єра Бурдьє, актуальні в світлі методологічного забезпечення наукових пошуків у контексті поставленої проблеми; 3) проаналізувати окремі складові соціального капіталу, набутого представниками української діаспори у Франції в період Третьої республіки.
Об’єктом дослідження є стан процесу суспільної самоорганізації як підвалини громадянського суспільства. Предметом дослідження є структура соціального капіталу.
Виклад основного матеріалу. Перебуваючи у Франції, українці знайшли об’єктивну підставу для впорядкування життя діаспори: відповідні конституційно-правові норми, розбудовану й активну соціальну мережу, створену різноманітними асоціаціями громадян, а також інших іммігрантів [15]. Водночас функціональна скерованість чинних добровільних асоціацій українських емігрантів на: а) перетворення у засіб самовиразу індивідів, самореалізації, а також реалізації власних інтересів; б) надання громадянам (саме так себе часто називали члени українських громад у Франції [1]) впевненості в своїх силах, підтримування їх у можливому протистоянні з державою і окремими підприємцями; в) сприяння захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів, унаслідок чого зазначена група отримує шанс бути почутою на горі владної піраміди; в) створення сприятливих умов для функціонування демократичної влади в країні зумовлювала виявлення організованою частиною наших співвітчизників власного соціального капіталу. За класичним визначенням Роберта Патнема, соціальний капітал „має відношення до таких елементів суспільної організації як соціальні мережі, соціальні норми і довіра (networks, norms and trast), які створюють умови для координації і кооперації заради взаємної вигоди. Соціальний капітал збільшує віддачу від інвестування у капітал фізичний і людський”. Цей капітал, коли його витрачають, тільки зростає. Оскільки чим інтенсивніша практика кооперації і взаємодопомоги, тим міцніші та ефективніші мережі солідарності і більша маса взаємної довіри. Водночас він не є об’єктом конкурентної боротьби між споживачами, оскільки всі споживачі користуються ним. Він також не може бути виведений з ринку, тому що ніхто не може його монопольно контролювати [24, с. 78].
Сучасні дослідження свідчать, що оперування терміном „соціальний капітал”, який порівняно недавно здобув популярність, залишається неоднозначним навіть у середовищі визнаних лідерів дослідження проблеми – представників західноєвропейської і північноамериканської науки. Тому систематизація теорій соціального капіталу там триває досі. Водночас українське наукове співтовариство є недостатньо обізнаним з напрацюваннями в цій галузі, оскільки йому залишається недостатньо відомим величезний обсяг праць дослідників зазначеної проблематики в світовому вимірі. Все ж „найуразливішим” для критики щодо визначального впливу концепту на аналіз суспільно-політичної дійсності є існування таких протилежних позицій щодо його тлумачення, як мікрорівнева (П’єр Бурдьє, Роберт Бал і ін.) і макрорівнева (Роберт Патнем, Френсіс Фукуяма і ін., а також ті науковці, які вперше ввели термін у науковий обіг у 1920 р.). Причиною цього явища український дослідник Олег Демків називає багатовікову вкоріненість пошуків у певні наукові (ліберально-демократичні) традиції – північноамериканську і західноєвропейську, в контексті яких дослідники продовжують тлумачити взаємовідносини індивіда, спільноти, громадянського суспільства і держави. Якщо перша (північноамериканська традиція) надає переважного значення ціннісно-нормативній складовій – соціальним мережам, нормам, довірі, притаманним насамперед спільноті, в рамках якої відбуваються активні взаємозв’язки між людьми, а довіра і спільні цінності настільки пов’язують людей, що це вможливлює і спрощує спільну дію, скеровану також на політичну участь, то друга (західноєвропейська, насамперед французька традиція) найвище цінує індивідуальний капітал особи, якому надається перевага у відомому ціннісно-нормативному вимірі (соціальні мережі, норми, довіра) завдяки спроможності індивіда (а не групи) робити інвестиції у власний соціальний капітал. Ситуацію в царині політичної теорії ускладнює також обставина, зміст якої визначає відсутність в сучасних умовах „достатньою мірою опрацьованого та верифікованого у процесі досліджень універсального інструментарію вимірювання соціального капіталу. Щодо цього панує значний плюралізм” [13, с. 106, 107].
2. На нашу думку, значення наукового доробку П’єра Бурдьє полягає не лише в тому, що цей вчений з світовим ім’ям опрацював власний оригінальний метод обґрунтування теорії соціального капіталу. Апелювання до праць авторитетного соціолога, який створив універсальний „ключ” для перспективного наукового аналізу як в цілому проблематики соціального капіталу, так і тих його аспектів, пов’язаних, зокрема, з осягненням політичного змісту соціальної мобільності представників України у Франції в період Третьої республіки, водночас дозволяє задіяти величезний гуманітарний внесок французької національної школи досліджень суспільного буття. Все ж, для досягнення мети статті нам насамперед потрібно коротко пояснити окремі категорії соціологічної теорії цього вченого.
Французький соціолог Луї Пенто (Louis Pinto), який від 1974 р. спеціалізується на дослідженні наукової спадщини свого авторитетного співвітчизника, вважає, що навіть у Франції твори П’єра Бурдьє сприймають дуже неоднозначно [31, c. 17]. З метою прояснення ситуації, що склалася у цій царині теоретичних знань, і „здобути спосіб використання”, або, іншими словами, „відшукати формулу, яка б дозволила якомога ясніше і чіткіше говорити про зміст соціологічної теорії П’єра Бурдьє” [31, c. 7, 9], він підготував і видав спеціальну працю „П’єр Бурдьє і його теорія соціального світу” (Париж, нове видання 2002 р.). В ній крок за кроком розглядаються філософсько-методологічна база, змістовне наповнення основних категорій: габітус, поле, агент, інтерес, капітал. Отже, міркування Луї Пенто, перу якого належать три індивідуальні монографії і чотири – в співавторстві, містять важливі для нас дороговкази.
Вихідним пунктом у теоретичних пошуках П’єра Бурдьє Луї Пенто вважає формулювання ставлення до діяльності всіх суб’єктів суспільного процесу як до агентів, учасників специфічної „гри”. Однак „це лише метафора, зміст якої зрозуміло визначається традиційним мисленням моралістів і філософів. В науці про суспільство ця гра наповнюється специфічним значенням, оскільки певною мірою демонструє на прикладі світу „для себе” плутанину очікувань і правдоподібностей, позицій і структур, які науковий аналіз намагається сконструювати теоретично, „в собі”. Істинне розуміння гри насправді допускає відмежування від гри, позиціонування дослідника себе поза грою, не лише тоді коли йдеться про ігри інших, які можуть викликати посмішку в інтелектуалів, але й про свої власні. Адже той, хто бажає осягнути всі можливі ігри, все ж, мусить сконцентруватися на особистій грі, оригінальність якої визначається притаманною йому вірою і, зрештою, втілюється в науку про всі можливі вірування” [31, c. 64-65].
На нашу думку, таке ставлення до соціально-політичної дійсності дозволяє вченому стати „вище” історичної гри, яку він досліджує, унаслідок створення глибоко опрацьованої філософсько-методологічної бази. Лише на її основі можливе подолання загальновідомих традиційних „пар концептів (paired concepts), якими кишать соціальні науки”, створених теоретиками на суспільній сцені в рамках об’єктивізму і суб’єктивізму. А в нашому випадку це дозволяє П’єру Бурдьє довести, „що обидва підходи – об’єктивістський і суб’єктивістський – знаходяться в діалектичному зв’язку і що, навіть якщо суб’єктивістський підхід, коли його беруть ізольовано, видається дуже близьким інтеракціонізму чи етнометодології, він відокремлений від них радикальною відмінністю: точки зору фіксуються як такі і співвідносяться з позиціями відповідних агентів у (об’єктивній – С.Д.) структурі”. Отже, для того, щоб насправді подолати „штучну опозицію” між об’єктивними структурами і суб’єктивними уявленнями, „слід порвати з способом мислення […] скерованим на невизнання ніяких інших реалій, окрім тих, що поставляються безпосередньою інтуїцією в щоденному досвіді індивідів чи груп. Головний вклад так званої революції структуралізму полягає в застосуванні щодо соціального світу реляційного способу мислення, способу сучасної математики або фізики, який ідентифікує реальність не з субстанціями, а зі зв’язками (підкреслення наше – С.Д.)” [9, с. 184, 185].
Під поняттям „габітус” П’єр Бурдьє вводить інтелектуальний інструмент універсального значення, який у площині наукового дослідження саме „дозволяє позбавитися від теоретичної альтернативи (протиставлення суб’єктивізм – об’єктивізм), яка структурувала філософське поле шляхом визначення його меж” [31, c. 56]. Для цього обґрунтовано існування детермінантів, пов’язаних з окремим класом умов екзистенції, які саме продукують габітуси – „системи тривалих та здатних до переміщення диспозицій, структуровані структури, що призначені функціонувати як структури структуруючі, тобто як генеруючі та організуючі принципи практик та репрезентацій, які можуть бути об’єктивно адаптовані до своєї мети не передбачаючи при цьому свідомої орієнтації на цілі та повне володіння операціями, необхідними для їх досягнення; вони є об’єктивно „регульованими” та „регулярними”, зовсім не будучи при цьому продуктом дотримання правил, а отже, є колективно організованими, не будучи результатом організуючої діяльності якогось диригента” [10, с. 90-91]. Важливе уточнення змісту концепту „габітус” вчений зробив ще раніше. На його думку,  габітус – це „ментальні структури, через які агенти сприймають соціальний світ” [9, с. 192].
Як відомо, апелювання кожного дослідника до цільового використання ментальних особливостей суб’єкта, співвідносних з поняттям „габітус” – як це зробив П’єр Бурдьє, залишається проблемним у науковому дискурсі через неопераціоналізованість зазначеного поняття для соціології. Позатим, вважаємо, для теорії та історії політичних науки це становить перспективу. Оскільки відкриває простір для об’єктивного аналізу різноманітних і, часто, суперечливих моделей взаємодії, які утворилися історично в сфері політики і притаманні передусім ідеологічно заангажованим агентам.
З концепції габітусу в подальшому розгортаються концепції поля – наукового, артистичного, літературного, політичного і ін., а також капіталу – реальної цінності та ефективного засобу суспільного контролю. При цьому „поле” постає як простір суспільної гри, правила гри, ставки в цій грі, комплекс яких у жодному разі не слід розуміти вузько – як елементарне співіснування індивідів або органічне співпадіння їх же позицій у визначеному просторі; насправді – „це місце виявлення сил і місце постійного конфлікту” [31, c. 112]. Адже „різні поля отримують суб’єктів дії, наділених габітусами, необхідними для їх вправного функціонування” [10, с. 115]. Останнє (вправне функціонування агента) безпосередньо залежить від його (агента) спроможності інкорпорувати капітал, який стає невід’ємною часткою особистості, її габітусом, залежно від області, в якій він функціонує. При цьому капітал представляється в трьох основних виглядах – як економічний, культурний і соціальний. Водночас необхідно відзначити, що всі різновиди капіталу взаємно конвертуються. Під соціальним капіталом П’єр Бурдьє розуміє „сукупність реальних або потенційних ресурсів, пов’язаних з володінням стійкою мережею [durable networks] більш-менш інституціоналізованих відносин взаємного знайомства і визнання – іншими словами, з членством в групі. Остання дає своїм членам підпору у вигляді колективного капіталу [collectively-owned capital], „репутації” [credential], яка дозволяє їм отримувати кредити в кожному розумінні цього слова. Ці відношення можуть існувати лише в практичному стані, у формі матеріального і/або символічного обміну. який сприяє їх підтримуванню. Вони також можуть бути оформлені соціально [socially instituted] і гарантовані спільним ім’ям (іменем сім’ї, класу, племені, школи, партії і ін.) або цілим набором інституціоналізуючих актів [instituting acts], покликаних одночасно формувати і інформувати тих, хто через них проходить; у цьому випадку вони більш-менш реально приводяться в дію, а потім підтримуються і контролюються в процесі обміну. Засновані на стійких [indissoluble] актах матеріального і символічного обміну, виникнення і підтримання яких припускає підтвердження близькості [reacknowledgment of proximity], вони також частково не зводяться до відносин близькості у фізичному (географічному) чи навіть в даному економічному і соціальному просторі.
Таким чином, об’єм соціального капіталу, притаманного даному агенту, залежить від розміру мережі зв’язків, які він може ефективно мобілізувати, і від обсягу капіталу (економічного, культурного чи символічного), яким, в свою чергу, володіє кожний з тих, хто з ним пов’язаний. Це означає, що, хоча соціальний капітал відносно незвідний до економічного і культурного капіталу того чи іншого конкретного агента чи навіть групи зв’язаних з ним агентів, він ніколи не залишається повністю незалежним від цих форм капіталу, оскільки обміни, які народжують взаємне визнання, передбачають підтвердження деякого мінімуму об’єктивної однорідності і оскільки він (соціальний капітал) чинить мультиплікативну дію на капітал (економічний, культурний, символічний – С.Д.), яким уже володіє даний агент.
Прибуток, який приносить членство в групі, лежить в основі солідарності, яка уможливлює його отримання. Це не означає, що агенти свідомо переслідують мету отримання прибутку як такого, навіть якщо йдеться про клуби для обраних, які організують саме для того, щоб концентрувати соціальний капітал […].” До цієї вигоди „варто додати цілком реальний і безумовний прибуток, який приносить членство у визначеній групі (соціальний капітал). Він пропорційно більш високий для груп, які перебувають на нижчих щаблях соціальної ієрархії („бідних білих” [poor whites]) або, точніше, для тих, кому загрожує економічне і соціальне падіння” [11, с. 60, 66-67]. 
3. Ще перед першою світовою війною дослідники відзначають позитивні факти формалізації українцями свого організованого життя: заснування Асоціації польських і рутенських робітників Франції (1911), діяльність у Парижі впродовж 1906-1914 рр. Української громади (l’Association des Ukrainiens de Paris), а також мистецької асоціації „Варта” (Varta). Метою першої з цих добровільних асоціацій було надання моральної та матеріальної підтримки, зокрема українським робітникам, що вже проживали у цій країні [16, с. 96]. Натомість друга й третя з числа вищезгаданих асоціацій, в рамках яких об’єдналися представники української інтелігенції в столиці Франції, Парижі, набули особливого значення для організаційної розбудови зазначеного сегмента нашої еміграції. Наприкінці 1909 р. в складі Асоціації українців Парижу налічувалася 81 особа. Члени цієї громади ставили метою „впорядкування масової присутності українців у Парижі, поширення взаємодопомоги і солідарності, якнайширше ознайомлення французів з багатством української культури, налагодження оптимально можливих зав’язків у середовищі інтелектуалів України та Франції” [30, р. 20, 21, 24, 32].
У повоєнний період одним з перших створено Союз українських емігрантських організацій у Франції (1925), який був тісно пов’язаний з екзильним урядом УНР. У 1931 р. Союз координував діяльність 13-ти громад – в Парижі, Шалеті, Ліоні, Крезо, Кнютанжі, Оден-ле-Тіші, Греноблі, Тамарісі, Шато-де-ля-Форе, Вілярі, Аннесі, Контро, Труа, а також Товариства ім. Шевченка в Діжоні і товариств „Просвіта” в Гаврі та Дамарі [18]. А вже наприкінці 1930-х рр. ¬за рахунок розширення своєї діяльності шляхом заснування філій уже чинних громад і створення нових осередків громадської замученості Союз об’єднував 56 громад   і   7   гуртків   на   місцях.   Лідерами   цього   федеративного   об’єднання   були    М. Шумицький, І. Косенко, М. Ковальський [26, с. 77].
У 1927 р. створено Союз Українських Громадян у Франції („Сугуф”), який поєднав емігрантів-прихильників радянської влади в Україні [25, с. 5]. Його ідейним натхненником став Володимир Винниченко.
У 1932 р. започатковує своє існування Український Народний Союз у Франції, який особливо поглибив рівень організованості соціального середовища прихильників незалежної України. І вже наприкінці існування режиму Третьої республіки зазначене федеративне об’єднання в цілому налічувало близько 5 тис. українців [26, с. 77].
Отже, в роки Третьої республіки у Франції на постійній основі розгорнула свою діяльність значна кількість добровільних асоціацій українців. Вони носили різні назви. Так, за нашими підрахунками, серед тих, що об’єдналися в Український Народний Союз і в цілому нараховували 87 місцевих організацій, бачимо такі: Український громадський комітет (одна асоціація), Українське товариство „Просвіта” (67 асоціацій), Українська Громада (5), Українське Національне Товариство „Рідна Хата” (1), Українське Допомогове Товариство (1), Українське Культурно-освітнє Товариство (1), Український Національний Клуб (1), Українська Студентська Громада (1), Українське Національне Товариство ім. Івана Франка (2), Українська Громада у Франції (2), Українська Громада ім. Івана Мазепи (1), Українська Громада „Відродження” (1), Українське Товариство ім. Богдана Хмельницького (1), Українська Громада ім. Тараса Шевченка (1), Українське Товариство „Запоріжжя” (1) [23, с. 31, 53-60]. У 1935 р. також спробували об’єднатися громади колишніх захисників української незалежної держави: Товариство Запорожців, Союз (Корпорація) Лицарів Залізного Хреста, Клуб Старшин імені генерала-поручика графа Григора Орлика. Зазначені асоціації створили добровільну організацію під назвою “Об’єднання Українських Комбатантів у Франції” [2]. Також продовжувало зберігати свою окремішність Товариство бувших Вояків Армії УНР у Франції, яке співпрацювало здебільшого з Корпорацією Лицарів Залізного Хреста і Союзом Українських Емігрантських Організацій у Франції. Його представництва (філії) діяли в таких містах країни як Альгранж, Гренобль, Діжон, Канни, Ліон, Маляр, Мобеж, Оден, Оден-ле-Туш, Шалет, Шато-де-ля-Форе [29].
Історична доля ще одної організації емігрантів ¬– Української Громади у Франції (l’Association Ukrainienne en France), створеної 17 липня 1924 р., демонструє прагнення її керівництва зберегти цілковиту самостійність. У 1931 р. її чисельний склад нараховував 500 членів, зосереджених у 20-ти філіях, у тому числі в містах Біянкур, Вернуа, Діжон, Корбей, Обуе, Омекур і Париж [3].
Зовсім не демонструвало прагнення до кооперування з іншими групами співвітчизників Українське Товариство приятелів Франції (Société Ukrainienne des amis de la France) з  осередком в Парижі [4].
Важливо зазначити іншу вагому обставину: ще раніше – в останній чверті ХІХ ст. в умовах фізичної відсутності добровільних асоціацій у середовищі українців окремі видатні представники України (зокрема, Марко Вовчок) продемонстрували спроможність налагодити активну співпрацю з чинними інститутами громадянського суспільства Франції [14, с. 46]. Що необхідно розглядати як важливий прецедент, що мав значення для успішного продовження такої співпраці членами новітніх громадських утворень українців у цій країні в подальшому, зокрема в міжвоєнний період.
Існування розгалуженої мережі громадського залучення жодною мірою не слід розуміти як природну чи соціальну реальність, сконструйовану раз і назавжди в результаті первісного акту інституціоналізації, до якого були причетні всі емігранти з України, і представлену дією етно-національних, релігійних, соціальних (культурних, наукових), а також ідеологічних (у середовищі колишніх діячів українських партій) зв’язків, поширених у цьому сегменті імміграції у Франції. Насправді, потрапивши на територію великої західноєвропейської країни унаслідок прийняття відповідного індивідуального рішення, переважна частина цих людей, опинившись за межами звичних і давно налагоджених соціальних контактів, так і не спромоглася зійти на вищий щабель соціальної мобільності і формалізувати свою масову присутність на землі Франції в рамках різноманітних добровільних асоціацій співвітчизників. Ось як висвітлює типову картину, яку можна було спостерігати в місцях компактного проживання наших емігрантів у міжвоєнний період, газета „Незалежність”: в українській колонії в Крезо, яка вважалася одною з найбільших у Франції, офіційна (французька) статистика відзначала всього 47 українців. Але це лише ті, які вибороли папери з зазначенням „ukrainien” (українець). Решта була зареєстрована як „russe” (росіянин), а понад 200 вихідців з Західної України значилися як „polinais” (поляк). Майже всі українці працювали на металургійних заводах Шнейдера в Крезо та Моншане як робітники або робітники-спеціалісти. Перші спроби налагодження організаційного життя колонії відзначені в 1926 р., коли сюди прибула значна партія інтернованих з польських таборів. Однак насправді значних успіхів у плані організації так і не було досягнуто [22].
Позатим, з плином часу в умовах конституційно-правового режиму Третьої республіки у середовищі емігрантів з України, на нашу думку, визначилися два шляхи інституціоналізації осередків громадської залученості. З одного боку, впорядкування  колективного існування стало можливим унаслідок свідомого або несвідомого рішення пересічних вихідців з України формалізувати своє перебування у Франції шляхом створення дієздатного осередку громадського життя і скерування об’єднаних зусиль громадівців на вирішення економічних (створення спільного господарства, полегшення працевлаштування у виробництві), соціальних (облаштування житлово-побутових, надання матеріальної і моральної допомоги хворим, безробітним) та культурних (впорядкування дозвілля, підвищення освітнього рівня і ін.) проблем, які особливо гостро відчували наші емігранти в чужому етнічному середовищі. Наведемо лише один приклад, з допомогою якого спробуємо проілюструвати історичний і, водночас, політичний факт переходу цих людей на вищий рівень соціальної мобільності. Одною з перших, що виникла в міжвоєнний період (1924 р.) унаслідок виявлення пересічними емігрантами власної ініціативи і ототожнюється з початком масової присутності українців у Франції, вважається Українська Громада в Шалеті. Її склали робітники і робітниці в закладах місцевої промисловості, які набули і власними силами впорядковували нерухомість: приміщення їдальні для 80-90 людей, невеликий господарський комплекс, клуб, у якому у вільний від роботи час відбувалися вечірки, шахові турніри. Члени громади також виписували і читали пресу, відвідували курси французької мови, їздили на екскурсії до Парижа [21, с. 11].
Отже, на початку масової еміграції, незважаючи ні на що, представники України змогли в окремих місцевостях Франції продемонструвати успіхи в площині налагодження громадської роботи. На нашу думку, одною з причин такого явища як відсутність  громадського спілкування між усіма українськими емігрантами вважаємо низький загальний рівень освіти, притаманний основній масі цих людей. Все ж об’єктивні умови перебування у соціальному середовищі демократичної Франції стимулювали значну частину наших іммігрантів до усвідомлення високих стандартів європейської демократії, проголошених і практично втілених французькими конституціоналістами в своїй країні. Цю нову реальність так прокоментував голова вєнської повітової філії Української Громади у Франції Микола Попадюк: “А особливе значення Франції, що нас українців найбільш цікавить, це ідеї рівенства, свободи і братства, ідеї національного і соціального визволення, ідеї суспільної справедливості, ідеї прав людини й громадянина […]. В цьому Франція та її народ займають чолове й перше місце. Це Франція, де відбулись революції й кроваві змагання за встановлення й реалізацію цих ідей й з чого вплив їх лише поширився на всю земську кулю, що врешті й привело до занепаду й зруйнування феодально-середньовічного укладу життя й до створення сучасного модерного суспільства.
Велике множество нас українців зараз проживає у Франції, в цій красній крані, куди люди з цілого світу приїздять чи як туристи, […] чи вчитися студентами, чи доходити наукові праці, чи також як і ми, емігранти, щоб од лихої долі врятуватися, яка посіла рідну землю і тут здобути кавалок хліба на прожиток собі й родині. […]
Живемо з надією вернути назад до рідного краю, вернути не щоб гнилими колодами там доживати віку, а щоб справдити наші сподівання, щоб знова стати на нову боротьбу за нашу Україну, за нашу рідну землю, за вільне право буття, щоб розгонити ту темряву неволі, в якій ворог тримає наш нарід. Але пам’ятаймо, чому ми стали емігрантами […] чому ворог з нас глузує, чому ми зазнали поразку ? А це тому, що вороги мали на своєму боці сильних союзників на покорення нас у боротьбі з нами. А союзники – це: тяжка несвідомість нашого народу, неуцтво, темрява, забобони, брак освіти, брак культури, брак уміння, майже поголовна неграмотність нашого народу, віра в чортів, відьм, чарівниць і так далі до безмежності. Все це в парі з ворогами доконало нас і тяжкі кайдани неволі наклало на цілу Україну” [5].
Іншою важливою і особливо характерною обставиною, яка, водночас, ілюструє другий і, на нашу думку, головний напрямок процесу розбудови українцями дієздатних соціальних мереж у Франції Третьої республіки, слід визначити вплив історичної традиції спілкування однодумців, яку з собою несли в еміграцію ті вихідці з України, котрі вже володіли відчутним – більшим або меншим практичним досвідом діяльності в рамках різноманітних політичних і громадських організацій, і яка природно й логічно, однак лише до певної міри, узгоджувалася з раніше напрацьованою і постійно вдосконалюваною практикою солідарної взаємодії, поширеною у середовищі французьких громадян. Адже, використовуючи „під час надзвичайних обставин” еміграції свій символічний капітал – відоме у визначених колах ім’я, мережу „своїх людей та стосунків, які підтримують (і яких тримаються) за допомогою давніше сформованого комплексу зобов’язань та обов’язків честі, прав та обов’язків”, з огляду на які в найширшому значенні цього слова можна отримати від інших емігрантів з України умовні кредит, аванс, позику, завдаток, „які можуть надаватись лише завдяки довірі групи тим, хто дає їй навзаєм ще більші матеріальні та символічні гарантії” [10, с. 210, 211], і, водночас, певною мірою реалізуючи свій культурний капітал – будь-яку культурну компетенцію (cultural competence): „уміння читати – в світі неграмотних”, „вимова, яка свідчить про належність до визначеного класу чи регіону” [11. с. 61, 62], практичний досвід налагодження громадсько-політичної роботи, загальновизнані досягнення в культурній, науковій, освітній, а подекуди в економічній сферах діяльності, виділялися особливо обдаровані, ініціативні особи, справжні лідери. І серед них: Микола Сціборський, Олександр Бойків, Ілько Борщак, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Нестор Махно і багато інших, спроможні завдяки своїм непересічним інтелектуальним та організаційним здібностям переконати багатьох інших у перспективності планів якісного впорядкування колективного життя українців у Франції. Так, якщо на початку 1924 р. будь-яка організація в середовищі українських студентів у Франції була повністю відсутня, то вже на період листопада 1924 р. Аркадій Жуковський відзначає радикальну зміну: створення ініціативної групи у складі Олекси Петренка – студента медицини, Бориса Лотоцького – студента Школи Політичних Наук, Миколи Ковальського – Школи Політичних Наук, Михайла Золотаренка – колишнього сотника української армії, студента техніки, Антона Підупалого і ще декількох, яка власними силами „склала статут і  вибрала слідуючу управу Громади: Олекса Петренко – голова (закінчив медицину і був лікарем, загинув трагічно в серпні 1944 р. в Парижі), Борис Лотоцький – секретар (син проф. Олександра Лотоцького) і Михайло Золотаренко – член Управи. В першому році свого існування Громада начисляла 25 членів”. В цей час Студентська Громада головним чином приділяла увагу зацікавленню різних французьких інституцій гуманітарного плану справою надання матеріальної допомоги нашим студентам у цій країні, займалася культурною працею як серед студентів, так і серед українців Парижу [17, с. 68]. Отже, архівні документи свідчать, що у Франції вже були присутні українці, яким були притаманні не лише глибоке прагнення, але й, водночас, практичне вміння проведення різноманітних зібрань, впорядкування робочої документації (протоколів зборів, листування між центральними та місцевими осередками), провадження фінансових справ (контроль за цільовим використанням коштів з членських внесків і спеціальних грошових зборів на допомогу безробітним, інвалідам, у „Фонд друкованого слова” [6]), набуття і утримання громадських приміщень на території Франції (місцевих осідків громади, численних книгозбірок місцевих громад на зразок Бібліотеки ім. Симона Петлюри, шкіл для дітей емігрантів, Громадського Дому, громадської їдальні в Парижі та інших місцях Франції), організації видавничої справи тощо, спроможні інтенсифікувати соціальні зв’язки в середовищі наших емігрантів. Формально впорядковані зв’язки безконечно відтворювалися в процесі обміну словами (спілкування рідною мовою з приводу актуальних суспільно-політичних проблем) та за допомогою подарунків – символічних і матеріальних, які зазначений громадський інститут стимулював і зумовлював, виробляючи взаємне знання і визнання в середовищі емігрантів з України. Це дозволяло шляхом обміну трансформувати предмети обміну в знаки визнання у середовищі українських емігрантів і відтворювати дану групу внаслідок взаємного визнання членів групи і, водночас, визнання членства у ній. Що відкривало доступ всім асоційованим членам шлях до поповнення соціального капіталу, який служив підпорою для надання (і отримання) різноманітної – юридичної, медичної і іншої – допомоги, і, водночас, забезпечував існування мережі горизонтальних зв’язків між рівними індивідами, поширення норм взаємності та довіри, розвиток навичок колективних дій, почуття причетності до суспільних справ, а також громадянського обов’язку та відповідальності перед іншими людьми. Формально конституйовані зв’язки слід розглядати як продукт „нескінченної роботи по інституціональному оформленню, ключові моменти якого визначаються відповідними обрядами інституціоналізації [institution rites] (часто помилково описувані як обряди, пов’язані зі зміною соціального статусу)” [11, с. 67]. І серед них: засідання ініціативної групи, збори асоційованих членів різного рівня, реєстрація новоствореного громадського інституту в органах французької влади, „таїнство посвячення” нових членів – символічне встановлення зв’язку між чинним громадським інститутом і його новим членом, налагодження функціональних контактів з іншими (дружніми) добровільними асоціаціями. Зазначені мережі зв’язків стали необхідними для побудови та відтворення тривалих, корисних відносин, які дозволяли членам відповідної громади українців отримувати й зберігати матеріальні і символічні прибутки. При цьому досягнення реального матеріального прибутку, забезпеченого регулярною сплатою членських внесків, підпискою на періодичні видання, добровільними пожертвами фінансових коштів, придбанням нерухомості для потреб громади тощо, дозволяло в подальшому кредитувати безробітних, хворих, малолітніх і інші категорії українців шляхом надання останнім необхідної допомоги. А отримання символічного прибутку слід розглядати наслідком колективного відзначення урочистих дат національної історії України, визначних подій у житті місцевого осередку громади, заслуховування доповідей і рефератів на теми політики, проведення колективних трапез, екскурсій по визначних місцях Франції, святкування весіль, днів народження членів громади, участі в художній самодіяльності, вчасного отримання поради чи необхідної моральної допомоги як громадівцями у Франції, так і громадами співвітчизників на батьківській землі [7]. Що дозволяє розглядати індивідуальні відносини між членами окремої добровільної групи та відносини між окремими громадами в межах того чи іншого федеративного об’єднання як продукт „інвестиційних стратегій” [11, с. 67] – індивідуальних чи колективних, свідомо націлених на відновлення чи відтворення українцями соціальних відносин в середовищі однодумців. Ці відносини відбувалися в коротко- чи довготривалому періодах часу, коли мала місце трансформація випадкових зв’язків (на робочому місці, відносин сусідства, земляцтва і ін.) у зв’язки, які одночасно і обов’язкові, і вибіркові і припускали довготривалі зобов’язання, відчутні на суб’єктивному рівні (почуття довіри, співчуття, подяки, поваги, дружби і ін.) або гарантовані інституціонально – програмно-статутними документами добровільної асоціації українців і, зокрема, таким інститутом як громадський суд [8]. Ці зв’язки безконечно відтворювалися через обмін подарунками, словами, мелодією та співом, наперед стимульований перебуванням в асоціації, виробляючи взаємне знання і визнання серед громадівців. Обмін трансформував предмети обміну в знаки визнання і відтворював дану групу завдяки взаємному визнанню членів групи і визнанню членства в ній, яке мали на увазі. Так само перезатверджувалися кордони групи – себто ті кордони, за межами яких уже не міг відбуватися обмін, спроможний народжувати відомі нам зв’язки. Як наслідок, кожний член групи отримував інституційно сформоване місце як страж групових кордонів, непорушність яких особливо пильнували всі.
Висновки. Отже, мережу добровільних організацій українців, створену в соціальному середовищі Франції, слід розглядати як суто формальну умову для нагромадження нашими співвітчизниками соціального капіталу. Цей різновид капіталу представляв собою особливу цінність для українських емігрантів, котрі, насправді перебуваючи на нижчих щаблях соціальної ієрархії Третьої республіки, отримали на його основі потужний стимул для досягнення вищого рівня соціальної мобільності і перетворення осередків свого національного життя у вагому складову руху асоціацій французьких громадян та інших іммігрантів. Водночас формальні зв’язки, що міцно поєднали і активізували соціальну активність колективізованого сегмента нашої еміграції у цій країні, слід розглядати як продукт безперервної роботи по організаційному оформленню бажаних контактів, ключові моменти якої позначалися – в світлі соціологічної теорії П’єра Бурдьє – відповідними обрядами інституціоналізації. Зміст цього процесу полягав передусім у добровільному висловленні відповідної ініціативи окремими представниками України, які відзначалися з-посеред інших рівнем накопиченого символічного та культурного капіталу; по-друге, у створенні за участю таких людей програмно-статутних документів асоціації, що відповідали вимогам французького права; по-третє, в спроможності представників ініціативної групи мобілізувати асоційовану частину співвітчизників на постійне відтворення і вдосконалення форм і методів добровільної участі в діяльності організації. При цьому особливу схильність до впорядкування громадського життя українських емігрантів на території Франції природно демонстрували колишні члени і діячі політичних угруповань, давніше створених на території України. Високим рівнем організованості відзначалися також колишні військові. І саме з числа ініціативних і більш освічених осіб демократичним шляхом створювалися керівні органи відповідних добровільних асоціацій наших емігрантів у Франції. “Сильна” довіра, що поставала внаслідок тісної взаємодії у середовищі формально організованих українців, була важливою для покладення демократичних норм в основу діяльності учасників руху громад. Для цього кожний самостійний осередок громадського життя діяв цілком легітимно. А ті угруповання, що входили в рамки ширшого національно-федеративного об’єднання українців могли безперешкодно з нього вийти. В окремих випадках це дозволяло нашим співвітчизникам долучатися до практичних дій чинних асоціацій французьких громадян і інших іммігрантів, періодично демонструючи власну організовану присутність в різних місцевостях країни. Таке становище нашої організованої еміграції у Франції набуває особливого значення у контексті ситуації, в якій впродовж 1875-1940 рр. перебувала більшість українців на батьківській землі, і в якій альтернативні щодо тоталітарної держави або просто недержавні соціальні мережі тривалий час були репресованими і не могли досягати характеру самовідтворюваної соціальної традиції, а соціальна активність індивідуального агента повною мірою визначалася встановленою „згори” ієрархією статусів, системою очікувань і санкцій.

ЛІТЕРАТУРА

1. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (Далі: ЦДАВО України), ф. 3901: Українська Громада у Франції, оп. 1, спр. 3, арк. 2.
2. ЦДАВО України, ф. 4178: Управа об’єднання українських комбатантів у Франції, м. Париж, оп. 1, спр. 1, арк. 1, 4, 5, 6, 12.
3. ЦДАВО України ф. 3901, оп. 1, спр. 3, арк. 2 об.; спр. 4, арк. 4 об.
4. ЦДАВО України, ф. 4176: Паризька група Товариства бувших воїнів армії УНР, м. Париж (1933-1936), оп. 1, спр. 1, арк. 4.
5. ЦДАВО України, ф. 3901, оп. 1, спр. 10, арк. 12.
6. ЦДАВО України, ф. 3901, оп. 1, спр. 4, арк. 3.
7. ЦДАВО України, ф. 3901, оп. 1, спр. 10, арк. 8 об.
8. ЦДАВО України, ф. 3901, оп. 1, спр. 4, арк. 5.
9. Бурдье П. Начала. Choses dites / Пер. с фр. – М.: Socio-Logos, 1994. – 288 c.
10. Бурдьє П. Практичний глузд / Пер. з фр. – К.: Український центр духовної культури, 2003. – 503 с.
11. Бурдьє П. Формы капитала / Пер. с фр. // Экономическая социология. – www.ecsos.msseс.ru. – Т. 3 – 2002. – № 5 (ноябрь). – С. 60-75.
12. Демків О. Б. Мережева структура соціального капіталу. – Автореф. дис. … канд. соціологічних наук. Спеціальність 22.00.03 – соціальні структури та соціальні відносини. – К., 2006. – 16 с.
13. Демків О. Концепція групового соціального капіталу та її адаптація до вітчизняних умов  //  Соціологія:  теорія,  методи,  маркетинг.  –  2004. – № 4. – С. 104-118.
14. Дорошенко С. Українська діаспора в структурах громадянського суспільства Франції Третьої республіки: осмислення досвіду консолідації суспільства // Українська   національна  ідея:  Вип. 16.  – Львів:  НУ “Львівська політехніка”, 2005. – С 41-48.
15. Дорошенко С. Осмислення західноєвропейського досвіду консолідації суспільства: рух громадських асоціацій у Франції Третьої республіки // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 3. – Ужгород: СМП „Вісник Карпат, 2006. – С. 42-53.
16. Дюпон-Мельниченко Ж.-Б. Громадська діяльність міжвоєнної української еміграції у Франції // Українська діаспора. – Київ-Чикаго. – 1995. – № 7. – С. 96-102.
17. Жуковський А. Нарис історії Української Студентської Громади в Парижі // Календар Альманах на 1957 рік. – Париж: Перша Українська Друкарня у Франції, б.р. – С. 65-84.
18. З життя Союзу // „22 січня” („22 Janvier”, Париж). – 1931 (№ 1), 15 березня.
19. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях: Монографія. – К.; Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. – 520 с.
20. Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади і соціокультурні демократичної трансформації в Україні: Монографія. – Львів: Червона Калина, 2002. – 276 с.
21. Котович Л. Українська еміграція у Франції // Тризуб (Париж). – 1925. – Ч. 3. – С. 9-13.
22. На чужині. Франція. Крезо // Незалежність („l’Indépendence”, Париж). – 1931, (Ч. 4), 1 березня.
23. Небелюк М. Під чужими прапорами / З передмовою О. Ждановича. – Paris: PIUF, 1951. – 207 c.
24. Патнем Р. Процветающая комьюнити, социальный капитал и общественная жизнь // МЭМО. – 1995. – № 4. – С. 77-86.
25. Перший з’їзд Союзу Українських Громадян у Франції (17 квітня 1927 р.). – Paris: Les Nouvelles Ukrainiennes, 1927. – 12 p.
26. Росляк Р. Українці у Франції // Вісті комбатанта (Торонто-Нью-Йорк). – 1998. ¬– № 3. – С. 75-78.
27. Стрельникова Л.В. Социальный капитал: типология зарубежных подходов // Общественные науки и современность. – 2003. – № 2. – С. 33-41.
28. Сукачов В.В. Політична довіра як складова соціального капіталу громадянського суспільства. – Автореф. … дис. канд. політичних наук. Спеціальність 23.00.01 – теорія та історія політичної науки.  – Дніпропетровськ, 2005. – 18 с.
29. 7-й  черговий  з’їзд  Товарства  бувших  Вояків  Армії  УНР  у  Франції  //  Вояк („Le Combattant”, Париж). ¬– 1936, (№ 1), 1 січня.
30. Dupont Melnyczenko J.-B. Les ukrainiens en France avant la première guerre mondiale // L’Ukraine (Paris). ¬– 1998. ¬– № 251-252. ¬– P. 20-36.
31. Pinto L. Pirre Bourdieu et la théorie du monde social. Éd. revue et augmentée par l’auteur. – Paris: Albin Michel S.A., 2002. – 254 р.

Doroshenko Serhiy
THE SOCIAL CAPITAL OF THE UKRAINIAN DIASPORE IN FRANCE OF THE THIRD REPUBLIC (1875-1940)