УДК 94 (477) – 0, 54.72: 94(44)

УКРАЇНСЬКА ЕМІГРАЦІЯ У ФРАНЦІЇ ЯК СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ФЕНОМЕН (ПЕРІОД ТРЕТЬОЇ РЕСПУБЛІКИ)

Сергій Дорошенко
Національний університет «Львівська політехніка»
Вул. Ст. Бандери, 12, 79013 Львів, Україна

В статті обґрунтовується ідея, що українська еміграція у Франції  це складова частина світового міграційного процесу, яка свідомо розвивалася у межах західного напряму української геополітики.  В 20-30-х роках ХХ століття вона набула стихійного характеру. У Франції українські емігранти опинились в умовах демократичної політичної системи, яка надавала їм широких можливостей для участі в економічному, соціально-політичному й культурному житті. Що дозволяло емігрантам з України розвивати власну, а також переймати і засвоювати кращі зразки французької політичної культури і, водночас, включатись у європейський і світовий політичний процес.
Ключові слова: Франція Третьої республіки, історія політичної думки Франції, українська геополітика, політична свобода, українська діаспора Франції, історія української політичної думки.

Сьогодні українська політична наука вирішує важливе теоретичне завдання визначення місця і ролі України в сучасному світі. Численні ідеологічні конструкції, вибудувані в цьому контексті, наголошують на спроможності  інтегрування українського політичного мислення в загальноєвропейське й світове. Що свого часу вже намагалися довести емігранти з України, які,  опинившись у політичному середовищі Франції  великої європейської країни, характерними рисами якої визначено глибоке коріння національної історії, безперервна традиція державності, високий рівень розвитку промисловості й сільського господарства, надбання демократії, активне громадсько-політичне життя, досягнення в науці та освіті, релігійна толерантність і, як наслідок, провідна позиція у системі міжнародних зв’язків,  перед усім світом демонстрували оригінальні погляди на впорядкування українського колективного життя, що стало реальністю, зокрема в період Третьої республіки (1875-1940), унаслідок опрацювання філософсько-методологічних підвалин політичного мислення і вирішення важливих практичних завдань: розбудови організаційної структури, впорядкування діяльності громадсько-політичних, освітніх, релігійних і інших інституцій, випуск пресових видань. Одним словом усього того, що засвідчувало участь наших співвітчизників в економічному, суспільному, духовно-культурному житті країни перебування.
Активне й фахове дослідження наукової проблеми української еміграції у Франції  започатковане публікаціями українських [16; 17], а також французьких  істориків українського походження [3; 4; 5; 12; 13; 22; 29]. Особливо відчутним кроком у цьому напрямі  вважаємо підготовку та випуск в світ спеціального примірника українського культурологічного альманаху “Хроніка-2000”, в якому, зокрема відзначається популярність української проблематики на сторінках пресових видань Франції. Втілення зазначеного проекту стала можливим унаслідок співпраці політиків наших країн [19]. Окремо виділимо праці французьких суспільствознавців, які ще на початку минулого століття звернули увагу на європейський вимір України [20; 21; 28]. Перших кроків зроблено і в напрямку вивчення політологічного аспекту зазначеної проблеми [8; 9; 10]. Цього, зрозуміло, недостатньо для всебічного висвітлення особливостей українського колективного життя, що в контексті загальноєвропейського політичного процесу впродовж тисячоліття розгортається у Франції.
Метою статті обґрунтовано аналіз історико-політологічного аспекту життя українців у цій країні. Об’єктом дослідження визначено геополітичний, організаційний, ідеологічний, функціональний виміри української діаспори; а предметом – практичні форми її існування в роки Третьої республіки, що конституювалися, особливо, у порівнянні з численнішими та більш потужними польським та російським еміграційними потоками у Франції.
Міграційні відносини в національному та міжнародному аспектах завжди були, є і будуть актуальними з політичної і соціальної ретроспективи, тому що саме вони всеохоплююче позначаються на виробництві, культурі, духовності й у цілому на світогляді великих груп людей. Еміграція, як одна з форм міграції (поряд з імміграцією, рееміграцією і репатріацією), від XVI століття розгорталася в межах таких головних потоків: 1) еміграція з Європи до Північної Америки; 2) еміграція з Європи до Південної Америки і району Карибського моря; 3) еміграція з Європи до Південної Африки і Океанії; 4) переселення людей на Далекому Сході (в основному з Китаю та Індії у сусідні країни); 5) міграційні процеси в межах Північної Америки (з Атлантичного узбережжя на Захід); 6) вивезення невільників з Африки до Америки; 7) внутрішня міграція у кордонах Росії і СРСР на схід [26, с. 167].
Міграція як категорія політології, набуває особливого значення в обставинах, коли масштабна міграція-імміграція безпосередньо впливає на демографічну ситуацію та інфрасоціальну структуру населення країни, коли відтік жителів з регіону не забезпечується простим відтворенням населення, а також, коли потік мігрантів у густонаселені райони призводить до їх перенаселення, а отже  створення умов для виникнення кризових ситуацій. Таким чином, міграція становить надзвичайно важливий елемент політичного життя сучасного світу, в основі якого лежать міжнародні контакти і взаємовпливи, який в умовах ХVI-XX століть становив один з визначальних принципів існування сучасної цивілізації, що безпосередньо впливав на кількісний та якісний склад населення Старого й Нового світів, а також процеси, що відбувались усередині і між країнами зазначених регіонів.
На початку ХІХ століття мешканці Європи складали п’яту частину населення планети; в 1950 році  заледве одну шосту. Трансформацію демографічних показників передусім викликали злиденність умов життя робітничих мас у містах, гострі політичні баталії, що відбувались у різних частинах континенту, а також події світових війн. В сумі це призвело до виникнення явища глобального масштабу й значення  потоку мігрантів. Майже 50 мільйонів людей виїхало впродовж 1815-1914 років з континенту за океан, створивши різновеликі продовження Європи в першу чергу в США (32 млн.) і Канаді (4,5 млн.), чисельність яких постійно зростала. Головними вихідними пунктами еміграції з Європи вважаються Великобританія та Ірландія (17 млн.), Німеччина (10 млн.), Італія (9,5 млн.), країни балкансько-дунайського басейну (4,5 млн.), Іспанія (4,4 млн.), скандинавські країни (2 млн.), Португалія (1,6 млн.), Бельгія і Нідерланди (0,5 млн.). Незважаючи на активну еміграцію, чисельність населення незмінно зростала, щорічно демонструючи вражаючі показники: 9,1 % упродовж 1850-1900 років, і 22 % – у 1920-1952 роках. На думку сучасного французького дослідника Жана-Батіста Дюрозелля, населення Франції ніяк не долучилося до зазначеного явища. Громадяни Франції виїздили виключно до Алжиру [23, с. 297]. Отже, наслідки еміграційного процесу для країн Європи були дуже різні. Що відзначено в матеріалах преси, згідно з якими для Франції “не тільки не було втрати людності, але навіть бачимо прибуток людності, який, напевне був наслідком імміграції” [15, с. 354].
Аналізуючи феномен української еміграції у Франції, слід обов’язково враховувати історико-політичні обставини, що впливали на чисельність, соціальний склад, духовно-культурний розвиток, матеріальний і, зрештою, політичний статуси емігрантів. Йдеться про те, що Франція після 1714 року була вже не провідною, а одною з великих держав у Європі, й упродовж ХVІІІ століття все ще  відігравала особливу роль у міжнародній політиці (французька армія  мала найчисельніше і найкраще озброєне військо, але під тиском коаліції європейських держав Франція була змушена відмовитися від експансіоністської політики).
Натомість вона починає надавати політичний притулок емігрантам з країн Центрально-Східної Європи, передусім полякам (завдяки зусиллям французьких дипломатів 1733 року королем Польщі обрали Станіслава Лещинського, який перед тим у 1725 році став зятем Людовіка ХV; для цього було відхилено кандидатуру нареченої з Росії, доньки Петра І Єлизавети), угорцям і українцям. Що випливало з інтересів зовнішньої політики французького двору й узгоджувалося з організаційною структурою французької дипломатичної служби, яка мала мережу постійних посольств у всіх європейських країнах, і  отже  цікавилася контактами з політичними силами, ворожими щодо Росії (Франція підтримувала швецького короля Карла ХІІ та його союзника українського гетьмана Мазепу) [1, с. 276, 279, 280, 281]. То ж не дивно, що поляки, учасники (антиросійських) національно-визвольних повстань 1794, 1830-1832, 1864 років знаходили притулок у цій країні. І серед них – представники різновекторних політичних сил, діячі відмінних ідеологічних уподобань, яких поєднувала ідея відновлення національної державності, що набула особливої актуальності після втрати Польщею свого суверенітету і неодноразових поділів її території між Австрією, Прусією і Росією.  
За матеріалами преси, кількість українців, які на схилі ХІХ століття з різних причин почали покидати батьківщину, і, зливаючись з мільйонними масами мігрантів, оселялися на всіх континентах і в різних країнах світу, нині сягає 18-20 млн. осіб [6]. Це дозволяло українцям формувати одну з найчисельніших національних діаспор. За цим показником вони займають друге місце серед слов’янських народів після поляків. У Франції українці опинились як складова частина глобального міграційного процесу, як важливий елемент української геополітики, що традиційно розвивався у західному, одному з головних її напрямів. Цей вектор появився дещо пізніше, порівняно з південним і східним, ставши домінуючим у часи Галицько-Волинської держави. Після знищення Козацької держави наприкінці ХVIII століття українська геополітика і відповідний міграційний потік з України, як раціонально вмотивований процес, постає лише в 1917-1920 роках. А в період міжвоєнного двадцятиліття українська еміграція у Франції розглядається як внутрішньоконтинентальне явище, пов’язане з виїздом за межі етнічної української території на постійне або тимчасове місце проживання, зумовлене військово-політичними, релігійними, економічними причинами, в основі яких лежало суб’єктивне бажання індивіда в зміні місця проживання. Українці, які історично  потрапили на французькі етнічні землі, досягнули кількісно найвищого рівня у цій країні в 50 тис. осіб лише наприкінці 1920-х років ХХ століття. Перед тим і опісля українців у Франції було менше.
На нашу думку, специфічні риси української еміграції у Франції особливо наочно виявляються у порівнянні, зокрема, з польською та російською групами емігрантів у цій країні. Зрозуміло, в основі кожного національно особливого міграційного потоку лежать одвічні економічні причини, котрі багато в чому визначають його зміст. Все ж поляки й росіяни, котрі масово приїздили до Франції, створивши принципово відмінні, від української, діаспори, налагоджували емігрантське життя в контексті міждержавних відносин Польщі та Росії з Францією. На що впливали такі фактори. По-перше, більш-менш значні події у цьому контексті стають реальністю, відколи в Парижі в 1654 році з’являються офіційні посланці російського царя; натомість особливого й принципового значення польсько-французькі відносини набувають унаслідок династичних шлюбів: дружиною короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського (1674-1696) стала Марія Казимира, француженка за походженням;  французький король Людовік ХV (1715-1774) одружився з польською принцесою Марією Лещинською.  Таким чином розвиток суттєвих контактів між представниками дворянсько-політичної еліти зазначених країн  поступається у часі системі українсько-французьких відносин. По-друге, в період  ХІХ – початку ХХ століть між Францією та Росією вибухають війни: російська кампанія Наполеона Бонапарта, Кримська війна, участь французьких солдат і моряків у антибільшовицькій агресії; масштабні збройні конфлікти налічує також історія польсько-російських, польсько-українських і російсько-українських відносин. Але якогось відкритого протистояння між народами України та Франції, Польщі та Франції не було. Натомість воно мало місце в історії російсько-французьких зв’язків. Що дає підстави сучасним дослідникам проблеми констатувати непересічне значення підтримки, яку впродовж тривалого часу (середина ХVІІ  початок ХХ століття) Франція надавала відповідно українцям та полякам. По-третє, польська й російська політичні традиції модерної доби історично вибудувані з урахуванням експлуатації українського чинника: останній не раз втрачав, а також здобував свою національну державність у боротьбі з імперськими зазіханнями найближчих сусідів (Речі Посполитої та царської Росії). При цьому урядові кола й громадськість Франції висловлювали підтримку національно-визвольним устремлінням українського та польського народів, коли ті відстоювали своє право на суверенне існування. Навпаки, позиція французьких урядовців змінюється на діаметрально протилежну, відколи на початку ХХ століття “українське питання”  виходить на передній план європейської політики, актуалізоване зусиллями австро-німецьких політиків. У контексті підтримки свого стратегічного союзника в Першій світовій війні, царської Росії, уряд Французької Республіки не “сприйняв” політичного процесу в Україні, спрямованого на відновлення своєї державності. Натомість на всіх рівнях він всіляко сприяв розбудові Польської Республіки, реалізації ідеї антибільшовицького “санітарного” кордону. Передбачалося, що втілення зазначених міжнародних проектів відбуватиметься за рахунок людських і матеріальних ресурсів українців, національні традиції і політичні амбіції котрих виходили за межі інтересів державотворців Франції.
Таким чином українці, які в період Третьої республіки масово появились на території Франції, об’єктивно потрапляли у менш сприятливі умови, порівняно з емігрантами, яких постійно (польських), або вибірково  (російських) підтримував ліберально-консервативний уряд Франції. Що ж до представників української, польської і російської діаспор, то їхні права  охоронялись нормами конституції Третьої республіки, яка гарантувала  свободу кожній особі, яка опинялася на території країни. Сучасні дослідники відзначають інше: суттєву відмінність у середовищі емігрантів, зумовлену соціальним походженням, матеріальним становищем, політичною заангажованістю, культурно-освітнім рівнем і конфесійною належністю останніх.
Так, характерною рисою польської еміграції у Франції, були матеріальна забезпеченість, досвід державно-політичної роботи (князь Адам Чарториський впродовж 1804-1806 років був міністром закордонних справ, у 1805 році – членом сенату, а на Віденському конгресі (1814-815), він – головний радник російського царя Олександра І з польських питань); високий рівень освіти (Юліан Клачко, який з 1848 року проживав у Парижі, – один з найвідоміших публіцистів Європи, член-кореспондент Французької Академії, писав свої матеріали з історії мистецтва і літератури польською, німецькою, а також французькою мовами). Дворянське походження і матеріальний достаток окремих представників польської діаспори дозволили заснування у Парижі  на початку 30-х років ХІХ століття резиденцію під назвою “Готель Ламбер”, яка стала головним осередком діяльності представників консервативного спрямування у політиці. Адам Чарториський – “король de facto”, з 1833 року розгорнув активну дипломатичну роботу, спрямовану на відновлення польської державності “виключно в світлі антиросійської політики західних держав і Туреччини” [27, с. 13]. А під керівництвом його сина Владислава розпочато кампанію матеріальної підтримки польської літератури і мистецтва. Що дало можливість у 1853 році заснувати, зокрема, Літературно-Історичне Товариство, а також Польську Бібліотеку в Парижі. Адам Чарториський, відомий як «найвидатніший представник консервативно-ліберальної думки» Польщі [27, c. 59], розгорнув у Парижі та Лондоні політичну діяльність, метою якої було звернути увагу урядів Франції, а також Великої Британії  на польські справи. При цьому йшлося, якщо не про безпосередню матеріальну підтримку польських національно-визвольних змагань, то хоча б про застосування політичного тиску на країни, котрі розділили між собою територію його батьківщини. Це могло б скерувати урядовців на дотримання рішень Віденьського кронгресу в тій його частині, яка торкалася польського питання.
 Таким чином, діяльність польської еміграції у Франції суттєвою мірою спричинилася до створення на початку ХХ століття незалежної Польської Республіки, політична система і збройні сили якої виникли під визначальним економічним, військово-політичним, а також гуманітарним впливами Французької Республіки. Це також сприяло збільшенню потоку робітників і селян з Польщі, котрі щороку направлялися на сезонні роботи  до Франції.
Натомість російська еміграція у Франції визначилася дещо пізніше. Її появу викликано, зокрема, полосою реакції, що настала в Росії після поразки повстання декабристів. В цей час цар Микола І прагнув зміцнити самодержавну владу, подавити вільнодумство. Для цього було реорганізовано Таємну поліцію, створено ІІІ відділення імператорської канцелярії, що прославилося переслідуванням літераторів, усього передового і прогресивного на безмежних просторах Росії. Тому – вважають сучасні російські дослідники – в умовах миколаївського режиму  “ставало практично неможливо боротися за соціально-економічні і політичні зміни” [14, с. 87-88]. Отже, явище політичної еміграції в Росії стає суспільною реальністю під впливом політичної реакції і постійних репресій проти носіїв революційної ідеології в цій країні. В різні історичні відрізки часу Росію покидали і на деякий час осідали у Франції мислителі, політичні діячі, котрі належали до різних ідеологічних напрямів. Серед них був, зокрема, революційний демократ Олександр Герцен, котрий став свідком революційних подій 1848 року в Парижі. Також у Франції деякий час проживав теоретик анархізму й революційний діяч Михайло Бакунін. Свого часу тут знаходився Володимир Ленін. Все ж поняття ”російська еміграція у Франції”, “російська діаспора у Франції” появляються на зламі ХІХ-ХХ століть, коли основну й найбільш чисельну групу емігрантів становлять радикали, носії революційних, соціалістичних ідей. Натомість у період між світовими війнами провідну роль у середовище російської еміграції у Франції відіграють релігійні філософи (Сергій Булгаков, Микола Бердяєв, Семен Франк і ін.), а також євразійці (російські монархісти в основному зосереджувались у Німеччині) [11, сс. 445, 498], яких масово примусив покинути батьківщину більшовицький уряд: 26 вересня 1922 року на знаменитому пароплаві “Обер-бургомістр Хакен” Балтійським морем у Німеччину скеровано кілька тисяч провідних російських учених, філософів і літературознавців, частина яких згодом перебралася до Франції; другий “філософський пароплав” покинув Росію 30 грудня з чорноморського порту. З 1924 року в силу причин економічного, політичного і культурного порядку столиця Франції Париж стає головним центром російської еміграції. Тут зустрічаються представники емігрантських кіл, умови життя, політичні погляди і вік яких суттєво відрізняються. Постійно зростає загальне число емігрантів: 31 тис. – у 1922-му, 67 тис. – у 1926-му,  і понад 72 тис. – у 1931-му роках. У Парижі діють різноманітні політичні організації, зокрема Національний комітет російських монархістів (1921), Демократичний Союз (1921). Засновано крупні емігрантські щоденні газети: “Последние новости” (1920), “Возрождение” (1925). До Парижу поступово перебираються відомі російські мислителі. За рахунок пожертвувань, а також фінансової допомоги закордонних релігійних організацій і фондів у Парижі придбано будинок, у якому відкрито Свято-Сергіївський православний богословський інститут (1925), який стає інтелектуальним і духовним центром російської еміграції. Діють освітні й видавничі структури: світський інститут Релігійно-філософська академія (1922), журнал “Путь” (1925). Останній – “єдиний журнал інтелектуальних кіл, котрі рахували себе православними” і здійснювали духовну критику більшовизму, з якою були згідні всі автори [2, c. 65, 112]. Згуртовані навколо журналу інтелектуали відрізнялись енциклопедичними знаннями. Більшість авторів володіли  російською, німецькою, французькою, грецькою, латинською мовами. Отже, російська еміграція  являла собою досить активну політичну, а також високоінтелектуальну силу, окрім усього об”єднану Православною церквою.  Кількісний склад цієї частини емігрантів у Франції суттєво перевищував аналогічний показник, притаманний українській діаспорі.
Те, що українські емігранти зупинялись у Франції,  викликано об’єктивним розвитком історичних подій, і в першу чергу тих, котрі від IX століття спонукали французьких політиків цікавитися українською державністю і українським народом  на той час наймогутнішими в Європі [19, с. 30].    Передісторія українсько-французьких зв’язків у сфері політики сягає періоду давньої Русі: першою відомою особою, яка прибула до Франції з території сучасної України, була донька київського князя Ярослава Мудрого —  Анна. 1051 року вона стала дружиною короля Генріха I і королевою Франції. А їхній син Філіп І (1060-1108), коронований ще за життя батька (Генріха І), продовжив традицію легітимізування королівської влади шляхом успадкування престолу, тому що для сучасників згадані володарі ще не стали повноправною династією, не будучи “обранцями” Бога за правом крові. Щойно наприкінці ХІІІ століття, коли починається розквіт країни (Франції), запроваджується таїнство помазання священним єлеєм, яке  символізувало перетворення правителя на володаря, що його “коронує” сам Бог. А близько 1050 року дружина короля Генріха І Анна писала своєму батькові, київському князю Ярославу Мудрому: ”До якої жахливої країни  ти мене віддав. Тут звичаї потворні, житла похмурі, церкви жахливі” [Цит. за: 1, с. 90]. Зрозуміло, зазначений династичний шлюб формально поєднав не лише нащадків правлячих династій Сходу і Заходу континенту. Водночас він став красномовним свідченням існування, а також кордонів інформаційного простору тогочасної Європи. А вже комерсанти – на нижчому рівні – продовжили матеріалізацію стійких і тривалих контактів між  нашими країнами.
У XVII ст. українську землю відвідує спеціальний посланець французького короля – військовий інженер Гійом де Боплан.  Впорядковуючи масив інформації, актуальної з точки зору політичних суб’єктів, розміщених на Заході й Сході континенту, він здійснює фаховий опис України.  Різнобічну інформацію про актуальні події в Україні подає французький  щорічник “Gazette de France”, одне з “найвартісніших закордонних джерел про запорозьких козаків”  [19, с. 7]. Що дозволило славному “мазепинцю”, гетьману у вигнанні Пилипу Орлику на початку XVIII ст. звернутися до перших осіб французького королівства у пошуках розуміння й політичної підтримки ідеї української державності. Ці та інші факти, висвітлені в численних пресових виданнях, дозволяють сучасним дослідникам констатувати: ще у XVIII столітті “французька політика була проукраїнською” [29, с. 45]. Цей інтерес з часом поступово пригасає, тому що Францію насамперед цікавлять величезні запаси зерна, коней і людських ресурсів, якими особливі безкраї українські простори, що простягаються на шляху до Індії. Саме їх (ресурсів України) Наполеон Бонапарт намагався досягти в ході воєнної  кампанії 1812 року. Але сталося інакше.
Нове покоління французьких державотворців більше не акцентувало уваги на українському факторі, розглядаючи Північне Причорномор’я виключно як фасад Російської імперії на Чорному морі, до якого європейцям необхідно прокласти своєрідний міст з єдиною метою: забезпечення товарообігу на лініях Схід-Захід. І в останній третині ХІХ столітті офіційна Франція демонструє остаточне згасання зацікавлення Україною.
Але у середовищі її інтелектуальної еліти, в якому народжується і нуртує громадська думка, відзначається протилежна тенденція, обґрунтована значною мірою поразкою у війні з Прусією і втратою дорогих серцю кожного француза територій Ельзасу та Лотарингії. Матеріали французької преси засвідчують значне зростання інтересу до українського народу, його історії і культури. На цій підставі вимальовується панорама французької україніки. Що служить важливою точкою  для зближення українського й французького народів, але не для тогочасної політичної еліти Франції.
 В Європі “українське питання”  стає актуальним  з подачі Центральних держав, Німеччини й Австро-Угорщини, яких на межі ХІХ-ХХ століть відзначає чітка антифранцузька позиція, з усією відвертістю виявленою подіями Першої світової війни. У 1919 році південні й західні рубежі Української держави, яка в тяжких боях виборювала свій суверенітет, знову ненадовго побачили французьких солдатів і військових моряків. Цього разу вони відстоювали важливий для їх країни статус другого (після Англії) експортера капіталу, а за французьким франком — титул найбільш стійкої валюти. Саме французькі військові спеціалісти з армії генерала Галлера посприяли розбудові своєрідного “санітарного кордону” між Західною і більшовицькою Європою, усталеного впродовж міжвоєнного двадцятиліття.
Але у взаєминах між українським і французьким народами ніколи не було відкрито ворожих відносин. Звичайно, на тлі бурхливих міжнародних подій першої половини XX століття позиція французької сторони перед усім світом демонструвала її тимчасове відхилення від принципів відносин з Україною, що їх заклала Анна Київська, королева Франції. Але найсуттєвіше інше: така позиція (ставлення до України)  засвідчила, по-перше, що громадськість Французької Республіки продовжувала цікавитися проблемами України, по-друге, що інформація про українську державність, якою в період між двома світовими війнами володіла французька політична еліта, не досягала рівня політичного знання і тому не могла бути втіленою в активну проукраїнську політику; по-третє, що після жовтня 1917 року урядові кола й громадськість Франції були настільки стурбовані антидемократичними діями російських більшовиків на окупованій території України, що це викликало в носіїв духу класичної європейської демократії активний і широкомасштабний осуд. На цій підставі французький уряд мусив ужити дієвих заходів і не допустити перетягування свого пролетаріату на більшовицьку путь, на якій країну чекають лише два варіанти подій: а) страхітлива реакція, що десятиліттями пригноблюватиме Європу; б) повне знищення європейської цивілізації. Режим Третьої республіки, зведений на історичній традиції пошанування закону, гарантував емігрантам дотримання важливих і обов’язкових у Франції політичних прав та свобод. Цим повною мірою скористалися українці.
Їх кількісний склад не міг суттєво вплинути на демографічні показники ані вітчизняного населення на батьківській землі, ані на склад і питому вагу тамтешнього населення, в середовищі якого українські емігранти інтегрувались, розселялись, розчинялись з відчутною користю для цієї країни. Сучасні дослідники відзначають інше: впродовж першої половини ХХ століття з поважних причин частка населення України в загальній чисельності населення Європи й світу постійно знижувалася. Натомість до початку століття діяла протилежна тенденція. Причину такої різкої зміни історично визначеної тенденції знаходимо в площині політичних інтересів і відповідних практичних кроків з боку урядів держав, які намагались вирішувати власні проблеми за рахунок українців і на етнічній українській території. Тільки з урахуванням цієї обставини можна об’єктивно обґрунтувати наступний висновок: Україні дуже бракувало тих мобільних, амбітних, енергійних, сповнених політичного знання. творчої наснаги, фізичної сили й сміливості людей, наших співвітчизників, котрі виїхали за кордон і осіли у Франції, спричинившись до розв’язання актуальних економічних проблем, у першу чергу повоєнної відбудови й подальшого розвитку промисловості та сільського господарства. Натомість в умовах негативного ставлення до української державності і загалом неприйняття “українських проблем” політичними системами, які в цей період часу впливали засобами влади на переважну більшість українських етнічних земель, життю їх корінних мешканців, їх політичним правам і культурно-релігійним почуттям загрожувала цілком реальна небезпека з боку окупаційних властей.
У роки Третьої республіки в бік Франції з надією звернули погляди видатні письменники, науковці, митці, політики, а також пересічні українці. Рішення пов’язати свою долю з більш демократичною Французькою Республікою виникло у наших співвітчизників під впливом поважних обставин: переслідуванням з боку антиукраїнських державно-політичних структур. На цьому ґрунтувала своє рішення, зокрема, Марко Вовчок, яка майже десятиліття жила й творила в Парижі, Михайло Драгоманов, який довший час плідно трудився у Національній бібліотеці Франції, а також Богдан Кістяківський — там же 1897 року. Загальновідомий факт, що у Парижі читав курс лекцій Михайло Грушевський. Відомі українські політики Симон Петлюра, Нестор Махно, Володимир Винниченко закінчили свій життєвий шлях на землі Франції.
 На початку XX ст. кількість українців у Франції активно зростала. Виникло нове явище, яке сучасний історик Жан-Бернар Дюпон-Мельниченко схарактеризував як “важливий етап присутності української спільноти у Франції” [22, с. 21]. Представники України, носії знань з різних напрямів науки і мистецтва, поставили за мету впорядкувати своє колективне життя у Франції, зійти на вищий щабель згуртованості й політичної заангажованості. На цій прагматичній основі в Парижі визначилась перша українська організація — Українська Громада. На керівні посади в ній обрано Теодора Онипка (голова), Ярослава Федорчука (секретар), Євгена Бачинського (скарбник), Володимира Винниченка (відповідальний за художню творчість). До кінця 1909 р. кількість учасників гуртка перевищила 80 членів. Також у столиці Франції визначилась культурно-мистецька асоціація “Варта”.
  У роки Першої світової війни велика група українців (1650 солдатів і офіцерів), колишніх селян і робітників Катеринослава, потрапила до Франції у складі російського експедиційного корпусу. Наші співвітчизники пліч-о-пліч з французькими воїнами героїчно протистояли німецькому наступові на західному фронті.
По війні зовнішньополітичні відомства УНР і ЗУНР скерували на захід свої дипломатичні місії з конкретними завданнями представляти інтереси молодої держави в європейських столицях, інформувати урядові кола й широку громадськість Франції з проблем українського політичного процесу. Більша хвиля української еміграції прокотилася Францією після поразки Української революції, коли слідом за представниками державних служб появились вояки УГА, які були вимушені полишити територію своєї країни. На так визначеному соціальному грунті в другій половині 1920-х років у Франції виникає один з провідних центрів української політичної еміграції у Європі (поряд з Австрією, Німеччиною, Польщею, Чехо-Словаччиною). В країну потрапляють і на певний час осідають діячі різних ідеологічних напрямків: соціалісти, монархісти, націоналісти, анархісти. Як відомо, незначна кількість українських лібералів появилася у Франції ще раніше. Матеріали преси свідчать, що структурована й ідейно визначена політична еміграція (1,5 тисячі) співіснувала у Франції зі значною кількістю заробітчан, економічних емігрантів з Галичини, Полісся і Волині. Кількісний склад емігрантів з України у Франції не був сталим, зростаючи загалом до кінця 1920-х років [18]. Українців у Франції можна поділити на чотири групи: по-перше, окремі представники культурно-мистецької інтелігенції, відомі суспільно-політичні діячі; по-друге, члени перших організованих угруповань, колишні військові; по-третє, офіційні представники українських урядів у Франції; по-четверте, масова політична і економічна еміграція. Ще інакше багаточисельний масив української еміграції можна розмежувати на два види: економічний  —  з вихідців із західних регіонів України, і політичний — з числа колишніх мешканців Наддніпрянщини. Окрему численну групу становили колишні вояки, які свого часу зі зброєю в руках боронили національні інтереси Франції, демонструючи героїчні традиції українського народу; цих останніх особливо відзначив уряд Франції, удостоївши їх відповідними нагородами. Не можна обминути й українців, які віддали своє життя на полях битви й навічно залишилися на землі Франції.
 Усі представники згаданих груп розмістилися у різних регіонах країни, сформувавши українську діаспору, яка, перебуваючи в конституційному полі Третьої республіки, поступово входила в інформаційний простір і соціально-економічні структури цієї країни, пізнавала цінності ментального рівня, спосіб мислення, національну культуру, а також визначальні риси характеру її громадян. Але сучасні дослідження доводять, що офіційний Париж і громадськість Франції  не володіли достатньою інформацією про Україну. До цього принципового висновку нас підводить, зокрема, французький історик Бенуа-Мешен, який підготував і в 1939 році випустив у світ перше у Франції видання історії України (перевидане в 1992  році в зв”язку з початком інтенсивних демократичних перетворень в Україні). У його розвідці відзначено: представники політичної еліти країни, які у давніший період національної історії засвідчували зростання інтересу до України, в сучасних умовах спричинилися до того, що внаслідок неадекватної позиції урядовців “у Франції розповсюдилось абсолютно невірне уявлення стосовно істинного змісту “українського питання” [20, с. 42]. Але в умовах конституційного режиму Третьої республіки позиція французьких урядовців  це лише один з багатьох чинників суспільного життя країни, фундаментальні цінності якої формувалися в контексті відомої демократичної традиції політичного мислення. В її основі покладено класичні концептуальні схеми, напрацьовані французькою наукою упродовж Відродження і Просвітництва. Серед них чільне місце займали теорія народного суверенітету (Жан Боден), методи критичного сумніву (Рене Декарт), сутності свободи та громадянського суспільства (Шарль Монтеск”є), політико-договірна концепція влади (Жан-Жак Руссо). Водночас у французьких інтелектуалів знаходили підтримку та розуміння принципи, які довший період часу визначали зміст і скерованість українського політичного мислення: теорія досконалої держави (Станіслав Оріховський), принципи соборності (Іван Вишенський) та одноосібної влади (Богдан Хмельницький), теорія конституційно-демократичного устрою держави (Іван Мазепа, Пилип Орлик), гуманістична концепція політики (Григорій Сковорода), ідеї християнського соціалізму (Микола Костомаров), концепція суверенної української державності (Тарас Шевченко). Комплекс зазначених ідей став доступним французькій громадськості в 1933 році після виходу в світ дослідження Роже Тіссерана “Життя одного народу. Україна” [24].
Таким чином, на базі досягнень греко-римської думки мислителями Європи сформульовано контекст  методологічної основи, придатної для постановки і вирішення злободенних політичних завдань, що висувала практика суспільного життя. Українські емігранти, котрі інтегруються в структури французького суспільства, відповідно користають з досягнень теорії та практики європейської демократичної традиції. У правовому полі Третьої республіки  на  основі ліберальних, консервативних, соціалістичних, націоналістичних і інших концепцій, що конституюються в межах бінарної шкали політичних ідеологій, водночас виникають умови для розвитку українського політичного мислення.  Найактивніші з українських емігрантів у Франції засновують осередки партійного життя й вирішують політичні проблеми. І серед них чи не найголовнішу – поширення у суспільстві Франції правдивої, різноманітної, теоретично виваженої і науково обґрунтованої інформації про Україну. Саме на цей напрям націлені українські періодичні видання: бюлетень “Вісник Союзу українських громадян у Франції”, газета “Українські вісті”, журнал “Тризуб”, які виходять у Франції і виконують такі функції: 1) інформування найширших суспільних верств стосовно актуальних для українців проблем; 2) спостереження за діями органів влади в тих країнах Європи, де мешкають українці; 3) формування громадської свідомості, а також політичної культури українського населення.
 Матеріали преси свідчать про те, що перебування в конституційному полі Франції дозволяє діячам нашої діаспори забезпечувати громадськість країни інформацією про різні аспекти українського колективного життя. І першим кроком у цьому напрямі вважаємо появу в 1875-1876 роках у центральних паризьких газетах повісті “Маруся”, яка вийшла з-під пера Марка Вовчка й відомого паризького книговидавця, ліберала й республіканця Жюля Гетцеля. Зазначена подія відбулася у найсприятливіший період часу для французької журналістики, особливого  зростанням ролі і значення нового учасника політичного процесу, засобів масової інформації. У 1870-1914 роках настав “золотий період для французької преси”. У цей час п’ять найбільших щоденних періодичних видань виходили в світ загальним накладом 1 млн. примірників. В 1914 році на одну тисячу мешканців у Франції розповсюджувалося 244 примірники таких видань (в 1992 – лише 127). Якщо в 1880 році в Парижі й провінції виходило відповідно 60 і 190 назв періодичних видань, то в 1914 році — 80 і 242 (для порівняння: в 1952 році –  лише 14 і 117) [25, с. 123].  Між  світовими війнами газети й журнали перетворились у Франції на так звану “четверту владу”. Отже, – робимо висновок – якнайбільше читачів, громадян країни отримали можливість познайомитися з основною ідеєю твору: українська дівчина Маруся гине у свої 13 років, захищаючи батьківщину, вона –  це степова Жанна д’Арк, яка нагадує усім, як саме слід боронити від ворогів землю батьків [3, сс. 4, 5].
Значно ширший масив інформації про Україну й українців подавали члени Української Громади й асоціації Варта у процесі проведення різноманітних масових заходів у столиці Франції. Український хор, українські художники, українська бібліотека, участь українців у демонстраціях протесту засвідчували зростання політичної активності цієї частини верстви емігрантів у Франції. Так, у зв’язку з офіційним візитом у Францію російського царя Миколи І, що відбувся у липні 1909 року, українці вперше скористались нагодою “урочисто відзначити свою участь у політичній діяльності”, вийшовши спільно з французькими соціалістами й емігрантами з Росії на демонстрацію протесту й засвідчивши своє ставлення до “ворога народів Російської імперії”.  Інша знаменна подія трапилася 1912 року: Ярослав Федорук підготував і випустив у світ об’ємну брошуру під назвою  “Національне пробудження українців”. Тож французька громадськість уперше отримала нагоду познайомитися з ширшим змістом українських проблем у Європі [22, сс. 30, 32].
Новий аспект інформаційно-політичної діяльності українців у Франції  відкрився з появою 1919 року франкомовного варіанту офіційних матеріалів Української партії соціалістів-революціонерів [24, сс. 1-2].
 На жаль, мовний бар’єр залишався основною пересторогою на шляху активного поширення у Франції інформації про Україну. Тому в цій країні залишалося чимало дуже відомих людей, діячів науки, які відігравали загалом поважну роль у житті нації, однак нічого або майже нічого не знали про Україну. Йдеться про членів Французької Академії, зокрема про Фредеріка Масона, всевітньовідомого дослідника проблем Наполеона Бонапарта. Цей французький учений вперше від українця Ілька Борщака на початку  1920-х років отримав достовірну інформацію про те, що свого часу Наполеон таки цікавився Україною [5, с. 310].
В умовах наближення Другої світової війни українські діячі зосередили увагу на таких важливих напрямах діяльності, як визначення кожним національно зорієнтованим політичним об’єднанням свого ставлення до війни загалом і, зокрема, визначення союзників у середовищі учасників можливих військових дій; пошук шляхів розвитку моделей національної державності у повоєнній Європі. З усією гостротою стало завдання набору людей до польської армії, що формувалася  у Франції з приводу подій першого вересня 1939 року. На цій підставі Олександр Бойків звертається до глави французького уряду Едуарда Даладьє з офіційним повідомленням, що українці, які перебувають у Франції, “заявляють про свою лояльність урядові країни й просять дозволу вступати добровольцями до французької армії” [Цит. за: 12, с.  49], а не до польської, формування якої саме відбувалось у Франції .
Отже, українську еміграцію у Франції слід розглядати як складову глобального міграційного процесу, котра історично визначилась у межах західного вектору української геополітики, однак у міжвоєнний період набула стихійного характеру і стала залежною від чинних у Європі норм міжнародного (а на території Франції — її національного) права. Еміграція до Франції дозволила багатьом українцям урятувати своє життя, а також стати до виконання економічної, ідеологічної, культуротворчої, освітньої,  державотворчої, оборонної та інших важливих і актуальних функцій. Представники української діаспори, які перебували у Франції в умовах конституційного режиму Третьої республіки, мали можливість діяти у правовому полі однієї з найбільш демократичних держав світу. Розгортаючи свою політичну діяльність, головну вагу вони скеровували на розповсюдження інформаційно-аналітичних матеріалів про українське суспільне життя. Це дозволяло зосередити українські проблеми в інформаційному полі Третьої республіки і цілеспрямовано впливати на громадсько-політичну й інтелектуальну еліти Франції. Цей напрям політичної роботи представників української діаспори виконував важливі функції: гносеологічно-просвітницьку, спостереження за діями суб’єктів влади, політичної соціалізації українців, культуротворчу. У часі перебування у Франції українці осягали умови колективного проживання політичної нації, а також користали з можливості обґрунтувати й розвинути власні державницькі ідеї, долучаючись до участі в розбудові  економічного, оборонного, наукового  потенціалу цієї держави. Також реалізували право на розвиток вітчизняної культури, вивчення рідної (і французької) мови, а в місцях компактного проживання, зокрема в Парижі, створювали земляцькі, культурні, національні, політичні, релігійні організації (громади, спілки й товариства), випускали пресові видання, в яких формулювали оригінальні ідеологічні конструкції. Усе це засвідчувало придатність українського мислення до розвитку й модернізації вітчизняної політичної культури, яка в політичній системі Франції поставала в статусі оригінальної субкультури державно організованого етносу, що дозволяло українським емігрантам долучатися до розв’язання актуальних загальноєвропейських і світових проблем.

1. Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця ХVІІІ століття).  Львів: УКУ, 2002.  412 с.
2. Аржаковский А. Журнал “Путь” (1925-1940): Поколение русских религиозных мыслителей в эмиграции.  К.: Феникс, 2000.  656 с.
3. Борщак І. Марко Вовчок та її зв’язки в Парижі // Україна (Париж). –  1949. –  №1. –  С. 1-11.
4. Борщак І. Україна в Парижі. Мандрування й пам’ятки. – Ч.4. – Латинський квартал // Україна (Париж). – 1950. – № 4. – С. 225-230.
5. Борщак І. Україна в Парижі. Мандрування й пам’ятки. – Ч.5. – Латинський квартал // Україна (Париж). – 1950. – № 5. – С. 306-311.
6. Дзеркало тижня. – 2003. – (№ 31), 22 серп.
7. Дорошенко С.І. Вплив політичного середовища Франції Третьої республіки на політичну свідомість діячів української діаспори (1875-1940) // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. Вип. 11. –  Львів, 2002. – С. 89-98.
8. Дорошенко С.І. Політична система Франції Третьої республіки: історія, структура, вплив на політичні процеси в Східній Європі // Актуальні проблеми державного управління: Зб. Наук. праць. Вип. 9. – Одеса: ОРІДУ УАДУ, 2002. – С. 26-40.
9. Дорошенко С. Місце і роль ментальних процесів в період трансформації українського суспільства: французька та українська традиції // Соціально-економічна ефективність державного управління: теорія, методологія, практика. Матеріали щорічної науково-практичної конференції 23 січня 2003 року. В 2 ч. Ч.2. – Львів: ЛРІДУ УАДУ, 2003. – С. 401-404.
10. Дюпон-Мельниченко Ж.-Б. Громадська діяльність міжвоєнної української еміграції у Франції // Українська  діаспора. – 1995.  № 7. – С. 96 -102.
11. История политических учений. Вып. 3 / Под ред. О.В. Мартышина. – М: Юристъ, 2000. – 560 с.
12. Маруняк В. Олександер Бойків. Організатор українського життя у Франції. –  Париж, 1986. – 243 с.
13. Михальчук В. Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі: Заснування, розвиток, діяльність (1926-1998). – К.: Вид-во Олени Теліги, 1999. – 655 с.
14. Мунчаев Ш.М., Устинов В.М. Политическая история России. От становления самодержавия до падения Советской власти. – М.: НОРМА – ИНФРА • М, 1999. – 800 с.
15. Стасюк В. Еміграція та її значіннє в економічному життю України // Літературно-науковий вістник. – 1912. – Кн. ІХ. – С. 344-376.
16. Трощинський В. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. – К.: Інтел, 1994.  260 с.
17. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. – К.: Альтернативи, 1999. –  С. 170-174.
18. Українські вісті (Париж). –1927, 1 січ.
19. Хроніка-2000.– 1995. – Вип. 2-3. – 383 с.
20. Benoist-Mechin. Ukraine. Dès origines à Staline. –  Paris: Éditions Albin Michel, 1941. – 125 р.
21. Ciabrys J. Carte Ethnographique de lEurope. – Lausanne: Librairie Centrale des Nationalités, 1918. – 21 p.
22. Dupont-Melnyczenko J.-В. Les ukrainiens en France avant la première guerre mondiale // L’Ukraine (Paris). – 1998. –  № 251-252. – P. 20-36.
23. Duroselle J-B. LEurope. Istoire de ses peuples.  Paris: Perrin, 1990.  423 p.
24. L′ Europe Orientale. – 1919. – № 1.
25. Gros J.-J. Médias et vie politique // Institutions et vie politique. –  Paris: La documentation Française, 1997. – Р. 123-129.
26. Mała encуcłopedia wiedzy politycznej / Pớd. red. М.Chmaja i W. Socoła. –  Toruń: Adam Marszałek, 1996. –  401 s.
27. Naród. Państwo. Władza. Wybór tektów z historii polskiey myśli politycznej dla studiujących prawo, nauki politzcyne i historię.  Kraków: Aureus, 1996. – 436 s.
28. Tisserand R. La vie dun peuple. LUkraine.  Paris: Librairie Orientale et Américaine, 1933. – 299 p.
29. Verhun J. Les liens historiques et culturels entre l’Ukraine et la France // LEst européen (Paris). – 1994. –  № 233. – Р. 39-51.
30. Wapiński R. Historia polskiej myśli politycznej XIX i XX wieku. – Gdańsk: ARCHE, 1997. – 326 s.

ANNOTATION
The article proves an idea that Ukrainian emigration is the composing part of the general world process of emigration, developed in the margins of the west direction of the Ukrainian geopolitics. In the 20-30 years of the XX as a result of being with out state century it was rather unorganized.
In France the Ukrainian emigrants became to the situation of democratic sirconstances of the Third Republic, that gave them a better ability for the taking part in the economics, social politics and cultural life. Ukrainian political emigrants were given a chance to develop and to borrow the best examples of the French political culture and to take part in the European and the world political processes.

KEY WORDS: Тhe France of Third republic,  the history of the French political thought, Ukrainian geopolitics, the political freedom, the Ukrainian  political emigration, the history of Ukrainian political thought.