З нагоди відзначення 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою взяв участь у 31-ому літературному конкурсі Світової Федерації Українських Жіночих Організацій ім. Марусі Бек “Жінка в творах та картинах Т. Г. Шевченкa”.
У цьому конкурсі перше призове місце здобула робота Галини Темник, молодшого наукового співробітника МІОКу, «Шевченкова Українка на Майдані Української Свободи».
Шевченкова Українка на Майдані української Свободи
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
«І Архімед, і Галілей»
Голосом народу промовляє Бог, – так кажуть люди. А ще кажуть: «Народ промовляє голосом Шевченка», того, хто увібрав у себе сіль землі Української, зрозумів її душу і велике серце. Того, хто чув прадавній голос і плач Ярославни, і молитви Пречистої, берегині Війська Запорізького, що кулі відвертала, сльозами своїми випрошуючи ворожу погибель, і стукіт серця Яринок і Оксаночок, що вміли любити до нестями, бути вірними до скону, і тугу матері, дружини, сестри, коханої, що в путь виряджала, тужила, плакала, але розуміла – так треба, немає ж нічого святішого, ніж оборона рідної землі. Шевченкова Українка вічна, бо була вона є від плоті й крові землі рідної. І Він пізнав її, глибоко і всеосяжно. Бо такою вона була і в старокиївські часи, і за татарщини, і за московщини. Такою була й за козаччини. Такою є і сьогодні, в Україні ІІІ тисячоліття.
Шевченкова Українка, що народжувала синів і давала їм з материнським молоком силу, мужність і нескореність, що виряджала коханого до бою і приносила йому запах рідного полину і материнки, подих наших степів, ступила нині на майдани міст і сіл України. Бо Українка більше не схотіла, щоб
… Раби мовчали,
Царі лупилися, росли
І Вавилони мурували.
А маги, бонзи і жерці
(Неначе наші панотці)
В храмах, в пагодах годувались,
Мов кабани царям на сало
Та на ковбаси. І царі
Самі собі побудували
Храми, кумирні, олтарі
Раби німії покланялись.
«Саул»
Не схотіла.
«Погибнеш, згинеш, Україно! Не стане знаку на землі» – ці слова дзвоном відлунювали в її серці, підривали з обігрітих теплом і любов’ю, наповнених дитячим сміхом і чоловічою ласкою осель і виводили на вулиці і площі наших міст і селищ, і привели її на Майдан, де народжувалася нова Україна. Ми вступили у складну добу – розпачу і радості, втрат і здобутків, смерті і воскресіння. Бо ця доба викресала з душі нації, що поставала, всі найшляхетніші, найблагородніші її риси.
Ось маленька тендітна дівчина Єлизавета з міста Дружківка, що на Донеччині. Вона, як сотні, тисячі молодих і старших жінок, день і ніч працює на кухні Майдану. Своїми тендітними, покривленими хворобою ручками ріже хліб, щоб нагодувати тих, хто озброєний дерев’яними щитами і палицями палить шини і боронить гідність мого народу.
Веселий рай
Пошли їй, Господи, подай!
Подай їй долю на сім світі,
І більш нічого не давай!
«N. N.»
Вона була й серед тих, кого жорстоко били в ніч на 30 грудня, коли покривавлені, покалічені діти-студенти, що вийшли «за нашу і вашу свободу», бігли з Майдану Незалежності і, як в часи Батия, шукали прихистку в Михайлівській церкві від оскаженілих московських ординців. Злякані, вони заховалися під покров нашої церкви.
Не плачте, братія: за нас
І душі праведних, і сила
Архистратига Михаїла.
Не за горами кари час.
Молітесь, братія!
«Свято в Чигирині»
Молились матері України за дітей, і гнів їх за наругу був безмежний.
Вже на світанку1 грудня загули, заграли Шевченкові дзвони:
У неділеньку у святую,
У досвітнюю годину,
…
Задзвонили в усі дзвони,
З гармати стріляли,
Превелебную громаду
Докупи скликали.
«У неділеньку, у святую»
І потекли річищами люди на Михайлівську. Як бурхливі гірські потоки, заповнювали вони площу, щоб стати в оборону дітей своїх, нашого майбутнього, нашої гідності, України. Так почався справжній Майдан, кривавий, жорстокий, відчайдушний, на якому вогнем і мечем випалювалася ницість і зрада, і, як у горнилі, виплавлювалася, гартувалася горда Україна. На цей палаючий Майдан ступила і Шевченкова Українка.
… А за ним
За сином праведним своїм,
І ти пішла.
«Марія»
Пішла, щоб пройти цей шлях зі своїм сином, братом, мужем, нареченим до кінця. Варила, куховарила, стирала до крові руки, коли довбала лопатою промерзлу землю, розливала коктейлі молотова і ще робила тисячі нежіночих справ, які годі перелічити. Бо хто, як не вона,
… І принесе
Води погожої, і вмиє
Утомлені стопи святиє,
І пити дасть, і отрясе
Одує прах з його хітона.
«Марія»
Їх, завзятих та сміливих, не зупиняв ні мороз, ні виснажлива праця, ані постріли. Це вони відчайдушно вистукували ритм, роздавали пахучі канапки і голими руками збирали бруківку на Грушевського. Крізь сльози через криваві події, але без жодного натяку на страх в очах, кожна з них робила свою справу. Одні відповідали за те, щоб жоден із повстанців не замерз, а інші допомагали копати траншею для води, яка без упину стікала от уже 5 днів, аби вулиця не перетворилася на небезпечну ковзанку. Разом співають, разом моляться.
Пошли Тобі Матер Божа
Тії благодати
Всього того, чого мати
Не зуміє дати.
«Сова»
Але наступали холодні темні ночі, коли так мало часу залишалося на сон, а він ніяк не приходив. І вона, Шевченкова Українка, вмостившись на твердій підлозі, тривожно вслухалася в цю ніч, боялася стукоту металевих щитів супротивника, здригалася від страшного голосу сирен, боялася почути церковні дзвони, що кличуть на сполох. Але думала про те, що стала вона на дорогу великої правди, бо інакше
Як доведеться в світі жить?
Людей і Господа хвалить?
В багні колодою гнилою
Валятись, старітися, гнить,
Умерти й сліду не покинуть
На обікраденій землі…
«Колись дурною головою…»
Тому завтра, як згасне зоря і зблисне сонце, вона встане і побіжить записуватися в Жіночу сотню самооборони. Як же ж без неї? Адже працює вже жіноча чота, підрозділ 16-ї сотні, що несе варту на барикадах разом з чоловіками-побратимами, охороняє вхід до Майдану з боку Лядських воріт. Чому може Ніна Потарська, Олена Шевченко і ще сотня юристів, студенток, науковців, підприємців, а вона – ні? Вона може і зробить. А ввечері прибіжить грітися до вогню, що на Майдані, і буде розповідати про сина свого, того, що там, у першій сотні:
Моя ти дитино,
Чи є кращий на сім світі,
На всій Україні!
Нема кращого, й не буде –
Дивуйтеся, люди!»
«Сова»
Це були для неї рідкісні хвилини спокою і тихої радості на найважливішому місці її землі, місці, де такі, як вона, творили історію України. А навколо дихало місто.
… Дивлюся,
Мов на небі висить
Святий Київ наш великий.
Святим дивом сяють
Храми Божі, ніби з самим
Богом розмовляють.
Дивлюся я, а сам млію.
Тихо задзвонили
У Києві, мов на небі…
О Боже мій милий!
…
Та так мені любо стало:
І малого знаку
Нудьги тії не осталось…
«Варнак»
Натомість відчула силу і впевненість, бо мала поруч таких, як вона сама. Безстрашних українок, які у ночі штурмів ставали поруч з чоловіками, як відважна Тетяна Чорновіл, як Карпатська горлиця Руслана, що дні і ночі втримувала людей піснею, як Ольга Богомолець, що, як поранена птаха, чувала над хворими і побитими, як Олеся Оробець, що у лижному шоломі і благенькому бронежилеті йшла у стан ворога, а потім ще і ще поверталася до тих, хто в мороз і мряку вперто стояв оточений зграєю озброєних до зубів беркутівців, щоб підтримати дух і не дати згаснути силі.
І їх униніє, і страх,
Розвіяла, мов ту полову
Своїм святим огненним словом!
«Марія»
Та хіба в силі перелічити всіх тих, хто не вступився у ті страшні зимові ночі з Майдану, хто возив продукти і медикаменти, перев’язував і гоїв рани, молився за тими, кого викрали і тортурували. Їх сотні і тисячі – «землі козацької краса». І ймення їм – Українка, сила якої в незламності, доброті і ніжності. Коли кати на глум і на приниження спіймали і до нага роздягнули перед камерами козака майданівського Михайла Гаврилюка, то вона, Українка, побачила лише його душу, міцну як крицю, та людську гідність. А ще – прекрасне тіло античного бога. А згодом
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози…
«N. N.»
Але ніколи Шевченкова Українка не думала не гадала, що на святій княжій українській землі у ІІІ тисячолітті станеться найстрашніше – проллється кров її дітей. Перші постріли і перша смерть синів її – вірменина Сергія Нігояна, білоруса – Михайла Жизневського, українця – Юрія Вербицького… Країна заніміла у своєму болю і стражданні.
І розкажу я людям горе
Як тая мати ріки, море
Сльози кровавої лила
Так, як і Ти. І прийняла
В живую душу світ незримий
Твойого розп’ятого Сина.
«Неофіти»
Та не тільки сльози лила Українка на Майдані. Вона діяла! Та, котра
Родилась на світ жить, любить,
Сіять Господньою красою,
Витать над грішними святою
І всякому добро творить.
«Княжна»
Одягнула на себе білий халат з червоним хрестом і пішла під кулі. Скількох порятувала, скількох напоїла, скількох перев’язала, ніхто не знає. Віддавала найцінніше – своє життя. «Я вмираю» – написала у своєму акаунті молоденька дівчинка Олеся Жуковська із Кременця, стікаючи кров’ю від наскрізного поранення в шию. Країна молилася і просила Всевишнього про порятунок для студентки-медика, яка на Грушевського, коли їй згорів одяг, а поруч впала граната, нікуди не пішла, а лишилась допомагати людям. А світлина французького фотографа Еріка Буве зловила іншу мить: сестричка під кулями на Інститутській. Вона без бронежилета та каски врятувала десятки поранених під час обстрілу. Із собою мала лише бинти та необхідні ліки. Як довго шукали цю прекрасну жінку! Україна хотіла знати імена своїх героїв. Це Марія Матвіїв, медсестра із Буська, мама двох дітей. Такою вона залишилася на фотографії – з розвіяним золотим волоссям на пагорбах Києва серед крові і смерті.
Господь побачив цю чисту жертву українських жінок і рятував їх, дарував життя і казав жити. І вони гуртувалися, єдналися, щоб вийти і стати живим щитом між беркутом і повстанцями, бо «чужих дітей не буває», казали вони, щоб впасти на коліна перед молоденькими солдатиками, яких кинули на мороз і холоді, і благати не стріляти. А на грудях у кожної – табличка «МАМА».
Слово мамо. Великеє,
Найкращеє слово!»
«У нашім раї на землі»
Так казав Тарас, таким було воно і є на всі віки.
Ходила наша Мадонна, Шевченкова Українка, Майданом, вулицями і площами Києва, який в цей січневий час, здавалось, закляк від болю і туги, долала кордони тих, хто посягнув на свободу мого народу, благала зупинити кровопролиття і насильство. Не один з тих, хто в балаклавах із дерев’яним щитом схиляв перед нею голову у глибокій пошані і любові.
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї Матері Святої,
Що в мир наш Бога принесла…
«У нашім раї на землі»
Але їй, такій ніжній, працьовитій, вірній, відважній подрузі, дружині, матері, доведеться пережити найстрашніше. В неї на очах, на її руках гинули діти її. Закривала їм очі, покривала стягом і відпускала до небес своїх Воїнів світла, нашу Небесну Сотню. Оплакувала так, як оплакували горді козачки і жінки наших усусусів та упівців. Оплакувала, а на наступний день одягнула чорну хустину, взяла терновий вінець свого покаліченого й вбитого сина й пішла у владні коридори до тих, хто глумився над землею рідною та її дітьми, щоб затаврувати їх материнською ганьбою і зневагою.
Та не судилося їй зняти чорну хустину. Здавалось, вже все, скинули кайдани, режим відступив. Та до кордонів прийшла нова біда – найлютіший ворог України, Росія. Та, що століттями обчухрала, могили розривала, кайдани кувала. Скільки ще треба буде тих чорних хустин, ніхто не знає. Але є велика сила духу нації, що повстає з руїни, є Шевченкова Українка, перед якою сучасна доба поставила великі вимоги – «вірність, жертвенність, ніжність, характерність, моральна сила, душевна твердість, любов і ненависть, посвята, дисципліна, чувство чести, героїзм, або, на випадок невдачі, – гордий спокій» (Дмитро Донцов).
А ще є велика сила Шевченкової молитви:
Поможи нам, ізбави нас
Вражої наруги!
Поборов ти першу силу,
Побори ж і другу,
Ще лютішу!.. Встань же, Боже,
Вскую будеш спати,
Од сльоз наших одвертатись,
Скорби забувати?
Смирилася душа наша,
Жить тяжко в оковах!
Встань же, Боже, поможи нам
Встать на ката знову.
«Псалми Давидові 43»
Роксоляна Книголюб
