«Нашого цвіту по всьому світу»
Народна мудрість

«Україна зайшла в Європу не
через політиків, а через
емігрантів»
Владика Д. Ляхович   (Бразилія)

За даними Світового банку та Міжнародної організації з питань міграції, від 130 до 192 мільйонів людей знаходиться поза межами свого місця народження, що становить 3% всього населення світу. Від 10 до 18 і навіть понад 20 мільйонів є українці, які проживають у 100 країнах світу. Таким чином, питома вага українців-емігрантів складає 10-15% діаспори або 25% працездатних громадян України (від 30 мільйонів). Є ще й такі дані: сьогодні в діаспорі проживає кожен третій українець [1.30]. Між тим кількість нас узагалі, як і територія України, далекі від 10-15% усього населення планети чи її площі. В 57 країнах створені національні громадські організації, а Світовий Конгрес Українців об’єднав 28 країн – членів СКУ (в 60-і роки минулого століття було всього 10).

Це – величезний людський потенціал, і якщо Україна буде спрямовувати ресурси на його розвиток, адже лише сильна діаспора може допомогти дійти Україні до бажаних вершин, і в процесі співпраці і спільних дій буде максимально використовувати цей потенціал діаспори, послідовно і самостійно формуючи свій імідж, то тоді й Україна і діаспора виграють. За таких умов можна бути впевненими, що нас ніхто не подолає, а Україна стане рівною серед рівних у європейській сім’ї народів.

Але перш ніж давати оцінку крокам, які зробили обидві сторони назустріч одна одній, та очікуванням, які ми покладали на таку співпрацю, що є метою наших досліджень, логічно і навіть спокусливо було б відповісти на питання, чому українців так багато мешкає за кордоном. Але це питання виявилося настільки багатогранним, різноаспектним і складним, що ми відклали його до наступного етапу досліджень.

З перших днів проголошення незалежності України українські громади Західної діаспори намагались вплинути на свої уряди щодо прихильного ставлення до молодої держави, у першу чергу добиваючись її визнання як суверенного члена світового співтовариства. Так, другою країною світу (після сусідньої Польщі) Україну визнала Канада. До цього влаштовувалися цілеспрямовані маніфестації в США, Канаді, Австралії, у країнах Європи, Південної Америки – усюди, де були українські громади. Навіть у постсоціалістичних та пострадянських країнах (Польщі, Угорщині, Чеський Республіці, Словаччині, Румунії, Прибалтиці, Узбекистані, Казахстані) українські громади діяли, немов посли молодої держави, забезпечуючи прихильне ставлення владних структур їхніх держав до України. Крім того, в деяких країнах діаспора навіть фінансувала придбання приміщень для дипломатичних місій, зокрема генеральних консулів у Нью-Йорку та в Чикаго (частково), постійного представництва до ООН в Нью-Йорку, посольства та резиденції посла в Канаді та ін. [1.28].

Згідно зі звітом Світової Ради Суспільної Служби СКУ на його VІІІ Конгресі (2003), за 10 років тільки руками української діаспори в Україну передано гуманітарної допомоги на 70 млн. американських доларів [2.111]. А разом із іншими надходженнями, які складають допомогу родин із Заходу своїм родичам в Україні та західних неукраїнських урядових та неурядових структур у гуманітарній та освітньо-технічній сфері, що була надана Україні безпосередньо стараннями діаспори, – це мільярди доларів. Немало зроблено також для розвитку освіти, науки та культури, зокрема, завдяки фінансуванню різних проектів, у тому числі й музичних рок-концертів, виданню публікацій, книг, навіть повнометражних художніх кінофільмів про білі плями у нашій історії, телесеріалів, влаштуванню наукових конференцій, створенню курсів вивчення іноземних мов, сприянню у розвитку ринкових економічних відносин демократичних та ринкових держав, установленню демократичних інституцій, сприянню у проведенні демократичних процесів та реформ гілок влади, встановленню незалежного судочинства. Різними організаціями, публічними та приватними фундаціями виділені стипендії для студій в Україні та на Заході, впроваджено обмін студентами, надається допомога будинкам дитини, сиротам. Діаспора допомагала навіть у встановленні пам’ятників Тарасу Шевченку в різних містах України – Львів, Луганськ, Ялта.

Велику допомогу діаспора надавала українському спорту фінансуванням від 1993 року сплати реєстраційних внесків українських спортивних федерацій до міжнародних організацій, що сприяло участі українських команд у міжнародних змаганнях різного рівня. Сама фінансувала або знаходила спонсорів для забезпечення спортивних команд України транспортом, місцем та всім необхідним для тренувань та перебування – у загальній сумі на мільйони доларів.

Слід відзначити також ініціативу організованих громад та поодиноких представників діаспори щодо інвестування капіталу в Україну чи створення західних комерційних структур в Україні. Немало представників української діаспори працюють в Україні як речники різних західних комерційних структур і готові більше допомогати не тільки у розвитку підприємництва та індустріалізації, але й у гуманітарній та культурно-освітній площинах, за умови надання Україною таких можливостей.

Діаспора допомогає як українцям, що проживають в Україні, так і тим, які перебувають за її межами: в Казахстані, Польщі, Білорусі, Росії.

Координація дій українських урядових установ і діаспорних організацій набирає позитивних обертів, а з тим змінюється на краще й обличчя України, її міжнародний імідж. Ось іще приклади справжніх конкретних наслідків спільних дій України і діаспори.

Вже понад десять років представники української діаспори беруть активну участь у виборчих процесах в Україні в ролі міжнародних спостерігачів, допомагаючи таким чином на шляху демократизації її політичних інституцій. Завдяки лобіюванню певних організацій української спільноти в США, анульована поправка  Веника-Джексона, яка багато років перешкоджала поліпшенню торгівельних відносин між Україною і США. Активні дії провідних установ діаспори сприяли здійсненню десятирічного прагнення України до вступу в СОТ, яка як повноправний її член може користуватися відтоді всіма правами членства цієї впливової організації. Завдяки співпраці у координації та синхронним діям керівництва держави і СКУ, парламенти 16 країн світу визнали Голодомор як геноцид українського народу, а в головних містах Канади і США та багатьох столицях світу відбулося вшанування жертв Голодомору.

Загальновідома оцінка українських працівників як фахових, чесних, працелюбних – у Португалії, Іспанії, Італії, Греції та інших країнах. А українські організації в останніх представляють культуру та історичні надбання у відповідному світлі, що разом із вищезазначеним сприяє формуванню позитивного іміджу України. Відносно збереження ідентичності варто зазначити, що діаспора перших хвиль еміграції (передусім за океан) має служити еталоном для нинішніх і майбутніх поколінь і, що досить прикро визнавати, – материнських українців.

Але найбільш зрозумілим українській спільноті і переконливим є симбіоз діаспори й України в реалізації практичних програм проведення базових змін в освіті, охороні здоров’я та у формуванні громадянського суспільства.

Заслуговують поваги здобутки у міжнародній співпраці в галузі спеціальної освіти: використання канадського досвіду інклюзивного навчання дітей з особливими освітніми проблемами із впровадженням інноваційних технологій, організація 21 літнього й 1 зимового освітніх таборів для 1200 глухих і слабочуючих дітей, викладачів, батьків, адміністраторів у Криму в «Артеці»; «Школи волонтерів» у Львові, організація в 1999р. Українсько-Канадського Альянсу, сумісні семінари, конференції, стажування. За період з 1991 по 2005 р. уряд Канади за ініціативою діаспори інвестував близько 30 мільйонів доларів та спонсорував 429 проектів в Україні. Визначним заходом є створення центру «Джерело» у Львові для дітей із церебральним паралічем, синдромом Дауна, гіперактивністю та аутизмом, який став національним лідером по догляду за дітьми з особливими потребами.

Крім професії «фізична реабілітація», в Україні з’явилася професія «соціальна робота», а у Національному університеті «Львівська політехніка» був започаткований випуск бакалаврів-соціальних працівників, завдяки певним організаціям і одному з університетів Канади. Найбільш помітним досягненням було прийняття парламентом України поправок до українського законодавства, якими жестова мова була визнана мовою навчання та спілкування глухих учнів. Др. Майкл Родда і Др. Роман Петришин стали першими особами з Північної Америки, які були обрані членами Академії педагогічних наук.

Влітку поточного року на базі Рівненського обласного клінічного лікувально-діагностичного центру ім. Віктора Поліщука відбувся 4-денний науково-практичний семінар із міжнародною участю «Сучасні проблеми аутизму», співорганізаторами якого були: Український фонд допомоги дітям-сиротам з особливими потребами (Карен Фезерс, Вірджинія, США) і Міжнародний благодійний фонд «ОМНІ – мережа для дітей» (Голова правління МБФ Л. Євтушок, Україна), в якому взяли активну участь фахівці із США і Великої Британії українського походження. Слухачами семінару були біля 90 спеціалістів: лікарів-педіатрів, спеціальних педагогів, генетиків та інших, причетних до проблеми аутизму, в т.ч. батьків, – із чотирьох областей Західної України.

Все це лише поодинокі приклади величезної праці, яку Світовий Конгрес Українців (раніше СКВУ) проводить протягом 41 року свого існування задля світового українства.

Чи могла українська діаспора зробити більше для України? Так. Це відзначила Президент Міжнародного Благодійного Фонду «Україна 3000» К. Ющенко, яка «першу половину свого життя була активним членом великої української діаспори, а другу – українкою». Віддаючи належне ролі закордонного українства, автор вітання учасників та організаторів конгресу поставила вісім питань до нашої діаспори (її назвала найсильнішою за будь-яку східноєвропейську), серед яких найактуальнішим виглядає таке. «Чому численні українські організації не надають прикладу українцям щодо своєї здатності об’єднуватися,  відкидати відмінності, долати комплекс «два українці – три гетьмани»? Як можуть українці навчитися об’єднуватися, якщо їхні західні брати десятиліттями продовжують сваритися та розділятися на сотні малих, часто неефективних груп?»

Чи достатні зусилля прикладає Україна назустріч своїм співвітчизникам минулого і сьогодення? Ні. І про це свідчать 28 питань, з якими звернувся до Президента, Прем’єр-Міністра, Голови Верховної Ради та осіб, відповідальних за певну ділянку роботи, Президент СКУ А. Лозинський (США), закінчуючи свою доповідь на зазначеному Міжнародному форумі [1. 30].

Це саме той випадок, коли кількість доречно екстраполювати на якість.

Отже, «ми маємо значно вищі шанси на успіх, якщо ми будемо творити, а не боротися», як завершив свою доповідь там само доктор Коледжу ім. Гранта МакЮена (Едмонтон) М. Родда, що «прикипів» до України. А роком раніше висловив оптимістичний прогноз: «Ніколи не сумнівайтеся, що невелика група  відданих людей може змінити світ. Фактично, це можуть зробити тільки вони», а «разом Канада і Україна мають можливість стати миротворцями світу і стати на сторожі цього миру», хоча основні труднощі ще попереду [3. 376, 377]. Ми всі цього прагнемо та й у нас є можливість найближчим часом знайти таких особистостей.

Список літератури

  1. 1. А. Лозинський. Основні питання діаспори до України. Збірник доповідей Другої міжнародної науково-практичної конференції «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті». – Львів, 2006. – С. 28-30.
  2. 2. VІІІ Конгрес СКУ. Звіти. 1998-2003// Київ. – 2003. –  С. 111.
  3. 3. М.Родда, І. Кобель, С. Морріс, О. Савченко. Практична програма проведення базових змін в освіті України. Збірник доповідей Другої міжнародної науково-практичної конференції «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті». – Львів, 2006. – С. 375-377.
    Лідія Жовніренко, завідувач кафедри спеціальних психологічних дисциплін факультету психології донецького інституту соціальної освіти