Ірина Ключковська:
«Львів попереду в роботі з діаспорою»

Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою – сполучна ланка між Україною та співвітчизниками за кордоном.

Доля нашої держави завжди складалась так, що в України була потужна діаспора у багатьох куточках світу. Часто її роль ставала доленосною в нашій історії. Від взаємодії України з її діаспорою залежатиме й наша позиція в світі у майбутньому. З іншого боку, повноцінне функціонування української діаспори можливе лише за умови постійної підтримки нашої держави. Величезне значення у формуванні взаємостосунків між діаспорою та Україною відіграє Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою у Львові, директором якого вже п’ять років є Ірина Ключковська, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри іноземних мов ІГСН Національного університету «Львівська політехніка». Про діяльність цього інституту та про самоорганізацію українців за кордоном читайте у інтерв’ю з п. Іриною.

Пані Ірино, як виник Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою?
Інститут був заснований у 1992 році з ініціативи народного депутата України першого демократичного скликання Іри

и Калинець. На той час він мав іншу назву, це була незалежна структура. Так історично склалося, що інститут увійшов до складу «Львівської політехніки» в 1998 році, тоді й була затверджена його остаточна назва: Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою (далі МІОК – авт.).

У чому полягає робота МІОК?

Наша діяльність – це відповідь на виклики часу. Виклики змінюються, відповідно, змінюється й формат нашої роботи. На початку заснування інституту це було налагодження прямих контактів з представниками української діаспори, зараз – ми більше зорієнтовані на роботу з такими новітніми явищами, як східна діаспора та «четверта хвиля» української еміграції.

П. Ірино, МІОК реалізовує багато проектів. Розкажіть, що це за проекти?

Ідеї більшості проектів нам підказало саме життя. Соціологічні дослідження, які ми провели у нашому місті, виявили, що люди взагалі не знають, що таке діаспора, а лише керуються стереотипами про українців з Канади чи Америки, які приїздять і допомагають грошима. Відповідаючи на цей виклик, ми розпочали проект «Відкриймо для України українську діаспору», котрий покликаний відкрити для нас те, чим займається еміграція сьогодні та повернути нам втрачені імена. Одним із великих проектів, який стосується наслідків «четвертої хвилі» еміграції є «Діти мігрантів». Також ми займаємося активною підтримкою освіти українців у зарубіжжі. В рамках проекту «Крок до України» розробляємо навчально методичні програми, зокрема для українців в Росії, створюємо підручники з української мови як іноземної, бо, на жаль, вони хочуть вивчати українську вже як іноземну. Українці з Росії – це наш пріоритет. Відтак, реалізовуватимемо проект «Українська освіта у Росії» за підтримки начальника міського управління освіти Надії Оксенчук. Ідея проекту полягає у налагодженні прямих контактів між українськими та російськими школами. Чому ми тим зайнялися? Статистика свідчить, що у період між переписами населення (1989-2002 рр.) півтори мільйони українців перестали себе ідентифікувати з Україною, а освіта – це потужний фактор збереження національної ідентичності.
Одним із напрямків вашої роботи є проведення міжнародних конгресів українців?

Так, конгреси відбуваються що два роки. Цьогоріч, у червні, проходитиме ІІІ Міжнародний конгрес «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті: сучасний вимір, проекція у майбутнє». Ми вже маємо зареєстрованих представників із 29 країн світу і сподіваємося, що це буде важлива подія не лише для інституту та міста, але й для напрацювання стосунків між державою Україна та світовим українством. Найвагомішим результатом попередніх конгресів були парламентські слухання, які відбулись у жовтні минулого року. Це дуже важливо, адже були актуалізовані питання співпраці діаспори та України. Парламентські слухання вже дали свій результат. Я отримала запрошення на 28 квітня на круглий стіл до Верховної Ради України, де обговорюватимуться питання перспективи правового регулювання державної підтримки української громади за кордоном.

Як можна оцінити роботу Львова з діаспорою у порівнянні з іншими містами України?

Ми попереду в роботі з діаспорою саме тому, що у Львові є наш інститут, який поступово налагоджує «тонесенькі ниточки» співпраці. На відкритті ІІ конгресу української діаспори, що відбувся у нашому місті у 2008 році Андрій Садовий сказав: «Львів – серце зв’язків із діаспорою». Хочу також зазначити, що ми є успішними завдяки постійній підтримці і опіці, яку маємо від Національного університету «Львівська політехніка», котрий свою діяльність завжди вибудовує на засадах гуманізму. Ректор університету – професор Юрій Бобало – глибоко розуміє важливість нашої роботи і підтримує нас в усіх наших починаннях.

Якою є чисельність української діаспори?

За різними оцінками за роки незалежності з України емігрувало від півтори (це дані міжнародного фонду Open Ukraine) до семи мільйонів осіб. Загалом, українська діаспора – це 20 мільйонів людей за кордоном.

Як відбувається самоорганізація українців за кордоном?

Українська еміграція має столітню історію. Наприклад, на американському континенті, у Бразилії, витворена ціла історія української діаспори. Кажучи про новітню еміграцію, тут важливу роль відіграла церква, яка не лише допомогла адаптуватися, але й самоорганізуватися. Загалом, на самоорганізацію емігрантів впливає декілька факторів – це політика країни їх походження, політика країни проживання, міждержавні стосунки та активність самої громади. От в європейських країнах – Греції, Іспанії, Португалії діють потужні громади. В Росії – жоден із цих факторів не працює. Україна для них нічого не робить, а на тих теренах не так просто заявляти про свою окремішність.

Минулого тижня ви з мером міста Андрієм Садовим висадили сад світового українства. Чи можна його вважати символом консолідації діаспори з Україною?

Так. Ця подія дістала дуже гарний розголос. І багато українців зарубіжжя хочуть долучитися до створення саду, зокрема українці Татарстану звернулися до українських громад у світі із закликом підтримати нашу ініціативу та висадити такі сади у своїх країнах проживання. Велика заслуга у цьому Андрія Садового, який зрозумів важливість такого заходу і відразу ж нас підтримав. Проте висадити ці дерева – це одне, а втілити ідею у справді квітучий сад – велика праця. Думаю, це повинен бути спільний проект львівської громади, який стане дітищем не лише нашого інституту, але й всього міста. Офіційно ми його відкриватимемо на ІІІ конгресі у червні 2010 року, коли кожен учасник пов’яже стрічку своєї держави проживання на висадженому деревці.

Підготувала Мар’яна Лемка