| Київ, Вих. Р-08/305 13 червня 2008 року Божого |
Шановним учасникам Міжнародного Конгресу на руки п. Ірини Ключковської, |
|
Шановні пані і панове, Дуже мені прикро, що не можу особисто взяти участь у праці вашого Конгресу. Хочу, хоча в такий посередній спосіб, поспілкуватися з вами та побажати у Бозі вам успіхів у здійснюванні вашої програми. Уже в четвертий раз повторюється багаточисленний вихід українців із рідної землі. Чи нам це подобається чи ні, чи раді ми тому чи ні, цей численний вихід з України за останні п’ятнадцять років є фактом. Не є він причиною великої радості, бо у часах відбудови нашої держави хотілося б мати усіх громадян зібраних та активно задіяних на рідній землі у тому процесі відбудови. Але нова хвиля еміграції є незаперечним фактом, і плакати над тим фактом нам нічого не допоможе, треба радше позитивно наставитися та хотіти бачити можливі користі не тільки для самих емігрантів, але і для цілого народу і держави взагалі. В цьому допомагає нам досвід вже трьох великих хвиль еміграції. У висліді цих попередніх хвиль еміграції сьогодні ми маємо українську присутність в різних державах, на різних континентах, з користями і для емігрантів та їхніх нащадків, а з другої сторони — для середовищ, в якому ці нові поселення зупинилися, розвинулися та стали творчими їх членами. З досвіду отих попередніх хвиль ми можемо дуже багато навчитися, і про небезпеки еміграції, і про її користі. Я хотів би підкреслити один елемент, який, крім прив’язання до рідної Церкви, дуже допоміг, щоб наші поселення стали потужною позитивною енергією. А це є бажання колишніх піонерів та їхніх нащадків бути живими членами своїх громад: не розбігатися, не розходитися, не губитися, правцюючи незнаними дорогами, але в спільноті будувати свої храми, свої школи, свої народні доми, а разом і з ними — свої громади. Через ті громади не асимілюючись, не пропадаючи, але інтегруючись, наші емігранти не переставали бути собою і, зберігаючи оті духовні скарби, які принесли з рідної землі, були готові ділитися ними. В такий спосіб віддячуючись гостинним народам, що їх приймали. Впродовж XX століття, в дуже різних обставинах, чи то державотворчих невдач, чи релігійних переслідувань, наші добре зорганізовані поселення були голосом своїх братів і сестер в Україні примушених мовчки терпіти різні лихоліття. І сьогодні, коли за Божою волею наш народ втішається своєю незалежною державою, наші поселення можуть все ще відігравати неабияку роль, допомагаючи своїм братам та сестрам в Україні, перед якими стоїть величезне завдання — відбудовувати свою державу та Церкву. Тут розходиться не тільки про матеріальну допомогу, але головно — про певні приміри в особистому та спільному життя, такі як: особиста ініціатива, почуття відповідальності за загальне благо, респект для гідності кожної людини, пошану для закону та багато іншого. Україна представляє собою великий, але ще нездійснений належно потенціал, бо через десятиліття роблено багато заходів, щоб наш народ винищувати. Богу дякувати ці спроби не вдалися, хоча нанесли багато лиха. Отож, дуже важливою для України є допомога — свій великий людський та матеріальний потенціал належно та гідно використовувати. Я щиро надіюся, що ваші наради заторкнуть проблематику подальшої допомоги. Попередні хвилі еміграції можуть допомогти цій останні великій хвилі, яку переживаємо, знайти себе та діяти на користь загалу. Застановіться добре, що і як треба робити, щоб ті члени нашого народу, які в цей час шукають кращого життя не пропадали, але свій побут поза межами рідного краю навчилися максимально використовувати незалежно від того чи вони повернуться в Україну, чи ні. Допомога отим новим вихідцям — це також ваш вклад в розбудові сильної України. Нехай Бог дасть вам мудрість та силу допомогти. |
|
| Благословення Господнє на вас | |
«Внутрішня інтеграція України: чому це важливо». Зустріч з Ларисою Івшиною
