|
Шановне Товариство!
Шановні Друзі та Колеги!
Шановний древній Львове!
З далекої Півночі Росії, а семе, з міста Мурманська, вітаю Вас з такою знаковою подією, з можливістю проведення такого шанованого зібрання, III Міжнародної науково – практичної конференції «Діаспора як чинник утвердження Держави Україна у міжнародній спільноті» Дві попередні такі конференції підсумками своєї роботи сміливо вибороли та опанували почесний статус Форуму Свідомого Українства Світу. Відтак, бажаю плідної роботи, доброго настрою та веселого погурту. Дорогі мої Співвітчизники, я з Вами, я дихаю з Вами одним киснем, бо я одна з Вас… кому болить і пече Україна.
Я не випадково наголошую та підкреслюю про наявність такої актуальної ознаки, чи то пак, характеристики, як «Свідоме Українство», бо кожного дня подумки намагаюся уявити, скільки ще потрібно перечекати часу, скільки ще потрібно вдаватись до тлумачення такої аксіоми, що річка тече тому, що вона річка, аби кожен українець, незалежно від того, де він мешкає, почав відчувати у собі отой енергетичний та генетичний код Родинності , що струмує від споконвічного Українського древа, коли кожен українець, чи українка усвідомить себе спадкоємцем Українського Духу і Козацької Вдачі.
Так хочеться говорити про світле, переможне та вершинно – звершене. Але реалії сьогодення тримають нас у полоні непевної розпорошеності і того ж самого розбрату, хіба що з прошарком нашого класичного українського кумівства. Про це наше «кумівство» мені доводилось говорити навіть у стінах МЗС України, бо оця пошесть вирує своїм лукавством навіть у тих високих кабінетах та ще й у парі з класичним «совєтським блатом»
І так в усій Україні! Куди не кинь. І як наслідок, ми маємо такий невтішний історичний вирок, (або навроки від лукавого) який ще деякий час тому навіть у моторошному сні годі було уявити. І це відбувається на порозі 20-ліття відновлення Української Державності. Та що там, – підступно шарпало азійськими пазурами усі 20 «відновлених» років… Адже за ці 20 років вже встигло вирости нове покоління українців! Цим українцям від 20 до 35 – ти.
То чому біля керма влади все ще товчуться, і міцно за те кермо тримаються, представники отого – таки комуно-комсомольського загінчика, який вважає, що не гонить порожняк? Я не проти Донбасу! Боронь Боже! Я сама з Донбасу, але саме з отієї його обійми, яка таки дійсно не гонить порожняк. Бо мій Донбас ще пам’ятає і Аллу Горську, і Василя Стуса, і Світличних, і Івана Дзюбу. Та ще багато і багато інших патріотів своєї Вітчизни. Та я ж і не супроти мого Харкова, в якому мала честь народитися. Я пишаюся своїм трудівничим та творчим Харковом, а ще більш тими харків’янами, які створили Спілку Визволення України, я пишаюся тим, що саме в Харкові громадив справжній український театр Лесь Курбас, Гнат Хоткевич, в Харкові працював Микола Міхновський. Але я не можу збагнути і зарадити собі в тому, чому саме в моєму такому прогресивному Харкові відбулася чорна зрада, відбулося відкидування України в бік багатолітньої прірви. Чому саме мій, такий рідний мені Донбас, де я прожила більшу частку свого українського життя, взяв і добіг повного божевілля.
Двадцять років тому на хвилі національно збудження, та й не побоюся такого порівняння, як навіть від радощів, що знову постала Самостійна Україна, почали утворюватися українські Громади в Росії та інших постсовєтських республіках. І якщо українці західних Держав поселення мали на момент 1991 року неабиякий досвід, то ми, в Росії, тільки починали своє становлення, і, як то завжди буває, починали з гуль. Якщо вже сама Україна, як Самостійна Держава, стала абсолютною несподіванкою для усього Світу (а для Росії ще й пошкодженим зубним нервом) то що вже говорити про те, як дивилися на нас в Росії, коли ми починали громадити просвітянське українське життя. Це вже згодом, якось, все більш менш, вирівнялося… Своєю просвітянською громадською працею ми довели, що ні з ким не ворогуємо, але плекаємо дефіцит того, чого нам бракує далеко від рідних порогів. Ми не приховували, що любимо свою далеку Україну, а відтак, бавимося рідним звичаєм, культурою нашого краю, пам’яттю та пошанівком до рідних традицій. Ми досягли певної поваги і уваги з боку місцевих урядовців, до нас перестали неприязливо придивлятися (так в решті решт було в Мурманську).
А тоді, в дев’яностих, чого ми тільки не наслухались, якого тільки тавра нам не прищепили… Тоді нам здавалося, що початок 90-х, то є саме найтрудніше, яке потрібно пережити і перетерти терпляче. Пережили, але ота хвилька штучної російської псевдодемократії, як стрімко піднялася до гори, так само шпарко і жахнула в нікуди… Тож тепер іноді кажемо поміж собою: «Це тобі не початок 90-х» Тоді, на початку 90-х, ми з гордістю споглядали на Україну і чекали порад, досвіду, підтримки та намагалися робити все від нас залежне для того, аби підвищити політичний, культурний та гуманітарний статус України тут в Росії.
Як це не парадоксально сьогодні звучить, але так воно і було, – Україна відбудовувала в собі Україну, а керівництво таких Громад, як наша, прищеплювало Україну та її звитяжні чесноти українцям, які більшу частку свого життя прожили далеко за її межами і були виховані на яничарський кшталт. Та ще дехто з таких земляків називав себе «виходцем с Украіни» Отож, переважна більшість тих наших українців уже мала щеплення, – щеплення союзної сов’єтчини та псевдослов’янства азійського гатунку. Зовсім кепсько стало тоді, коли найсвідоміші члени Громад подалися додому в Україну. А нас, споглядаючих у бік України українськими очами та мислячих про Україну українськими мізками лишилася малюсінька шопта… От і спробуй, прищепити українство тому, кому яничарською порчею пороблено на довічно.
В цьому році в багатьох українських Громадах Росії відзначаються ювілеї. Більшість Громад, як зрештою і наша мурманська Громада, відзначили 20-ліття з дня свого заснування. Так, за цей проміжок часу, ми створили хори, ансамблі, були учасниками багатьох цікавих фестин та Форумів в Україні, та чи стали ми більш свідомими? Чи в багатьох з нас вектор розумового світосприйняття націлений в бік наших споконвічних європейських цінностей, бо ж Україна й сама являє собою пуп Європи… Чи більшість наших співвітчизників таки залюблено поглядає в бік азіатчини, в бік магаданів та шукає світла в загратованих зіницях спотвореної деформованої свідомості?!
Особисто я очолюю Громаду 15 років. Багато було зроблено чудового, цікавого, корисного. Але, коли безладом та зрадою стратегічних інтересів коливає Україну, – хибно штормує і нас, українців Світу. Та особливо отих, несвідомих… І тільки – но заплідниться якесь зернятко, засіяне акуратно та шанобливо, але крен самої України в хтозна – куди тягне за собою в ту прірву всі поклади так тяжко проробленої праці.
Бо Україна сьогодні нагадує корабель, який позбувся свого фарватеру та втратив всі навігаційні орієнтири і споглядає в бік сумнівного піратського вогника десь у хащах невідомих манівців.
То ж на що споглядати нам, українцям Світу? З кого брати приклад? На які чесноти рівнятися? Коливання, розбрат, тяжкий урок історії, продуктований газовим пшиком з самим невтішним від’ємним показником…
Я старалась, я дуже старалась, але я ставлю собі НЕзадовільно.
Бо всі мої старання переважує «авторитет» «старшого брата»
Всі 15 многотрудних літ мого головування…
І що тут вдієш?! Все старе як Світ. Все так, як і в самій Україні. Але ж то Україна, – Матірна Земля з своїм прабатьківським тяжінням, там енергетика родинного кореню, – там голос «козацьких тихих голосів, що з – під землі лунають…», там свій горизонт, там свій небокрай, там квітують чорнобривці і мальви, там вишнево – яблунево, там Великодньо – Різдвяно в хрещатій купелі рушникового раю, там на сторожі горді Карпати, а тут промерзла чужа земля, тут лише спогад про Україну та ще лукаве більмо телеекрану… Я все розумію: – ну дійсно: – що можна вимагати від людини, обмежену свідому, чомусь позбавлену земного родинного тяжіння?! Але напевно щось не доробила і я, щось не донесла, щось не втлумачила.
Але я вморилася, бо сію, сію а воно не сходе… Я дуже втомилася… Я ставлю собі НЕзадовільно…
А над нами – Година Покровська.
Ми – покровські хрещеники всі.
Кажуть, що Серафим Саровський
В Бога вимолив треть Русі.
То нехай росіянам – третина.
Нащо нам їхня Волга й Ока?!
А нам треба лише України!
Боже, дай нам Молитвенника!
Із тих праведних, з тих невмирущих!
Що, як сонечка серед отав!
БОЖЕ, ДАЙ ЩЕ ПУСТЕЛЬНИКА В ПУЩІ!
Щоб нам ДУХА СВЯТОГО н а д б а в!
Та нема у нас пущі. Крізь – квіти.
І на кожному схилі – струмок.
Боже, ДАЙ ЖЕ ХОЧ СХИМНИКА В ЖИТІ!
Тільки с в о г о до самих кісток…
Щоб плоди у свою ішли плідність…
Щоб ніде не змішалася кров!
Тільки звінчаного на р і д н і с т ь!
Тільки зваженого на л ю б о в!
Боже, ДАЙ ХРИСТОЛЮБЦЯ З ПУТИВЛЮ!
Боже, дай остропільське стерно!
Щоб нам вигорав душу, як ниву.
І засіяв д о б і р н и м зерном.
БОЖЕ, ДАЙ ЗАРВАНИЦЬКОГО СИА!
Із – під манастирських терас…
Щоб нам вимолив ВСЮ УКРАЇНУ!
Щоб у БОГА НАМ МОЛИВ НАС…
(Аноніна листопад)
|
