На адресу МІОК надійшла рецензія академіка Миколи Мушинки з Пряшева про книжку, яку видала наша установа, і яку написав наш працівник – заступник директора Ігор Калинець. У листі до нас Микола Мушинка пише: «Книжка про Антонича зробила на мене потрясаюче враження! Прекрасна монографія!»
Поетична монографія про життя Антонича
Калинець Ігор: Знане і незнане про Антонича. Матеріали до біографії Богдана Ігоря Антонича. – Львів: «Друкарські куншти», 2010. – 140 стор.
– Наклад 500 прим.
Від 1966 року, коли у Пряшеві появилося перше посмертне видання зібраних творів Богдана Ігоря Антонича і матеріалів про нього під назвою «Перстені молодості» (упорядник Микола Неврлий) про одного з найвизначніших українських поетів міжвоєнного періоду появилося кілька солідних наукових праць і видань його творів. Особливо плідним був 2009 рік, коли українська громадськість відзначила сто років з дня народження поета. З нагоди цього круглого ювілею у Львові вийшло «Повне зібрання творів Б. І. Антонича», а у Пряшеві – збірник «Б. І. Антонич і Словаччина» (Крилатий вітер. Упорядник М. Бобак). Та, як це не парадоксально, досі не було опубліковано солідної біографії Антонича. Цю прогалину заповнила книга поета, літературознавця і громадського діяча Ігоря Калинця «Знане і незнане про Антонича», видана Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». Зараз на початку слід сказати, що це – блискуча праця. Авторові вдалося по дрібних зернятках зібрати мабуть все, що досі було написане про поета, поповнити зібране новими матеріалами з архівів і від приватних осіб та подати все це у високо- професіональній художній формі. І тут, як і попередніх життєписах Антонича, основним джерелом інформацій про нього були спогади його нареченої Ольги Олійник, вперше опубліковані в Пряшеві. Книжка читається як захоплюючий художній твір, побудований на реальних фактах.
У вступі «До читача з радістю і надією» (с. 4-8) І. Калинець вже в першому реченні називає вірші поета «геніальною поезією» і від цього означення відштовховується вся його книжка, яку він характеризує «не як узагальнення чи підсумки пошуків, а скоріше як хроніку шукань» (с. 5). Серед доволі об’ємного списку людей, які допомагали йому в пошуках і яким він за це висловлює подяку є і пряшівчани Іван Яцканин та Мілан Бобак (с. 6). А в чому полягає його надія? «Розраховую на те, що можливо хтось відгукнеться і допоможе виповнити порожнечі. Я також не ставлю остаточну крапку – і сподіваюся на маленькі чуда, а, можливо, й на повторне, повніше видання» (с. 5; підкреслення – І. К.).
Описуючи дитинство поета (с. 9-24) автор чимало уваги присвятив опису Лемківщини, де він народився (в с. Новиця Горлицького повіту) в сім’ї священика Василя Антонича (сина селянина Антона Кота і Євдокії Гуски) та сімейному оточенню, в якому він виростав, починаючи дідом, батьками, нянею-пестункою і кінчаючи його вчителькою в початковій школі. І тут при описі короткочасного перебування сім’ї Антоничів у Михайлівцях та Меджилабірцях він посилається на дослідників цього періоду біографії поета І. Яцканина та М. Бобака.
Другий розділ автор присвятив навчанню Антонича в Сяноцькій польській гімназії (с. 25-38), де його вчителем був відомий український художник і музейник Лев Ґец. Тут він заперечує твердження польських дослідників життя і творчості Антонича, що перші свої вірші він писав польською мовою. Посилаючись на спогади його близьких, автор доводить, що перші вірші Антонич писав рідною лемківською говіркою. Не погоджується він з твердженням літературознавця Ореста Зілинського, що в творчості Антонича немає «особистої сповіді», «реального світу, що оточував поета» (с. 32). І. Калинець все ж таки цитує з віршів поета численні рядки, які заперечують це твердження. Унікальним на його думку є й 30-сторінковий прозовий опис пережитої грози в лісі двома хлопчиками. Цей опис він вважає «винятково талановитим, можливо, щонайкращим у нашій прозі зображенням шкільної прогулянки до лісу, де два хлопчики відбилися від гурту, заблудили, переживши жахливу грозу та перебувши ніч у лісі. Той уривок мав би стати хрестоматійним у нинішньому шкільному списку літератури чи то класного, чи позакласного читання. Вражаючий опис!» (с. 35). Автор припускає, що тут Антонич описав власне пережиття.
Більш детально І. Калинець описав львівський період життя Б. І. Антонича: навчання в університеті, участь в Гуртку україністів, перші публіковані вірші й збірки, членство в Асоціації Незалежних Українських Митців та Українському товаристві бібліотекарів.
Дальший розділ (с. 53-59) присвячено участі Б. І. Антонича в Товаристві «Просвіта» на Левандівці, в драмгуртку якого він грав на скрипці, малював декорації та брав участь у регулярних «вечорницях Просвіти», пов’язаних з піснями, танцями й музикою. Все це заперечує твердження деяких авторів спогадів про Антонича (наприклад, Б. Романенчука), що Антонич, будучи дуже пильним студентом, поза інтенсивним навчанням в університеті, ігнорував усякі розваги: «в карти не грав, на забави не ходив, в каварнях часу не мантачив» (с. 59).
Наступний розділ присвячено праці Б. І. Антонича над оперою «Довбуш» (разом з композитором Антоном Рудницьким), для якої він написав лібрето до двох перших дій. На жаль, хвороба і передчасна смерть не дозволили Б. Антоничу завершити розпочатий труд. Лібрето до третьої завершальної дії опери написав Святослав Гординський. Дуже цікаво описав І. Калинець дальшу долю цієї опери, повний рукопис якої досі не виявлено.
В розділі «Недуга» (с. 69-77) І. Калинець детально проаналізував останні місяці життя поета: операцію сліпої кишки, реконваленсенцію і несподівану смерть. Точна причина смерті і досі не встановлена.
Похорон Б. І. Антонича на Янівському кладовищу у Львові (якому присвячено окремий розділ; с. 78-84) був урочистим і багатолюдним. На жаль, з нього досі не виявлено жодної фотографії.
В останніх трьох розділах книги І. Калинець подав історію загубленого портрета Б. І. Антонича роботи Володимира Лісовського (с. 85-91) долю його могили віднайденої і збереженої завдяки подружжю Калинців (с. 92-109), та нарис про наречену Антонича Ольгу Олійник (с. 110-125). Цей нарис про жінку, яка зіграла важливу роль в біографії поета і посмертному освітленні його особи, настільки новий і цікавий, що на ньому варто зупинитися детальніше.
Львівський поет Іван Лучук влітку 1988 року, перебуваючи у Пряшеві, занотував від Ярослави Поповець (подруги Ольги Олійник) таку деталь з її сімейного життя: «Коли Ольга вийшла заміж за поляка Ксєнжопольського, то вже після війни, коли вони жили в Холмі, її шлюбний чоловік на свято 1 травня, коли напився, то під час демонстрації міжнародної солідарності трудящих (мабуть, їхні вікна виходили на центральний проспект) із лайкою викидав через вікно видання Антонича, підписані нареченій. Ольга їх збирала та приносила назад « (с. 117). В квітні 2010 року (!) викладачка Люблінсько католицького університету Мирослава Кравецька з ініціативи І. Калинця відвідала будинок, в якому мешкала Ольга Ксєнжопольська в Холмі та місцевий архів і з’ясувала, що наречена Б. І. Антонича Ольга Олійник (народжена 20 вересня 1909 р. в с. Терпелівка Підволочиського району, на 15 днів скоріше від Антонича) вийшла заміж за чоловіка на 18 років молодшого за неї, який виявився п’яницею й гультяєм (мав коханку, яку прилюдно приводив до хати). Дітей у Ксєнжнопольських не було. Її сусідка Аліна, з якою пані Мирослава спілкувалася, твердила, що пані Оля багато читала, приносячи книжки з бібліотеки і «була дуже культурною жінкою, завжди елегантно, чепурно одягненою, виглядала як передвоєнна дама» (с. 122). Рідний батько Ольги – учитель, теж був любителем горілки, і, напившись, знущався над дружиною, дочкою і сином. З вчительською служницею мав позашлюбного сина Василя. Ольга померла 13 січня 1986 року, Зенон – у 1992 році. Бібліотека і рукописна спадщина нареченої Б. І. Антонича не збереглася. Розділ про наречену поета І. Калинець закінчує реченням: «Напевно, найщасливіші її роки – час знайомства з Антоничем» (с. 124).
Цікаво зазначити, що Ольга Ксєнжопольська була співвласницею і близькою подругою Ярослави Поповець. Вони навіть сиділи у спільній парті. Після війни вони листувалися, а десь на початку 70-х років, будучи вже пенсіонеркою, на запрошення Ярослави Ольга приїхала у Пряшів і кілька тижнів жила на її квартирі. Як згадує дочка пані Ярослави Мирослава Пасок, «бабусі весь час розмовляли між собою пошепки, а коли я, будучи дитиною, заглянула в їхню кімнату, гнали мене геть, щоб я не чула їхню розмову». На думку сина пані Ярослави д-ра Ярослава, який теж зустрічався з Ольгою, вона раніше належала до української націоналістичної організації і після війни вийшла заміж за поляка, щоб не бути депортованою в Радянський Союз або в західну Польщу. На жаль, листи Ольги до Ярослави не збереглися. Їх спалив онук Ярослави, разом з іншими рукописами бабусі успадкувавши її квартиру.
В «Додатку» (с. 126-137) І. Калинець опублікував рідкісні документи, які в значній мірі доповнюють його працю, а саме: «Лист Ольги Олійник до о. Йосифа Кладочного» з 1976 року (передрук із книги П. Шкраб’юка «Виноградник Господній», Львів, 1995), статті Ірини Калинець «Антонич теж з Бортятина» (передрук з часопису «Євшан-зілля», ч. 1, 1987) та Івана Гречка «Громадська панахида на могилі поета Б. І. Антонича» з 1987 року.
Важливим доповненням біографічної монографії є й ілюстративний додаток, що охоплює 80 рідкісних фотографій, репродукцій портретів поета й обкладинок його творів. Значна частина з них публікується вперше.
Книга І. Калинця «Знане і незнане про Антонича» є важливим внеском не лише до пізнання життя геніального поета, але й збагаченням українського літературознавства.
12.12.2010.
Микола Мушинка