Журналіст має знати, що війна робить з людиною і як їй допомогти, – «Діалоги» у Львові

«Триває ця дивна війна, і ми, журналісти, маємо зрозуміти, маємо знати, що відбувається з людиною на війні, що війна з нею робить. Мусимо шукати, як допомогти собі і своєму ближньому, а особливо тим, хто пройшов фронт чи зараз перебуває у зоні АТО і, можливо, незадоволений тим, як держава його сприймає. Це я вважаю місією журналістики».

Таку думку озвучила головний редактор ІА ZIK Тетяна Вергелес під час «Діалогів» – зустрічі у Львівській політехніці, яку організувала і модерувала директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» Ірина Ключковська. Зустріч відбулася власне після закінчення III Міжнародного медіа-форуму, що проходив у Львові, напередодні Дня журналіста, і була присвячена темі «Відкриті ЗМІ для відкритого суспільства».

Йшлося про виклики, які стоять сьогодні перед ЗМІ та суспільством, зокрема, про війну і завдання журналістів, про людське і вічне, а також про книгу Тетяни Вергелес «Моя грішна журналістика», що побачила світ торік у видавництві «Аверс». Щира та відверта розмова-монолог на початку згодом переросла у дискусію, в якій взяли участь студенти-журналісти, викладачі, професори. Був присутній також поет, прозаїк, лауреат державної премії ім. Т. Шевченка, почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка Ігор Калинець, який поділився своїми враженнями про книгу Тетяни Вергелес.

За словами Ірини Ключковської, відкриті ЗМІ і відкрите суспільство – це дорога з двостороннім рухом: «Ми не можемо відділити журналістику від нас усіх, бо постійно взаємодіємо; і чим далі розвиваються новітні технології, змінюється наше суспільство, тим більше ми впливаємо одне на одного».

Ірина Ключковська навела цитату з праці «Нові рамки інформування громадськості» інспектора із журналістики Анненберґської школи комунікації та журналістики університету Південної Каліфорнії Мелані Сілл, яка дає поради щодо дотримання принципів відкритої журналістики: кожен крок має бути прозорим, плекайте культуру чуйності та оперативного реагування, нехай двосторонній зв’язок зі споживачем стане взаємовигідним громадським обміном, вчіться на успіхах від праці та розширюйте фахове партнерство, усвідомлюйте роль журналіста у мережевому інформаційному всесвіті.

«Коли я прочитала ці принципи, то подумала, що усі вони, особливо чуйність, є у нашої гості», – зазначила Ірина Ключковська і додала: «Коли ми особисто познайомилися з пані Тетяною, я була вражена скромністю цієї людини. Вона з тих, кого називають трудовими бджілками, які тихо і скромно роблять величезну роботу».

Журналістика не може бути зрадою

Розповідь Тетяни Вергелес була дуже щирою та відвертою, вона ділилася своїми думками, спогадами, асоціаціями, внаслідок яких перед аудиторією поставала у багатстві та різноманітті не лише її журналістська, а й людська сутність.

Вона пригадала, як священик на сповіді, довідавшись, що вона журналіст, запитав її про гріх гордині: «Не знаю, чи правду я тоді сказала, але всі ми в суспільстві і в журналістиці піддаємося на гріх гордині».

Тетяна Вергелес зазначила, що перебуває під враженням від III Міжнародного медіа-форуму, який щойно закінчився у Львові, і поділилася своїми рефлексіями і думками з приводу цієї журналістської події. На медіа-форумі говорили про війну, про те, як війна змінює людину і журналіста, зокрема. Головний редактор ІА ZIK зауважила, що там прозвучали деякі судження, які відкидають те, про що вона завжди писала, – відкидають людину.

Вона розповіла про Левка Стека, який отримав премію за поступ у журналістиці ім. О. Кривенка. Він сказав, що «якби не журналісти, війни б не було». Левко Стек сказав щось таке: якщо хочеш об’єктивно писати про війну, то не повинен наближуватися до бійців, влізати в їхні душі, не можна займатися волонтерством. Він уважає, що не можна бути об’єктивним, якщо у тебе на цій війні хтось загинув. «Я тоді написала на Фейсбуці, що він щасливчик, коли може бути таким стерильним», – зазначила Тетяна Вергелес.

А от на думку російського журналіста Аркадія Бабченка, який пройшов Чечню, об’єктивність – це мрія, але, на жаль, недосяжна.

«У мене племінник загинув 16 жовтня минулого року на Донбасі, гинуть знайомі, друзі моїх друзів. Я думаю, чи я маю право бути в журналістиці. Що нам робити? Що робити військовому кореспонденту? Ти сьогодні спиш в одному наметі з солдатом у польових умовах, а на другий день викриваєш його, бо він, може, напився чи ще щось. Коли це звучало на форумі, хтось кинув фразу: «Так, журналістика – це зрада». Почула такі речі, про які зараз думаю, вони мене мучать», – розповіла журналіст.

Т. Вергелес процитувала Аркадія Бабченка, який поділився на форумі тим, що людина там переживає, як враз втрачає себе на війні, як у неї все атрофується, втрачається відчуття життя. Останньою до людини повертається здатність любити. Говорити про одужання можна тоді, коли до людини повертається здатність любити, в широкому сенсі – ближнього, місто, людей. «Свою книжку я закінчувала такою цитатою: «Як вижити в журналістиці? Виживати нецікаво, цікаво знати, що відбувається з людиною як такою», – зазначила Тетяна Вергелес.

На її думку, у цій війні і в журналістиці, в якій ми працюємо, маємо знати, що війна робить з людиною і як допомогти собі, ближньому, тому, хто пройшов фронт і, можливо, незадоволений, як держава його сприймає. Вона вважає, що це і є місією журналістики.

Тетяна Вергелес поділилася, що її непокоять вислови, ніби журналістика – це зрада. Журналістика – це стерильність? «Як це так? Якщо ти не наблизишся до людини, то не зрозумієш, чому вона напилася. Мій племінник Андрій, мені по телефону говорив, що свариться з хлопцями, щоб вони не напивалися. Але я цього ніде не афішувала, можливо, теж з якоїсь громадянської позиції. Бо війна є війною. «А де ти на війні бачив хорошу людину?», – запитав Левка Аркадій Бабченко…

Левку Стеку лише 26 років, – зазначила Тетяна Вергелес, – я би дуже хотіла через 20 років подивитися, як він з висоти свого досвіду погляне на свої теперішні переконання. Чи має журналіст геть відключити свій патріотизм, громадянську позицію? «Чи могли ми себе відключити під час Майдану? – запитує вона. – Ми добами в інформагентстві не вставали з-за комп’ютера. Аж через два місяці зрозуміли, що помремо на роботі, якщо не введемо нічних редакторів. Що, журналіст мав на американський манер сказати: о 18-ій год. у мене закінчилася робота і я пішов? А в цей час люди стоять на Майдані?»…

«Це не означає, що Левко Стек неправий, бо насправді молоде покоління, яке хоче того ідеалу і об’єктивності, на 200 відсотків має рацію. Але я виборюю зараз право говорити про сумніви, про те, що все неоднозначно і не стерильно. Виборюю, щоби тим сумнівом робити цей світ гармонійнішим. Давайте, я буду говорити, на кшталт олдскульної журналістики – про пошук людини. Коли минають роки, тобі, стерильному, стає дуже самотньо. Яким би ти не був дуже крутим, тобі хочеться любові і розуміння… Отже, журналістика не може і не повинна бути зрадою. Мабуть, вся моя книжка про те, що журналістика не може бути зрадою», – ділилася думками Тетяна Вергелес.

На її думку, щоб бути об’єктивними, ми повинні розуміти людину і розуміти цей світ. «Хай буде правий Левко Стек, але хай я врівноважу його тим, що скажу і таке. І я щиро вітаю його за присудження йому премії ім. О. Кривенка за поступ в журналістиці», – зазначила вона.

Тетяна Вергелес також розповіла, як наважилася видрукувати свою книгу: «У книзі багато особистого і багато асоціацій. Я б її не видрукувала так швидко, я би там креслила, чогось соромилася. Але тоді, під час Майдану, а особливо на початку війни у нас було відчуття, що ми щось ось-ось втрачаємо. Хотілося швидше сказати, як ти любиш це місто, цих людей. Кожен день як останній тоді переживали, і я вирішила видрукувати книгу. Слава Богу, це був не останній день і життя пішло далі».

«Щаслива бачити тут п. Ігоря Калинця, який є героєм моєї книги. Він з тих людей, яких називають геніями місця. В моєму житті були уроки Ірини Калинець, і в книзі чесно про це написано, як вона мене «ставила» на місце», – сказала Вергелес. На її думку, журналістика перестала бути престижною, але вона не перестала бути важливою. «Ми формуємо простір, в якому живемо. Як ми собі його сформуємо, від нас залежить», – сказала вона.

Тетяна Вергелес оприлюднила ще одну думку, яка прозвучала на медіа-форумі, – про те, що західний світ став цинічним, де все пов’язано зв’язками, і в цьому світі немає місця для мрії. «А без мрії жити неможливо. Саме тому я закликаю до свободи від цинізму», – сказала вона

Нам потрібні журналісти, які б писали про складні речі популярною мовою

Під час зустрічі звучали також запитання від науковців, студентів про перенасичення інформпростору негативними новинами, про війну та вбивства, про якість журналістського контенту, про те, що і як писати для людей.

Христина, яка представляла галерею Бориса Возницького, розповіла про різні проекти, які вони втілюють, зокрема, про проект «Батько Героя», де вони показали на поверхні ситуацію 25 родин, сини яких загинули на війні. За її словами, цей проект мав тривати місяць, але після відкриття виставки багато відвідувачів зверталися з проханням забрати війну принаймні з музеїв, бо це єдина оаза відпочинку від цього жахіття. На їхню думку, краще показувати котів чи якісь натюрморти. Тому цей проект протривав лише 10 днів, і вони змушені були врахувати думку відвідувачів. «Як бути у цій ситуації?», – запитує Христина.

Відповідаючи на це запитання, Тетяна Вергелес зауважила, що, можливо, у Фесбуці виглядає оптимісткою. «Так я сама компенсую інколи той відчай, який мене охоплює від розуміння того, з яким сусідом ми маємо справу. Але треба не виживати, а жити. Треба пам’ятати, що одним із завдань ворога є те, щоб ми не виходили з депресії. Не можна цього допускати. Нам треба мати сили для боротьби, а для цього потрібно обов’язково робити так звані санітарні дні від війни та насилля, відволіктися на щось інше», – розповіла Тетяна Вергелес.

Вона зазначила, що під час Майдану, у війну часом доходила до стану інформаційної інтоксикації, і у такому стані не могла бути корисною. «Може, і цю виставку потрібно робити не постійно діючою, а виставляти на якийсь час», – зауважила редактор.

Прозвучало запитання, чи мають журналісти право на емоції? Тетяна Вергелес сказала, що брала інтерв’ю в різних «махрових опонентів», але у своїх питаннях ніколи не діяла на приниження. Могло бути гостре питання по суті, неприємне, некомфортне. Але не принизливе. Журналіст має готуватися до запланованого інтерв’ю чи події, аргументувати свою думку.

Було запитання і про те, наскільки тема діаспори світового українства є цікавою для журналістів. «Для IA ZIK це цікаво, – відповіла Тетяна Вергелес. – Як можна ігнорувати діаспору? Як тоді налагоджувати нормальне спілкування і розуміння одне до одного?».

Було запитання, чому так мало передач інтелектуального характеру. Тетяна Вергелес сказала, що їм потрібні журналісти, які б писали про складні речі популярною мовою. «Проблема науковців у тому, що їхні статті для ЗМІ написані складною мовою… Йдеться не про «розважальний» стиль, йдеться про популярний виклад. Тут сидить Любов Миколаївна Янків-Вітковська, до якої ми завжди звертаємося як до науковця зі складними проблемами астрономії. Я завжди дивуюся, як вона вміє на пальцях розтлумачити. Саме такого рівня авторів-науковців ми потребуємо», – розповіла головний редактор.

«Журналіст, навіть якщо це головний редактор, є талановитим дилетантом. Хороший журналіст – талановитий дилетант, він знає, де знайти спеціаліста, який йому все пояснить, де знайти потрібну літературу. Хто ясно мислить, той добре викладає, а для того, щоб добре розкрити тему, потрібно досконало знати предмет, про який ми говоримо», – сказала редактор.

Наприкінці дискусії Тетяна Вергелес зазначила, що робить свою роботу з думкою про те, щоб держава Україна була. «Звичайно, хочеться, щоб наші діти і внуки жили в нормальній державі», – сказала вона.

Це жива книжка, де видно велику людську душу

На зустрічі був присутній відомий поет Ігор Калинець, який поділився враженнями про книжку Тетяни Верегелс «Моя грішна журналістика»: «Пані Ірина Ключковська сказала, що книжка фантастична. Я підтверджую це. Книжка видана у поважному видавництві і сприймається як серйозна. Малюнки Лесі Квик, нашої знайомої, – маленькі чоловічки-мурашки на тлі намальованих будинків, вносять якусь добродушність, певний гумор. Незважаючи на це, відкриваєш книжку, читаєш і бачиш там різні драматичні і навіть трагедійні місця. Тобто, ці малюнки не захищають і не злегковажують вашої книжки», – розповів Ігор Калинець.

«Читаючи книжку, я старався визначити жанр і мені не вдалося цього зробити. Це дійсно, як ви написали наприкінці у книжці, імпресіоністичний виклад матеріалу, ваших вражень. Там написано: «скільки у ній (книжці, – ред.) всього намішано – просто тобі космічний хаос». Але в цьому космічному хаосі видно велику людську душу, і це дозволяє відкрити книжку у будь-якому місці й прочитати дійсно надзвичайно цікаві моменти», – зазначив поет.

«Спочатку я думав, – продовжує розповідь Ігор Калинець, – що йде цикл політичний, думки з приводу інтерв’ю з тою чи іншою людиною. Далі проходить тема, про яку сьогодні згадували, – східняків і західняків. Після тієї теми є опис про Ірину (Калинець – дружину Ігоря Калинця). Я зрозумів, що до певної міри такі люди, про яких є згадки в книжці, – Тарас Чорновіл, Олег Тягнибок і багато інших, не те, що виховували вас, а укріплювали ті чи інші ваші позиції в цій проблематиці».

Про те, що вийшла книжка Тетяни Вергелес і там є про Ірину Калинець, дружину пана Ігоря, йому сказала дочка. «Я кажу: щось зле, бо свідомо знаю, що колись були якість тертя. Дочка каже, що починається зле, а потім йде добре. З Іриною це часто бувало, бо вона не витримувала і поспішала завжди включатися в якусь драматичну історію. Я їй завжди казав: «Ірино, почекай один день». Але моя порада нічого не давала. Так сталося, що з’явилася ваша стаття – спогад про Ірину. Я використав її, бо саме збирав спогади про дружину, і вже мала бути сьогодні видрукувана книжка з ними. Цей спогад цінний для мене, бо я власне хочу, щоб Ірина виглядала звичайною людиною зі своїми слабостями», – розповів поет.

Поет прокоментував також момент у книжці, що стосується опису зустрічі Януковича з львівською інтелігенцією у Палаці мистецтв: «Звичайно, я не був запрошений, але я тоді проривав кордони міліції, пригадавши собі 80-ті роки. Ви це описуєте, але не пишете, чому я так поводився, – я хотів висловити своє «фе» львівській інтелігенції, що вони пішли на ту зустріч з Януковичем». А щодо опису пікетування постановки «УБН», Ігор Калинець зазначив, що вони це робили через карикатурне зображення Зеновія Красівського.

«Дуже цікаво читати, до книжки можна повертатися будь-коли, там є багато цікавих моментів, написаних з гумором. Ви завжди подаєте свою оцінку. Мова ваша дуже гарна, соковита – різні слівця, ходові вислови, навіть на межі пристойності. Книжка є дуже живою, і в сумі можна сказати, що це справді фантастична книга, де є все і про все, незважаючи на те, що я не знаю, який це жанр», – підсумував Ігор Калинець.

Це була щира розмова-роздум чесного Журналіста

Коли готувала цей огляд, натрапила у Фейсбуці на такий відгук Ірини Ключковської про зустріч з головним редактором ІА ZIK Тетяною Вергелес: «Це були справжні «Діалоги», саме такий формат ми обрали! Було цікаво всім. У чому секрет такої розмови, яка нікого не залишила байдужим? Я для себе знайшла відповідь: «це була щира розмова-роздум чесного Журналіста (так, так, саме з великої літери), яка чесно йде своєю професійною дорогою. І тому не боїться сумніватися вголос, розмірковувати, вголос шукати свою правду, бути чутливою і бачити передовсім людину з її проблемами і ситуаціями.

Якби Ви бачили, як ця тендітна жінка з тихим спокійним голосом заволоділа аудиторією! Я не знаю, як це назвати. Кажуть, харизма. Не так важливо, як це означити. Важливо інше, – ми сьогодні мали можливість спілкуватися з професійною людиною, яка дуже добре знає, що робити і як робити. І вміє, коли треба, коли йдеться про громадянську позицію та інші важливі засадничі речі, бути жорсткою і принциповою».

Підготувала Галина Палажій
Опубліковано з інформаційного порталу ZIK