Світове жіноцтво перейнялося проблемами сільської жінки-трудівниці в Україні.
“Жінка у колгоспі – велика сила…”. Так сказав свогін. Жінка-чоловік – ідеал “совкового” періоду. Згадаймо Пашу Ангеліну, яка першою “осідлала” трактор. Тисячі жінок взяли з неї приклад. Відтоді і донині жінки на селі виконують найважчу роботу… Сучасна українська селянка мало чим відрізняється від радянської колгоспниці. Навіть гардероб не змінився. Як привид із минулого, з пов’язаною на голові хустиною, у куфайці та в ґумаках вона робить усе: тягає мішки, розкидає вилами гній, і в спеку, і в холод гарує на полі… Крім того, встигає народжувати дітей, годувати родину, тримати господарку.
Про все це йшлося в доповіді директора Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою НУ “Львівська політехніка” Ірини Ключковської (на фото) на Міжнародному форумі українських жіночих організацій у Львові.
Мимоволі виникло запитання – чому пані Ірина вирішила підняти саме цю тему? Адже вона усе життя мешкає у місті, викладає англійську та французьку мови у “Політехніці”, кандидат педагогічних наук.
– Пані Ірино, чому вирішили зануритися у проблеми села, зокрема селянки-трудівниці?
– Два роки тому з друзями після напруженого робочого тижня виїхали на природу. Натрапили на невеличке озерце біля сільських поселень. Купалися, жартували. Потім вирішила зайти в одне з тих сіл. Йду тим селом, і у мене з’являється дивне відчуття, що щось не так. Не чую звуків, якими живе село: корови не мукають, півні не співають, собаки не гавкають… Дивлюся – майже в усіх будинках забиті дошками вікна та двері. Зустріла бабусю, питаю, де ж люди. “Донцю, донцю, та тут нікого нема, – ці слова мені назавжди врізалися у пам’ять, – хто у місто поїхав, хто за кордон на заробітки. Людей зо п’ятеро лишилося”. Це село розташоване у розкішному мальовничому місці. Побачене мене настільки вразило, що після того не могла спати. Крім того, займалася проектом “Діти мігрантів про себе”. Це так нехарактерно для української родини, а особливо сільської жінки, – залишати сім’ю і вирушати за кордон на заробітки!
Життєві проблеми української селянської трудівниці ніколи не були об’єктом науки. Хіба що соціально-економічне й демографічне дослідження, яке провела 15 років тому Катерина Якуба, доктор економічних наук, науковий співробітник Інституту аграрної економіки Української академії аграрних наук. Вона їздила селами різних регіонів України, йшла на ферму, у поле, на подвір’я. Розмовляла зі службовцями, робітниками, фермерами та колгоспниками. Особисті переживання стали поштовхом до проведення унікального дослідження “Жінки в трудовому потенціалі села”, якому вона віддала кілька років свого життя. Тоді дослідниця написала: “По-справжньому трагічна в Україні доля сільської жінки. У сільському господарстві зайнято 4,9 млн. селян, з них – 1,9 млн. жінок, більшість з яких паралельно з роботою на аграрних підприємствах працює ще й у підсобних господарствах. Сказати, що вони трудяться важко, – не сказати нічого. На день селянка працює понад 15 годин, що перевищує будь-які фізіологічні норми. Тож, за даними соціологічного дослідження Держкомстату України, лише 10,9% селянок почуваються здоровими. Половина вважає власне здоров’я задовільним, а кожна четверта трудівниця аграрного сектору хвора”.
– З часу дослідження Катерини Якуби минуло 15 років. Можливо, за цей час життя в українському селі змінилося? Якою є сучасна селянка? Чим найбільше переймається?
– Змінилося. Але не в кращий бік. Жінка у селі постійно бореться із бідністю. Кожну можливість використовує для праці. Виконує важку фізичну роботу та ту, яка не входить в її обов’язки. Скажімо, доярка, крім виконання основної праці – доїння корів, – викидає гній, напуває худобу, вичищає її… Робота на фермі шкідлива – забруднене пилом, аміаком та іншими шкідливими елементами повітря аж ніяк не додає здоров’я. Тяжко працюють жінки на полях. Руками прополюють насадження під пекучим сонцем чи збирають врожай восени, коли холодно. На збиранні зерна доводиться за день перетягувати до 20 тонн. Після важкої праці жінка знову приступає до господарки – вдома. Щодня у власному підсобному господарстві селянка працює майже 4 години, а у вихідні – 6. Майже 1,5-2 години щодня жінка у селі витрачає лише на приготування їжі. Через гіперзайнятість сільська мати майже не має часу на дітей. У робочі дні витрачає на догляд дітей 16 хвилин, у вихідні – 31 хвилину. Вона обділена у всіх відношеннях – майже не має часу на сон, відпочинок, догляд за собою, на дозвілля…
– Дискримінація жінки у нашому суспільстві – явище не рідкісне. Яка ситуація з цим у селі?
– Там, де ручна праця, низькопродуктивна, і, як наслідок, низькооплачувана, переважають жінки. Дискримінація сільської жінки починається ще на рівні виробництва сільськогосподарської продукції. Лише 22,3% жінок задіяні у середній ланці управління сільським господарством: завідувачі виробничих дільниць, начальники цехів, бригадири. І лише 5% жінок серед керівників аграрних підприємств. Зовсім їх мало на районному і обласному рівнях управління сільським господарством. В історії України жінка ніколи не була міністром сільського господарства.
– За роки незалежності мільйони українок з відчаю поїхали шукати щастя за кордон…
– Років 15 тому селянки почали масово виїжджати за кордон на заробітки. За різними експертними оцінками, за останні 20 років Україну покинуло до
7 мільйонів осіб. Під час опитувань, здійснених Міжнародним благодійним фондом “Карітас”, було встановлено: 80% українців мають намір повернутися на батьківщину, проте ніхто не може сказати, коли. Трудова еміграція нині має жіноче обличчя. На жаль, за останні 10 років не проводилося системне дослідження, яке б вивчило еміграційні настрої сільського жіночого населення. Це пов’язано з тим, що понад 80% сучасних трудових емігрантів перебувають на заробітках нелегально. Нерідко українська селянка-заробітчанка “годує” на батьківщині до трьох-чотирьох членів своєї родини. Звісно, робота, яку виконують там, зазвичай “другого сорту” – непрестижна та низькооплачувана.
– На вашу думку, яка доля чекає українське село?
– Чим далі – тим гірше. За статистикою, з 29 тисяч сільських поселень у країні 9 тисяч такі, що занепадають і вимирають. Рівень народжуваності в останнє десятиліття скоротився з 13,7 на 1 тис. населення до 9,4, а рівень смертності зріс з 14,4 до 20,5.
У квітні цього року Інститут Горшеніна повідомив: 29% опитаних селян вважають, що їхні села розвиваються, 36% – зупинилися у розвитку, 24% – деградують. Офіційно рівень зарплат в Україні у сільському господарстві є найнижчим серед усіх галузей. А на практиці від 60% до 75% селян у країні є безробітними. Виживають за рахунок пенсій, підробітку в містах, підсобного господарства. Виходить так, що у селі тисяча працюючих утримує 820 непрацюючих. Загалом 36,8% селян проживають за межею бідності. Як наслідок, маємо перманентну демографічну кризу. Українське село старіє та вимирає.
90% українських селянок, зайнятих у сільському господарстві, кажуть, що не хочуть, аби їхні діти займалися тим самим.
– Чи можна врятувати наше село?
– Усе, що зараз маємо у селі, – результат неправильного державницького підходу до розвитку сільського господарства. “Совєцька” система розуміла, що село – основа життєдіяльності нації. Тому її смертоносне вістря у першу чергу було спрямоване проти селянина і селянки – наших годувальників. Зараз ми виходимо з пропозицією до СФУЖО вибороти ґрант на комплексне дослідження стану українських селянок, аби потім запропонувати адекватні рішення і не допустити повної деградації українського села. На міжнародній конференції «Український жіночий рух у сучасному світовому та українському вимірі» я закликала представниць Світової федерації українських жіночих організацій зголоситися до співпраці і провести масштабне соціологічне дослідження сучасного становища української жінки у селі. Також запропонувала поставити це питання перед ООН. Адже питання жінки у сільській місцевості, її дискримінації, цілий спектр гендерних питань вже давно на порядку денному у світовій спільноті. Про це свідчить представлена доповідь ФАО (Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН) про стан світового сільського господарства і продовольчої ситуації 2010-2011 років. Половина звіту присвячена найгострішій проблемі – дискримінації жінок, особливо у сільській місцевості країн, що розвиваються.
Опубліковано з газети “Високий замок”
