Сумуємо з приводу відходу Ігоря Калинця. Висловлюємо глибокі співчуття усім рідним і близьким та схиляємо голови в молитві за упокій його світлої душі.

Ігор Калинець – борець за волю України, шістдесятник, політв’язень московського комуністичного режиму. Водночас – визнаний естет, чиї твори перекладено десятками мов та перший лавреат Шевченківської премії за часів Незалежності. Ці Калинцеві іпостасі – поета й громадянина – одна від одної нерозлучні. Проте не меншою мірою пана Ігоря запам’ятали як люблячого мужа, батька, діда, прадіда, вірного друга, колегу, наставника, учителя.

Для нас, співпрацівників МІОКу, де Ігор Калинець трудився у 1992—2022 роках, цей чоловік був і назавжди залишиться незаперечним авторитетом, а його думки та поради, ґрунтовані, з одного боку, на колосальних енциклопедичних знаннях і багатому, хоч і такому непростому життєвому досвіді, а з другого – на його неймовірній, подиву гідній людяності, незмінно відігравали й надалі відіграватимуть провідну роль у роботі Інституту.       

IN MEMORIAM

Ірина Ключковська, директорка МІОКу

Хто з нас  не знає Його, цього від Бога дивовижного поета? Чи є  ті, хто не засмакував його словом «Музи пробудженої» і «Музи невольничої», образом, асоціацією. Хто не відчув барви цього слова і водночас велику міць, здатну пробудити думку, протест і прагнення до змін. А хто з нас не входив у його казку – радісну і таємничу країну дитинства, де панують любов, добро і справедливість, на які такий щедрий поет. А може хтось не знає, що поезія Калинця однаково добре звучить німецькою, французькою, англійською, польською й іншими мовами? Є серед нас метри літературознавства й історики, молоді дослідники, які глибоко вивчають його життєву дорогу і творчість. Є й пересічні читачі, які намагаються збагнути красу і силу його мови і слова. І тому такими зрозумілими для нас є його численні літературні нагороди: і громадська премія ім. Василя Стуса, і Національна премія ім. Шевченка, і багато-багато інших. Калинець був номінований на Нобелівську премію і увійшов до десятки найкращих. Будемо вважати, шо Комітет не доріс до розуміння величі цього чоловіка.

«Після 1981 року я замовк як поет», – писав. Але ми добре знаємо, що інколи мовчання є більш промовистим, голоснішим за слово.

Хто з нас не знає, що Ігор Калинець є родом з Ходорова, син Мирона Калинця і Єфрозини з дому Гулей?

« … бо звідти, – пише він, – не тільки джерело натхнення – там зараз на цвинтарі люди, що дали мені життя й виховали у здоровому національному дусі. Я також ніколи не міг забути, що я хрещений у греко-католицькому обряді, й що брат моєї матері – студент Львівського університету – був закатований у червні 1941 року в тюрмі на Лонцького».

І це закорінення в рідну землю таке сильне, що проросло в ньому міцним стержнем, сформувало громадянина, патріота, християнина, вірного чоловіка, однодумця, товариша для незабутньої Ірини Калинець і чуйного батька для доньки Дзвінки? Дало силу кинути виклик системі, пройти гідно допити, арешти і заслання і не мовчати! Він сильний духом, як криця, і водночас дуже чутливий і чуттєвий.

Я, маючи щастя бачитися з ним і працювати кожного дня впродовж 20 років в МІОКу, свідчу. Цей чоловік любив людей, дуже тонко реагував на біль. Я бачила його сльози, коли вмирали хлопці на Майдані, як переживав смерть кожного вояка. Він допомагав кожному, хто у біді. Не на показ, а тихо і спокійно підтримував тих, хто у потребі. Ось маленький штрих до портрета: впродовж десятиліття ділився своєю пенсією з поеткою з півдня України. І таких прикладів безліч, бо його душа, яка жила у злагоді з Всевишнім, цього прагнула.

Чи може ми забули про Калинця-християнина? Ні, повинні пам’ятати скільки зусиль доклав, аби наша Українська Греко-Католицька Церква після років заборон, катувань і принижень вийшла з підпілля  і стала такою, якою є зараз – міцною духовною опорою мільйонів українців нашого глобалізованого світу.

Ігор Калинець нагороджений Орденом Свободи. Бо Свобода – його суть. І в роки «великої зони», і в таборах на «малій зоні», і в наш час. Ми добре знаємо Калинця як громадського і політичного діяча з миттєвими реакціями на все, що у нас відбувається. Це сотні і тисячі добрих справ, здійснених на життєво важливих для нього цінностях – Правди, Свободи, Любові до України і Віри у Всевишнього. Ох, як це не подобалося багатьом, особливо тим, хто жив з вічним комплексом меншовартості і провини через те, що не стало відваги і мужності стати поруч з ним, з Іриною Калинець, з Василем Стусом, з В’ячеславом Чорноволом. Не подобається й зараз тим, в кого не стає ось цього незламного хребта, цих непохитних принципів.

«Часто затискаю зуби, аби не зрадити болю, коли ще затуркані людці шпетять нас: «Чого це вони корчать із себе героїв?», –  писав він. Та й сьогодні деякі молодики позволяють собі кинути: «Ви заважаєте нам жити».

А Ігор Калинець каже «Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини». І в цьому велика правда. І це його дорога. Дорога дисидента, політв’язня, кочегара, токара, учасника табірного руху опору, редактора Євшан-зілля – дорога Правди.

Мене дуже вразила одна фотографія. Калинець уночі на площі перед пам’ятником Шевченка у Львові в перші години, коли розпочалася революція Гідності. В холодну осінню пору прийшов з паличкою і стояв одиноко на порожньому майдані. Він і Шевченко. Це згодом прийдуть люди і наповнять цей майдан життям і протестом. Я ж відчитала у цій фотографії глибоку символіку. Він завжди перший, і в час, коли Україна спала, і в час, коли лише прокидалася. Так, він і Шевченко, чиїм максимам  був вірним і які стали його дороговказами.

Калинець так потрібний Україні сьогодні! У час війни, реваншу російських сил, загрози нового тоталітаризму, коли так необхідна мобілізація усіх здорових українських сил, коли орієнтири потонули у соцмережах, у ФБ, твітері, коли втрачається позиція, нівелюються цінності. Нам потрібний Калинець сьогодні, який ніколи не зрадив ні собі, ні Україні, ні у творчості, ні в чині. Нам не треба вигадувати міфів і красти чужу історію. Маємо своїх героїв і свою історію, щоб на них формувати нові покоління. Тому Калинець буде потрібний і в майбутньому.

Євген   Маланюк свого часу казав: «Найважнішим нашим завданням як спільноти було, є і буде пізнати себе». Отож, мусимо пізнати себе, пізнати Велич Калинця, який йде дорогою української України.  Це стосується України загалом.

На сам кінець скажу. Ми з вами щасливі, що його мали і маємо, що могли спілкуватися, бачити його на вулицях Львова, випити з ним кави, слухати виступи на львівських майданах, читати, дбайливо впорядковані Ігорем Калинцем твори спадщини Ірини Калинець, і його власні твори.

Живемо в епоху Ігоря Калинця. І ця епоха вічна, допоки живе Україна.