Хто врятує духовну скарбницю українства в Сарселі під Парижем?

Як розумні державні рішення потрапляють у полон політичних обставин

У теплі погожі дні наприкінці вересня до Парижа з’їхалася освітянська еліта сучасної української діаспори з Португалії, Італії, Іспанії, Греції, Чехії, Франції і, звичайно, України. У затишному культурологічному центрі при посольстві України у Франції цих ентузіастів майже з усієї Європи зібрала благородна мета — організація освіти українського зарубіжжя, збереження національних атрибутів українства в країнах перебування, насамперед мови, історії, традицій, а також повномасштабної освіти, яка дала б можливість теперішнім учням навчатися в українських вищих навчальних закладах.

Характерно, що всі приїхали за свої, кровно зароблені кошти, відірвавшись на декілька днів від пильної праці. Парадоксально, але приємно було почути з уст багатьох із них, що вони по-справжньому відчули себе патріотами України, опинившись за її межами. Багато з них є непрофесійними педагогами, але з коліс почали здобувати другу професію, організовувати школи, навчальний процес за програмою початкової та середньої освіти. Мимоволі сяйнула думка про міжвоєнну і повоєнну українську еміграцію, яка виникла після трагічних подій 20-х років минулого століття й активно розвивала в умовах бездержавності українську культуру, освіту, науку, літературу, мистецтво, історію. По суті, їй вдалося підготувати міцний національно-інтелектуальний фундамент європейської проби, на який може повноцінно опертися наша незалежна держава.

Історичні паралелі, можливо, умовні: сьогоднішня еміграція функціонує в реаліях української державності. На жаль, реалії ці доволі проблематичні, вони ж і спричинили масову хвилю еміграції, як згодом стало зрозуміло, сильних, розумних, винахідливих співвітчизників. Саме вони після певного періоду адаптації беруться активно допомагати своїй молодій Державі, структуруються в громади, асоціації, входять в органи місцевої влади, добиваються певних преференцій у влади країн проживання, створюють культурні центри, школи, лобіюють інтерес України і працюють на її позитивний імідж у світі. Це тільки-но перші паростки, перші пагінці прокльовуються, але їхній емоційний, енергетичний запал вселяє надію, що в них усе вийде. За умови, якщо Україна повернеться до них обличчям. Як цього разу. Власне, ініціювало цю добру справу Міністерство освіти і науки України і Міжнародна укра-їнська школа (директор — Людмила Іванова). А всі умови для і продуктивної праці учасників конференції-семінару створило Посольство України у Франції й, зокрема, його аташе з питань і  культури Наталія Кочубей та директор Української школи мистецтв у Парижі Олена Місталь-Знуковська, Я на цьому форумі представляла освітні проекти Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою НУ «Львівська політехніка» (директор — Ірина Ключковська), а також проект «Діти емігрантів про себе». Оскільки їхала я у відрядження своїм коштом, то намагалася принаймні знайти безкоштовне житло. Завдяки сприянню владики Української греко-католицької церкви в Парижі о. Михайла Гринчишина я оселилися в Сарселі — в історичному будинку Європейського наукового товариства імені Шевченка (НТШ). Важко висловити ті почуття, які охопили мене, у недавньому минулому — довголітнього відповідального секретаря НТШ у Львові (з часу його відродження 1989 р. аж до смерті 2005 року його першого голови, члена-ко-респондента HAH України Олега Романіва). З одного боку — почуття радості, що я маю можливість сидіти за тим столом, за яким роками засідали творці геніальної для українців книги — «Енциклопедії українознавства» — під керівництвом її головного редактора Володимира Кубійовича. Гостинно нас прийняла Анна-Марія Довганюк, яка сьогодні є фактично охоронцем усієї садиби та інтелектуальних скарбів, що там зберігаються. Нещодавній голова, професор Аркадій Жуковський, сьогодні живе в Парижі під доглядом своїх близьких родичів. Поважний вік і здоров’я не дозволяють йому навідуватися до свого улюбленого дітища, якому він віддав усі свої знання, творчу й організаційну наснагу.

Ще працюючи в НТШ у Львові, я знала, які тяжкі часи переживає НТШ у Сарселі. Неодноразово професор Жуковський писав і до президії НТШ у Львові, і до президії Національної академії наук України, звертався до перших осіб держави. З 2005 року я відійшла від справ НТШ і, звичайно, від проблем Європейського НТШ. Мені здавалося, що доля Сарселя в надійних руках. Одначе навіть при побіжному (за браком часу) перегляді деяких фондів бібліотеки НТШ охоплює глибокий шок, смуток, біль і… нестерпний сором за нас, українців. Таких непослідовних, поверхових, байдужих, багатослівних, марнославних, малодієвих і малоконкретних…

У Сарселі за період незалежності України побували десятки представників сучасної еліти, науковців, викладачів, мистецтвознавців, політиків, які, безперечно, бачили жахливий стан цієї безцінної книгозбірні української інтелектуальної думки, сконцентрованої в багатотомних «Записках НТШ», різних монографічних виданнях, мистецьких творах, які роками заливаються водою через невідремонтований дах. Важко, але можна якоюсь мірою примиритися, коли наші запеклі вороги чинили акти вандалізму над культурними скарбами, спалювали у печах Національної бібліотеки імені Василя Стефаника сотні унікальних книг і мистецьких творів, трощили скульптурні роботи талановитих авторів, зокрема Олександра Архипенка. А окупанти вагонами вивозили шедеври, знекровлюючи українську культуру. А які слова можна знайти для нас сьогоднішніх, адже живучи в умовах незалежної України, вільного — без залізної стіни — руху, не можемо зберегти безцінні сторінки історії нашої науки і культури від цвілі й остаточного перетворення на порох, який уже ніяк не реставруєш в інтелект нації?! Безумство. Байдужість. Аморальність. Злочин проти нації. Злочин проти людського культурного надбання. Злочин проти Бога. Бо кожна інтелектуальна думка є від Бога і не має морального права бути занедбаною. А тут мова йде про духовний скарб цілої нації!!!

На завершення перебування Анна-Марія попросила написати декілька слів у «Золотій книзі НТШ у Сарселі». Останній запис був датований 2008 р. і підписаний корифеями української культури Дмитром Павличком, Іваном Драчем, Миколою Жу-линським. Запис дуже емоційний. З етичних міркувань і пошани до зазначених особистостей я не викладатиму його змісту. Лише дозволю собі приблизно зацитувати виклад останньої фрази: «якщо ми не врятуємо цю духовну скарбницю українства у Сарселі, то ми не маємо права називатися патріотами України». Минув рік. Дах тече, як і тік. То хто ми є після цього національного сорому?

Можливо, сьогоднішня українська європейська еліта, яка тільки-но зароджується і самотужки приїхала до Парижа обговорити питання утвердження національної ідентичності через організацію української освіти зарубіжжя, візьме замість держави на свої, ще дуже тендітні, плечі цей тягар відродження і збереження культурного надбання українського Сарселя, того безцінного духовного скарбу, який творили їхні колеги-емігранти у 20—50-х роках минулого століття? А творили вони в умовах бездержавності, еміграції, голоду, холоду, матеріального приниження. Але їх, таких різних, об’єднувала віра, що вони роблять святу справу для своєї Вітчизни, закладають її національно-інтелектуальний фундамент, який із вдячністю, коли настане незалежність, використає нове покоління української еліти для розбу-дови європейської модерної України. А Україна ніколи не забуде їхні імена й гідно та вдячно скористається їхньою інтелектуальною спадщиною.

Дочекалися…

P.S. Хочу на сторінках надзвичайно шанованого мною видання, яке щиро вболіває за українські справи в усіх напрямах, а особливо за питання української історії та культури, звернутися до усіх небайдужих українців в Україні та поза її межами з проханням відгукнутися на болючу проблему збереження фондів Європейського НТШ у Сарселі.

Можливо, збір народних коштів спонукає й відповідні державні структури до відбудови і збереження цього потужного форпосту української культури у Франції, надавши йому нового сучасного дихання.

Щиро хотілося б вірити, що незалежна Україна пам’ятає своїх героїв і дієво дбає про збереження своєї культурної присутності в світі як справді європейська держава.

Наталія ГУМНИЦЬКА, науковий співробітник Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з Діаспорою