Л. Жовніренко
Донецький інститут соціальної освіти

Через діаспору – в Європу, через МІОК – діаспора з Європою в Україну

«Україна зайшла в Європу не через
політиків, а через емігрантів»
Владика Д.Ляхович (Бразилія)

«Побудуємо Європу в Україні»
О. Мороз, лідер СПУ

І. «Діти емігрантів про себе»

     Маю намір висловити деякі міркування відносно почутого, побаченого і, головне, прочитаного. Проковтнула обидві книжки «Діти емігрантів про себе» від «а» до «я». А спонукала до цього передмова І.Ключковської, блискуча як за змістом, так і за формою. Чого варті ось такі словосполучення: «неложні вуста», «глибока зажура», «сльозить материнське серце», «Всечесні Отці» і багато інших перлiв! А вiдкрита посмiшка, яка нiбито виринає з карих зiниць, погiдливо випливає з добрих очей, на мить затримується в ямочках на щоках, послідовно охоплює все привабливе обличчя, не залишаючи нiяких сумнiвiв у її щиростi, надихає на оптимізм. Мовляв, не все так погано в нашiй оселi, коли у нас такi діти.

     Лiтературний стиль передмови нагадав вислiв одного iз найвидатнiших  майстрiв слова І.Тургенєва: «Інтелiгентна людина пише краще, нiж говорить». Нерiдко спостерігаю пiдтвердження цих слів, але у Ключковської не наважуюсь виокремити те або інше. Раніше у нарисi «Про конгрес і конгресменiв…» вiдмiтила неабиякi ораторські здібності моєї героїнi, а тепер і писемна мова її зачарувала. Разом з усіма іншими спостереженнями, якi, як виявляється, ще не завершила, все це вписується у моє визначення «харизми». Отже, І. Ключковська – ще й харизматичний лiдер ексклюзивного МIОК.

     Перший спогад  ініціював і другий. Одного разу в далекі юнацькі аспiрантські часи насолоджувалась образом І. С. Тургенєва в академічному театрi ім. Пушкіна в Ленiнградi. Кожну мить на сценi його супроводжував віртуальний образ Поліни Віардо. Наступного дня мiй опонент, пильно заглядаючи в очi, запитала, яке враження справив на мене Б. Фрейндлiх – І. Тургенєв. «Та вiн же зовсім не грає, вiн же живе на сценi!» – наївно і в той же час iз захопленням вимовила я. «То це і є справжня гра справжнього актора» – прозвучало у вiдповiдь. Цей вислiв я запам’ятала на все життя. Вiдтоді використовую його як критерій  у своїх оцінках. До чого це я? I. Ключковська, на мiй погляд, аж нiяк не грає якусь роль над вiдмiну вiд багатьох політикiв, незграбних акторів, а являє собою ту, якою її породила матуся, та додатково вiдшліфувало життя.

     Але про що і як пишуть діти – це окрема розмова. Читаючи, часто поверталась до початку розповiдi, аби упевнитися, що писала дитина вiком не 17 рокiв, а 9-11-рiчна. Вражає не властивий дитинi свiтогляд, самобутня, нічим не затьмарена фiлософiя, недитяча помiркованiсть,  компенсаторний прагматизм, терпеливiсть, з одного боку, та щирiсть, нiжнiсть, уразливiсть, безмежна вiдданiсть, з iншого. Про таланти годi й говорити.

     Перечитуючи передмову декiлька разiв (не менше 10), дiйшла висновку, що у панi Iрини просто не було вибору: писати талановито чи звичайно (та вона, мабуть, і не вмiє так), адже чудовi дитячi твори до цього зобов’язують.

     Тож про що пишуть діти? Про те, що виражає «дитяче личко» (у Ірини Михайлівни запозичила) у вiкнi на обкладинцi: душевний біль, самотність, осиротілість, застигле болюче питання (чому, за яку провину?), постiйне очiкування. І так щодня: вдень  і вночi, з ранку і до вечора. На змiну холоднiй сірiй зимi настає тепла, зелена, згодом барвиста весна, потім – спекотне, червоне лiто і багряна  золота осінь. Але нiщо  не втiшає дiвчинку  з широко вiдкритими свiту очима: анi розкiшнi маки, якi тягнуться до дитячої голівки, анi добрий дідусь за спиною, адже десь дуже далеко за обрiєм постає образ, можливо, такого ж дбайливого, розумного, сильного, симпатичного, як автор першої передмови, але з передчасно посрiбленими сивиною скронями тата чи лагiдної, теплої, найкращої  у свiтi мами…

     Мiж iншим, у пам’ятi спливае такий епiзод (розповiдь рiдних). Пiд час Другої свiтової вiйни нiмецький офiцер з перекладачем обходив сiльськi помешкання у пошуках прийнятного житла для своїх солдатiв. Зайшов i до нашої оселi. Дiзнавшись, що у господині четверо дiтей (двоє спiльних iз батьком-фронтовиком i двоє вiд першого шлюбу батька-вдiвця), офiцер винiс вердикт: солдату треба вiдпочивати, а дiти позбавлять такої можливостi, отже, квартира не влаштовує. Слово за словом i офiцер узяв мене, немовля, на руки. Доки я гралася його коштовним годинником, нiмець через перекладача сповiстив маму, що вiн – барон, має  в Нiмеччинi все, що душа забажає, окрiм дiтей. Тож пропонує їй вiддати йому мене, гарненьку, спокiйну i поступливу. Мовляв, вiйна буде запеклою i затяжною, а без батька дiти не виживуть, помруть (мама тодi й ще довго не знала, що батька вже немає на цiм свiтi). Молода жiнка, керуючись виключно материнським iнстинктом, гарячково протягнула руки за своєю кровиночкою, крізь сльози промовляючи: “Помремо, так усi разом i вдома”. Офiцер-барон, очевидно, не очікував такого відчайдушного та рішучого опору, заспокоїв дружину ворога, мовляв, без її дозволу дитини не забере і, приголомшений, поспішно покинув оселю. Між іншим, батька своїх дітей мама очікувала до останнього свого подиху, а це – 57 якнайважчих років. Як би я поступила? Мабуть, так же. В усякому разi заради неї я вiдмовилася вiд занадто важливих для мене неодноразових i настирливих пропозицiй вiд авторитетних НДI переїхати до Ленiнграду, потiм – Москви, хоча усвiдомлювала, що мама не вiчна, а таких престижних запрошень  можу бiльше i не отримати. Це я до чого? Ми всi такi рiзнi! Але вiдповiдальнiсть за дiтей i батькiв має бути прiоритетною. Тодi, можливо, буде менше нарiкань iз одного чи iншого боку, та й міцна сім’я – то й міцна держава. Тож повиннi частiше замислюватися, де ми бiльше втрачаємо, а де знаходимо. I ось нашi дiти про це… А вустами дитини, як вiдомо, говорить iстина.

     Над кожним твором iз любов’ю попрацювала рука небайдужого до дитячої долi міокiвця чи то такого ж волонтера, виокремивши найвизначальнiшу фразу на тлi оригінального, теплого за кольором, спокiйного і ненадокучливого дизайну, який жодного разу не повторюється.

     Iз останньої сторінки дізнаюся про структуру МIОК, його орієнтири, прагнення, роздiли роботи, проекти. Все сформульовано виважено, лаконiчно, вагомо. А головне полягає в тому, що проекти вже сьогодні реалiзуються, на моїх очах. I все, що здiйснює МIОК, – «зi знаком якості»: організація конференцій у всьому їх рiзноманiттi, конкурсу «Діти емiгрантiв про себе», Круглих столiв по всiй Україні – в центрі, на заходi і сходi, пiвночi та пiвднi, опрацювання та видання матеріалів і т. ін. Не впевнена лише, що згадування ЄС і, особливо, НАТО в цьому виданні є доречним, ураховуючи суперечливе ставлення наших громадян до згаданих структур у рiзних регіонах України, а цi книжки конче потрiбно розповсюджувати по всiй країні. Та й заяви лiдера МIОК на конференцiї і Круглому столi в Донецьку про аполiтичнiсть діяльності інституту звучить нiбито дисонансом. Все, можливо, вірно (де закiнчується економіка і починається полiтика, мабуть, не просто визначитися), але, на мiй погляд, дещо передчасно привертати до цього увагу. Чи варто збуджувати читачiв, таких рiзних, перевантажених емоціями в цей час, у бiльшостi недовiрливих, часом агресивних? Такi  ми є сьогодні.

ІІ. «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті»

     Збірник доповідей на конференцiї дещо розрадив, компенсувавши прикрість від того, що не змогла свого часу послухати усіх учасникiв. Прочитала всi пленарні доповіді, поки що – деякi секційні, останні опрацюю влітку. I. Ключковська пише про глобальні проблеми мiграцiї так, начебто сама була учасницею форуму в Брюсселі: ґрунтовно, усебічно, послідовно, зi знанням справи.

     Виявляється, що проблема мiграцiї (зовнішньої чи то внутрiшньої) загальнолюдська, планетарна, iз глибоким iсторичним, економічним, політичним, демографічним підґрунтям. Більш за все в згаданій статті і багатьох інших приваблює те, що вони спонукають до глибоких роздумiв, у т.ч. і щодо своєї ролi в цiй проблемi. Справді, мiграцiя розпочалася дуже давно вигнанням iз Едему наших прапращурiв; далі історія з будiвельниками Вавилонської вежi; місія, висловлюючись сучасною мовою, Надзвичайних і Повноважних Послів царства Божого – Апостолiв і т.д. Мабуть, це явище не протиприродне («риба шукає, де глибше, а людина – де краще»), тому потрібно спершу досконало вивчати його, аби, втручаючись в процес, хоча б не нашкодити людинi, а програма максимум  повинна передбачати надання останньому цивілізованого напрямку, який би усіх улаштовував: мiгрантiв і країни їх народження та проживання.

     До речі, змістовне привітання К. Ющенко учасникiв конференцiї у письмовому виглядi сприймається цілком нормально, адже воно спрямоване саме на зазначене. Прочитане не автором його під час конференцiї, воно викликало обурення. Та ще й Я. Хортянi своїм болючим запитанням «пiдлила масла у вогонь», хоча її, активного представника діаспори, можна зрозумiти. Скоріш за все, ще всього один рік назад ми, в т.ч. і я, були не настiльки свiдомi, обiзнанi, аби адекватно сприйняти звернення, засноване на всебічному знанні проблеми та особистому дiаспорянському досвiдi. Хочеться попросити вибачення у панi Катерини.

     Викликає додаткову повагу керiвництво МIОК та відповідальний за випуск, якi не вилучили з тексту моїх вражень від конференцiї «незручної» фрази. Отже, МIОК склав  іспит і  на демократичність, європейськість. Хоча відверто кажучи, я писала їх не для друку, а задля душі  (своєї та цілком обмеженого кола читачiв рукопису). Тому публікація цього матерiалу, та ще і в повному обсязi та з «криміналом» стала для мене повною несподiванкою.

ІІІ. «Новітня еміграція: проблеми соціального і національного сирітства» – Захід, Центр, Північ.

     Прочитала і матеріали Круглих столiв: констатуючу частину та пропозиції. МIОК плідно попрацював, звівши їх до 8 сторiнок. У переважнiй бiльшостi пропозиції цілком слушні, особливо тi, якi я і для себе сформулювала (найближчі мені виявилися тернопільчанські). Цілком не сприймаю лише твердження, що заклики до емiгрантiв повертатися додому – популістськi. Хто міг передбачити років 50 тому, що євреї так масово будуть повертатися на свою доiсторичну батькiвщину, хоча останнiй довелося для цього завойовувати чи то відвойовувати додаткові землi! Інша справа, що саме сьогоднi ми переживаємо не найкращі часи своєї iсторiї, аби демонструвати гостинність. Проте…

Отже, повертаюсь до пропозицій.

     1. Поєднати досвід церкви та громадських організацій. Яскравим прикладом такого єднання  є тісне та досить плідне співробітництво РКЦ та товариства «Польська культура Донбасу». Їх очолюють Особистості. Настоятель храму св. Йосифа, магістр богослов’я, володар чудового голосу, здібний музикант, високоосвiчена людина, священик, який, за моїм уявленням, має бути саме таким, – о. Річард узяв активну участь у Круглому столi в  Донецьку. Його не потрібно було агітувати чи умовляти, у вiдповiдь на запрошення  обмежився лише короткими запитаннями: «Де? Коли?». А участь у заходi сприйняв, скоріш за все, як поклик душi. Схоже, задоволення від його виступу на Круглому столi було взаємним. А від імені надзвичайно доброзичливого, активного, ініціативного, працелюбного, освіченого керівника товариства В.Старушко, редактора двомовної газети «Поляки Донбасу» подарувала останню заступнику МІОК М.Галік, в якій усебічно висвітлюється цікаве життя і багатогранна діяльність польської діаспори в регіоні.

      До речi, адреса храму та товариства однакова, а двері того та іншого відкриті для всiх: поляків і українців, католиків і православних, літніх людей і дітей, а сам храм перетворився в центр духовної культури Донбасу. Свої враження від конгресу, що відбувся у Львовi, я висловила через згадану газету, прокоментувавши, що маленька польська діаспора Донбасу займається тим же, що й багатомільйонна українська – за кордоном. До  Храму-ТПК в минулому році завітав і пан Лех Качинські, а їхнього консула навіть я знаю. Чи такi ж уважні нашi високопосадовці до своїх співвітчизників за кордоном? У поляків Донбасу проблем iз учителями польської мови, як iз пiдручниками, немає. Вчителi регулярно приїздять iз Польщi, та й В. Старушко, маючи подвійну вищу педагогічну освіту, добре знає польську мову і навчає їй, як поляків у костелi, так і українців у державному університеті. Ще й кожного року проходить стажування у Польщi. У наших співвітчизників, як я від них дізналася, є проблеми з тим та іншим. Щодо якості роботи конгломерату iз релігійних діячiв та ТПК у мене виникають асоцiацiї з МIОК.

     Але, чесно кажучи, мене більше цікавить, турбує навіть не зазначене, а чи українці за кордоном такі ж згуртовані, як поляки у Донбасі? Останні живуть, як одна велика, духовно здорова, повноцінна, дружня сім’я згідно зі своїм статутом, писаним і неписаним, із батьком і матір’ю на чолі, яких вони добровільно обрали. Розподіл повноважень у них нагадує по суті біблійний, а за формою – цілком сучасний, але цивілізований. Відношення до батьків вельми шанобливе, усвідомлене, вік останніх не має ніякого значення, адже шанується доброта, комунікативність, батьківський досвід, працьовитість, поміркованість, інтелект, інтелігентність, а передусім – висока духовність. Отже, цементуючою ланкою в цьому ланцюгу є священик, преподобний отець Річард, згаданий учасник Круглого столу. (А сім’я під такою опікою діє і виглядає як свого часу славетний академічний симфонічний оркестр під керівництвом маестро Є.Мравінського – як один інструмент, живий організм). Щоправда, поширена думка: скільки у світі поляків, стільки ж і католиків. А ми хто?! В яких тільки віросповіданнях, сектах ми не значимося, хоча також маємо цілком певне духовне коріння!

     Не претендую на абсолютну коректність інтерпретації фактів, адже спостерігаю за польською діаспорою лише біля 1,5 року та навпіл збоку і навпіл  зсередини. Хотілося б хоча б так знати українську діаспору за кордоном. Можливо, хтось із діаспорян відгукнеться на цей нарис і допоможе розставити всі крапки над «і».

     Iз поєднанням досвiду церкви з навчальними закладами справа складніша, бо дiє закон про їхнє відокремлення. Недільні школи, звичайно, працюють, але вони охоплюють не так багато наших громадян. Введення ж «християнської етики» в загальноосвітні школи за умов відсутності справжніх фахівців не викликає у мене великого оптимізму, адже викладання регілієзнавства вчорашніми фахівцями з атеїзму є досить переконливим  контраргументом, як втім і викладання iсторiї України спеціалістами з iсторiї КПРС.

     2. Ініціювати Верховній Радi та РНБУ (коли вже емiграцiя набула загрозливого для безпеки України стану) вiдповiднi слухання. А щоб законодавцям та виконавцям не сушити мозок, запропонувати їм дитячi твори, в яких маленькi автори не тільки усебічно висвітлюють проблему, але й слушні пропозиції висувають. Щоправда, якщо нинішні парламентарi, яких народ влучно охрестив «кнопкодавами», не читають навіть законопроекти, за якi голосують (за покликом особистих інтересів, своїх годувальників чи керманичів), то не важко передбачити, що дитяча творчість їх не захопить, а головне, не спонукає до реальних дій. Тобто, це буде лише захiд, який хіба що зайвий раз примусить нас подумати, кого будемо обирати в черговий раз. Може, розумну, ініціативну, працелюбну, небайдужу до чужої долi Ключковську I. М.?

     3. Залучити в майбутньому до конкурсу також дітей центральних, східних і південних регіонiв України. З одного боку, висвітляться, можливо, специфічні проблеми Центру, Сходу та Півдня України, з іншого, дещо звільниться дитина від надмірної напруги. А скоріш за все, діти запевнять можновладців, що проблеми у них спільні незалежно від географії.

     4. Дати можливість батькам-емігрантам також висловитися, відреагувати на крик душі своїх дітей, тобто відновити зворотний зв’язок, хоча б на відстані.

     5. У навчальні програми, підручники, посібники з соціології, педагогіки, психології, призначені для всіх вишів, у т.ч. і післядипломної освіти, включити розділ із проблеми, яка набула такої актуальності. За цим розкрутиться і ланцюжок тематики курсових, дипломних, дисертаційних робіт і т. ін., адже не тішу себе надією, що у науковому відношенні білі плями на українському діаспорянському просторі будуть скоро ліквідовані. Тож, МІОК, специфічний порушник спокою в Україні – уперед! Бо хто ж цей неораний науковий пласт порушить, окрім вас! Але в такому разі в усталену абревіатуру проситься літера Н, хоча вона й не посилить благозвучність існуючої: тобто, МІНОК чи то МІОНК замість МІОК. Зате виведе діяльність нинішнього МІОК за межі прикладного напрямку на широкий науково-практичний простір у галузях діаспорянської освіти, науки, культури у взаємодії з отакими материнськими. Але це лише моя особиста думка, і я її аж ніяк не нав’язую нікому, тим паче такому авторитетному, визнаному, просуненому, нестандартному інституту.

ІІІ. «Новітня еміграція: проблеми соціального і національного сирітства» – Схід (Донецьк).

     А тепер повертаюсь до теми, з якої мала б починати цей нарис – до Круглого столу в Донецьку. Цією подією я надто переймалася з моменту, коли дізналася, що вона мала відбутися у квітні поточного року. Чому?

     По-перше, Донецьк – не Львів (не зроблю відкриття, якщо скажу, що Львів ми, донеччани, сприймаємо, як серце Західної України)  і навіть не Харків. Не стерся iз пам’яті перший вiзит до Донецька В.Ющенка, який вимушений був обмежитися територiєю аеропорту, а також – Ю.Тимошенко, якiй на телеканалi ТРК в Донецьку допомiг лише розум, миттєва i адекватна реакцiя на випади посереднiх журналістiв програми та образливі вигуки невеликої частини донеччан, що зiбралися бiля телецентру того вечора. Хоч це було давно, а ми стали дещо iншими, та все ж до самого початку Круглого столу в Донецьку  не залишало занепокоєння. А мене так добре сприймали у Львовi, що дуже хотiлося б, аби  львiв’яни так же добре почувалися у нас.

     По-друге, проблема, означена програмою Круглого столу, в нашому регіоні, очевидно, менш гостра, ніж в західній частині України, адже 1) в Донбасі робочих місць більше, отже, емігрантів значно менше; 2)напрямок еміграції у переважній більшості – російський, тобто менш болісний (хоча б через безвізовий режим перетину кордонів, відсутність мовного бар’єра, близький менталітет і т. ін.). Тож чи зацікавляться мої земляки проблемою дітей емігрантів?

     По-третє, чи займається хто конкретно цією проблемою предметно, чи діє успадкований радянський стиль роботи і звітності на кшталт: проводиться велика робота, але зустрічаються і певні недоліки. А далі піде звіт про роботу взагалі якоїсь організації (про дитячі будинки різних типів зі щорічним статистичним покращенням у відсотках і т. ін.).

     По-четверте, захід може бути більш – менш коректно проігнорований.

     По-п’яте, М.Галік, заступник директора МІОК, запропонувала запросити до участі у Круглому столі фахівців, які б виступили «розумно, красиво і були б у темі». Нічого собі! Де ж я візьму таких унікумів із такою тріадою!

     До таких песимістичних думок спонукало наступне. На Другій Міжнародній конференції у Львові була з Донецька лише я одна, та й випадково.

 Наш проректор із НДР натрапила в інтернеті на інформацію про форум, примітивши когось чи то з організаторів, чи то учасників за ім’ям «Мирослава» (потім з’ясувалося – «Ярослава»), а для мене все, що пов’язане з першим ім’ям (Президента Фулбрайтівського товариства), означає «знак якості». Але коли помилка була установлена, інтрига залишилась за словом «діаспора» та всім іншим, про що я розповіла у попередньому нарисі. На жаль, про українську діаспору за кордоном я знала не більше, ніж про польську – в Донбасі. Отож треба було мати велике бажання та завзяття з одного боку і викликати прихильність із протилежного, аби реалізувати свою мету. Не кожен на це зважиться, як свого часу ніхто в Україні з моїх колег, окрім мене, не ризикнув прийняти запрошення до аспірантури в Ленінград (щоправда, там я на відміну від Львова була цілком «у темі»). Тож і цей чинник може спрацювати не на користь Круглому столу.

Повертаюсь до останнього в Донецьку. Після досить інтенсивного телефонного спілкування з МІОК за 10-12 днів до заходу мене ніхто не турбував, і я подумала, що його відмінили або перенесли на інший термін. Та все ж 23 квітня після трьох напружених пар в інституті, я втомлена, повертаючись додому, про всяк випадок, попутно вирішила зайти в університет управління, де мала відбутися зазначена подія. І тут ледь я відкрила двері в аудиторію 205, як опинилася у дружніх обіймах… І. Ключковської, а потім М. Галік. Така несподівано тепла зустріч нагадала мені ні багато, ні мало, як історичну, відому як «зустріч на Ельбі». Шкода, фотоапарата не було. Мабуть, ми, приблизно, так зустрінемося з А. Хранюк, Р.Петришиним, співїдоками по кав’ярні «У Діани» та іншими українцями, моїми новими знайомими здалеку.

Львів’яни господарювали, як вдома, завершуючи готування до Круглого столу, моя співробітниця М. Манейчик зі своїми вихованцями-школяриками – до урочистого привітання. Учасники спокійно збиралися і займали місця за довгим столом надзвичайно зручної для таких заходів аудиторії. Я по телефону нагадала о.Річарду про подію і охоче зустрічала своїх студентів – психологів V курсу, одна з яких (Катя Буркаль) 2 роки працювала у Каїрському театрі і виїздила звідти на гастролі в інші країни, а друга (Олена Окунь) 3 роки навчалася в Ізраїльській школі у підлітковому віці. В руках у мене були спогади третьої моєї студентки III курсу, майбутнього педагога (Христини Воз’янової), мама якої декілька років працює то в Чехії, то в Італії, а дівчинка періодично їздить до неї – не відпочивати, а допомагати, розриваючись між Донецьком і Прагою та Неаполем, між навчанням удома та роботою на чужині.

Тепло привітався зі мною і пан Гетьман Українського козацтва зі своїм куренем, із представниками якого я вже знайома з конгресу, деяких Микола Миколайович щойно представив. А вже о.Річарда  зустрічала з подвійною радістю. Так ми і розташувались поруч в одному ряду, який з боку Президії відкрив настоятель ГКЦ, котрого також знаю, з іншого боку опинилася колега, акушер – гінеколог (див. на фото зліва направо, на тлі фрагмента виставки дитячого мистецького плаката з міграційної тематики «Щире українське серце – Україні і світу!»). Нашими візаві були господарі цього гостинного та авторитетного  в регіоні навчального закладу, з яких найбільше запам’яталися автори грунтовних доповідей із завідувачем кафедри філософії і психології на чолі. Десь має бути представник ДІПІП, бо якщо вже його ректор, добра моя знайома проф. Коніщева Н.Й. не змогла прийти, то обов’язково когось надіслала (виявилось пізніше, що не тільки надіслала, але й доручила своїй аспірантці неодмінно послухати певних осіб). У Президії знайшли місця, окрім згаданих львів’ян, повноважний представник облдержадміністрації за дорученням її голови, проректор із НДР господарів. Останні розмістилися навпроти столу Президії. Всього чоловік 30.

Присутність Ірини Михайлівни в першу ж мить мене цілком заспокоїла, бо якщо вже конгрес так блискуче організувала зі своїми 20-ма однодумцями, то функції  модератора Круглого столу для неї…

Відкрили Круглий стіл 6-класники-козачата чудовими хореографічними мініатюрами, хоровим співом та віршами. Часу для підготовки у дітей було замало, але ми вже знаємо, на що здатна наша малеча, коли збудити її ентузіазм. Хлопчики та дівчатка радісно виконували свої ролі під керівництвом висококваліфікованого, талановитого педагога, самовідданого фахівця і наставника. Мені цікаво було ще й  спостерігати, як одними очима, виразом обличчя, помірними жестами, дистанційно керувала дитячим ансамблем Маргарита Володимирівна, а дітки розуміли, здається, й внутрішній стан свого гуру, віддано заглядаючи в її блакитні очі. По ідеології концерту відчувалася й козацька «рука» М.Пантелюка, що найшло потім підтвердження в розмові з М.В.Манейчик. У кінці найменший і найзавзятіший артист за християнським звичаєм підніс керівнику львівської делегації пасочку – незмінний атрибут Великодневих свят. Розчулені гості в боргу не залишилися, пригостивши діточок чимось, ймовірно, солодощами.

Термінове повідомлення з Англії, а потім із Умані примушує до переривання тихої розповіді про Круглий стіл у Донецьку і повернення до того, з чого почала. До заголовка. До отакого взагалі відношусь із надзвичайною відповідальністю, адже закладаю в нього ідею (будь-чого: статті, доповіді, тез чи іншого). Відповідальність зростає ще й тому, що МІОК не розподіляє останньої між собою та автором, не вносячи жодних коректив. Так ось над заголовком довго не замислювалась, адже ідею частково сформулювала для себе раніше, висловивши її у доповіді на ювілейній Фулбрайтівській конференції в Києві через 3 місяці після конгресу у Львові. Закінчила виступ попередженням, що слухачі можуть сприйняти мої міркування як сни Віри Павлівни. Можливо, так і сталося, бо віщувала я в глибокій тиші, а модератор секційного засідання пані Н. Висоцька в особистій розмові схвально віднеслася до повідомлення, проте додала: «Це вже дуже…». Мабуть, назвою доповіді заінтригувала й Президента товариства пані Мирославу, яка завітала на наше засідання з бажанням послухати її. На жаль, запізнилася: мені ще більше хотілося почути її оцінку, бо й сама інколи ловила себе на думці, що «це вже дуже…».

А сьогодні я майже упевнена у реальності ідеї, яку позначила у заголовку, проте частину її, як надто відповідальну, вилучила, хоча вона може бути також реалізована, але, скоріш за все, у віддаленій перспективі, та й якщо ми всі, українці, дуже будемо до цього прагнути. Для такої упевненості останнім часом появились деякі підстави.

1. Американці (не знаю, кого представляють: США чи Канаду, якщо останню то, можливо й МІОК до цього причетний), серед яких є жінка з українським родоводом, вирішили надати допомогу рівенчанам чи то західноукраїнцям у справі діагностики та адекватної корекції стану дітей, які страждають на аутизм. Із цією метою ініціатори знайшли в Англії відомого далеко за її межами фахівця (її я згадувала у попередньому нарисі про конгрес і «конгресменів») і попросили приєднатися до благодійної акції. Британка, мати сина-аутиста, поїде на краї світу, аби допомогти таким дітям, а вже від України, звідки емігрувала в Англію, ніколи не відмовиться (щойно повернулася з Італії, де була з подібною місією). Остання запросила й мене як єдиного в Україні фахівця, який читає в інституті спецкурс із проблем аутизму, та як багаторічного однодумця. Отже, з 30 червня по 2 липня ми, тобто представники української діаспори за кордоном із європейськими знаннями та досвідом і материнські українці, працюємо в м. Рівне.

2. Сьогодні в «Фактах…» з’явилося  інтерв’ю з американським ученим-етнографом, відомим режисером експериментального кіно Nаomi Uman, яка «приїхала в чужу (не зовсім чужу, адже її пращури жили в Україні до початку XX століття –  прим. автора) країну відчути, що таке бути емігрантом. А пізнала, як бути щасливою людиною». З пані Наомі  як із членом Фулбрайтівського товариства я познайомилася під час ювілейної конференції в 2007р. на шляху від американського посольства, де відбувалося прийняття учасників, до готелю. Наомі відрізнялася від усіх абсолютно лисою головою (про що вона з гумором згадує в інтерв’ю) і чимось нестандартним в убранні. Не знаючи англійської мови з одного боку і української з протилежного, ми цілком порозумілися. Я не могла лише запевнити американку, що не маю ніякого відношення до кіномистецтва, отримуючи запрошення на зйомки в Умань (американка цікавилася Трипіллям). Запрошення на демонстрацію своїх фільмів у нашому інституті Наомі прийняла, на відміну від мене, миттєво і без вагань. Наступного року за тих же обставин ми знову зустрілися в Києві, і Наомі повідомила, що купила хату недалеко від Умані і мешкає там. Лише сьогодні, прочитавши інтерв’ю, я пригадала, що новину моя знайома повідомила з радістю. В той час я не могла адекватно оцінити її настрою, тому що, мабуть, ні при знайомстві, ні при повторній зустрічі всерйоз її не сприймала. Даремно! Хоча б урахувала, що серед фулбрайтівців посередніх людей не може бути. А з інтерв’ю відчула, що моя знайома, скоріш за все, може бути дуже близькою і зрозумілою мені на відміну від переважної більшості з мого оточення і не може не представляти інтерес для МІОК.

 Отже, гарячково шукаю її візитку, аби терміново зв’язатися заради реалізації нової ідеї. А вона така: ми з британкою зустрічаємося у Борисполі, їдемо рівненським авто до цілі, забираємо по дорозі американку, а перед цим учотирьох (з водієм) хутесенько збираємо у неї на городі огидних колорадських жуків (у неординарних європейських професорів, можливо, й ноу-хау на цей випадок відпрацьований), прямуємо разом до Рівного. Там поселяємося у номері готелю, заброньованого для пані Ольги, і таким чином цілодобово насолоджуємося спілкуванням, займаючись кожен своєю справою із максимальним ккд.

Ми пам’ятаємо, чим став художній фільм «Людина дощу», в якому головний герой був типовим аутистом. А якщо створити спеціальний, хоч на 10-15 хв., фільм для фахівців, батьків і всіх зацікавлених осіб… Такий шанс для України гріх було б випустити (пишу ці рядки в день Святої Трійці).

Отже, і в цьому епізоді передбачається  взаємодія діаспорян-європейців (і не тільки) з моїми співвітчизниками на території України, але вже у більш широкій коаліції. То хіба це не те, що я закладаю у заголовок! А втім, кого я переконую? Себе, в першу чергу, як виправдання перед МІОК за, можливо, надмірну самостійність, самовпевненість.

А тепер відносно коаліції. Програма ім.Фулбрайта, як відомо, об’єднує вчених різних галузей і віку, а також студентів США і багатьох країн, у т.ч. і України. Випадково чи ні, але керівники її в минулому і сьогодні – громадяни США українського походження, які добре знають наші проблеми і щиро віддаються справі, а президентами товариства є наші співвітчизники. Це надзвичайно плідне і цікаве співробітництво здійснюється під патронатом посла США , який особисто приймає досить активну участь, в чому я мала можливість упевнитися.

Мабуть, немало українців працюють за іншими програмами, грантами з іншими країнами. Наприклад, моя співробітниця по кафедрі співпрацює за програмою «Фрейдове поле» з Францією і щорічно проводить там стажування. Але про тамтешню діаспору від неї нічого не чула. Сьогодні я приймаю участь зі своїми студентами у Міжнародному літературно-мистецькому конкурсі, присвяченому померлим від СНІДу. Журі, як я розумію, буде неоднорідним у національному відношенні, а останній етап має відбутися, здається, у Вашингтоні. Фонд Сороса…

Не знаю, чи має відношення в останніх епізодах наша діаспора. Я до того, чи координує хто ці розпорошені та різноманітні сфери міжнародної діяльності.  Або чи володіє хтось або якась державна структура (на законодавчому чи виконавчому рівні) хоча б інформацією аби аналізувати, систематизувати її, щоб спрямовувати в певне русло, чи все відбувається стихійно, емпірично, а ми, як вівці, йдемо за будь-яким пастухом, поводирем.

Пригадую звернення діаспорян на конгресі до України:

1) допомогти з підручниками, українськими книгами, підготовкою учителів з української мови і т. ін.;

2) використовувати діаспору на користь України.

Я не впевнена, що докладаємо достатньо зусиль навіть для того, аби використати «манну небесну» (засуха, звісно, погано; добрий урожай – не вміємо вчасно і без збитків зібрати, зберегти та по-хазяйськи розпорядитися), адже нам не вистачає чогось архіважливого, аби хоч у своїй країні навести лад зі своїми ресурсами.

Тож створення МІОК свого часу було вкрай назрілим питанням, можливо, діаспора… (Ось і Д.Павличко пропонував на конгресі обирати до парламенту представників діаспори за певною квотою: від кожної країни – члена СКУ по особі). Нерідко відвідує думка, хто ініціатор такої хорошої ідеї, але функції інституту будуть розширюватися, поглиблюватися і, враховуючи, що МІОК – єдина державна структура (міні-), невдовзі він не в змозі буде об’єднати все і вся такими обмеженими штатними можливостями.

Цього разу перериваюсь до наступної зустрічі із гарячим серцем Західної України – гостинним Львовом і цвітом української нації.