Дорошенко С.І. (Львів)

НА ШЛЯХУ ДО ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: ВИСВІТЛЕННЯ НАСЛІДКІВ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ ДІЯЧАМИ МІЖВОЄННОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ У ФРАНЦІЇ

Стаття є спробою аналізу наслідків політичного режиму радянських часів діячами міжвоєнної української еміграції у Франції. Автор наголошує, що негативна оцінка радянського тоталітарного режиму представниками української еміграції у Франції активізує процес звільнення сучасного українського суспільства від антидемократичного спадку.

Концепція громадянського суспільства, сформована як усвідомлення переходу суспільства на вищий етап свого розвитку, є ключовим поняттям сучасної політології. В основу динаміки нової суспільної реальності вона ставить ідеї індивідуальної свободи громадян, автономність громад, їхнє право творити спілки та асоціації, спроможні формулювати і реалізувати свої інтереси.
В Україні, де громадянське суспільство перебуває на етапі становлення, особливо гостра потреба посилення уваги до зазначеного кола проблем. У цьому контексті безумовний інтерес викликають історичні здобутки численної групи наших співвітчизників, які, опинившись у конституційному полі Франції Третьої республіки (1875-1940), продемонстрували яскраві приклади громадського життя, придатні для аналізу та практичного використання  в умовах сучасності.
Активне і фахове дослідження наукової проблеми української еміграції у Франції започатковано публікаціями українських , а також французьких  істориків українського походження . Перші кроки зроблено також для вивчення політологічного аспекту зазначеної проблеми . Зрозуміло, цього недостатньо для всебічного аналізу особливостей українського колективного життя, що в контексті глобального і загальноєвропейського політичних процесів розгорталося у Франції в період 20-30-х  років ХХ століття.
Метою повідомлення є висвітлення громадського життя українців у Франції; поставлено конкретні завдання: 1) встановити причини появи українських емігрантів у Франції, 2) визначити особливості входження українців в структуру громадянських відносин Третьої республіки, 3) охарактеризувати деякі інформаційно-аналітичні матеріали еміграційних видань з оцінками режиму радянських часів, які дозволяли формулювати і артикулювати громадську думку українським емігрантам.
1. У Франції українці опинилися як складова частина глобального міграційного процесу, а також як елемент української геополітики, яка традиційно розвивалася у західному напрямі.
У всі часи рушійною силою міграції залишається боротьба особистості за своє власне самоутвердження у соціумі, за пошук кращих умов для більш цивілізованого існування, у тому числі засобами соціальної мобільності в національному і транснаціональному просторі. Еміграція з одної держави завжди накопичує суспільні багатства другої держави і позначається на світогляді великих мас людей, які таким чином можуть вступати у взаємодії з суб’єктами, які вірять у свою здатність вирішувати малі та великі справи в суспільстві, яким не чужі суспільні проблеми інших.
Українську еміграцію до Франції викликав об’єктивний розвиток історичних подій, і в першу чергу тих, котрі від IX століття спонукали французьких політиків цікавитися українською державністю і українським народом . Після знищення Козацької держави наприкінці ХVIII століття українська геополітика і відповідний міграційний потік з України, як раціонально вмотивований процес, постає лише в 1917-1920 роках. Кількість українців у Франції починає активно зростати, досягнувши найвищого рівня у цій країні в 40 тис. осіб наприкінці 1920-х років . Перед тим і пізніше українців у Франції було менше. На початку ХХ ст. виникає нове явище, яке Жан-Бернар Дюпон-Мельниченко розглядає як “важливий етап присутності української спільноти у Франції” , характерними рисами якого є численність,  участь у суспільно-корисній праці, ідейно-політична багатовекторність,  структурованість громадського життя і його культурна різноманітність. Пропонуємо розглядати міжвоєнну українську еміграцію у Франції як внутрішньоконтинентальне явище, пов’язане з виїздом за межі етнічної української території на тимчасове або постійне місце проживання, зумовлене військово-політичними, економічними, релігійними причинами, в основі якого лежало суб’єктивне бажання індивіда в зміні місця проживання. Важливо і те, що кількісний склад українців на території Франції не міг суттєво вплинути на демографічні показники ані вітчизняного населення на батьківській землі України, ані на склад і питому вагу корінного населення Франції, у середовище якого інтегрувалися українські емігранти. Питання в іншому: Україні дуже бракувало тих мобільних, амбітних, енергійних, сповнених творчої наснаги, фізичної сили й сміливості людей, наших співвітчизників, які, не маючи змоги впливати на політичний процес у суспільстві, в якому живуть, виїхали за межі своєї етнічної території і осіли на заході Європи, спричинившись до вирішення актуальних, з точки зору національних інтересів Франції, економічних проблем, у першу чергу відбудови зруйнованого війною господарства. Варто наголосити на тому, що у взаєминах між українським і французьким народами ніколи не було відкрито ворожих відносин.
2.  Рішення пов’язати свою долю з більш цивілізованою Французькою Республікою виникло у наших співвітчизників під впливом обставин, які становили реальну загрозу для їхнього життя, здоров’я і гідності. Це й викликало явище еміграції. Конституційне законодавство 1875 року визначало Францію суверенною державою, парламентською республікою з демократичним режимом влади, у якому наголошувалося на правовому забезпеченні процесів, що відбувалися у суспільстві. Загальний напрям розбудови французької демократії визначали централізація державно-політичного життя, широкий спектр ліберальних цінностей, серед яких визначальне місце належало конституціоналізму й академічній свободі. На цій принциповій основі зростала громадянська культура, яка спонукала “замученого, приниженого, відкинутого, неосвіченого індивіда до звільнення. До боротьби за емансипацію – усіх, кому соромно за себе, хто відмовляється від себе – колишнього. Хто готовий заплатити за звільнення”.  
Серед громадських організацій,  які, зростаючи кількісно, структурували французьке суспільство (громадянське суспільство-ІІ – за Дж. Александером), особливо виділяються історично перші: Об’єднання ветеранів війни і Асоціація державних службовців (в 1933 році спричинили відставку кабінету Поль-Бонкура). З’являється і новий учасник політичного процесу, засоби масової інформації. Газети й журнали перетворюються на так звану “четверту владу”.  
Отже, українці потрапили у політико-правове поле державної нації, суспільство якої стало на шлях формування розвиненої мережі громадських організацій, яка гарантувала людині дотримання важливих і обов’язкових прав і свобод, розвиток мережі власних громадських організацій, а отже – громадське спілкування.  Цим повною мірою скористались наші емігранти (90% з них – це галицькі і волинські селяни, а 10 % – колишні вояки УНР ), які, займаючи найнижчу сходинку французької соціальної піраміди, продемонстрували здатність долучилися до розбудови оборонного, економічного, наукового, культурного потенціалу Французької Республіки. Уже перші з них, мінімально впорядкувавши свій матеріальний стан, демонстрували прагнення до налагодження свого колективного життя. Вони створюють різноманітні масові організації (земляцькі, культурні, національні, політичні, економічні, релігійні) – громади, центри, спілки й товариства; займаються видавничою діяльністю. Зокрема, Українська Громада в Шалеті (1924) набуває і власними силами впорядковує нерухомість: приміщення їдальні для 80-90 людей, невеликий господарський комплекс, клуб, у якому у вільний від роботи час організовуються вечірки, шахматні турніри; члени громади передплачують і читають пресу, відвідують курси французької мови, їздять на екскурсії до Парижа . А Товариство бувших Вояків Армії УНР стає філією найстаршої і найвпливовішої у Франції громадської організації Об’єднання ветеранів війни .
Ці приклади ілюструють, як саме наші емігранти,  розміщені у різних регіонах країни, реалізують право на громадську діяльність, забезпечене конституційним законодавством Третьої республіки. Поступове входження в інформаційний простір і соціально-економічні структури Франції, пізнання цінностей ментального рівня, способу мислення, національної культури, а також визначальних рис характеру французів, громадянська соціалізація яких відбувалася у руслі європейської демократичної традиції, має наслідком активізацію громадського життя українців. Емігранти долучаються до розв’язання як організаційно-побутових, так і політичних проблем  глобального рівня і значення. Останні мають метою  розкриття сутності “комуністичного режиму, абсолютно тотожного класичному зразкові тоталітарного режиму”  .  Що виразно ілюструють пресові видання, які подають свідчення невимовно тяжких наслідків режиму радянських часів, якому не властива відмова від політики силового тиску і формування політичної культури компромісів.
3. Представники першої хвилі нашої еміграції безпосередньо й особливо гостро відзначали, з яким нерозумінням влада, журналісти, звичайні громадяни країн Заходу поставилися до факту більшовицької влади на території колишньої Росії і, зокрема, до більшовицької окупації України. І лише після того, як своє захоплення більшовизмом стало активно виявляти суспільне середовище європейських комуністів, західні уряди більш тверезо оцінили характер і методи більшовицького владарювання, інформація  про які доходила до цивілізованої Європи з різних джерел.
Особливо активну діяльність у цьому напрямі розгорнули діячі української еміграції у Франції (і інших європейських країнах), згуртовані навколо часопису “Тризуб”. Аналізуючи інформацію, що надходила зі сходу Європи, вони прагнули розкрити очі політичним і громадським чинникам цивілізованого світу на актуальні й необхідні наслідки більшовизму в основних галузях суспільного життя. Злободенні публікації малювали кроки антинародної влади, яка в своїй політиці все відвертіше керувалася принципом “après nous le déluge” (після нас хоч потоп). Було доведено, що законотворчість робітничо-селянського уряду націлюється на формування соціальної політики, за якою працівника, котрий підлягає звільненню з підприємства чи установи, позбавляють права на користування продовольчими і промтоварними картками; а одночасне позбавлення такої особи помешкання демонструє, наскільки байдуже радянські урядовці ставляться до проблеми виживання звільнених робітників, яких  закон позбавляв і помешкання, і можливості придбання харчів на час ймовірного безробіття.
Логічним продовженням такої політичної лінії були кроки більшовиків у галузі освіти. Їх фахово аналізує Степан Сірополко (1872-1959). Він, один з творців нового українського шкільництва свідчить, що радянські урядовці рішуче взялися за вилучення із шкільного вжитку тих підручників, які містили такі “недоліки” ідеологічного плану: визнання базою виховної роботи не соціалістичне, а індивідуально-родинне оточення селянина; несприйняття класового виховання дітей; заперечення антирелігійної роботи школи; усунення від пропаганди політичного значення Червоної Армії; виховання у дітей націоналістичних почуттів. У цьому – наголошує видатний український педагог і бібліотекар – зміст більшовицької педагогіки і соціально-освітньої політики більшовиків, за якими завдання молодого покоління, школи “є службове щодо політики” .
 Українська еміграція у Франції, яка була віддаленою від батьківської землі й тому не могла висвітлювати всіх аспектів і наслідків більшовицької політики голодомору 1932-1933 років, все ж приділяє значну увагу цій проблемі. В листах земляків, які публікував часопис, містилися документальні свідчення про таке: “скрізь на просторах нашої землі панує зараз голод, голод, якому ще не було в нас прикладу. І мруть виснажені люди”. Серед опублікованих матеріалів ми не знайдемо точних цифр гіркої статистики трагедії народу України. Щодо цього наукова полеміка остаточно не завершена й сьогодні. Тому особливе значення, на нашу думку, має публікація часописом окремих матеріалів Громадсько-Допомогового Комітету Української Еміграції в Румунії. Державний кордон цієї країни таємно перетинали сотні біженців. І вже сам факт біженської хвилі з України був проречистим і переконуючим доказом жахливого стану народу під владою більшовицького режиму. Частково біженцями опікується офіс Нансена, як інституція при Лізі Націй, яка також займалася емігрантами. Вона ж (інституція Нансена) відгукнулася на звернення УГДК у Румунії, надавши відчутну фінансову допомогу біженцям (мали погасити після 1935 року). Але значення видавничої діяльності української еміграції уже в тому, що  унаслідок української громадської ініціативи в середовище наших співвітчизників оперативно потрапляла інформація про акції гуманітарної допомоги біженцям. Це мало сприяти заснуванню комітетів допомоги усім “тим, які збільшують тепер наші емігрантські ряди, але які знаходяться в невимовно гіршому становищі, як старі емігранти”.
Таким чином, присутність українського чинника у Франції є об’єктивним наслідком глобального міграційного процесу, а також української геополітики, що розвивалися, зокрема, в період 20-30-х рр. ХХ століття. Продемонстровано яскравий приклад позитивної співпраці і взаєморозуміння  з французькою державною нацією, що дозволило українцям самоорганізуватися і самостійно реалізувати важливі питання на рівні громад, полегшивши державі виконання її функцій. Аналіз досвіду організованого громадського життя, набутого нашою діаспорою у Франції, засвідчує реальність можливостей, які відкриває життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією і законами, на формування громадянського суспільства, яке можна розглядати як опору демократії та як вияв свободи. Негативна оцінка радянського тоталітарного режиму представниками української міжвоєнної еміграції у Франції активізує процес звільнення сучасного українського суспільства від антидемократичного посттоталітарного спадку. З огляду на це, передбачається зникнення тоталітарних стереотипів свідомості, подолання, зокрема, відчуженості значної частини народу від громадського життя й політики;  зрештою – використання на практиці  інститутами влади принципів демократії, що оцінюватиметься як реальні індикатори на шляху формування в Україні громадянського суспільства.