Наталя Литвиненко-Орлова:
Я вже 32 роки не бачила як цвітуть сади

          Мурманськ-одне з найбільших міст на півночі Російської Федерації, розташоване на Кольському півострові РФ. Це багатонаціональне місто є важливим економічним, науковим, культурним та адміністративним центром Мурманської області.

          Тут, в далекому і холодному краї РФ мешкає понад 150.000 українців, а з них 40.000 у самому Мурманську. Вони є найбільшою національною меншиною в регіоні. Серед цих українців живе енергійна патріотка своєї Вітчизни пані Наталя Литвиненко-Орлова – голова Національно-культурної автономії українців Мурманщини. Кому хоч раз довелося зустрітися з нею, той назавжди запам’ятав цю цікаву жінку з ораторськими та дипломатичними здібностями, зі здоровою і вдумливою логікою, з чітким формулюванням думки… Хоча пані Наталя не має вищої освіти (за професією перукар), проте її інтелектуальній обдарованості можуть позаздрити деякі професори. Її поважають скрізь: у Росії, Україні, Америці, Австралії.., навіть комуністи – за її тверду, стійку і незламну позицію.

          В 1996 році пані Наталя прийшла в занепадаюче Українське товариство, підняла його майже з руїни і діяльність товариства стрімко зросла. У 1998 р. очолила Національно-культурну автономію українців Мурманщини (НКАУМ). Для розвитку і процвітання громади не жаліє ні часу, ні енергії.

          Наталя Литвиненко-Орлова народилася 9 травня 1951 р. в м.Харкові, жила з мамою на Донеччині. Переїхала до Мурманська, де проживає з 1977 року. Виростила трьох синів, яким прищепила любов до рідної мови, культури і традицій.

          У 2007 р., згідно указу Президента України В. Ющенка, нагороджена Орденом України «За заслуги» 3 ступеню.

          – Пані Наталю, насамперед попрошу познайомити читачів з історією українського товариства на Мурманщині.

          – Спочатку воно  було зареєстроване як “Українське культурне товариство”. Зараз переросло в Національно – культурну Автономію українців Мурманської Півночі Росії, якій 22 лютого виповнилося 10 років, але це є те ж саме товариство, що було засновано в 1998 році. А загалом нашій громаді в Мурманську, тобто самому українському рухові, вже 17 років.

          – Нині в Мурманську та області мешкає 150.000 українців, які виїхали в цей далекий край з різних причин, переважно в радянські часи. Як починалося формування української громади в Мурманську?

          –  Мені важко сказати про початок заснування громади, адже я прийшла в товариство пізніше. З тих перших людей застала тільки Станіслава Скорбенка (перший голова товариства “Лелеки”), Аллу Марчук і Ніну Мізєву. Перед тим були ще й інші люди, щиро віддані українській справі. За власні кошти певний час видавали газету “Українське слово”. То були великі ентузіасти, які пізніше виїхали в Україну. В 1997 році я була делегатом ІІ Всесвітнього форуму українців у Києві. В тому ж році побувала у Москві на Конгресі Об’єднання українців Росії (ОУР). Під час цих поїздок зустрічалася і знайомилися з керівниками українських громад і національно-культурних об’єднань майже з усіх куточків Росії та колишнього СРСР. Тоді зрозуміла, що в них робота йде набагато успішніше. Саме їхній досвід надихнув мене на більш активну працю, яка не була легкою, бо не всі українці в Росії є свідомими, до того ще почалися цькування як з боку «своєньких» яничарів, так  і з боку тих, хто мав би нам допомагати, а не заважати.  Якщо можна радіти тому, що губернатор Мурманської області Юрій Євдокимов має до нашої Громади дуже комплементарне ставлення, то при цьому доводиться ні на хвильку не забувати, що в нього є такі помічники, які роблять шкоду і нам, і йому. Нещодавно на зустріч з губернатором були запрошені лідери національно –культурних об’єднань, але мене на запросили… А губернатор ще на початку зустрічі поцікавився, а чому немає Наталії Георгіївни?… А ще й почав хвалити хор «Лелеки», тобто наш хор… Отож, ті, що ділять нас, українців, на «хароших і плахіх» самі й опинилися в незручному становищі, якщо не сказати –дурному.  Тут варто пригадати слова, які казала моя мама: «Брехня не зустріне, так догоне…» Отож вийшло, що та брехня спіткала їх саме в кабінеті губернатора. Ці люди, зі своєю хибною шовіністичною ментальністю, зробили чимало шкоди, аби вбити клина і в наших відносинах з обласним відділом культури. У відділі культури сидять таки розумні люди, які роздивились що до чого і зробили певні висновки. Наших талановитих дівчат – «Лелечок» належно оцінили і тепер ми буваємо гостями пісенних фестивалів в Україні, в Москві…  І ця ж боротьба за місце під сонцем точиться не день, не два…  Ці «доброзичливці» докладали якнайбільше зусиль, щоб зліквідувати нас у самому зародку. Отож існуємо і працюємо, як кажуть, не завдяки, а всупереч перешкодам. Прикро, що їм допомагають наші яничари. Проте, сьогодні можу сказати, що наша діяльність дійсно пожвавилась. Зокрема тоді, коли до нас прибула професійна людина з України пан Володимир П’ятих, який значно пожвавив культурну працю нашого товариства. До нас приєдналося чимало дівчат з добрими голосами і ми за короткий час створили п’ять театральних дійств. Поставили театралізовану музичну виставу “Сорочинський ярмарок” за моїм  сценарієм. У цьому дійстві брало участь 56 осіб, не враховуючи дітей і троїстих музик. Від початку до кінця з нами працювали ЗМІ. Після спектаклю люди не хотіли розходитися. Прикро, що на наші запрошення не відгукнулися українці ні з міської та обласної адміністрації, ні з обласного комітету культури. Ніхто не прийшов з квітами, ані навіть з добрим з словом… Але нагадаю, що то був 2003 рік, – тепер би прийшов і сам губернатор. Також відзначили “Рік України в Росії”. Але раділи з того дуже мало, бо знали наперед про наслідки того “святкування”. Спочатку “Рік України”, а потім “Рік Росії в Україні”, хоча, насправді, Росія в Україні вже триста років. Намагалися святкувати Переяславську раду чи зраду-не знаю як правильніше. Зрозуміло, що не може і не повинно бути китайського муру між Україною і Росією – повинні бути добропорядні стосунки між двома сусідніми  державами, але не можу спокійно дивитись або слухати, коли Росія демонструє свою зверхність по відношенню до України. Мене це дуже тривожить, але все ж таки “Рік України в Росії” пройшов і ми доклали багато зусиль, щоб якнайповніше показати те, що ми можемо зробити для українців. Коли я мала розмову на радіо, то так і заявила, що ми працюємо не в рамках цього “Року”, а в рамках тієї великої любові до української землі, де народилися і навчилися ходити… Також провели вечір творчості поетеси Ліни Костенко. Успішно пройшло свято української мови. Це були не тільки рядки нашого генія Т.Шевченка… Це була передчасна смерть В.Івасюка, Ігоря Білозіра, Івана Миколайчика. Був також вислів нашого улюбленого жартівника з Коломиї Миколи Савчука, якому належить іронічна фраза: “Українська мова-це найтяжча мова в світі… Бо її не можуть вивчити навіть деякі українці…”

          – Чи створення Національно-культурної автономії відповідає російському законодавству?

          –  Ми створили автономію згідно з Федеральними законом Росії, підписаним президентом Єльциним. Започаткував НКАУ в одному часі з українською громадою  Карелії і Далекого Сходу. Я розраховувала на те, що цей закон буде здійснюватись, особливо його статті, які передбачають фінансову підтримку, ефірний час на радіо, телебаченні тощо. Хоча на радіо нас запрошують, але це не є наші постійні передачі, а хотілося би їх мати.

          – Вже стало традицією, що як тільки створюється якась організація-на шляху до її розвитку стають люди, які створюють перешкоди. Часто бувають розколи в Громаді. У Вас є такі проблеми?

          – Аякже! Наприклад, така “особистість” як Володимир Пеляк. Ох і яничар! У  Мурманську поширений рух “Возрождєніє Мурмана і отєчєства”  і якраз оцей Пеляк там. Коли ми йому запропонували стати головою товариства “Лелеки”- а я очолювала при ньому НКАУМ,- він погодився, бо знав, що матиме з того неабияку користь. А саме: в нас на місцевому рівні давно існує малесенька модель союзика Білорусі, Росії та України. А товариш Пеляк, як складова частина України, увійшов у цей союз. Він мене пилить до цих пір, робить всілякі перешкоди. Вислуговується перед товаришами як тільки може, навіть якщо доводиться пожертвувати своїми співвітчизниками.

          Кожний десятий на Кольському півострові – українець, але не кожен хоче бути українцем, рясніє яничарами. Є в нас і псевдоукраїнські організації. Її начебто заснували українці, але одні з політичних міркувань, інші з інших. Організація “Украинское культурноє общество”, яку очолює якийсь там генерал без армії. (бо має статус УКО, але не має членів цього УКО). Він також очолює спілку комуністів Мурманська.  І йому це потрібно, бо йде по сходинках до своєї мети. Прославляє кратність трьох республік, прагне відновлення СРСР. Вони не цікаві у творчому плані, бо працюють тільки на політику. Але й у нашій громаді також є люди, які не хочуть незалежної України. Але там є толерантність, порозуміння. Люди готові вступати в діалог, вивчати і після того робити певні висновки.

          Ми мали приміщення у місцевому будинку офіцерів, але через політику, яку нам там накидували, були змушені піти звідти і тому зараз ми безпритульні.

          У Мурманську багато відставних військових, які ще досі живуть старими радянськими стереотипами. Після виходу на пенсію чомусь багато тих людей працює в обласній адміністрації на високих посадах. Багато з них хочуть бути українцями, але не можуть мене підтримати, бо відразу підпадають під пильне око. У Росії це ще досі спостерігається.  А дехто свідомо і вперто не хоче бути українцем і в нас через це часто виникають суперечки. Внаслідок того, що ми не вміємо толерантно шанувати думку один одного, два роки тому виник розкол Громади.  Бачте, дехто вважає, що всі повинні жити в стані  «ранєнія налєво» Люди забувають, що вже скільки років  Україна незалежна, а з мене все ще вимагають, аби я шкодувала за «союзом». А коли відмовилася, то мене «наші» ж яничари оголосили ворогом. А самі вперто не хочуть вивчати ні історію України, ні її звичаїв, хіба що «с пєсєн слов нє вибрасивают», бо й розмовляють російською. То ж хіба то українська Громада? Але є в мене досить багато однодумців. Зокрема новий співголова Громади, який є родом з Івано – Франківщини, Богдан Лаврів. Покладаю надію, що тепер буде легше працювати. Пан Богдан – це людина, яка має неабиякі здібності в керівництві людьми, адже він профспілковий лідер такої великої організації як «Мурманоблнефтегазразведка»

          – Кілька років тому Ви їздили до США…

          – Так. В 1999 р. я перемогла в конкурсі “Community Connections Non-Prot Management Training” і на запрошення американської фірми “Heartland International” протягом трьох тижнів студіювала громадсько-просвітянські студії в м. Чикаго. Мала можливість жити в середовищі тамтешніх українців, що також посприяло корисному обміну досвідом і розширенню зв’язків зі Світовим українством.

          – А ви співаєте українських пісень? Також згадували про хор?

          – Складненько з хором! Не маємо грошей, щоби дати керівникам хоч би невелику платню. До кого не піду-ні в кого не випросиш ні копійки. На членські внески теж не сподіваємося, бо зараз ми їх скасували, тому що до громади приходять люди бідні, а багатих серед нас мало. Гроші потрібні скрізь і всюди. Не вистачає також музичних інструментів. Не маємо путньої сопілки, не кажучи про цимбали, скрипку  та інші інструменти. А ще проблема з костюмами, хоча дещо пообіцяв київський ансамбль бандуристів. Проте, попри всі негаразди хор є, він співає і вже добре відомий… Останнім часом не відмовляє губернатор в фінансуванні наших поїздок на фестивалі, але керівники працюють щомісяця і їх праця повинна бути відзначена, бо робота така ж, як і будь-яка інша.

          – Ви є автором проекту “Проща до української хати”. Розкажіть будь ласка про нього.

          – В дитинстві разом з мамою мені довелося жити в справжній українській хатині, яка невидимим вогником приваблює і кличе мене до тієї Святої землі на Сумщині, по стежках якої вчилась ходити я, всі мої рідні, мої діти, і на якій я почула перші українські пісні. Отож, свою театралізовану розповідь про українську хату я готувала скрізь спогади свого дитинства.

          Ми вклонились Святій Українській Берегині – Українській Хаті. Так, – Б е р е г и н і, бо саме Хата заклала в нас чесноти Правди і Гідності, зберегла  українську мову, вишиванку, тепло печі, ранішній запах свіжоспеченого хліба і віру в Бога. Хата передала нам утаємничені чари зимових вечорниць і літніх “досвіток”, терпкий присмак  материнки, деревію і калини. Благословила нас ласкою і мудрістю Маминої Пісні. Хата назавжди заповідала нам  смак Різдвяної Куті і Великодньої Паски, колядку, щедрівку. Ми завітали до тієї Хати, що колись навіть замка не мала. Примикали її лише деревинним дрючком, який встромляли у клямку дверинну, – побачиш, бувало, ту деревинку, або дубця у дверях, ото й знаєш, що Господарі десь у справах, або на городі. Щемною дитячою пам’яттю озвалась до нас Хата Слобожанщини, Київщини,  степів Таврії, Поділля, Закарпаття,Полісся, Волині. Змахнула росяну сльозу і вклонилась до нас Хата моєї Сумщини, Донеччини, заслала нам уклін Хата з гордовитих чубатих і вічно зелених Карпат, Буковинська Хата пригорнула нас піснею, а стиглим “Симиренківським” яблуком посміхнулась до нас  Хата Черкащини. Реалізація цього та інших проектів стала можливою завдяки наполегливій праці наших «Лелек», бо яким би не був цікавим та якісним сценарій, а ще ж потрібно аби люди, які працюють над його вивершенням були талановиті, захоплені Україною та ще й старанні.

          – В українсько-російській історії дуже мало яскравих сторінок. Як вам, українцям, живеться серед росіян?

          – Страшна реакція на українську мову! Зі мною працює одна росіянка і вона, як тільки з кимось почну розмовляти українською, закипає злістю і кричить: “Перестань розмовляти українською! Ти в Росії живеш!” З цього роблю собі висновок, що не тільки десь там, на верхах, але й пересічні громадяни люблять Україну настільки, наскільки вона згідна штовхати російський віз. Або ще в рамках української пісні-пісня гарна, але української держави не потрібно, мови не потрібно…

          Є, безперечно, порядні росіяни. Але навіть серед тих порядних, інтелігентних, які радіють, що є демократія, є такі, в котрих демократія закінчується там, де починається розмова про державність України…

          – Мені відомо, що Ви учасниця Мурманського Майдану у 2004 році…

          – Так, я член мурманського Майдану 2004 року. Нас вийшло четверо на найбільший майдан у Мурманську. Ми мали українські прапори і гасла, але ми нікого не зваблювали до таких дій, а просто пішли ті, хто не міг не піти. Деякі яничари були збиті з пантелику, бо взнали про наш вихід на Майдан через кілька днів. Відтак глузували з нас, адже довелося побувати у відділенні  міліції. Але то не те… Бачте, в театрі життя всі люди актори, але грає хто якої може, і грає так, як кому дано. Хтось грає виключно того, кого хтось! хоче, або хочуть в ньому бачити, а хтось грає сам себе… Це велика розкіш, – грати самого себе, я це дуже добре знаю. Отож ті, хто не може собі цього дозволити, дуже хибно почуваються в своїй же неповноцінності, хоч нізащо в тому не признаються. І люто заздрять тим, хто розкошує внутрішньою свободою, національною гордістю і величчю Духа.

          – Ви підтримуєте зв’язки з товариствами в інших країнах світу чи тільки в межах Російської федерації?

          – Переважно ми листуємось з поодинокими особами та деякими товариствами. Отримуємо газети “Вільна думка” з Австралії, “Українську думку” з Великобританії. Там читають мої матеріали, які надсилаю від імені нашого товариства, і тому схиляюся до думки, що українці і на п’ятому континенті, і в західній Європі, і в Росії-це велика українська родина. Найбільше зв’язків маємо з Об’єднанням українців Росії, тобто з громадами з усіх куточків РФ. Дружимо з іншими національними меншинами Мурманська, зокрема татарами, місцевим народом- саамами. Разом проводимо різні свята.

          – Чи не виникало у Вас бажання покинути Мурманськ і повернутися на рідну землю-Україну?

          – Признаюся, що я вже 32 роки не бачила як цвітуть яблуні і взагалі-як цвітуть сади в Україні. Я хочу і обов’язково переїду в Україну, але поки що маю обов’язки в Мурманську. Навіть відчуваю, що можу значно більше зробити в Україні, тому що свідомих людей там значно більше ніж тут. Та  хочу зазначити, що в Україні нема Державних програм щодо заохочення українців повертатися додому. Маю на увазі соціальні проблеми. Я прожила в Мурманську великий відрізок часу, але все, що зароблялося, відносилось до харчових крамниць і до аптек… А щоби поїхати і купити якусь квартиру в Україні, то грошей вільних немає. А продати тут і їхати купувати в Україну – це також проблематично. Ціни на ринку квартир плигають немов шалені – і в Росії, і в Україні. Може статись так, що тут продам, а там не куплю… У такій ситуації потрібна державна підтримка,  якщо держава зацікавлена в поверненні своїх небайдужих українців!… Можу лишень повторитись, що я могла б ще бути дуже корисною своїй улюбленій Україні, але… «Я виліплена вся із України і Україна вся до крапельки в мені…»

          – Дякую за відверту розмову і бажаю успіхів у подальшому розвитку української культури на далекій Мурманщині!

З Наталею Литвиненко-Орловою
розмовляв Юрій Атаманюк