Гарвардський центр українознавства: модель відродження національної ідентичності

Наталія Гумницька
Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»
вул. Степана Бандери 32-Д, 79013, м.Львів, e-mail: iiec@polynet.lviv.ua
«Ніяка нація не зможе продовжувати свого існування, якщо база її ідентичності – історична пам’ять – не буде науково розбудовуватись»

«Наука займає в системі культури основне значення як її теоретична база, сума досвіду та джерело натхнення»
Омелян Пріцак

«Пізнайте правду, а вона вас визволить»
Святе Письмо

Автор статті на прикладі Центру українознавчих студій у Гарвардському Університеті розкриває концепцію національної ідентичності, опрацьованої теоретично і впровадженої на американському континенті світової слави сходознавцем Омеляном Пріцаком; аналізує історичні причини втрати національної ідентичності українцями, обґрунтовує створення центрів українознавства у світі як реального механізму повернення і відродження історичної пам’яті української нації та інтеграції її у співтовариство розвинених націй світу.
Ключові слова: національна ідентичність; історична пам’ять; націєтворчі науки; національна культура; національна наука; українська еміграція; українознавчі центри; інтеграція; позитивний образ.
Автор статьи на примере Украиноведческого центра в Гарвардском университете раскрывает концепцию национальной идентичности, теоретически доказанной и практически реализованной на американском континенте мировой славы востоковедом Омеляном Прицаком, анализирует исторические причины потери национальной идентичности украинцами, обосновывает создание украиноведческих центров в мире как реального механизма возрождения исторической памяти украинской нации и ее интеграции у сообщество развитых наций мира.
Ключевые слова: национальная идентичность, историческая пам’ять, национальная наука, национальная культура, украинская емиграция, украиноведческие центры, интеграция, позитивный имидж.
The author of the article, using the example of Harvard Ukrainian Research Centers, discloses the conception of national identity, which was worked out theoretically and brought about in American continent by well-known orientalist Omelyan Pritsak, analyses historical reasons of loss of national identity by Ukrainians, states the reasons of establishment of Ukrainian Research Centers in the world as a mechanism of restoration and revival of historical remembrance of Ukrainian nation and its to the society of the developed nations of the world.
Key words: national identity, national culture, national science, ukrainian emigration, Ukrainian Research Centers, integration, positive image.

Преамбула

Предметом цього дослідження є спроба розкрити концепцію української національної ідентичності, опрацьованої теоретично і впровадженої у практику на американському континенті Омеляном Пріцаком – універсальним вченим, організатором та інтегратором української гуманітарної науки у світовий культурний контекст. Розроблена та зреалізована в структурі Гарвардського університету концепція українознавчих студій ще у 60-ті роки минулого сторіччя стала прообразом, моделлю організації української фундаментальної науки ХХІ століття.
Національна ідентичність як світоглядний феномен має подвійну природу: з одного боку, це самоусвідомлення, самопізнання, самовідчуття своєї окремішності, особливості, інакшості стосовно інших націй, а з іншого – це адекватне сприйняття, об’єктивна оцінка, відповідне ставлення інших націй до конкретної національної спільноти. Українська нація, в силу своєї драматичної історії, має проблеми як із самоідентифікацією, так і з адекватним, реальним її сприйняттям іншими народами. Формування національної самосвідомості, виникнення окремої мовно-культурної, у певному сенсі й політичної, спільноти на території України, як стверджує відомий візантиніст, найавторитетніший спеціаліст у ділянках візантійської і слов’янської історії та культури Ігор Шевченко у своїй праці «Україна між Сходом і Заходом» (1; 199-206), відбулося на переломі ХVII-XVIII століть. Проте можна стверджувати, що українська нація ще не знайшла свого належного місця у сьогоднішній цивілізаційній системі координат, що вона «загублена» і «розгублена» на шляху цих швидких трансформаційних процесів. На 18-му році незалежності українці ще не стали спільнотою, яка себе самоідентифікує як єдина нація. До цього часу одна її частина дивиться на Схід (згадуючи генетично «український степ»), а інша  взорує на Захід, відчуваючи у собі поклик крові пізньотрипільських пращурів. По суті, у нас так і залишилися два світоглядні типи (скотарський і землеробський), які протиставлялися на наших землях ще у дохристиянські часи. Ми насправді є унікальним народом, котрий сформувався на перехресті двох культурних цивілізацій: східної і західної. Тому контроверсійне питання нашої приналежності до євроазійської традиції, нашої самоідентифікації та ідентифікації є вкрай актуальним сьогодні, у час становлення державності та утвердження української нації. Українська незалежна держава в силу суб’єктивних і об’єктивних факторів до цього часу має кризові ознаки як із внутрішньою, так із зовнішньою національною ідентичністю. Частково гносеологічної природи внутрішньої роздвоєності українців на «східняків» і «західників» ми торкалися трохи вище. До причин зовнішньої ідентифікації українців, українських історичних постатей, митців, вчених, релігійних і громадських діячів як «исконно русских» слід віднести тривалий (понад 300-літній) підневільний статус України під гнітом імперської російської ідеології, а потім – 70-літнього радянського пресу. Століття панування на наших землях чужинецьких імперій (Литовсько-Польської, Російської, Австро-Угорської) не могло не відбитися як на внутрішній самоідентифікації українців, так і на зовнішній їх ідентифікації оточуючим світом. Зламати стереотип «малороса», який послідовно творився Російською імперією впродовж її існування на наших землях, практично нереально за неповних 18 років незалежності України. Крім цього новітні цивілізаційні виклики на тлі глобалізаційних процесів долучили ще одну проблему – масову міграцію творчого і працездатного прошарку українського суспільства за кордон і, відповідно, виникнення проблеми збереження його національної ідентичності. Наявна криза української національної ідентичності (внутрішня, що торкається українців в Україні, і зовнішня, що стосується інших націй та наших емігрантів) потребує нагальної уваги як науковців, так і державних осіб. Вирішенню цієї державної ваги проблеми «бути чи не бути» українській нації серед націй світу, може послужити приклад розв’язання цього завдання нашим славетним істориком Омеляном Пріцаком на американському континенті.
 Омелян Пріцак, світової слави історик, орієнталіст, сходознавець, філолог, лінгвіст, мовознавець, літературознавець, культуролог, який любив свою Україну і глибоко переживав за її майбутнє творче життя, дуже добре розумів, що українцям необхідно повернути і закріпити їх ідентичність, а ще важливіше – дати світовій спільноті об’єктивні, фундаментальні знання про Україну, її історичні витоки, культурні скарби, тобто ввести Україну у світовий цивілізаційний процес, не дати їй зійти на обочину, маргінес сучасного історичного поступу людства. Саме тому другу половину свого насиченого і продуктивного творчого життя (початок 60-х років минулого сторіччя) Омелян Пріцак присвятив організаційним проблемам становлення української фундаментальної академічної науки (гуманітарна сфера) у Гарварді, плеканню молодої генерації вчених-українознавців європейського рівня, котрі мали виконати місію «прометеїв» української науки, культури, української національної ідентичності у світі. Згодом період своєї діяльності з розбудови Центру Українознавства у Гарвардському університеті Омелян Пріцак назве найважливішою справою свого життя, а сам Центр – «Гарвардським чудом». Його постійним однодумцем, товаришем і колегою на цьому шляху був Ігор Шевченко, котрий упродовж тривалого часу обіймав посаду віце-президента Українського Наукового Інституту у Гарвардському університеті (УНІГУ, HURI). Творчий тандем двох славетних істориків, культурологів, патріотів-реалістів України – тюрколога Омеляна Пріцака і візантолога Ігоря Шевченка – дали через короткий час добрий результат у справі розбудови української фундаментальної науки на американському континенті, впровадженні її у світовий культурний простір, утвердженні української національної ідентичності та позитивного іміджу України у світі.
Загальновизнано, що культурна ідентичність є першоосновою національної ідентичності. Омелян Пріцак пішов далі: він вважав, що культура, у широкому розумінні цього поняття, базується на фундаментальній науці і без її розвитку та дослідження будь-яка нація не має історичної перспективи. Саме тому цей універсальний культуролог, глибокий історіограф та історіософ надавав такого значення організації української академічної науки (насамперед її гуманітарної сфери) в Україні і поза її межами.
До історії питання
Історія української академічної науки як частина історії української держави несе в собі ознаки трагізму, переслідувань, тотальної руйнації усіх її національних символів.
У своїх працях «Чому катедри українознавства в Гарварді?» (2) і«Мій шлях історика» (3) Омелян Пріцак прискіпливо аналізує історію становлення української науки впродовж XIX-XX ст., порівнюючи історичні умови її розвитку з іншими державами. Вислід – українська наука мала більш-менш сприятливі умови для свого неперервного розвитку всього приблизно чверть століття. «Срібним віком» української культури на західних теренах Омелян Пріцак іменує діяльність українських вчених у Львівському університеті та Науковому товаристві імені Шевченка, котре під головуванням Михайла Грушевського (1894-1914) стало справжньою Українською академією наук, дійсними членами якої мали за честь бути найславетніші вчені світу у ділянках стислих (природничих і технічних) та гуманітарних наук. Другий, «золотий вік» української культури, знайшов своє продовження у діяльності Всеукраїнської Академії Наук (1924-1930) у Києві (теж під проводом М. Грушевського), Харкові (під керівництвом Д. Багалія) та Одесі (під керівництвом М. Слабченка). Але програш Визвольних змагань (1917-1923) і втрата державності призвели до закриття усіх українських національних структур. Це дуже добре розуміла українська політична еліта, яка вимушено опинилася поза межами України і знайшла собі притулок у ряді європейських держав. Саме завдяки її активній позиції (3) у міжвоєнний час минулого сторіччя розпочалася розбудова української академічної науки за межами рідної Батьківщини. Процес становлення української культури і її фундаменту – науки носив безперервний характер у часі, але перемінний у просторі. До досить плідних наукових і мистецьких досягнень слід віднести діяльність української еміграції міжвоєнного періоду у Чехо-Словаччині, Німеччині, Польщі, Австрії, на теренах котрих успішно працювала низка навчальних і науково-дослідних інституцій. Там створилися «празька поетична школа», «празька археологічна школа», «празька мистецька школа», доробок яких є і донині гордістю не лише української, а й європейської культури. Серед науковців варто назвати такі імена української і європейської науки, як Іван Горбачевський, Дмитро Чижевський, Олександр Кандиба, Олександр Колесса. Чільне місце, головним чином уже у повоєнний час, займала діяльність Європейського НТШ, під крилом якого силами невеликого числа подвижників (Володимира Кубійовича, Аркадія Жуковського та ін.) була створена десятитомна Енциклопедія Українознавства у Сарселі (Франція), а перед тим вийшла тритомна Енциклопедія Українознавства у Мюнхені (Німеччина, 1949). Цей період можна сміливо іменувати «європейським» періодом розвитку української науки і культури.
Одначе руйнівні наслідки Другої світової війни не могли не позначитися на економічних і політичних умовах життя української еміграції на цих теренах. У 50-х роках ХХ ст. відбувається масова еміграція і рееміграція української інтелігенції в Америку, Канаду, частково Австралію, Бразилію, Аргентину, котра активно взялася за розбудову українознавчих центрів, кафедр, інститутів, академій. У 1957 році патріотичний і свідомий Союз Українських Студентських Товариств Америки виступив з ініціативою організації української кафедри в одному із престижних університетів Америки. Товариство заснувало Фонд Катедри Українознавства (ФКУ) для збору коштів на її майбутнє постійне функціонування у структурі одного із престижних вузів Америки. Очолив ФКУ Степан Хемич, який із своєю дружиною Марією розгорнув активну діяльність у пошуку жертводавців і меценатів для цієї благородної справи майбутнього України. Одначе у скорому часі стало зрозуміло, що збір коштів не є найбільшою проблемою на шляху становлення українознавчих студій. Потрібна була особистість, котра мала б енциклопедичні знання, ерудицію, авторитет серед наукової еліти світу, неабиякі організаційні здібності, а головне – велику любов до України, яку жертовно погодилася б віддати справі майбутнього української академічної науки. Такою постаттю (після тривалих пошуків) став Омелян Пріцак, який належав до грона високоінтелектуальних українських емігрантів. Як патріот він сформувався ще у дитячі роки, навчаючись у польській гімназії і зростаючи у польськомовній сім’ї. Про польський період життя він згадував: «По-перше, я боровся за право бути українцем. По-друге, я від свого польського оточення навчився двох цінних прикмет, які так бракують нам, українцям: почуття людської гідності і почуття української національної гідності» (які актуальні висновки на сьогодні! – Н. Г.) (3; 4). Саме почуття національної гідності спонукало маститого вченого світового масштабу взятися за, здавалося б, нездійсненну справу – розбудову української науки у чужорідному середовищі, «прищеплення» і «перещеплення» її у це середовище, інтегрування у світовий науково-культурний простір. Він відважився здійснити заповітну мрію Івана Франка, котрий, довідавшись про відкриття Семінару румунських студій (1895) при Ляйпціґському університеті (найпрестижнішому навчальному закладі тогочасної Європи) новоствореним королівством Румунія (1881), мріяв про створення хоча б Всеукраїнського наукового семінару на базі Львівського університету, який хоч і не був відповідним центром для наукової праці, але єдиним місцем, де наукова праця могла б мати національний характер (2; 88). Вчений з гіркотою запитував, що ж робить соборна Україна для розвою наукової праці, порівнюючи її з маленькою Румунією, керівництво якої чітко розуміло стратегічні завдання своєї країни. Питання, на жаль, актуальне й сьогодні.
Теоретик фундаментальних гуманітарних наук Омелян Пріцак, як ніхто інший, підходив на роль ідейного провідника і натхненника розбудови українознавчих студій на американському континенті. Його глибокі різносторонні історіософські й історіографічні знання дали можливість розробити об’єктивну концепцію української національної ідентичності та втілити її у «гарвардське чудо» – Центр Українознавства у Гарвардському університеті.
Отже, короткий історичний аналіз становлення і розвитку української науки періоду XIX-XX ст. (до проголошення Україною незалежності у 1991 р.) дозволяє зробити висновок, що українська наука за майже 200-літній період не мала єдиної розгалуженої системи академічної науки й освіти на зразок європейських та багатьох інших держав світу. А ті поодинокі українознавчі інституції не були повноцінними, самостійними науковими та навчальними структурами, в яких могли виростати елітні українські вчені, здатні творити академічну якісну науку універсального, а не маргінального штибу.
Тому її історичний шлях нагадує марафонську естафету тривалістю у декілька століть, яку передають одне одному, віддавши усі свої інтелектуальні ресурси на даному історичному відрізку шляху, «прометеї» української справи. Ця естафета мандрувала до 1991 р. по різних краях і континентах. Особливо критичною ситуація стала після приєднання Академії наук УРСР до Академії наук СРСР (1963), що стало фактом остаточної втрати її автономії, повної русифікації та великодержавної ідеологізації. Саме цей кризовий момент реальної загрози зникнення української науки з культурної мапи світу зумів розгледіти Омелян Пріцак. Він відважно прийняв естафету від своїх «прометеїв»-попередників (зокрема Мирона Кордуби, Івана Крип’якевича, Агатангела Кримського, Михайла Грушевського) і, як учений універсальних знань і поглядів, став фахово, крок за кроком будувати національну українську науку як інтегральну частину загальносвітової, «прищеплювати» і «перещеплювати» її на американський ґрунт.
Концептуальні засади розбудови українознавчої науки на американському континенті й утвердження національної ідентичності українців
Омелян Пріцак при вирішенні такої стратегічної ваги для України проблеми, як становлення української фундаментальної науки та її інтеграції у світовий культурний простір дотримувався наступних постулатів:

1. Становлення націй і держав розпочинається з їх культурних означень та світоглядного позиціонування у системі цивілізаційних координат.
2. Наука займає в системі культури основне значення як її теоретична база, сума досвіду та джерело натхнення.
3. Народ як державна нація ідентифікує свою окремішність через свою національну культуру, а значить, через національну науку.
4. Гуманітарні науки – насамперед мова, література, історія – належать до націєтворчих наук, становлять єдність і вивчаються паралельно.
5. Стислі науки –– технічні, природничі – є універсальними, і тому у збереженні національної ідентичності відіграють другорядну роль (хоч і вкрай важливу).
6. Наука для свого становлення та розвитку потребує фінансів, матеріальної бази (нерухомість, бібліотеки, видавництва), кадрів з вишколом світового рівня.
7. Розбудувати науковий центр в Україні, а тим паче за її межами, можна за наявності наукового лідера енциклопедичних знань, універсального світогляду й авторитету, виняткової волі, цілеспрямованості, скромності, жертовності та посвяти.

На підставі цих постулатів і дієвої фахової праці у 60-х роках минулого сторіччя розпочав Омелян Пріцак свій «похід» за збереження української ідентичності й державності через утвердження української науки, вільне входження її у світовий інтелектуальний простір.
Як віце-президент Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку, Омелян Пріцак серйозно опрацював засоби порятунку українства – «створення сильної атрактивної вихідної бази – вільної науки» (3). План, або основні концептуально-стратегічні підходи, він виклав на «Круглому столі» у березні 1967 р. у Нью-Йорку. Основні з них такі:

1. Український Науковий Центр має постати в одному з найкращих, найвпливовіших, найпрестижніших, найбагатших, найавторитетніших і найстаріших науково-освітніх закладів американського континенту. Таким вимогам відповідав ровесник Києво-Могилянської академії Гарвардський університет (1636).
2. Базовими постійними структурами Центру мають стати три українські кафедри з таких націєтворчих («національних») дисциплін: мови, літератури (мистецькі вияви мови) та історії (пам’яті народу). Головне їх завдання – «продукувати молодих талановитих дослідників, які сполучали б досвід західного світу із здобутками української науки».
3. Розбудувати українські відділення наукової бібліотеки обраного університету (які частково замінять функції національного університету).
4. Створити Науково-дослідний інститут (як зразок мініатюрної Академії українознавчих наук), у структурі якого працює щотижневий Семінар для апробації науково-освітніх досліджень, видаються міжнародний науковий журнал з українознавства та серії монографій. Інститут повинен бути автономною частиною факультету гуманістичних наук (Faculty of Arts and Sciences). Його мета – творити й інтегрувати українську академічну науку в загальносвітовий культурний простір шляхом залучення якнайширшого кола першорядних науковців і наукової молоді як українського, так  іноземного походження до вивчення українознавчої тематики.
5. Фінансово забезпечити автономне функціонування українських науково-освітніх інституцій у структурі Гарвардського університету.
   Після більш ніж десяти років рутинної роботи, 22 січня 1968 р. (у рік 50-ліття проголошення УНР) був підписаний договір про створення трьох постійних кафедр: Кафедри історії України ім. Михайла Грушевського, Кафедри української літератури ім. Дмитра Чижевського, Кафедри української філології ім. Олександра Потебні. Першим завідувачем кафедри історії і директором Українського наукового інституту в Гарварді став Омелян Пріцак (1968-1989).

Після створення педагогічних структур на порядку денному стала організація науково-дослідного інституту, в якому власне мала продукуватися українська академічна наука відповідно підготовленими науковими кадрами. Діяльність Українського наукового інституту забезпечувалася розгалуженою українознавчою бібліотекою, науковим щотижневим семінаром, видавництвом українознавчих праць, а також Літньою українознавчою школою. Тобто структурно українознавча наука у системі Гарварду була збудована відповідно до теорії і методики організації академічної науки у західному світі (розробленої ще у XVIII-XIX ст. у Західній Європі, насамперед Німеччині). Згідно з цією теорією основні національні дисципліни потребують: – перфектного володіння теорією цих наук; – знання джерел; – опанування методами праці. Отже, українська ідентичність не може творитися без української мови (спільного «коду» української спільноти), літератури (мистецького оформлення мови, духовного корму вищої сфери культури), історії (спільної пам’яті української спільноти, без якої вона як безвільний робот) та відповідно двох паралельно існуючих сфер – викладацької (три українознавчі катедри – українського мовознавства, української літератури й історії України); дослідницької – Українського Наукового Інституту (малої Української Академії Наук, у структуру котрої включена розгалужена система українознавчих бібліотек). Правомірно тут додати і наукову видавничу сферу.
Омелян Пріцак цілком виправдано вважав себе керівником уже п’ятої генерації української документальної школи істориків у системі Гарвардського університету (яку започаткували Максимович-Антонович у Києві). Він окреслив такі основні принципи школи:- – перший принцип –історична наука базується на історичній правді;- другий принцип – українська наука мусить бути на рівні світової науки; – третій принцип – усі гуманітарні дисципліни творять єдність, а історія мусить вивчатися паралельно з мовознавством і літературою; – четвертий принцип – існує окремий український органічний історичний процес (незважаючи на перервану тяглість українського державотворення) і відповідно дисципліна «Історія України-Руси» зі своєю власною схемою, своїми потребами і методами.(2;105).
Надзвичайно важливою є наступна теза Омеляна Пріцака – Український Гарвардський Центр є конкретно діючою галуззю, «сьогоднішнім варіантом української документальної історичної школи, що в один зі своїх п’яти періодів (1894-1934) окреслювався іменем школи Михайла Грушевського»(2; 107).
Отже, в основу розбудови Українського Гарвардського Центру Омелян Пріцак заклав концепцію класичного європейського університету, основними принципами котрої є поєднання освіти і науки, демократизм і самоврядність.
Особливістю моделі організації повноцінної академічної української науки на американському континенті було те, що вона практично розбудовувалася з чистого аркуша, бо не існувало української науки у традиційному європейському розумінні, не було відповідних кадрів, методик, підручників, бібліотечних фондів. Тому перших п’ятнадцять років було покладено на підготовку спеціалістів і формування відповідної методичної та матеріально-фінансової бази.
У рамках Українського Наукового Інституту Гарвардського університету (1973) Омелян Пріцак зініціював низку наукових проектів, серед яких проект відзначення тисячоліття хрещення України-Руси, складовою частиною якого був Проект Тисячоліття – корпус української творчості за перше тисячоліття у трьох серіях: факсиміле оригінальних текстів пам’яток історії України та їх переклади на англійську і сучасну українську мови. Цей проект почав реалізовуватися у 1987 р. при фінансовій підтримці української діаспори як «Гарвардська бібліотека давнього українського письменства», а через брак фахових перекладачів творів давньої української літератури та деякі технічні труднощі серія українських перекладів стала окремою і отримала назву «Київська бібліотека давнього українського письменства». З’явилася підсерія «Студії» (класичні твори української науки, що трактують давню українську літературу, недоступні читачеві в Україні), в якій вийшов шостий том «Історії української літератури» Михайла Грушевського (як перший том підсерії), присвячений українському культурному відродженню XVII століття. Машинопис чудом врятувався і пролежав у забутті 65 років. Також була заснована Археографічна комісія (1981) з завданням видавати пам’ятки історії України різними мовами. Популярним серед англомовного наукового світу став щоквартальник «Harvard Ukrainian Studies» та журнал «Reсenzijа», в якому друкуються англійською мовою рецензії на українські наукові публікації, що виходять в Україні. Започаткована і видається ціла низка серійних монографічних видань у галузі українознавства.
Окремим освітнім проектом УНІГУ стала восьмитижнева інтенсивна програма для студентів – Літня школа, що від 1971 року є частиною навчальної програми Гарвардської літньої школи. До програми входять курси української мови початкового, середнього та найвищого рівнів, курси й семінари з історії, літератури, культури, етнології, релігії, соціології, політики та міжнародних відносин(3;1).
Висновки. Перспективи створення мережі Українознавчих центрів у світі
Організація академічної української науки на американському континенті у 60-і роки минулого століття – це історично далекоглядний вчинок, який був під силу вченому-енциклопедисту, історику світової слави, патріоту-реалісту Омелянові Пріцаку. Його універсальний погляд на розвиток цивілізацій з історичної перспективи дозволив зрозуміти, що самоідентифікуватися українці як окрема нація зможуть лише через національний культурний пласт, основою творення якого є вільна (чиста) національна наука, насамперед її націєтворча гуманітарна сфера – мова, література, історія. Саме тому базовою засадою концепції національної ідентичності стала організація гуманітарного центру із трьома націєтворчими українознавчими дисциплінами. Його мета – «кувати» наукові кадри для розвитку української національної науки європейської та світової проби; поширювати знання про Україну у світі через вивчення і здійснення фундаментальних досліджень її історичних, культурних, мистецьких, суспільних надбань, тобто усіх аспектів українознавчої наукової сфери. Омелян Пріцак стверджує, що національна історія має вивчатися лише в контексті світової, з чого логічно виходить, що національна наука також повинна розвиватися у контексті світової, вписуватися у загальний культурний процес. У разі ізоляції (самоізоляції) вона йде на маргінес і випадає зі світової інтелектуальної скарбниці, а тим самим щезає з культурного цивілізаційного простору як нація. І ще один суттєвий висновок вченого – історія як наука творить єдине ціле із мовою і літературою народу. Тому ці дисципліни мають вивчатися і досліджуватися паралельно, у нерозривному зв’язку, що дозволить зберегти об’єктивність результатів дослідження (чистоту експерименту).
Отже, становленню української академічної науки Омелян Пріцак надавав державної ваги – вона є теоретичною базою збереження національної ідентичності, національної і людської гідності, базовим підмурівком розбудови модерної Української Держави як яскравої барви серед різнобарв’я культурних, інтелектуальних націй світопростору.
Ці державотворчі ідеї Омеляна Пріцака знайшли продовження у цілої плеяди його учнів, студентів, послідовників, соратників. Зокрема Зенона Когута, директора Канадійського інституту українських студій (КІУС) при Альбертському університеті в Едмонтоні, Франка Сисина, директора Центру українських історичних досліджень імені Петра Яцика при КІУСі, Романа Шпорлюка, директора УНІГУ.
. Цьогоріч минає своєрідний 40-літній ювілей заснування українознавчих кафедр (1968), 35-річний ювілей УНІГУ (1973), 20-річний ювілей «Гарвардського проекту Тисячоліття» (1988), 20-річний ювілей Міжнародної Асоціації Україністів (МАУ). Cюди також слід долучити Інститут Сходознавства ім. Агатангела Кримського НАН України, творцем і директором якого він був у 1991-1998 рр. Усі ці ювілеї – це віхи «хресної дороги» Омеляна Пріцака, віхи його подвигу в ім’я вічності свого народу.
Сучасний етап розвитку Українознавчого Центру в Гарвардському університеті підтверджує правильність і точність стратегічної мети цього інтелектуального проекту –розвинути і впровадити українську національну науку у структуру американської та світової науки. Український науковий інститут Гарвардського університету використовує різні форми та методи залучення та зацікавлення українознавчими студіями студентів і перспективних молодих науковців як з України, так і поза її межами. Це  науково-дослідні та навчально-тренінгові програми, лекційні курси найвідоміших авторитетів з тої чи іншої дисципліни. Серед науково-дослідних проектів особливе місце посіли проекти із вивчення Голодомору 1932-1933 рр., проект Тисячоліття хрещення Руси-України, архео-бібліо дослідження України і Росії (кер. проф.Патріція К. Грімстед). Інститут формує інтеграційну мережу між багатьма національними і міжнародними центрами та інституціями, а саме: Гарвардським Національним Центром Дослідження Росії, Східної Європи і Центральної Азії, Центром Європейських Досліджень, Гарвардським Інститутом Міжнародного Розвитку. Серед навчально-тренінгових проектів здобули популярність: Українознавчий Семінар, Гарвардський Українознавчий Літній Інститут, який проводиться щорічно спільно з Гарвардською Літньою Школою, де навчається близько 60% відсотків студентів-іноземців з США, Канади, Великобританії, Німеччини, Бразилії, Польщі та інших країн світу. Українознавство із суто романтичних і теоретичних зацікавлень переходить у практичну площину (5). Україністика перестає бути екзотикою, обмеженою вивченням культурної й історичної спадщини (Ad Fontes). На світовому глобальному просторі з’являється реальне українське лобі – інтелектуальна інтернаціональна еліта, підготовлена в Українознавчому Центрі Гарварду: політики, дипломати, бізнесмени, фінансисти, журналісти, науковці, історики, культурологи, соціологи.
Втілення у життя Великого проекту Омеляна Пріцака – Українознавчого Центру в Гарварді – має непроминальне значення для утвердження української нації, української національної і людської гідності, Української України на мапі світу. Цим проектом Омелян Пріцак зумів у неймовірно тяжких обставинах за короткий час розбудувати академічну українознавчу галузь з усією інфраструктурою, яка крок за кроком долає стереотипи щодо української науки, долає провінційну обмеженість вітчизняного українознавства, виводить його на світовий рівень та інтегрує у міжнародний інтелектуальний простір. Постають нові українознавчі центри, школи, інститути у різних країнах і континентах, які працюють за схемою Гарвардського Українознавчого Центру. Через українознавчі студії поступово твориться образ нової модерної держави, формується цікава українська культурна спільнота, світогляд котрої адекватно позиціонований у світовій системі координат. Концепція української національної ідентичності, втілена у науково-освітнє життя у Гарварді, поступово дає свої результати – українська наука, українська історія, українська культура, українська нація входять у світовий контекст як рівні серед рівних, як цікава інтелектуальна  барва серед багатобарвної палітри народів світу. А українознавство стає самодостатньою науковою галуззю престижних наукових та освітніх інституцій України і зарубіжжя. Історія повертається на круги своя – Україна крок за кроком у столітті ХХІ утверджує своє ім’я розвиненої, освіченої, європейської держави часів Київської Русі.
На сучасному історичному етапі розвитку незалежної України, коли об’єктивною реальністю стає глобальний український простір (сформований у більш ніж 80 країнах світу з числа наших емігрантів), актуалізується проблема створення українознавчих центрів у багатьох країнах світу, насамперед з чисельною українською громадою (6,171-172); (7,151-153). Такі українознавчі центри повинні мати різну градацію і, відповідно, призначення. До прикладу – «Українознавчий центр шкільництва і народознавства», «Українознавчий мистецький центр», «Українознавчий науково-освітній центр» (за зразком Гарвардського). Через створення таких багатофункціональних українознавчих центрів у країнах компактного проживання української діаспори буде творитися світова українознавча наука і освіта. Так поступово, крок за кроком українознавство утверджуватиметься як світоглядна наука про українців у світову й вітчизняну науку. Для цього потрібно вченим-українознавцям розробити системну методологію для функціонування зазначених центрів, яка об’єднувала б їх діяльність єдиною ідеєю – утвердження української національної ідентичності як серед українських громад зарубіжжя, так і серед інших націй. А відповідним державним і законодавчим органам України необхідно подбати про статус таких центрів, про їх фінансування та легалізацію в країнах-проживання української еміграції.

Література

1. Шевченко Ігор. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII / Авторизований переклад з англійської Марії Габлевич, під редакцією Андрія Ясіновського. – Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2001. – ХІХ+250 с., 5 карт.
2. Омелян Пріцак. Чому катедри українознавства в Гарварді? Фонд Катедр Українознавства (ФКУ). Кембридж, Масс. – Нью-Йорк, Н,Й. – 1973.
3. Омелян Пріцак. Мій шлях історика // Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського / Академія Наук України. Археологічна комісія, Інститут української археології; Український науковий інститут Гарвардського університету. – К., Кембридж, 1999. – С. 61-78.
4. Симон Наріжний. Українська еміґрація. Культурна праця української еміґрації 1919 – 1939 ( матеріали, зібрані С. Наріжним до частини другої). – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1999. – 272 с.
5. Що нового в українознавстві?// Обіжний листок Фонду Катедр Українознавства. – 1999. – Ч. 159.
6. Олег Шаблій. Україна. Людність//Г. Де Блій, Пітер Муллер, О.Шаблій. Географія. Світи, Регіони, Концепти. – Київ, 2004.– С.171-172.
7. Наталія Гумницька. Глобальний український простір – сьогодення й історична перспектива// Тези доповідей Другої Міжнародної науково-практичної конференції «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті». – Львів, 2008. – С. 151-153.