13 листопада 2025 року в переповненій актовій залі головного корпусу Національного університету «Львівська політехніка» відбулася подія «УКРАЇНСЬКІ АРИСТОКРАТИ: САВИНА СИДОРОВИЧ», під час якої Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК) презентував монографію «Савина Сидорович (1895–1972): Аристократичні переплетення». Упорядником видання є відомий мистецтвознавець, доктор історичних наук, професор Роман Яців. Книга постала з ініціативи Лесі Крип’якевич, української художниці, членкині Спілки художників України та громадської діячки.

Модераторка події Ірина Ключковська, директорка МІОКу, зазначила, що презентація шляхетної книги про шляхетну українку Савину Сидорович – справжню аристократку духа – відчиняє нам ще одні двері до світу українських аристократів. Вона наголосила, що створена книга – результат абсолютної синергії авторів, наукових редакторів, дизайнера, видавництва «Апріорі», а також меценатів: Наукового товариства імені Шевченка в Америці та Союзу Українок Америки, який нещодавно відзначив своє століття.

Очільниця МІОКу акцентувала на актуальності презентованої монографії, особливо в часи турбулентності, які ми сьогодні переживаємо. Вона підкреслила, що всупереч усьому, ми мусимо говорити про українських аристократів, бо це є наша плоть і кров. Це те, що ми повинні донести до широких мас, в авдиторії, в родини, адже не маємо права забувати про те, якими ми є.

Відкрив подію проф. Роман Корж, проректор з інституційного розвитку НУ «Львівська політехніка», який зазначив, що завдяки старанням МІОКу презентація книги про Савину Сидорович, дослідницю українського народного мистецтва та справжню аристократку духу, стала важливим кроком до відкриття Україні ще одного унікального імені. Він наголосив, що вихід цієї монографії є результатом справжньої згуртованості світового українства, адже видання б не з’явилося без підтримки таких потужних діаспорних організацій як Наукове товариство імені Шевченка в Америці, Союз Українок Америки, Фонд Святого Володимира.

Із привітанням до учасників презентації звернувся Василь Косів, доктор мистецтвознавства, ректор Львівської національної академії мистецтв, який подякував усім причетним до виходу книги за синергію зусиль, адже оприлюднення цього видання – це нагода поговорити про важливість усної історії та фіксування спогадів. Він підкреслив, що поява цієї монографії є важливим елементом фіксації нашої пам’яті, заповнення «білих плям» в історії та збереження знакових імен для української культури. І ці проблеми збереження стосуються не лише подій столітньої давнини: адже часто трапляється, навіть у нещодавній минувшині, що подію ніхто не зафіксував, не записав, не згадав, а потім люди уже відійшли…

Василь Косів наголосив на великій цінності унікальних спогадів як самої Савини Сидорович, так і всіх, хто від свого імені долучився до змістового наповнення книги, – адже без таких родинних хронік чи історій особи, у якій віддзеркалюється вся історія України, не можна вибудувати ґранд-наратив літопису держави. Він закликав фіксувати спогади очевидців злодіянь окупаційних режимів, упорядковувати такі матеріали, адже із цих розповідей формується ширший контекст української інтеліґенції, із них наші послідовники вибудовуватимуть оповідь про нас самих і про нашу культуру.

Слово вітання Романа Кушніра, голови Наукового товариства імені Шевченка, академіка НАН України, професора, «Doctor honoris causa» Національного університету «Львівська політехніка», було присвячене більш як півторастолітній історії НТШ, яке де-факто було першою українською Академією наук, та його ролі у збереженні української науки. Він окреслив основні здобутки довоєнного НТШ, якими є створення музеїв, багата колекція публікацій, «Записки НТШ» в галузі гуманітаристики, українська термінологія. Все це стало вагомою заявкою, що в Україні є серйозна наука й потужні науковці, такі як Михайло Грушевський, Іван Франко, Володимир Гнатюк тощо.

Роман Кушнір розповів про труднощі діяльності НТШ у міжвоєнний період та про його вимушено перервану діяльність у зв’язку з радянською окупацією. І в цьому контексті очільник НТШ відзначив роль лицарів, які взяли на себе місію зберегти й описати надбання Товариства, розосереджені по різних інституціях. Однією з таких подвижниць і була Савина Сидорович, хранителька фондів у Музеї етнографії.

Наприкінці Роман Кушнір відзначив важливість фіксації імен тих подвижників, які формували й берегли українську культуру у важкі для Батьківщини часи.

Ірина Ключковська привернула увагу присутніх до шляхетного обличчя, одягу, погляду, усмішки Савини Сидорович, зазначивши, що аристократизм – це те, чого нам у повсякденному житті, в житті України зараз дуже бракує. «Так, центральною постаттю книги є Савина Сидорович, але йдеться про історичний контекст і про родини, які крізь десятиліття не втратили цієї шляхетності, а несуть її нам: родина Цегельських, Крип’якевичів, Димидів, для яких органічно є служити, бути чесним, вірити у свої ідеали і ніколи їх не зраджувати. Навіть тоді, коли, здається, безвихідь. Це те, чого нам так зараз бракує», – наголосила очільниця МІОКу.

Ірина Ключковська зазначила: «Українського аристократа винищували імперії як соціальний стан. А потім прийшла радянська влада, яка їх нищила фізично і морально викорінювала. І ми це знаємо, і ті люди, які сидять у цьому залі, це знають. Бо їхні родини дуже часто перейшли через це. Дивовижно, що сам феномен не зник. Він просто ввійшов в іншу форму духовної аристократії українського інтелігента. Людей честі, які, навіть не маючи титулів, мислили цими категоріями служіння. Адже український аристократизм – це не про кров і не про титули. Це значно вище. Бо український аристократизм не народжувався в замках. За тих обставин, в яких ми були, в умовах постійної бездержавності, він народжувався в серцях людей. Савина Сидорович, як і вся її родина, і все її оточення, були втіленням цього. Це гідність як внутрішній закон. Служіння, а не панування. Освіченість і культура мислення».

Директорка МІОКу звернула увагу авдиторії на той факт, що Савина Сидорович, як і всі ті, хто присвятив своє життя Україні, розвивалася, навчалася і навчала, служила і виховувала. Шляхетність, самодисципліна, пам’ять і спадкоємність – це те, що характеризує постать аристократки Савини Сидорович.

У режимі відеоконференції до учасників події звернулася Оксана П’ясецька, референтка з питань культури Головної Управи Союзу Українок США: «Союз Українок Америки святкує вже сто літ, і від самих початків союзянки постановили плекати і поширювати нашу українську культуру. Без нашої ноші, вишиванок, літератури, музики і мистецтва ми б не могли вдержати нашу матірну душу. Нашим завданням є підтримати видання історії про надзвичайну українку, яка з ранніх років розуміла, що ненадійне існування України в роки окупації ХІХ і ХХ століть залежало від освіти та розвитку її культурної спадщини».

Оксана П’ясецька подякувала ініціаторам видання монографії, присвяченої Савині Сидорович, за збереження пам’яті про велику патріотку, пластунку, вчительку, музейницю, етнографиню, мистецтвознавицю і популяризаторку української культури, зазначивши, що це видання допоможе ознайомити світ з її життєвим подвигом.

Леся Крип’якевич-Цегельська, художниця прикладного мистецтва в ділянці текстилю, членкиня Спілки художників України, громадська діячка, учасниця Руху опору, дочка греко-католицького священника Артемія Цегельського, дружина матеріалознавця Романа Крип’якевича, бабуся Артемія Димида, Героя України, з ініціативи якої постала книга, поділилася особистими спогадами про Савину Сидорович як свою вчительку та наставницю.

«Сьогоднішня презентація – це просто той маленький борг, який ми за працю Савини, за подвиг її життя можемо сплатити. Тому я всім дякую за таку чисельну присутність. Я пізнала її студенткою, була в науковому товаристві, і тому вона для мене була учителькою. Але Савина Сидорович за своє життя не мала можливості надрукувати про себе ні однієї книжки… Аж після її смерті Богдан Крип’якевич присвятив своє життя виданню її праць. Савина Сидорович була воїном-кіборгом. Тепер це слово вживається в армії для дуже відданих солдатів. На ниві просвіти вона була тим воїном – в тяжких обставинах різних окупаційних режимів і в тоталітарній системі. Вона була просто великою вчителькою: будучи молодою дівчиною, в числі маленької групи дівчат була запрошена на Волинь до тих бідних дітей у зрусифікованих школах, яких треба було українізувати. І ви бачили тут на фотографіях: звичайна сільська хата і парти перед тою хатою, просто під деревами, де вона учителювала завдяки Січовим стрільцям, які звільнили ту територію. Савина Сидорович була учителькою також і в українських школах Галичини».

Леся Крип’якевич підкреслила, що Савина Сидорович втілювала внутрішній закон гідності, служіння, освіченості та культури мислення: «Дарувала свій дорогий час на поради студентам, у тому числі мені вділяла багато часу, як я писала наукову працю про писанки. Керувала першими кроками в наукових дослідженнях; учила, як відрізнити чисте джерело культури від заробітчанської творчості, на яку ми всі грішили в совєтський час, щоб вижити. Вона була задивлена в майбутнє, творила і відновлювала процес нашої ідентичності, збагачувала і досліджувала українську орнаментику, символи історичних джерел. Її авторитетний голос звучав на всіх художніх радах, в Художньому комбінаті, в Інституті прикладного і декоративного мистецтва, в Будинку моделей, у Спілці художників, на килимарських фабриках – вона всюди мала своє авторитетне слово. Це була постать, яка творила середовище 60–70-х років, середовище української ідентичності. Її консультації в Інституті прикладного і декоративного мистецтва охоплювали сотні митців – зі Львова, Києва, Умані, Рівного, Косова, Глинян, цілої України. Тісне листування з Литвою, Естонією, Білоруссю творило хвилю національного піднесення, яка народжувала таких унікальних митців як Люда Семикіна – дивовижна художниця, яка українську жінку з допомогою одягу перевтілювала у княгиню… Задивлена в майбутнє, Савина творить процес віднови нашого етносу, збагачує коріння культури, заохочує і перевтілює сучасний побут, інтер’єри, одяг, предмети декору. Вона викликала великий ентузіазм і захоплення в художників, радість бути українцем в тій совєтській системі, утверджуючи себе в українському мистецтві з виразним обличчям. Тепер це може дивно звучати, але тоді це була боротьба… Отже, бути українцем – це боротися. Вона робила український побут, інтер’єр, всякі деталі в інтер’єрі модними, шляхетними, наповненими українськими знаками і символами. Ткацтво, кераміка, вибійка, гобелен – все це мало надавати оточенню, українському простору його етнічного і національного характеру. Володіючи глибокими знаннями як етноґраф, вона стала помітною постаттю настільки, що її і групу з Музею етноґрафії запрошують у Москву з її доповіддю на Міжнародний конґрес етноґрафів. То був час, коли монстр «імперії зла» чавив, стирав і нищив всякі національні риси, щоб створити радянську людину. Національні обличчя всіх народів стиралися. А ця маленька, мудра, гідна жінка мужньо стояла проти системи і руйнувала її, відновлюючи український культурний простір».

Принагідно Леся Крип’якевич розповіла, що велика художниця Олена Кульчицька присвятила Савині Сидорович свої екслібриси-шедеври.

Шановна доповідачка наголосила: «Сьогодні приклад Савини і таких героїчних жінок як Дашкевичева, Галечко, Музика, Кос, Свєнціцька є зразками високостояння. Саме такі продовжують цю традицію жінок-воїнів у нашому війську, в нашій армії. І саме такі допомагають сьогодні нам вистояти.

Митрополит Андрей колись сказав такі слова: «І станеш ти народом святим». Я часто про це думаю, бо щось подібне казав Любомир Гузар: «Відкрийте третє око!» Тобто, навчіться бачити те, чого не видно, тому що наш народ дійсно дуже гідний. Не треба сьогодні розчаровуватися тим, що ми бачимо по телебаченню, ті великі зради, розкрадання нашого народу. Це має зробити нас сильнішими, тому що після війни ми мусимо будувати чесно, сильно, красно, гідно, справедливо, не вибираючи тих, які люблять Мамону. Власне, відкриймо третє око і навчімось бачити невловиме, тому що деградують ті народи, які через надмірний достаток загубили стан зростання».

На завершення Леся Крип’якевич подякувала всім причетним до виходу монографії у світ та за її достойну презентацію.

Роман Яців, кандидат мистецтвознавства, доктор історичних наук, професор, Заслужений працівник культури України, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, акцентував на важливості загостреної уваги широкої громадськості до такого феномену як діяльність, життя й активні чини Савини Сидорович – однієї з наших громадянок, яка завжди відчувала свою місію, мала сили змобілізувати в собі дух, зуміла подолати інерцію, зневіру, протистояти злу і бути яскравою й усміхненою у своєму житті. Він підмітив, що Савина Сидорович представляє етнотип українки, притаманний для нашої нації, і відповідно, він відображений і рефлексує у мистецтві. Тому, за словами Романа Яціва, він відчув свою місію – у своїй площині – як і героїня презентації, «щоб інтегрувати силу духу і красу нашої нації, нашого етносу в сучасність, бо це формула, яка працює всюди успішно у світі, – це і Скандинавія, і Японія, і Ірландія, на яких я взоруюся, наскільки ця компонента традиції може спрацювати на сучасному рівні з найновітнішими технологіями».

Роман Яців зупинився на постаті Савини Сидорович як громадської, культурної діячки, патріотки, пластової активістки, учасниці національно-визвольних змагань, народної вчительки, дослідниці мистецтва, інтелектуалки, музейниці, «яка зуміла зберегти дуже важливі пласти нашої культурної пам’яті, традиції в часи, коли в 1952 році, один із приїжджих, налаштований навчати українців, що таке культура, зініціював знищення понад тисячі творів українського мистецтва в Національному музеї». Водночас Роман Яців провів трагічну паралель із нинішніми реаліями російсько-української війни.

Торкаючись окремих сторінок біографії своєї героїні, професор Яців нагадав присутнім, що Савина Сидорович була донькою видатного маляра, живописця, який розмальовував храми в Галичині, і це є окремою темою, яку ще належить висвітлити. Дуже важливим пластом її життя було вчителювання в народних школах на Волині, у Володимирі, куди її запросив і заохотив поїхати Іван Крип’якевич. А далі був Львів, навчання і викладання в гімназії Сестер Василіянок, згодом – у гімназії Кокорудзів, що були важливими навчальними закладами, де виховували національний гарт і плекали національний дух, а також, крім таких предметів, як історія культури, історія мистецтва, давали дуже багато знань для дівчат, зокрема з ручних робіт.

Роман Яців розповів про внесок Савини Сидорович у консолідацію українських жінок, заохочення їх дбати і посилювати суто естетичну, українсько-етнічну присутність в просторі тодішнього життя в Другій Речі Посполитій. Професор охарактеризував її як дуже ерудовану людину, яка надзвичайно проникливо відчувала дух часу й адаптувала на українському етнічному ґрунті всесвітній рух слоїт в стилі ар-деко. Відтак ці тенденції стали явищами української культури ще в 20–30-х роках ХХ століття, тож коли Савина Сидорович працювала охоронцем фондів Музею етнографії, їй вдалося зберегти, популяризувати і здійснити дуже серйозні наукові дослідження, які стосуються цієї тематики. Роман Яців розповів, що у презентованій книзі репродуковані окремі розділи монографії Савини Сидорович, що була видана в 1979 році завдяки ініціативі тодішнього директора музею Юрія Гошка, але це сталося вже після смерті дослідниці.

Професор Яців висловив щиру вдячність групі фахівців, завдяки яким книга про Савину Сидорович побачила світ, і висловив надію на спільну реалізацію нових проєктів у майбутньому.

У своєму слові Микола Литвин, доктор історичних наук, професор, завідувач Центру українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича, описав історичний контекст, в якому жила і працювала Савина Сидорович. Це була епоха бездержавності, коли на наших землях заправляли не українці, а австрійські, польські, німецькі, нацистські, совєтські можновладці. Але був це час не відчаю, не плачу – це була доба мобілізації, організації українського галицького суспільства, коли українці творили свій бізнес, свої банки, кооперацію, паралельні структури, зокрема й наукові, такі як НТШ. Це був час, коли українці не мали власного війська, зате творили свої парамілітарні структури – «Сокіл», «Січ», «Пласт», Товариство «Україна», згодом «Луг». Ці структури, хоч і заборонені за Польщі, додавали українцям політичної наснаги, навчали воювати у майбутньому.

Микола Литвин розповів, що Савина Сидорович була активісткою «Сокола», а крім того, вживаючи сучасну термінологію, була волонтеркою Легіону Українських січових стрільців, коли в 1916-17 роках відроджувала українське шкільництво на Волині, де за участю Січових Стрільців було відроджено щонайменше сотню шкіл. Він наголосив, що ця праця дала свої плоди, бо Волинь теж пробудилася, особливо в роки Другої світової війни, створюючи перші повстанські відділи, а згодом – Українську повстанську армію. В міжвоєнний час Савина Сидорович була близькою до церковно-релігійних структур, зокрема до оо. Василіян, які здійснювали не лише духовну місію, а були патріотичними і просвітницькими центрами, осередками книговидання і культурного життя.

Шановний доповідач зазначив, що часи німецької окупації були непростими, проте ще більші випробування впали на Савину Сидорович та її родину уже в радянський час. Але вона знайшла своє достойне місце в житті, працювала в Музеї етнографії на дуже відповідальній посаді хранительки фондів, де зберігалася величезна колекція НТШ, Легіону січових стрільців, Української галицької армії – скарбів, які треба було захистити від знищення в умовах, коли всі, без винятку, інституції були нашпиговані сексотами. І це був героїчний особистий спротив в умовах окупаційних режимів.

Микола Литвин акцентував, що важливість книги полягає не лише в тому, що вона є поглядом у минуле. Вона є закликом до дій, до праці: «У цій роботі дуже багато згадок є про унікальні колекції із Глинян – і мабуть нам треба відновлювати і музей, і музей-лабораторію в Глинянах. Там є чимало згадок про чарівний Космач, де чудові писанки, чудові килими – напевно, і там треба було б створити державний музей ткацтва, писанкарства. Туди приїжджають люди зі всієї України, представники сотень країн, і ми повинні пишатися Космачем. Немає грошей на створення повноцінних музеїв – творімо мультимедійні музеї, а це можуть здійснити і львівські політехніки, і гуманітарні кафедри… Ця книга є закликом творити майбутнє».

Таміла Печенюк, завідувачка кафедри художнього текстилю, кандидатка мистецтвознавства, заслужена діячка мистецтв, рецензентка монографії про Савину Сидорович, потрактувала презентацію цієї праці як продовження книги. Вона підкреслила важливість аналізу контексту і чинників, які впливали на формування самої Савини Сидорович, на її зростання, і викристалізовували її діяльність як не просто великої українки, а як людини, яка відчула покликання стати охоронницею нашої національної традиції.

Спираючись на власний досвід, мистецтвознавиця зазначила, що роботи Савини Сидорович та її сподвижниць були скарбами, які молодим мистцям, котрі обрали собі фах художнього текстилю, давали розуміння, що професійний мистець має стати міцно на ґрунт народної традиції, у цьому контексті – народної художньої тканини. Таміла Печенюк акцентувала: «Зараз ви, напевно, не знайдете вже ту монографію Савини Сидорович, яка була видана в 1979 році… Але наші молоді люди тепер мають можливість знову доторкнутися до її слова – дуже простого, дуже лаконічного, дуже виваженого і конкретного. Той матеріал, який ми тільки оглянули на екрані, це все ілюстрації з її монографії. Це перлини художньої традиційної української тканини в різних її проявах… Ця праця покликана стати комунікацією минулого з майбутнім».

Наприкінці свого виступу Таміла Печенюк закликала колег-освітян продовжувати подвижницьку діяльність Савини Сидорович, і крім фахових знань, передавати молоді патріотизм та прищеплювати віру в Україну.

Наприкінці події Ірина Ключковська зазначила, що презентація монографії «Савина Сидорович (1895–1972): Аристократичні переплетення» має не лише культурне, але й практичне значення для підтримки України у війні, адже під час події був проведений благодійний збір коштів на підтримку ЗСУ. Жертводавці змогли отримати у подарунок видання з підписами авторів.

Наскрізним елементом презентації стала демонстрація відеофільму роботи Олега Дудича, який змістово й емоційно доповнив роздуми учасників події.

Особливу настроєву атмосферу події створив музичний супровід від Струнного квартету народного камерного оркестру «Поліфонія» Народного дому «Просвіта» Львівської політехніки.

Дякуємо Львівській політехніці; Науковому товариству імені Шевченка в Америці; Союзу Українок Америки та Оксані П’ясецькій, референтці видань культури Головної Управи СУА; Василеві Косіву; Романові Кушніру; Лесі Крип’якевич; Романові Яціву; Миколі Литвину; Тамілі Печенюк й усім учасникам за підтримку та активну участь у події.

Світлини і відео Центру комунікацій Львівської політехніки