Дорошенко Сергій
Національний університет “Львівська політехніка”

УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА В СТРУКТУРАХ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ФРАНЦІЇ ТРЕТЬОЇ РЕСПУБЛИКИ: ОСМИСЛЕННЯ ДОСВІДУ КОНСОЛІДАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Висвітлюється мобільність громадських асоціацій Третьої республіки (1875-1940). Пропонується власне тлумачення поняття “соціальний капітал української діаспори у Франції”. Обґрунтовується висновок про те, що в правовому полі країни перебування українські емігранти продемонстрували оригінальний і важливий досвід розбудови структур громадянського суспільства.
The mobility of civic associations of the Third republic (1875-1940) is offered. The own interpretation of concept “the social capital of the Ukrainian diaspora in France ” is offered. The conclusion is proved that in a legal field of a host country the Ukrainian emigrants have shown original and important experience of development of structures of a civic society.
Постановка та актуальність проблеми. Соціокультурна спадщина українців, без сумніву, багата і багатогранна, вимагає глибокого вивчення та обережної оцінки її значення в наш час. Фрагментарність процесу державотворення, мішанина декількох, часто несумісних традицій, можливість раціонального вибору напрямку змін, врахування труднощів “навздогінного розвитку”, необхідність осмислення здобутків “Помаранчевої революції” – усе це вимагає глибокого та уважного дослідження і є пересторогою проти обґрунтування як песимістичних і поспішних висновків, так і не завжди виправданого захоплення. Тому є сенс уважно поставитись до минулого досвіду творення форм громадського життя, який, зокрема, продемонстрували представники нашої діаспори в правовому полі Франції, країни з відомою та оригінальною спадщиною демократичного розвитку.
Дотичність українців до активізації діяльності громадських асоціацій великої західноєвропейської країни висвітлює процес набуття нашими співвітчизниками унікального практичного досвіду інкорпорування в цікаву й своєрідну національну традицію розбудови демократії на землі батьківщини Революції. Адже саме за цих обставин мало місце формування певної противаги структурам, які володіли політичною владою і застосовували її в регулюючих цілях, набувала сили й суспільного значення інтеграція індивідів, які в процесі визначення кола своїх прибічників ставали більш відданими спільній справі, у норми соціальної довіри, солідарності та взаємодопомоги.
Аналіз досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даних проблем. Представники різних галузей суспільствознавства у Франції розглядають зміст асоціаціонізму і, в його контексті, соціального капіталу як дуже перспективний. Однак здобутки у висвітленні зазначеного напряму пошуків деякий час не досягали глибини й всеохоплення, притаманних англо-американській та німецькій науці, яка, як свідчать сучасні дослідження, “відкрила” проблему раніше. Тому перша крупна робота “Історія свободи асоціацій у Франції після 1789 р.” (Париж, 1920), що належить соціологові Полю Нуріссону [17], впродовж півстоліття залишалася єдиною, присвяченою вивченню руху громад у Франції. Наукове значення праці в тому, що вона не лише продемонструвала тяглість процесу, який поширювався в національному вимірі та пов’язував новочасний французький асоціаціонізм з робітничими корпораціями і релігійними братствами Давнього порядку, але й обстояла принципову роль Революції ХVІІІ ст., ініціаторки світської політики, складовою частиною якої стали асоціації.
Французькі політологи підключилися дещо пізніше. Першу велику працю “Колишні учасники бойових дій і французьке суспільство, 1914-1939” (Париж, 1977), присвячену висвітленню діяльності організації ветеранів Першої світової війни, підготував політолог Антуан Прост [19]. Його внесок, зрештою, як і інших дослідників, котрі взяли участь в обґрунтуванні політичних аспектів життя громад у Франції, залишився за межами уваги українських суспільствознавців.
Комплекс даних аналітичного характеру стосовно окремого вузького аспекту проблеми: життя українських громад у правовому полі Третьої республіки окреслено, зокрема, в наукових статтях сучасного французького історика українського походження Жана-Бернара Дюпона-Мельниченка [5, 14], а також в спогадах Івана Гриціва [2], Володимира Маруняка [6], Василя Михальчука [7].
В Україні проблема налагодження колективного життя наших емігрантів, аналіз обставин і чинників їх інкорпорування в структури громадянського суспільства Франції стали об’єктом цілеспрямованих досліджень лише в останні роки [3, 4, 11]. В цілому проблема залишається відкритою. Тому обґрунтування ролі соціального капіталу, накопиченого нашими співвітчизниками в рамках чинних добровільних об’єднань, інституйованих на заході Європи, які значною мірою спонукали побудову в середовищі емігрантів мережі власних організацій, а також пов’язаних з ними норм (особливо довіри), дозволить увести в науковий обіг нові аргументи на користь причетності українців до формування інститутів громадянського суспільства, а отже – збагачення практичного досвіду реалізації влади народу, демократії.
Метою статті є дослідження соціальної активності українських громад у Франції. Поставлено завдання: 1) висвітлити масштаби розбудови інститутів громадянського суспільства в період Третьої республіки; 2) окреслити функціональну спрямованість руху асоціацій у Франції; 3) проаналізувати наслідки накопичення соціального капіталу нашою діаспорою в цій країні.
Виклад основного матеріалу. Революція втілила принцип свободи в життя асоціацій, надавши конституційні гарантії представництва й захисту інтересів основним верствам населення, які впродовж ХІХ ст. змогли “остаточно згрупуватися в процесі визначення своїх політичних амбіцій” як “ліві”, тобто прихильники більш активних дій, здебільшого орієнтованих на ліберальну, а також соціалістичну ідеології (селяни і сільські ремісники, промислові робітники, дрібні службовці, вчителі, дрібна та середня буржуазія), або як “праві”, тобто прихильники збереження чинного порядку в світлі консервативно-ідеологічних цінностей (Римо-католицька церква, дворянство, крупна буржуазія, до яких традиційно тяжіли маси віруючих, керованих інститутом церкви, відносинами патерналізму, а також глибоким особистим прагненням до матеріального збагачення: дрібні фермери, міські й містечкові комерсанти, чиновники, домашня прислуга, частина робітників) [21, c. 66, 67, 68, 69]. Мережа громадянського залучення, яка формувалася внаслідок набуття ширших політичних прав та визначення союзників, котрим вони з часом почали довіряти й надавати підтримки, усталювала норми узагальненої взаємності і заохочувала широкі верстви громадян до налагодження нових соціальних зв’язків, що спонукатимуть учасників процесу до позитивного вирішення дилем колективних дій та сприятимуть економічним і політичним переговорам з приводу актуальних проблем, народжених добою індустріалізації.
До часу появи у Франції першої легітимної партії в середовищі радикалів (1901), асоціаціонізм, тобто схильність індивідів спонтанно формувати широке коло організацій і приєднуватися до них, пройшов шлях від проголошення надії до інституційного оформлення демократичного ідеалу в чинну структуру, створену з колишніх членів різноманітних неформальних груп. Все ж відстань, пройдену асоціаціями впродовж ХІХ ст., слід розуміти як “віху на шляху, просування по якому відбувалося без усвідомлення суб’єктом його початку, а також призначення” [20, c. 105]. Адже вузька верства еліти демонструвала неспроможність оптимально й своєчасно вирішувати всі назрілі проблеми, а виборець, який у 1848 р. отримав право впливати на політику (мажоритарна система виборів визначала спосіб голосування за кандидатури претендентів на різні щаблі влади в контексті списку, що формувався традиційною елітою на рівні департаменту [13, c, 321]), так і не став політично активним. Лише поширення системи середньої освіти, розбудова залізничних сполучень, бурхливий розвиток пресових видань відкрили перед особою кращі можливості для соціальної участі, поклавши край замкнутості парафіяльних громад, ізоляції села, в якому проживала основна маса населення країни. І в межах розпливчатих рамок, визначених державою в світлі Декларації прав людини і громадянина, особа врешті набула спроможності осягнути плин нового часу, відчути смак задоволення від читання газети й обговорення отриманої інформації в гуртку, членів якого поєднували почуття солідарності і практика соціальних дій, непритаманних консервативно-традиціоналістському середовищу сім’ї, відвідувачів кафе, релігійної громади, мешканців села. Що в умовах ХІХ ст. давало підстави для “зустрічі” з політикою без особливого й виключного захоплення останньою, формувало оточення, яке гарантувало соціальний мир і політичну гармонію, перешкоджало боротьбі класів, народжувало віру вперемішку в християнсько-соціальне вчення, лібералізм, радикальний соціалізм.
З початком ХХ ст. зміст поняття “асоціація” набув нового значення. Ефективність державних інститутів, спрямованих на обмеження соціального конфлікту й гасіння “природної” тенденції громадянського суспільства до агресивності в досягненні обраної мети, формалізував закон від 1 липня 1901 року. На його основі держава, яка незмінно відігравала роль особливо потужного чинника соціалізації у Франції, за допомогою інститутів правової системи набула спроможності змінювати окремих громадян по мірі їхньої участі у виконанні законів. Що також засвідчено різким збільшенням чисельності асоціацій, яке щороку реєстрували органи влади: 5 тис. до 1908 р. і 10 тис. до 1937 р. [20, c. 108]. Норми закону не конкретизували елементів структури та аспектів діяльності інститутів громадянського суспільства. Французькі правознавці також відзначають опізнення цього документу загальносуспільного значення. Їх аналіз юридичного обґрунтування процесу заснування та функціонування асоціацій ґрунтується на тому, що зазначений закон (його впливи відчутні сьогодні), по-перше, заклав універсальну основу для складання кожним формальним гравцем невиразного статуту в світлі конституційних документів Третьої республіки; по-друге, посприяв визначенню зв’язків і правил поведінки членів усередині групи; по-третє, забезпечив громади правом вільно виявляти колективні інтереси на території регіону й всієї країни; по-четверте, активізував політичні амбіції членів численних неформальних груп на зразок “веселих прихильників боулінгу”, “пильних мисливців”, які не поспішали декларувати своє існування перед органами влади, однак “могли між іншим спричинитися до висунення або припинення діяльності депутата” [20, c. 88].
 Отже, бурхливий розвиток життя асоціацій започатковано роками Третьої республіки. Рубіжним у налагодженні соціальної активності громадян країни вважається 1932 рік. Напередодні парламентських виборів про себе заявили 11 політичних партій, які досягли рівня масових і вже були в стані запропонувати широкий спектр поглядів, програм і кандидатур. “Політичний концерт” 1932 року іноді достатньо впевнено доповнювали 32 інші організації, які представляли однорідні, або зведені у федеративне об’єднання і достатньо потужні сили – ліги. Зважаючи на слабість партій, особливо тих, які належали до політичної “правиці” і були інституйовані хронологічно пізніше (за “лівих”), ліги як нова форма суспільної організації здебільшого доповнили й активізували саме цей вектор політичної мобільності громадян країни. Сучасні дослідники асоціаціонізму в Франції свідчать, що ліги – це добровільні асоціації, спроможні продукувати єдність думок у середовищі своїх прихильників і досягати статусу групи тиску локального значення, або політичної сили, скерованої проти інститутів влади на місцях [12, c. 62]. Соціальні та політичні амбіції учасників ліг узагальнює комплекс ознак, притаманних усім елементам зазначеного руху: надзвичайна конкретність у визначенні мети, неприйняття вирішальної ролі парламенту в політичному житті країни, поєднання навколо протестної ідеї всіх (цілком різних) незадоволених людей, абсолютна неспроможність обґрунтування програми дій, спрямованої на позитивне вирішення кризового суспільного явища. А звертання до форм прямої дії, з допомогою яких до вуличних маніфестацій та різноманітних демонстрацій сили залучали прихильників з числа представників міських робітників, дрібної та середньої буржуазії, офіцерства, інтелігенції, студентської молоді, декласованих елементів (останні масово прибували з села), і, особливо, епізодичність активізації діяльності, свідчили про наступне: за умов піднесення й стабілізації життя країни ліги втрачали фінансову підтримку “правих” партій, різко звужувалася соціальна база, а отже – популярність і підтримка руху з боку широких мас; навпаки, ліги демонстрували різке зростання своєї активності в період економічних і політичних криз. Серед останніх особливого суспільного резонансу набули Буланжистська криза, ініційована історично першою Лігою патріотів (1880-ті рр.);  справа Дрейфуса, яку активно підхопили Ліга антисемітів, Ліга французької батьківщини та ліга Акс’йон франсез (кінець ХІХ – початок ХХ ст.); післявоєнна фінансова криза, яка посприяла мобілізації Національної католицької федерації і добре організованої та найбільш радикальної Ліги молодих патріотів; зрештою, економічна, соціально-політична, а також інтелектуальна і моральна кризи 1930-х рр. Саме в ці періоди спостерігався ренесанс руху ліг.
Епізоди активізації діяльності ліг свідчать, що в умовах, коли сильна держава викликала соціальний конфлікт унаслідок очевидного небажання втрутитись у соціальну динаміку, окремі інститути громадянського суспільства демонстрували надзвичайну схильність до формування соціальних цілей через політичне збурення. Однак постійні внутрішні суперечності й суперництво, практика недостатнього теоретичного обґрунтування колективних дій учасників процесу доводять, що ліги, нездатні сформулювати якоїсь потужної альтернативи демократичним перетворенням, втілюваних парламентом, урядом, а також прихильниками “центристських” позицій в середовищі партій, не становили серйозної загрози існуванню республіканського режиму в Франції. Натомість інститути держави, демонструючи достатні ресурси для активного та ефективного впорядковування життя суспільства в межах чинного права (повоєнна відбудова і розвиток економіки, налагодження фінансів, скорочення тривалості робочого дня, запровадження системи світської освіти, оптимізація міжнародних зв’язків і ін.), забезпечували проведення очікуваних змін, які не завжди узгоджувалися з поточними вимогами деяких ліг, однак залишалися головним функціональним центром владних відносин.
Розглядаючи французький асоціаціонізм, неможливо обминути різноманітні групи інтересів на зразок союзів підприємців (понад 2 тис. асоціацій), об’єднаних владою в Загальну конфедерацію французького виробництва; асоціацій держслужбовців, котрі часто перевищували своїх колег-депутатів і міністрів аристократичністю походження, рівнями освіти й матеріального добробуту; а також профспілки, які, висуваючи вузькі, професійно окреслені вимоги своїх членів, значно активніше за інших учасників руху демонстрували притаманні їм позиції щодо реорганізації публічного життя і встановлення громадської злагоди. Зазначені асоціації відзначала готовність, а також спроможність своїми власними силами проголосити й втілити притаманні їм інтереси в межах чинних політико-правових норм.
Особливе і своєрідне місце в житті асоціацій Франції Третьої республіки належало аристократичним салонам. Цей різновид громадської замученості визначився як осередок соціальної мобільності, який впродовж двох-трьох десятиліть свого існування успішно демонстрував “дотичність своїх учасників до політизації французького суспільства” [18, c. 113]. Ідеологічну спрямованість салону відзначали дві риси. Перша: неможливість конкретизації позиції цього учасника руху асоціацій в контексті поділу на “правих” і “лівих”. Друга: салон “не допускав” втручання політики в свої справи, хоч і надавав перевагу ідеям “правиці”. Тому серед відвідувачів численних салонів, у яких збиралися представники “аристократичного”, “різночинного”, “вищого”, “пристойного” товариства, даремно шукати політичної, або естетичної однорідності. Все ж кількісно переважали консервативні салони, в яких відвідувачів однаково єднала ностальгія за Давнім порядком. Ситуація різко змінювалася в періоди суспільних криз. У цей час народжувалися специфічні осередки поширення радикальних поглядів: “ліберальні” та “авангардні” салони, учасники яких, зокрема, боляче переживали втрату дорогих серцю кожного француза земель Ельзасу й Лотарингії внаслідок поразки Франції у війні з Прусією, виступали проти явища ксенофобії, висловлювали підтримку ідеї реформи в збройних силах країни. Саме їх відвідували республіканець капітан Дрейфус, соціаліст Жан Жорес; тут же знаходили розуміння й співчуття представники народів, які виборювали політичну свободу.                 
Але в повоєнний період з’явилася величезна кількість інших добровільних асоціацій, які не досягали ролі й суспільно-політичного значення партії, ліги, групи тиску чи салону. Одначе займали власну позицію в справі представництва інтересів визначеної верстви населення країни. Це, зокрема, національна католицька федерація генерала де Кастельно, яка очолила хрестовий похід проти “вільних масонів”; асоціації колишніх комбатантів, відчутний вплив яких на органи влади з вимогами наведення порядку в тій чи іншій сфері суспільного життя визначався заслугами в обороні батьківщини і жертвами, понесеними на полі битви світової війни; різноманітні групи феміністів, анархістів і “вільних мислителів” на зразок Французького союзу за право голосу для жінок, Французького відродження, Федерації світської та республіканської молоді. Активізуючи різні аспекти громадського життя, вони констатували власну присутність на суспільно-політичній сцені.
Практично всі учасники руху асоціацій: власники дрібних земельних наділів чи дрібних підприємств, робітники чи службовці, комерсанти чи капіталісти, винаймачі помешкань чи інтелектуали, члени релігійних організацій чи аристократичного дворянства володіли власними друкованими органами. В 1880 р. в Парижі та провінції виходило відповідно 60 і 190 назв щоденних пресових видань, спільний тираж яких досягав 2 млн. і 0,7 млн. примірників; в 1914 р. кількість зазначених видань у столиці збільшено до 80-ти, в провінції до 242-х, а тираж сягнув 5,5 млн. і 4, 5 млн. [15, c. 123]. Що дозволяло охопити інформаційно-аналітичним впливом переважну частину 39-ти мільйонного населення Франції, постійно формувало погляди людей, громадську думку, яка поставала важливим елементом демократичної системи врядування, а отже, консолідації соціуму.
Кожний учасник руху асоціацій виконував ряд функцій організаційного (рекрутування нових членів для реалізації притаманних йому та його прихильникам цілей), інформаційного (інформування своїх членів щодо актуальних подій в країні й світі, висловлення розуміння змісту й мети різних аспектів життя асоціації), комунікативного (забезпечення “горизонтальної” “внутрішньої” і “зовнішньої”, а також “вертикальної” комунікації) плану. Значна частина організацій, яка продемонструвала спроможність залучення інтелектуалів, представників соціально-гуманітарної науки та культури, вийшла на рівень виконання наукової (глибокий і всебічний аналіз актуальних явищ і процесів суспільного життя країни), ідеологічної (визначення програмних завдань і цілей, проголошення тактичних і стратегічних завдань), політико-соціалізаційної (мобілізація широких верств населення країни до політичного мислення) функцій.
Відкриття імміграційного поля для майже 3-х млн. вихідців з різних країн, надання останнім широких конституційних гарантій мало наслідком не лише долучення численних громад іммігрантів до розбудови економічного, соціального, політико-силового, культурно-нормативного, демографічного ресурсів влади Французької Республіки, але й – в світлі концепції соціального капіталу Джеймса Коулмена – створювало оптимальні умови для виявлення властивої прибульцям здатності “працювати разом задля досягнення спільної мети в групах, організаціях і об’єднаннях, гармонійно поєднуючи довіру, життєздатні канали комунікації, норми і санкції” [16, с. 540].
Що саме продемонстрували українці, які опинились у Франції як складова глобального міграційного процесу, внутрішньоконтинентальне явище, пов’язане з виїздом за межі етнічної української території на постійне або тимчасове місце проживання, зумовлене причинами, в основі яких лежало суб’єктивне бажання індивіда в зміні місця проживання. Рішення пов’язати свою долю з Французькою Республікою виникло у наших співвітчизників під впливом поважних обставин: переслідування з боку антиукраїнських державно-політичних структур, несприятливі соціально-матеріальні умови життя на Батьківщині. Українців, які потрапили на французькі етнічні землі в період Третьої республіки, сучасні дослідники поділяють на чотири групи: 1) окремі представники культурно-мистецької інтелігенції, відомі суспільно-політичні діячі; 2) члени перших організованих угруповань, колишні військові; 3) офіційні представники українських урядів у Франції; 4) масова політична і економічна еміграція. Усі представники згаданих груп, які досягли максимальної чисельності в 40 тис. наприкінці 1920-х рр., розмістилися в різних регіонах країни, а в місцях компактного проживання (здебільшого на півночі країни) сформували громади української діаспори, яка поступово входила в інформаційний простір і соціальні структури країни, пізнавала спосіб мислення, національну культуру й, особливо, життя асоціацій її громадян.
Українці знайшли у Франції об’єктивну умову для налагодження колективного життя діаспори: розбудовану й активну соціальну мережу, створену різноманітними асоціаціями громадян, а також іншими іммігрантами (італійцями, німцями, поляками, росіянами і ін.). Функціональна скерованість на впорядкування колективного життя відкрила шлях для виявлення нашими співвітчизниками власного соціального капіталу – суб’єктивної сили, яка, по-перше, сприяє створенню низки цінностей та позицій учасників, що визначають, як ці члени громади пов’язані один з одним (довіра, партнерство, солідарність), по-друге, спонукає людей розуміти й співчувати (ставлення один до одного швидше як до співгромадян, ніж як до незнайомців, суперників або потенційних ворогів), по-третє, створює основу для добровільної співпраці та стабільного соціального й політичного порядку (допомога в гуртуванні суспільства шляхом перетворення індивідуумів зі своєкорисливих егоїстів на членів громади зі спільними інтересами, спільним розумінням соціальних відносин та відчуттям загального добра); по-четверте, поглиблює в середовищі учасників розуміння змісту демократії (розбудова демократії вимагає не лише політичної свободи, але й низки складових соціального капіталу) [8, c. 576]. Комплекс зазначених факторів теоретичного та практичного плану дозволив нашим співвітчизникам не лише спостерігати й вивчати історичні форми добровільної залученості мешканців Франції, але й з часом розвинути власну мережу такої залученості, яка б створювала довіру та співробітництво в середовищі іммігрантів й, водночас, навчала брати участь в процесі участі.
Представники України: видатні письменники, науковці, митці, політики, а також пересічні люди, які з огляду на відомі причини прибули до Франції, в період Третьої республіки набули можливості продемонструвати властиву їм спроможність впорядкування свого колективного життя шляхом досягнення вищого щабля розвитку соціальної мобільності. Одначе в умовах відсутності чинних національних (українських) громад окремі представники початково нечисленної вітчизняної діаспори могли втілити притаманне їм бажання довіряти, співпрацювати в колі однодумців і, таким чином, створювати основу для стабільного порядку, виключно шляхом долучення до вже існуючих інститутів громадянського суспільства. Що саме і продемонструвала Марко Вовчок, яка майже десятиліття жила й творила в Парижі, ввійшовши в коло постійних відвідувачів аристократичного салону подружжя Віардо. Завсідники салону: ліберали й республіканці, “найбільші тоді французькі письменники й артисти” [1, c. 1] особливо переймалися наслідками військової поразки Франції від Прусії, відчуваючи тугу за Ельзасом і Лотарингією, що опинилися під владою загарбника. Висловлення щирої довіри та співчуття українцям, борцям за національну свободу, яким вони прагнули допомогти й з якими  бажали активно співпрацювати, демонструють важливість соціального капіталу. Саме останній в скрутну хвилину національної трагедії посприяв згуртованості французького суспільства. Історичні факти координованих дій українки Марко Вовчок і низки провідних літераторів і книговидавців Франції в рамках салону мали наслідком публікацію в центральній газеті “Le Temps” (1875, 15 груд.), а також численні (12 разів) перевидання повісті “Маруся”. Про зміст цього спільного твору українки Марко Вовчок і книговидавця Жюля Гетцеля центральна преса (газети “Le Siècle”, “La République Franςaise”, журнал “Magasin d’éducation et de récréation”) висловилася так: це художній твір, що висвітлює досвід України, який “зрозуміють усі наші патріоти, думаючи про Ельзас”; це романтична історія боротьби народу, в якій “скрізь патріотичний дух, суворе й здорове повітря, що викликає жертовність і відданість”; “Читаючи пригоди маленької героїні-Українки, ти пізнаєш, як треба любити Францію” [1, с. 5].
Отже, реальний приклад довіри та взаємодопомоги між лібералами і демократами, який в рамках громадської асоціації продемонстрував можливість спільних дій обмеженого кола відвідувачів-громадян, і який підхопила й на всю країну поширила центральна преса, підвищивши рівень інтересу щодо можливості співпраці українського та французького народів, на нашу думку, посприяв не лише виявленню потенціалу соціального капіталу громадянського суспільства Франції, але й формалізував одне з джерел народження соціального капіталу української діаспори в цій країні: демократичні норми, які однаково розуміє середовище вільних людей.
Особливо потужне джерело соціального капіталу нашої діаспори визначилося внаслідок створення на початку ХХ ст. в Франції низки українських організацій, громад, чисельність яких почала різко зростати в період між світовими війнами. Це були кількісно різні громади (25-200 осіб), створені інтенсивними, частими контактами між людьми спільного етнічного походження. Зареєстровані владою (в 1940 р. легітимно діяли майже 100 місцевих громад), об’єднані так званою “сильною” довірою (всі знали один-одного), місцеві осередки створювались відносно інтенсивною взаємодією цих груп (періодично відбувалися з’їзди найкрупніших федеративних об’єднань: у 1927 р. “Союз Українських Громадян у Франції”, який поєднав прихильників радянської влади в Україні [10, с. 5]; у 1932 р. “Український Народний Союз у Франції”, який поєднав прихильників незалежної України [9, с. 31]), і переслідували такі цілі: підняття рівня свідомості (Українське Товариство “Просвіта”, Українське Національне Товариство “Рідна хата”, Українське Культурно-освітнє Товариство, Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі), організація самодопомоги та взаємної підтримки (Українська Студентська Громада, Українське Допомогове Товариство). Натомість діяльність українських періодичних видань (бюлетень “Вісник Союзу українських громадян у Франції”, газети “Українські вісті”, “Українське слово”, журнали “Тризуб”, “Ватра”) була спрямована на виконання таких прагматичних функцій: інформування органів влади, а також найширших суспільних верств про становище української еміграції, її політичні цілі; спостереження за діями органів влади в тих країнах Європи, де мешкають українці; формування громадської свідомості українського населення.
“Сильна” довіра, що поставала внаслідок тісної взаємодії у формально організованих добровільних організаціях українців, була важливою для встановлення демократичних норм у середовищі учасників зазначених асоціацій. Для цього кожний місцевий осередок опрацював власний статут, затверджений згодом французькою владою, і в рамках ширшого національно-федеративного об’єднання користувався правами автономії. В окремих випадках це дозволяло нашим співвітчизникам долучатися до практичних дій чинних асоціацій французьких громадян, а також проводити власні публічні акції в містах країни.
Висновки. Отже, в період Третьої республіки життя асоціацій у Франції фундаментально змінилося, пройшовши в своєму розвитку стадії кооперування, асоціювання, солідаризму як вищого рівня громадянськості. Що в підсумку дозволило набути наступних функціональних ознак: 1) нове зібрання людей виникає одразу, як тільки група прихильників якоїсь головної ідеї або шанувальників визначеної персони визначає метою встановлення нового типу соціального контролю, який, власне фіксуватиме її місце в суспільстві; 2) початком існування асоціації вважається не стільки реєстрація в органах влади, скільки спроможність впливати на визначену інституцію, а також на її політичних партнерів; 3) на відміну від Англії, в якій появі у громадян добровільної ініціативи, а також суспільної злагоди посприяв протестантський дух, у Франції саме постійний нагляд з боку влади, а не самодіяльна ініціатива “знизу”, надає асоціаціям надзвичайної пластичності, визначає межі та форми політичної соціалізації особи, дозволяючи організаціям громадян відігравати роль, яка перевищує задекларовані функції; 4) громадяни Франції, котрі внаслідок участі в русі асоціацій визначають своїх прибічників і стають більш відданими справі, використовують набутий соціальний капітал багатьма способами, часто несумісними із соціальним порядком або демократичними сподіваннями; 5) розвиток і збагачення форм діяльності, перетворення в структуру селекції еліт, школу соціальних кадрів дозволяють асоціації трансформуватися в окрему політичну інституцію; 6) зміна членів, а також керівного складу асоціації, яку викликає природна мобільність кожного суспільного процесу, а також втручання держави, що відбувається в період криз, іноді викликають занепад і навіть зникнення чинної асоціації.
Українські емігранти успішно доповнили й урізноманітнили життя асоціацій країни. Враховуючи історичний досвід, а також реальні здобутки демократії, вони вийшли на притаманний їм рівень громадської залученості. Що дозволило членам діаспори виявити притаманний їм соціальний капітал. Останній можна визначити як здатність вихідців з України мобілізувати широке коло особистих соціальних контактів, набутих під впливом різноманітних агентів соціалізації, унаслідок розвитку в конституційно-правовому полі Франції Третьої республіки норм і цінностей, спроможних трансформувати занепокоєність індивідуальною свободою в стійкий інтерес до колективної свободи, солідарності й соціальної справедливості.

ЛІТЕРАТУРА

1. Борщак І. Марко Вовчок та її зв’язки в Парижі // Україна (Париж). – 1949. – С.1-11.
2. Гриців І. На скитальщині. Спогади. (Із життя української діаспори у Франції. Копія історичних нарисів). – Львів: Край, 2000. – 230 с.
3. Дорошенко С.І. Збільшення   імміграційного   простору   як   ознака   французької демократії: українська політична еміграція в конституційному полі Третьої республіки // Українська   національна  ідея:  Вип. 15. – Львів: НУ “Львівська політехніка”, 2004. – С. 66-74.
4. Дорошенко С.І. На шляху до громадянського суспільства: освітлення наслідків політичного режиму радянських часів діячами міжвоєнної української еміграції у Франції // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту Українознавства. Т. ІІІ. – К.: Міленіум, 2004. – С. 511-516.
5. Дюпон-Менльниченко Ж.-Б. Громадська діяльність міжвоєнної української еміграції у Франції // Українська діаспора. – Київ-Чикаго. – 1995. – С. 96-102.
6. Маруняк В. Олександер Бойків. Організатор українського життя у Франції. – Париж: [Б. в.], 1986. – 170 с.
7. Михальчук В. Українська Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі. Заснування , розвиток, діяльність (1926-1998). – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1999. – 655 с.
8. Кокорська О.І., Кокорський В.Ф. Довіра як фактор консолідації суспільства // Розвиток демократії та демократична освіта в Україні: Матеріали ІІ міжнародної наукової конференції (Одеса, 24-26 травня 2002 р.). – К.: Ай Бі, 2003. – С. 540-548.
9. Небелюк М. Під чужими прапорами / З передмовою О. Ждановича. – Paris: PIUF, 1951. – 207 c.
10. Перший з’їзд Союзу Українських Громадян у Франції (17 квітня 1927 р.). – Paris: Les Nouvelles Ukrainiennes, 1927. – 12 p.
11. Халенюк А. Журнал “Україна” (Париж): структура і зміст // Записки Наукового товариства студентів та аспірантів ім. О. Оглоблина. – Вип. 2. – Острог: Національний університет “Острозька академія, 2003. – С. 104-109.
12. Bernstein S. La ligue // Histoire des droites en France. En 3 t. / Sous la direction de J.-F. Sirinelli. T.2: Culture. – Paris: Gaillimard, 1992. – P. 61-112.
13. Les constitutions de la France depuis 1789 / Jacques Godechat. – Paris: Flammarion, 1979. – 510 p.
14. Dupont-Melnyczenko J.-B. Les ukrainiens en France avant la première guerre mondiale // L’Ukraine (Paris). – 1998. – № 251-252. – Р. 20-36.
15. Gros J.-J. Médias et vie politique // Institutions et vie politique. – Paris: La Documentation Franςaise, 1997. – P. 123-129.
16. Newton K. Social Capital and Democracy // American Behavioral Scientist. – 1997. – № 40 (№ 5, March/April). – P. 575-586.
17. Nourisson P. Histoire de la liberté d’association en France depuis 1789. En 2 t. – Paris: Sirey, 1920.
18. Ory P. Le salon // Histoire des droites en France. En 3 t. / Sous la direction de J.-F. Sirinelli. T.2: Culture. – Paris: Gaillimard, 1992. – P. 113-129.
19. Prost A. Les Anciens Combattants et la Société française, 1914-1939. En 3 t. – Paris: Presses de la Fondation nationale des sciences politiques, 1977.
20. Rioux J.-P. L’association en politique // Pour une histoire politique / Sous la direction de R. Rémond. – Paris: Seuil, 1988. – P. 87-120.
21. Siegfried A. Tableau des partis en France. – Paris : Bernard Grasset, 1930. – 245 p.

Serhiy Doroshenko
UKRAINIAN DIASPORA IN STRUCTURES OF A CIVIC SOCIETY OF FRANCE OF THE THIRD REPUBLIC:
JUDGEMENT OF THE EXPERIENCE OF CONSOLIDATION OF A SOCIETY