Дорошенко С.І.

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО У ФРАНЦІЇ: ОСТАННІ ШТРИХИ ДО ПОЛІТИЧНОГО ПОРТРЕТУ

Прізвища Винниченка не було серед політиків чи письменників, розстріляних енкаведистами. Його не катували в сталінських таборах. Він помер своєю смертю в 1951 році на чужій землі – зубожілий і обділений увагою широкої громадськості. Від тоді минуло понад півстоліття. Україна стала суверенною державою. І є сенс підійти до оцінки творчого шляху цього видатного сина України, окремо торкнувшись обставин, які характеризують політичні ідеї, викладені в еміграції, під час перебування на землі Франції.
Уперше на території цієї великої західноєвропейської країни Володимир Кирилович Винниченко опинився у 1910-1911 рр., коли нелегально, в статусі політичного емігранта був змушений рятуватися за межами Російської імперії від переслідувань царської поліції. Тоді в колах революціонерів його знали як „Вольдемара” і „Деде”. Опубліковані вперше тексти документів охранки свідчать, що у березні 1910 р. Володимир Винниченко входив до складу „Паризької Української Громади” [10]. За даними французьких архівних джерел, цей історичний період відзначали певні позитивні факти налагодження українського організованого життя в середовищі наших емігрантів: створення Асоціації польських і рутенських робітників Франції (1911), існування у Парижі впродовж 1906-1914 рр. української громади (l’Association des Ukrainiens de Paris), а також мистецької асоціації „Варта” (Varta). Метою першої з цих добровільних асоціацій було надання моральної та матеріальної підтримки, зокрема українським робітникам, що вже проживали у цій країні [8, с. 96]. Натомість друга й третя з числа вищезгаданих асоціацій, в рамках яких об’єдналися представники української інтелігенції в столиці Франції, Парижі, набули особливого значення для розбудови колективного життя наших емігрантів. Наприкінці 1909 р. склад Асоціації українців Парижу налічував 81 особу. Члени цієї громади ставили метою „впорядкування масової присутності українців у Парижі, поширення взаємодопомоги і солідарності, якнайширше ознайомлення французів з багатством української культури, налагодження оптимально можливих зав’язків у середовищі інтелектуалів України та Франції”. Саме до цієї громадської організації наших емігрантів у Франції і приєднався Володимир Винниченко, функціональні обов’язки якого полягали в налагодженні діяльності художньої самодіяльності у середовищі  зазначеного добровільного об’єднання [14, с. 20, 21, 22]. 
В умовах еміграції він вистигав скрізь: вчасно включався в політичну боротьбу, був активістом громадської асоціації співвітчизників, дивував найвибагливіших критиків літературними працями, зацікавлював театральну громадськість своїми незвично-новаторськими п’єсами, тратив моральні і фізичні сили на полеміку з всеросійським читачем і критикою, закохувався і був коханим. І саме в 1911 р. він одружився з студенткою Сорбонського університету Розалією Яківною Лівшиць, яка на той час вчилася на медичному факультеті і стала його вірною супутницею на все життя. Деякі цікаві роздуми з приводу миттєвостей спокою у приватному житті молодої пари містять записи в щоденнику Володимира Винниченка. Зокрема, 27 червня 1911 р. занотовано таке: „Сиджу на ст. Fontainebleau жду Розу з Парижу, куди поїхала по деякі речі. Невгамовно, настирливо й хапливо дзвенить дзвінок. Перон від дощу блищить сизо-чорним мокрим блиском. Французи з парасольками в руках. […]
Вона мене вчить, як тримати виделку, і я корюся їй, почуваючи й трошки сорому за свою „некультурність” і сміючись з себе й з неї і стискуючись трошки холодком тривоги за її „буржуазні” нахили. […]
Мені чудним здається мій стан. Ця спокійна квартирка, з пристосованими до звичних зручностей речами, ця тиша, це поринання в спокій і безтурботність. Незвично і смішно” [2, Записник, ч. 1, 27, VI. 1911, стор. 36, 38, 39].
Вдруге до Франції Володимир Винниченко потрапив у 1925 р., вже після перебування у Німеччині (1922-1925 рр.), коли на деякий час відійшов від політики і повністю поринув у літературну працю – завершив кілька п’єс і великий роман-утопію „Сонячна машина”. В цей же час він долучився до створення суспільно-літературного журналу „Нова Україна”. Особлива роль цього часопису визначалася відсутністю такого україномовного видання в Україні.
Але, на думку сучасних дослідників, зеніт слави Володимира Винниченка – політика позаду. Йому, творцеві чотирьох універсалів, документів найвищого державного значення, які сформулювали ідею і зміст політичних гарантій прав і вольностей українського народу, доводиться переосмислювати уроки власної нерішучості, а також політичної демагогії і жорстокого терору, які подали Україні червоногвардійські загони Муравйова. Далеко від Батьківщини „Винниченко шукає способів хоч чимось прислужитися їй. Він стає тим дзвоном, котрий не тільки скликає до церкви. А й сам іде до неї” [7, с. 53]. Все ж його увага постійно скерована до подій на рідній землі. Прояви командно-адміністративного правління, повна централізація влади, комчванство, помпезність, брехня, занепад морально-етичних норм привели його до страшного своєю правдою висновку: в СРСР явні ознаки тоталітарного режиму і зародження фашизму. Про що в своєму записнику 17 квітня 1926 р. він залишив пророчі слова: „З більшовицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм”.
В цей же час його особливо обурила відмова Максима Горького видати роман „Мати” українською мовою. Володимир Винниченко написав відкритого листа, в якому піддав нищівній критиці автора „Буревісника”, цього „виразника руської  пролетарської  інтелігенції”,  „друга Леніна”,  який,  обґрунтовуючи власну позицію (26 травня 1926 р.), допустив безтактність щодо української мови і культури, вважаючи, що перекладати повість на „украинское наречие” не має сенсу, і що це лише приведе до пригнічення тих великоросів, які опинилися меншиною „в области даного наречия”, тобто в Україні. Володимир Винниченко пише „Одвертий лист до М. Горького”, якого вперше надрукувала газета „Українські вісті” (Париж) 16 липня 1928 р., а згодом в різних варіантах деякі інші українські емігрантські видання. На думку Володимира Винниченка, в слові „наречие”, яким відомий пролетарський письменник назвав українську мову, міститься „цілий політично-національний світогляд. В йому ціла історія взаємовідносин двох слов’янських народів. В йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Горькій. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіалістично-колоніяльної політики руського царизму на Україні. Воно та ще слівце „Малоросія” служили тією димовою завісою, під якою Москва, Санкт-Петербург і навіть Петроград впродовж кількох століть експлуатували і руйнували український народ матеріально і духовно”. І далі: „Вами в даному разі кермують не дані науки й життя, а оця „барська антипролетарська ідеологія”, оця великодержавницька ідеологія власника, оця психіка зоологічного націоналізму, що просто гарчить у душі без неяких там даних науки, істини, переконань і тому подібного” [5, с. 191, 195].
Інша обставина, яка виразно характеризує політичну позицію Володимира Винниченка в еміграції, була викликана різким і негайним реагуванням на хвилю репресій в Україні проти інтелігенції, колишніх соратників по партії соціал-революціонерів, організованим комуністичними лідерами голодом, смертю Миколи Хвильового і Миколи Скрипника. Він у який уже раз звертається з відкритим листом до політбюро КП(б)У з протестом проти організаторів голодного геноциду української нації – Йосипа Сталіна і Павла Постишева. „Цей лист викликав різке заперечення на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1933 року – пише академік Микола Жулинський.  Винниченка охрестили „старим вовком української контрреволюції. Його гонорари, які до цього часу надходили йому до Німеччини і Франції з України, конфіскували спеціальною ухвалою Наркомфіна СРСР, видання творів припинилося, книги вилучалися з бібліотек” [9, с. 146].
Отже, якщо до 1932 р. твори Володимира Винниченка ще видавалися на Україні й на сценах європейських театрів з успіхом ішли спектаклі за його п’єсами, то в 1933-му році все різко змінилося. Відсутність цілком заслуженої платні за літературну працю ускладнила життя Винниченків. Це був надзвичайно тяжкий моральний і матеріальний удар для нього. Однак він прагне знайти якийсь вихід.  Незначні  заощадження  витратив  на  купівлю  будинку  з  садибою  у  м. Мужен на півдні Франції, в околицях знаменитих Канн, куди з дружиною переселився 1934 року. Так Володимир і Розалія Винниченки стали власниками старого напівзруйнованого будинку, якому налічувалося близько 250 років, і який місцеві жителі Провансу називали „Le four”,тобто „піч”, оскільки тут колись випікали хліб і печиво. Винниченко сподівався, що город дасть змогу розрахуватися з боргами (понад 40 000 франків) і якось жити [11, с. 131, 132]. Він мужньо переносив матеріальні та матеріальні негаразди і далі пильно стежив за діями комуністичної влади в Україні, розвитком взаємних відносин у середовищі численних еміграційних угруповань українців, а також подіями міжнародного життя. В той же час проклятий більшовиками і значною частиною української політичної еміграції, екс-політик і популярний письменник, чиї твори допомагали українському слову „прорубувати вікно в Європу”, почувався самотньо. Послідовники його колишнього соратника по державно-політичній діяльності Симона Петлюри не могли простити йому ні політичних розходжень з Головним отаманом, ні поїздок на переговори з більшовиками в 1920 році, ні деяких оцінок і характеристик у „Відродженні нації” та численних політико-публіцистичних статтях. За образним визначенням Володимира Панченка він опинився в ситуації „чужого серед своїх”, залишаючись „одним із винуватців поразки УНР, пробільшовицьки настроєним, імпульсивним і амбітним політиком-невдахою. Опонентів Винниченка чи не найбільше дратувало, що на питання „за яку Україну треба боротися ?”, він відповідав: за соціалістичну. І в той же час Винниченко дошкульно критикував радянський режим […]” [12, с. 310, 311], родові прикмети якого він помітив, чи не раніше за багатьох інших. Усе це, одначе, не заважало Володимиру Винниченку називати себе українським комуністом [4, с. 208] і продовжувати гостро й аргументовано критикувати більшовицьке керівництва за сповідування ним „словесного соціалізму” й лицемірство в національних питаннях. Тому дещо несподівано для багатьох в цей час прозвучав заклик Володимира Винниченка до чесних емігрантських патріотів повертатися на Батьківщину, який він виклав у брошурі „Повернення на Україну”, щоб допомагати рідному народові будувати нове життя, яке можливе лише шляхом реформування суспільної системи зсередини після виявлення і усунення від влади всіляких злодіїв, бюрократів і шкідників. Частково ці ідеї порушувалися в згаданому відкритому листі до Максима Горького. Варто додати, що деякі асоціації українських емігрантів у Франції, які входили до об’єднання „Сугуф”, активно підхопили цю ідею, щоправда, без посилання на джерело і прогнозування ймовірних наслідків такого кроку для особи [1].
Перед обличчям загрози всьому людству, яку несли фашисти в Німеччині, Володимир Винниченко вважав, що годі наївно бавитися в Лізі Націй пацифістськими гаслами роззброєння. Войовничому агресорові слід протиставити єдиний фронт не лише Комінтерну з ІІ Інтернаціоналом, а й усіх антифашистських сил, які з кожним роком множилися в Європі та Америці. Застереження Володимира Винниченка українській еміграції і, водночас, імперіалістичним силам Заходу, які розраховували на внутрішню революцію в Україні, на нашу думку, заслуговують на особливу увагу. Так само безглуздими, безпідставними він вважав всілякі плани про воєнну інтервенцію ззовні. Що більше, останнє він розглядав як шкідливу і, водночас, небезпечну авантюру для всього світу. Натомість закликав до об’єднання всіх українських патріотів в Україні і за кордоном. З цією метою пропонує (початок 1936 р.) скликати Український Національний Конгрес і утворити на ньому Українську Національну Раду, як єдиний демократичний керівний центр нашої еміграції, яка б, водночас, завадила перетворенню України на розмінну монету у протистоянні між СРСР і фашистською Німеччиною. У цьому ж ідейно-політичному руслі ним написана стаття „Та, за яку змагались Гітлер, Сталін та інші” (5 травня 1940 р.), в якій пояснюється інтерес світу до України так: „О, коли за неї змагались такі поважні хижаки, то, очевидно, повинна бути неабияка здобич ? Так, вона таки, справді, варта цієї лестної уваги. Взяти хоч би самий розмір її: більша за Францію та Англію разом узятих, більше мільйона квадратних кілометрів. Голова її лежить на Карпатських горах, а ноги впираються в Кавказ. Одною рукою вона хлюпається в Чорному морі, а другою підгортає під себе Пінські болота. Населення її, етнографічно суцільного нараховується більше 45 мільйонів. А багатства її: мільйони та мільйони тонн хліба, вугілля, цукру, заліза, нафти і т.і.
Але, незважаючи на це, ім’я її до останніх років було не дуже широко відоме на земній планеті – Україна. Чи в багатьох підручниках географії та історії це ім’я зустрічається ? Ні, не в багатьох” [6, с. 250].
На нашу думку, такий висновок українського політичного мислителя мав під собою вагомі аргументи. Справді, першу значну наукову роботу з історії України було видано у Франції лише в 1941 р. під назвою „Україна. Від початків до Сталіна” [13].
Водночас, об’єктивно відмежований в умовах еміграції від практичної політичної участі, Володимир Винниченко зосередився на теоретичних пошуках, які завершилися надзвичайно актуальними висновками. І на землі Франції було сформульовано філософську теорію нового суспільного ладу в світі під назвою „конкордизм”, – тобто, система всебічного духовного, правового, фізичного і матеріального, внутрішнього і зовнішнього узгодження між людьми на землі, а також унікальний документ „Заповіт борцям за визволення” (1949), в якому осмислено уроки української історії, пройдений народом шлях, викладено роздуми щодо майбутнього і, водночас, висловлено конкретні рекомендації досягнення величних планів [3].

ЛІТЕРАТУРА:

1. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 3901: Українська Громада у Франції, м. Париж (1928-1938), оп. 1, спр. 3: Листування Президії Громади, Париж-Діжон, арк. 7 об.
2. Винниченко В. Щоденник. Т. І (1911-1920). – Едмонтон-Нью-Йорк: Видання Канадського інституту Українських Студій і Комісії УВАН у США для вивчення і публікації спадщини Володимира Винниченка, 1980. – 500 с.
3. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – К.: Криниця, 1991. – 128 с.
4. Винниченко В. Біографічні дані // Володимир Винниченко. Публіцистика. – Нью-Йорк-К.: Українська Вільна Академія Наук у США; НАН України; Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка, 2002. – С. 204-208.
5. Винниченко В. Одвертий лист до М. Горького // Володимир Винниченко. Публіцистика. – С. 191-198.
6. Винниченко В. Та, за яку змагались Гітлер, Сталін та інші //  Володимир Винниченко. Публіцистика. – С. 250-254.
7. Гнідан О.Д., Дем’янівська Л.С. Володимир Винниченко: Життя, Діяльність, Творчість. (Навч. посіб. для студ.-філол.). – К.: Четверта хвиля, 1996. – 256 с.
8. Дюпон-Мельниченко Ж.-Б. Громадська діяльність міжвоєнної української еміграції у Франції // Українська діаспора. – Київ-Чикаго. – 1995. – № 7. – С. 96-102.
9. Жулинський М. Із забуття – в безсмертя // Володимир Винниченко. Заповіт борцям за визволення. – К.: Видавниче товариство „Криниця” книголюбів України, 1991. – С. 122-127.
10. Літературна Україна. 1990, 25 жовтня.
11. Панченко В. Повернення Винниченка // Віче. – 1993. – № 2 (11). – С. 131-140.
12. Панченко В. „Ми – подорожні у власному домі, у серці світу…” (Драма Винниченкового „Закутка”) // Хроніка 2000. – 1995. – № 2-3. – С. 309-318.
13. Bеnoist-Méchin. Ukraine. Dès origines à Staline. – Paris: Albin Michel, 1941. – 124 p.].
14. Dupont Melnyczenko J.-B. Les ukrainiens en France avant la première guerre mondiale // L’Ukraine (Paris). ¬– 1998. ¬– №251-252. ¬– P. 20-36. р. 20, 21, 22.