19 травня 2025 року в актовій залі головного корпусу Національного університету «Львівська політехніка» відбулася зустріч-діалог із Мирославом Мариновичем «Від війни до Перемоги: про духовну силу і стійкість», організатором якої був Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК).

Подія традиційно розпочалася зі спільної молитви – отець Юрій Остапюк вділив благословення її учасникам.

Високодостойного  гостя  привітали  у  стінах  Львівської  політехніки  як  чинний в. о. ректора університету Юрій Бобало, так і новообрана ректорка Наталія Шаховська.

Юрій Бобало провів паралель між опором системі, який свого часу обрав для себе Мирослав Маринович, і діями Блаженнішого Святослава, завдяки якому з перших днів великої війни молитва з бомбосховища Патріаршого Собору в атакованому Києві лунала на цілий світ і вселяла впевненість, що Україна вистоїть. Очільник університету підкреслив, що Мирослав Маринович – це постать, яка символізує незламність духу, стійкість, віру. Він є одним із тих, хто утверджує нас у переконаннях, що за жодних обставин ми не маємо права опускати руки.

Наталія Шаховська акцентувала на важливому для університетської спільноти  факті, що в 1967-1972 роках Мирослав Маринович навчався на електрофізичному факультеті Львівської політехніки (тоді – Львівського політехнічного інституту), і вже в той час критично оцінював діяльність компартії, через що зазнавав утисків ще в студентські роки. А далі був арешт і семирічне ув’язнення в пермському концтаборі суворого режиму та п’ятирічне заслання до Казахстану, але попри каторжні умови, пан Мирослав не зрікся власних переконань – українського патріотизму, християнської віри, відданості демократичним принципам, – а його подиву гідна постать слугує прикладом величезної самопосвяти рідному народові та його Церкві.

Ірина Ключковська представила присутнім Мирослава Мариновича –українського громадського діяча, одного з чільних моральних авторитетів та інтелектуалів української нації, людину, яка свого часу, не вагаючись, вибрала принципи, а не компроміси з совістю, – нашого великого сучасника.  Вона також відрекомендувала авдиторії п. Любу Маринович – авторку книги «Мій Мирослав», дружину і вірну соратницю, яка з часів його заслання невідступно була поруч.

Діалог із Мирославом Мариновичем директорка МІОКу розпочала з розповіді про особисте знайомство з ним ще в 1970-х, коли вони зустрічалися вдома в Атени Пашко. Вона зазначила, що вже тоді він викликав глибоку повагу.  У листопаді 1976 року Мирослав Маринович став одним із десяти співзасновників Української Гельсинської групи, яка офіційно заявила про порушення прав людини в СРСР, фіксувала репресії та передавала інформацію за кордон. Мирослав Маринович, якому на той час виповнилося 28 років, підписував відкриті листи, меморандуми, давав інтерв’ю західним ЗМІ, мав тісні контакти з відомими правозахисниками Левком Лук’яненком, Миколою Руденком, Петром Григоренком. А після того був арешт 23 квітня 1977 року та офіційне звинувачення в антирадянській агітації і пропаганді за ст. 62 Кримінального кодексу. Тож Ірина Ключковська запитала шановного гостя, що саме штовхнуло його повстати проти радянської системи, адже у житті багатьох людей є момент, коли вони відчувають несправедливість, але не всі вирішують діяти; що саме стало точкою неповернення у його свідомості, коли він обрав шлях відкритого спротиву.

«У часи, коли система здавалася непорушною, – що дало Вам упевненість, що особиста дія має сенс? Як Ви зрозуміли, що мовчання – це вибір? Ви – людина дії, але що відбувалося у Вас всередині, коли Ви вирішили: “Я не буду мовчати!”» – спитала Ірина Ключковська.

Мирослав Маринович поділився: «Ваше питання переносить мене в минуле. На третьому курсі мене викликали в перший відділ Політеху – сказали, що я поширюю антирадянські ідеї. Хотіли зробити інформатором. Я відмовився.

На п’ятому курсі мені запропонували квартиру, роботу у Львові – за умови, що працюватиму на них. Я вже знав тоді київських дисидентів. Моя душа була з ними. Я відмовився.

Потім стався інцидент у Києві. Я поклав квіти до пам’ятника Шевченку – і мене схопили. Просто за це. Вже тоді мені набридло. Коли кагебіст у Франківську сказав: “Хто не з нами, той проти нас”, я відповів: “Добре. Я проти вас”. Це була моя точка неповернення. Я звільнився від страху!»

Модераторка події констатувала: «Пане Мирославе, Ви йшли дорогою стійкості і ніколи не схибили. Коли Вас заарештували за участь в Українській Гельсинській групі, Вам КДБ пропонував “співпрацю” взамін на пом’якшення. Ви відмовилися. Отримали 7 років таборів і 5 років заслання. У таборі в Пермській області адміністрація змушувала політв’язнів підписувати покаянні листи – Ви відмовилися. Як наслідок – камерна ізоляція, втрата можливості контакту з рідними… У 1976 році, ще до арешту, Ви разом із Миколою Руденком публічно підтримали Джемільова. У підсумку – потрапили під особистий нагляд КГБ. У таборах Ви пережили глибоке релігійне навернення. Результат – ще суворіший нагляд».

На запитання, що було джерелом його внутрішньої стійкості в радянських таборах і що підтримує його сьогодні; чи був момент у його житті, коли він відчував, що ось-ось зламається, і як він його подолав, та як змінюється поняття стійкості з віком і досвідом, Мирослав Маринович поділився роздумами: «Засадою, головним ключем до стійкості є той факт, чи ви вибрали свою долю самі, чи вона вас наздогнала, скажімо так. Це – ключ. Коли я прийняв рішення вступити до Гельсинської групи, розвивати її, то добре усвідомлював: буде арешт. Ми не знали, коли саме, та знали, що нас скоріш за все заарештують. І кожен обшук – ти думаєш: “А може це зараз?” Кожен виклик – “А може це вже?”…

А коли воно врешті-решт сталося – 23 квітня 1977 року – то перша думка була: “Ага, це виглядає отак”. Я до цього був психологічно готовий. Тому не було зламу.

Один момент пригадую, коли можна було би очікувати від себе зламу, – коли мене перевозили по етапу. Один наглядач витягнув мене з камери, завів у тамбур вагону, наставив на мене автомат. Стоїть напівпритомний: чи п’яний, чи під наркотиками – не знаю. І каже: “Я через годину уб’ю. Антисовєтчик…” – і матюки пішли.

Я стою перед ним, і розумію, що він справді може вбити, а потім сказати, що я зробив спробу втечі. Це робиться дуже просто. А я стою – і спокійно дивлюся. Мене потім вразив той спокій. Добре, думаю, якщо це – результат мого вибору, я готовий це прийняти».

Розмірковуючи над тим, що в  кожної епохи є свої випробування: в радянські часи це був тиск системи, цькування, табори; сьогодні – війна, втома, втрати, Ірина Ключковська поцікавилася у свого візаві, що, на його погляд, об’єднує ці два досвіди; чи є стійкість колективною чеснотою, чи вона завжди починається з особистого вибору; що він вважає головною загрозою суспільній стійкості в Україні сьогодні – зовнішнього ворога, чи внутрішню втрату ціннісних орієнтирів; та як виховувати стійкість у молодому поколінні без романтизації страждань. На це пан Маринович пригадав випадок, коли його, вже заарештованого, везли у «воронку»,  і через пророблену дірочку він побачив вулиці Києва, де молоді хлопці й дівчата йшли, розмовляли, сміялися… Він поділився емоціями, які його тоді опанували: «Я відчув тоді гострий жаль. І про цей випадок тепер завжди розповідаю воїнам, з якими зустрічаюся, бо вони приїжджають з фронту – а тут місто, все мирне, люди жартують, – а вони там, на війні. Тоді, в тому “воронку”, в мене була думка: “Боже, вони навіть не помітили, що я вже рік у в’язниці, а вони йдуть собі, сміються…” Та зразу прийшла інша думка: “Стій. Ти ж сам вибрав цей шлях”. І заспокоївся. Цей момент я дуже добре пам’ятаю. І тепер розумію наших воїнів.

Відповідальність іде від вибору. Якщо ви самі обрали свій шлях – ви йдете ним відповідально. Але це і колективна відповідальність – перед тими, кого ти поважаєш, хто з тобою був. Хоч ви й розділені камерою, але вони живуть у твоїй пам’яті. І зробити щось хибне – означає зрадити їх. А це дуже допомагає тримати себе. Бо ти – не один. Ти насправді завжди разом зі своєю референтною групою. Разом із людьми, яких ти поважаєш».

На питання, як боротися з ненавистю, яка, в силу подій, дедалі більше нагромаджується; коли біль «зашкалює», коли щодня зазнаємо нових втрат, чуємо про нові злочини –  як не озлобитися, не допустити, щоб ненависть стала цементом нашої ідентичності після війни, багатолітній політв’язень зазначив:

«Дуже складне питання. Це одне з найголовніших питань, яке стоїть зараз перед українцями. Тому що, з одного боку, ненависть шалено виправдана. Коли ви читаєте про ті звірства, які творить російська воєнщина, серце заходиться, не витримує цього. І це все – не поодинокі випадки. За ці роки, що ми пройшли, це зібралося в один величезний гріх, величезний злочин перед людством – те, що відбувається сьогодні. І ненависть є природною реакцією людини. Природною – і в цьому небезпечною. Тому що ненависть – це емоція темряви. Це інструмент темряви. А ми хочемо бути стороною світла.

Якщо ми просякнемося ненавистю – ми програємо. Бо не буде різниці між нами і тією стороною, яка на нас нападає. Тому прошу вас усвідомити цю найголовнішу, може, формулу християнства: не впадаймо в ненависть, бо цим ми уподібнимося нашому ворогу і програємо свою правду.

Кажу це не лише на прикладі цієї війни. Кажу це на прикладі мого табірного життя. Чомусь так сталося, що прощальна розмова була з моїм слідчим і прокурором. Вони запитали, яку я мету ставлю перед собою, їдучи у табір. Я сказав: “Не озлобитися”. Я не знаю, звідки в мене відразу це було. Я ще не був у таборі, але зрозумів головну суть цієї дилеми. І я тут дякую Богові, бо приїхавши в табір, побачив два зразки поведінки.

Це були упівці. Абсолютно надійні борці, але різні з точки зору ставлення до інших – до наглядачів. Один ненавидів їх. Він аж трусився, коли підходили наглядачі. Другий – спокійний, добрий, світлий, впевнений у собі. Бог мені показав ці два приклади – і сказав: вибирай. Я відразу собі сказав: “Ні, я не буду просякатися ненавистю”. А повірте, що в таборі підстав для ненависті було чимало. Отже, я вийшов із табору, Богу дякувати, без цього почуття.

Потім, уже коли звільнився, у Києві прийшов до свого слідчого на зустріч (просто хотів його побачити) і не відчував до нього ненависті – як і до інших людей.

Моя формула така: я хочу перемогти це зло. І можу його перемогти тільки тоді, коли не буду впадати в ненависть. Але боротися з ним мушу. Це дуже важливо. Коли я кажу “не треба ненавидіти” – це не означає “обійми ворога”, це не означає забути. Ні! Боріться! Але боріться без ненависті», – закликав Мирослав Маринович.

На прохання поділитися мотивами, чому він свого часу не пішов у політику, як це зробили численні його побратими, а обрав для себе інший шлях – шлях морального впливу, Мирослав Маринович розповів, що після звільнення з таборів, вже в час перебудови, він чітко сформулював для себе, яким буде його місце в житті:

«Це було не миттєве прозріння, а радше внутрішнє рішення, до якого привело розуміння глибинних причин наших проблем. Я тоді сказав: “Я не вірю, що народ, який має старі креслення в голові, може збудувати якісно інший будинок. Я хочу бути причетним до зміни тих креслень у головах людських”. Це і є моя життєва місія. Я не прагнув вести за собою. Не вбачав себе пророком чи вождем. Адже міняти треба не натовп –  а ментальні основи, спосіб мислення, і починати треба з себе. Як я тоді чесно визнав: “Я ж не Господь Бог. На щастя”.

Тепер, озираючись на своє життя, можу з вдячністю сказати: мені справді вдавалося бути вірним цій місії. Не завжди ідеально, але я залишався на тому шляху –  шляху духовного й ментального перетворення. Розумію, що політика –  це важлива справа, потрібна для змін у країні, і я не маю жодного бажання засуджувати тих, хто обирає цей шлях. Але це не моє, бо ніколи не відчував потягу до політичної активності. Так, я усвідомлював, що мій арешт, моє ув’язнення відігравали політичну роль. Але я не хочу бути політиком. Я завжди вірив, що справжні зміни починаються не з кабінетів, а з душ і голів людей. І тому я залишаюсь на тому місці, де вірю, що можу бути корисним».

Торкнувшись теми місця і ролі правди у його житті й боротьбі, Мирослав Маринович висловив переконаність, що свобода починається з правди – і саме вона дає «силу безсилих» для опору тоді, коли фізичних ресурсів недостатньо. Він визнав, що коли говориш правду – ти стаєш небезпечним для системи. Але саме тоді ти стаєш собою.

На підсумкове запитання модераторки, що дало шановному гостеві навчання у Львівській політехніці, Мирослав Маринович навів слова літературознавиці Михайлини Коцюбинської, яка  розпізнавала за його мовою схильність до точного мислення, притаманного не гуманітарним, а точним наукам: «Ця дисципліна мислення стала основою не тільки в аналітичній роботі, а й у моральних і світоглядних рішеннях. І саме це, за словами Михайлини Коцюбинської, виділяло мене серед інших».

Мирослав Маринович визнав, що навчання в технічному виші сформувало у нього структурованість, послідовність і внутрішню вимогливість до правди й логіки.

На завершення наш видатний сучасник відповів на низку запитань авдиторії, після чого для нього прозвучало музичне привітання від Народної хорової капели студентів «Гаудеамус».

Дякуємо Мирославу Мариновичу та його дружині п. Любі Маринович,  Львівській політехніці й усім учасникам зустрічі за підтримку та активну участь у зустрічі-діалозі.

Довідково:

Мирослав Маринович – український громадський діяч, член-засновник Української Гельсинської групи, дисидент, політв’язень часів російської (радянської) окупації, а нині – президент Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету (УКУ), радник ректора УКУ, засновник та голова амністійного руху в Україні (1991–1997), один з авторів концепції інституту військового капеланства, учасник ініціативної групи «Першого грудня», філософ, релігієзнавець, публіцист.