МОТИВАЦІЙНИЙ ВИСТУП ОКСАНИ МАРКАРОВОЇ,
спеціальної гості Третьої міжнародної асамблеї «Українка в світі: нові виклики – нове лідерство» імені Анни Кісіль, дипломатки, засновниці та голови дорадчої ради Українського дому у Вашингтоні, радниці Президента України з питань відбудови та залучення інвестицій, Надзвичайного і Повноважного Посла України у США (2021-2025 рр.)

 «ЖІНОЧЕ ЛІДЕРСТВО: ВІД СОЮЗУ УКРАЇНОК ДО ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ»

Дорогі подруги, шановні учасниці Третьої міжнародної асамблеї «Українка у світі»!

Для мене велика честь стояти сьогодні перед вами –  перед майже двома сотнями жінок-лідерок з двадцяти восьми країн світу, які приїхали до Львова, щоб говорити про те, що є, напевно, найважливішим ресурсом України сьогодні. Не газ, не зерно, не дрони і не майно, яке росіяни руйнують, а наші люди, особливо наші жінки.

Сьогодні ми зустрічаємося в тяжкий день – обстріл, втрати.

Дозвольте подякувати Ірині Михайлівні Ключковській та Міжнародному інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Львівської політехніки за те, що втретє зібрали нас разом. Те, що ця асамблея існує вже втретє, вже системно, вже як інституція – це сама по собі відповідь на тему, яку ми обрали: нові виклики, нове лідерство, бо лідерство, яке не будує інституцій, яке живе лише в одній людині й зникає з нею – не лідерство, а те, що робить тут, у Львові, Ірина Михайлівна – це будівництво. Про це я ще скажу трохи згодом.

Тема «Нові виклики, нове лідерство», яку нам дали організаторки, на перший погляд звучить як формула для панельної дискусії, але я хочу сьогодні запропонувати подивитися на неї трохи інакше. Я не вірю, що нове лідерство виникає нізвідки як відповідь на нові виклики. Воно ніколи не буває новим по-справжньому – воно завжди виростає з коріння, яке набагато глибше, ніж нам здається, коли ми дивимося лише на заголовки новин.

Тож перш ніж говорити про сьогодні і про завтра, дозвольте почати з позавчора. З жінок, яких більшість із нас не застала живими, але чиї рішення визначили, якими будемо ми.

У грудні 1921 року, у Станиславові, сьогоднішньому Івано-Франківську, на з’їзд зібралися триста жінок. Україна щойно втратила державність. Українська Народна Республіка впала, Галичину займала Польща, а Схід – уже більшовицька Росія. Здавалося б, найгірший момент, щоб засновувати жіночу організацію. Що можуть змінити жінки, коли впала держава, коли армії розбиті, коли вирішувати, здається, нема кому і нема як?

І саме тоді, у цих найгірших обставинах, постав «Союз українок».

Це недооцінена сторінка нашої історії, тож дозвольте зупинитися на іменах. Софія Русова, українка за вибором (шведсько-французького походження), яка ще у 1917 році за пів року встигла заснувати шістдесят шість шкіл і двадцять одну гімназію на щойно народженій українській землі. Доки була змога, будувала освіту так, наче держава простоїть вічно, і так само наполегливо продовжувала цю роботу, коли держава впала. Костянтина Малицька – письменниця, педагог, учасниця січового руху, яка очолила Союз у найтяжчі роки його становлення. І Мілена Рудницька, яка керувала організацією з 1928 до 1939 року і зробила те, що сьогодні назвали б неможливим рівнем адвокації – вона привезла питання Голодомору – геноциду, про який світ тоді майже нічого не знав, на трибуну Ліги Націй. Уявімо це на секунду – жінка з окупованої Галичини, без держави за спиною, без дипломатичного паспорта, без жодного інструменту тиску, крім переконання і мережі жінок, які стояли за нею, виходить на міжнародну трибуну і говорить світові правду, яку той не хоче чути.

І ще одне ім’я, яке варто сьогодні пригадати – Олена Степанів. Одна з перших жінок-офіцерок Українських січових стрільців, яка воювала на фронті Першої світової війни, а згодом учителювала, писала, будувала громадські інституції в мирний час. Жінка, яка була воїнкою і будівничинею водночас – задовго до того, як ми почали говорити про це як про щось нове.

Я розповідаю про цих жінок не як історичну довідку. Я розповідаю про них, бо в кожній із них ми бачимо те, що побачимо знову, – вже сьогодні, у 2026 році, дивлячись на жінок цієї війни. Лідерство, яке не чекає на дозвіл чи вказівку від держави, щоб діяти, коли держави немає. Лідерство, яке будує школи, коли, здається, будувати нічого не можна. Лідерство, яке виходить на міжнародну трибуну говорити правду, навіть коли за спиною немає посольства чи МЗС чи країн, які готові підтримати.

І ще одна деталь, особливо дорога з огляду на тему нашої асамблеї, – «Союз українок» від самого початку не обмежувався кордонами. Він мав відділи в діаспорі, тримав зв’язок із українками в Америці, Канаді, Європі. Ідея «Українки у світі» – не винахід двадцять першого століття. Це відновлення того, що наші попередниці розуміли сто років тому, – українська жінка залишається українкою, де б вона не була, і сила цієї спільноти саме в тому, що вона не має кордонів.

Я думаю про цих жінок щоразу, коли мене запитують, а запитують часто, як я, людина з фінансовим і бізнесовим фахом, опинилася спочатку в кабінеті Міністра фінансів, а потім стала першою жінкою-послом України у Сполучених Штатах.

Я не планувала жодну з цих посад. Мій шлях почався в бізнесі й у фінансах – там, де правила прості й безкомпромісні: цифри або сходяться, або ні; проєкт або дає результат, або ні. Це середовище навчило того, чого потім бракує багатьом на державних посадах,  відповідальності за результат, а не лише за процес. Коли в 2018 році я стала Міністеркою фінансів, я принесла в уряд саме цю логіку. А коли в 2021 році стала послом – першою жінкою на цій посаді за всю історію українсько-американських відносин,  я знову побачила, наскільки цінний цей досвід. Дипломатія, яку я застала, а потім і сама вела, особливо після 24 лютого 2022 року, – це не протокол і не церемонії. Це щоденна, дуже конкретна робота переконання, торгу, союзництва, а часом і незгоди з партнерами, коли цього вимагали інтереси України.

Хочу бути чесною з вами: бути першою ­– важко. Не тому, що бракує компетентності, а тому, що кожне рішення, кожна помилка, кожен успіх сприймається не як твій особистий, а як тест – чи здатна взагалі жінка на цій посаді впоратися. Це додатковий тягар, про який рідко говорять уголос, але саме тому кожна наступна жінка на такій посаді нестиме цей тягар уже трохи легше, бо хтось уже пройшов і довів, що це можливо. У цьому й полягає механізм того, як лідерство однієї жінки перетворюється на лідерство багатьох.

Сьогодні я продовжую цю роботу вже в іншій ролі – займаюся питаннями відбудови України та залучення інвестицій. Я повернулась в бізнес, планую з новою командою проєкт побудови нового міста з нуля, яке має назву «Нове місто».  «Нове місто» як пілотний проєкт відбудови і також як пілотний проєкт європейської інтеграції.

І тут я щодня бачу те саме, що бачили Софія Русова та її соратниці сто років тому: держава – це не лише територія і не лише армія. Держава – це школи, лікарні, підприємства, інвестиції, довіра партнерів. Усе те, що потрібно відбудовувати паралельно з тим, поки триває війна, а не після неї. І цю відбудову – я в цьому переконана, а практика підтверджує це щодня, – неможливо провести без масового залучення жінок на керівні позиції. Не тому, що це красива фраза про гендерну рівність, а тому, що жінки сьогодні становлять величезну частку економічно активного населення України, керують бізнесами, громадами, лікарнями, доки чоловіки на фронті. Нове лідерство, про яке ми говоримо на цій асамблеї, – це вже реальність на рівні тисяч українських громад. Питання лише в тому, чи бачимо ми це і чи будуємо для цього інституції — так, як Ірина Михайлівна будує цю асамблею.

Коли я думаю про нове лідерство, породжене новими викликами, я не можу не говорити про жінок, які сьогодні тримають цю війну на своїх плечах у найбуквальнішому сенсі цього слова.

Юлія Паєвська, яку всі знають за позивним Тайра, до 2014 року понад двадцять років була тренеркою з айкідо, маючи, до слова, п’ятий дан. Коли почалася Революція гідності, а потім війна на Донбасі, вона не мала військової освіти. Вона мала волю і руки, які вміли рятувати. Пішла надавати першу медичну допомогу, вивчила тактичну медицину – і вчила її інших, стала молодшим сержантом Збройних сил України, очолила евакуаційний відділ мобільного госпіталю. У березні 2022 року, під час евакуації жінок і дітей з обложеного Маріуполя, її захопили в полон. Три місяці тортур. Сфабрикована справа, за якою їй загрожувала смертна кара. І попри це вона встигла таємно передати на волю відеокарту з доказами воєнних злочинів, які фіксувала. Це рішення – зробити це, знаючи ціну, яку могла заплатити, – визначення лідерства у найчистішому вигляді: рішення, прийняте не для себе, а для інших, коли ніхто не бачить і ніхто не примушує.

Тайру звільнили з полону в червні 2022 року. Вона отримала нагороду Державного департаменту США «Найхоробріша жінка світу», яку їй вручили у Білому домі, але важливіше за нагороду те, що вона й сьогодні продовжує свідчити, продовжує будувати, продовжує бути тим самим тренером, який навчає інших не здаватися.

Інша жінка, про яку хочу сьогодні сказати, — Ярина Чорногуз. Поетка, морська піхотинка, операторка розвідувальних дронів. Вона на службі ще з 2020 року, а після повномасштабного вторгнення пройшла бої на маріупольському напрямку в березні 2022-го – саме там, де загинув її командир, про якого вона написала одні з найсильніших своїх текстів. Ярина отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка в 2024 році – найвищу літературну відзнаку держави — за поезію, написану буквально між бойовими виходами. Вона сама казала, що не залишає собі опції бути несміливою.

Я навела ці два приклади поруч навмисно. Тайра і Ярина Чорногуз — це не просто «жінки на війні» як категорія. Це жінка, яка рятує тіла, і жінка, яка фіксує словом те, що відбувається з душею народу під час війни. Медицина і поезія. Обидві – форми того самого лідерства: брати на себе відповідальність за те, щоб хтось інший вижив, і за те, щоб правда про цю війну не загубилася. Це та сама логіка, яку сто років тому демонструвала Мілена Рудницька у Лізі Націй. Змінилася зброя, змінилася трибуна  – соціальні мережі замість Ліги Націй, дрон замість шкільного букваря, – але суть лідерства не змінилася ані на йоту.

Дозвольте звернутися тепер до прикладів набагато ближчих – тих, кого я знаю особисто і які для мене є живим доказом головної тези цього виступу.

Почну з людини, яка сьогодні в цьому залі, – Ірини Михайлівни Ключковської. Багато з вас знають її як директорку Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою, як заслужену працівницю освіти України, як лавреатку премії імені Ірини Калинець. Я знаю її ще і як людину, яка десятиліттями системно, крок за кроком, без гучних заяв будує мости між Україною і мільйонами українців за її межами. Ця асамблея – не одноразова подія. Це вже втретє є доказом того, що інституція, яку будує одна жінка, стає простором, де народжується лідерство сотень інших.

Поруч із нею – приклад, який мені особливо дорогий, бо це історія передачі лідерства від матері до дочки. Ярина Ключковська, дочка Ірини Михайлівни, – моя подруга, з якою ми знаємо одна одну багато років. Ярина побудувала кар’єру в комунікаціях, якій може позаздрити будь-хто: очолювала комунікаційні напрямки в Microsoft Ukraine, в Group DF, у Metro Cash & Carry Ukraine, заснувала власні PR-агенції. А в 2014 році, коли Україні гостро потрібна була правда, донесена світові швидко і професійно, вона стала однією зі співзасновниць Українського кризового медіа-центру –  інституції, яка й досі щодня працює на те, щоб світ чув Україну.

Я дивлюся на Ірину Михайлівну і Ярину і бачу ілюстрацію того, що хочу сьогодні сказати найголовніше: лідерство однієї жінки — це майже завжди продовження лідерства іншої. Не копія, не повторення, а продовження, трансформоване під нові виклики свого часу. Мати будувала мости через освіту й науку. Дочка будує їх через комунікацію та кризовий менеджмент. Обидві – про одне: щоб Україну чули, розуміли і підтримували.

І, звичайно, не можу закінчити цю частину, не згадавши свою власну маму, Лідію Маркарову.

Кожна з нас, хто стоїть сьогодні на будь-якій трибуні — політичній, бізнесовій, військовій, культурній, – стоїть на плечах жінки, яка виховала її задовго до того, як хтось інший узагалі дізнався її ім’я. Моя мама ніколи не мала посади в жодному уряді, але без неї не було б ані Міністерки фінансів, ані посла України у Вашингтоні. Це та частина лідерства, яку ніколи не показують в офіційних біографіях, –  і яку сьогодні, на цій асамблеї, я хочу зробити видимою.

Дорогі подруги, хочу завершити тим, з чого почала: тезою, що нове лідерство ніколи не з’являється нізвідки.

Кожна жінка-лідерка, яку ви бачите сьогодні на трибуні – в бізнесі, в політиці, в армії, в дипломатії, в культурі, – це не одинична історія успіху.

Це результат роботи десятків, а часто й сотень інших жінок: матерів, які виховали характер; вчительок, які повірили раніше за інших; подруг, які підтримали в момент, коли хотілося здатися; попередниць, які пройшли той самий шлях на сто років раніше і залишили після себе інституції, а не лише спогади. Софія Русова і Мілена Рудницька, Тайра і Ярина Чорногуз, Ірина і Ярина Ключковські, моя мама – і, я впевнена, мами й подруги кожної з вас у цьому залі, – усі вони – частина однієї й тієї ж тканини. І ця тканина тримається не окремими нитками, а тим, як міцно вони переплетені одна з одною.

Тому хочу сказати вам, двом сотням жінок з двадцяти восьми країн світу: наступного нового лідерства не буде, якщо кожна з нас працюватиме як одинична зірка. Воно з’явиться тільки тоді, коли ми свідомо, щодня, робитимемо те, що робили жінки «Союзу українок» сто років тому: будувати мережі, а не постаменти. Наставляти, а не змагатися. Передавати, а не тримати при собі. Помічати одна одну – так, як я сьогодні хотіла, щоб ви помітили Ірину Михайлівну не лише як організаторку цього заходу, а як утілення того, про що ми тут говоримо.

Нові виклики перед Україною – величезні: перемога, яку ми мусимо здобути; відбудова, яку ми мусимо провести; довіра світу, яку ми мусимо відновлювати щодня. Але я стою перед вами і кажу з повною впевненістю: у нас є ресурс упоратися з усім цим. Цей ресурс – не в одній лідерці, не в одному прізвищі, яке впізнає весь світ. Він у тисячах українок, об’єднаних одна з одною, –  від Станиславова 1921 року до Львова 2026-го, від бойових позицій до трибуни Ліги Націй чи зараз – ООН, від маминої кухні до посольства у Вашингтоні.

Дякую вам.

І дякую за те, що ви є одна для одної.